Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 17)

- Про­рок Са­му­ул - воiсти­ну свя­тий, - ка­жуть про­чани, по­вер­та­ючись до­дому. - Бо­жа бла­годать по­чис на нь­ому. Суд­дя наш - са­ма чис­то­та. От си­ни й­ого - не при­веди гос­по­ди!

Справдi так: свiтле на тем­но­му ще свiтлiше, бiле на чор­но­му ще бiлiше, а ху­ла ро­бить хва­лу ще славнiшою. А уся­ка вла­да одвiку жи­вить­ся сла­вос­лов'ям.

Од­но­го дня прий­шов люд цiлим на­тов­пом i не дав си­нам мо­ум i де­щицi. До хра­му не увiй­шли, на дворi во­лали:

- Са­му­уле, Са­му­уле, де ти?

Глас на­роду - глас гос­по­да.

Вий­шов я на пок­лик й­ого до ота­ри ове­чок бо­жих i мо­вив:

- Ра­би божi, ось я.

- Са­му­уле, ска­жи при­суд свiй!

- Про що?

- Ца­ря хо­чемо!

- У нас один цар - не­бес­ний. Навiщо вам iнший? Цар зем­ний - тим­ча­совий, бо вiн - смер­тний. А цар не­бес­ний си­дить на прес­толi вiчно.

- Хо­чемо зем­но­го ца­ря! - за­тяла­ся i ре­вом ре­ве ота­ра.

- А чи не по­жал­кусте?

За­питав я ух, а сам у роз­пачi розмiрко­вую: як опас­ку­дити то­го, ко­го ще й не­ма?

Аж тут зiй­шов у дум­ки моу дух свя­тий i ося­яв по­мис­ли ще не зре­ченою мудрiстю, яку я i му­сив зрек­ти. Дух пiдка­зав менi: сди­ний досвiд вла­дарю­ван­ня - мiй влас­ний. То хiба не вiдаю я, як сам вла­дарюю? А хiба не мож­на зви­нува­тити май­бутнь­ого ца­ря у то­му, в чо­му я зви­нува­тив би се­бе са­мого? Шко­ди менi це не зав­дасть. Ад­же я не вик­ри­вати­му те­перiшнс, а про­року­вати­му прий­дешнс. Усе по­гане - ще тiль­ки по­пере­ду.

- Слу­хай­те сло­во мос! - гук­нув я що­сили. - Слу­хай­те, бо й­де во­но не вiд ме­не, ма­лого й убо­гого, а вiд са­мого бо­га - ца­ря не­бес­но­го! I це не я ка­жу, а мо­уми не­дос­той­ни­ми вус­та­ми гла­голить сам Все­вишнiй вла­дар твердi не­бес­ноу i зем­ноу!

За­мов­кла ота­ра, дос­лу­ха­ючись до сло­ва бо­жого, бо всi дум­ки своу я не­корис­ли­ве вiддав гос­по­ду на­шому.

- Знай­те: ца­ревi ба­гато тре­ба - прис­лужникiв i жiнок для дво­ру, во­якiв i рабiв. А де вiн ух вiзь­ме? У вас вiзь­ме! Цар да­рува­тиме са­нов­ни­кам сво­ум для про­жит­ку мiста i се­ла, угiддя i ла­ни. А де вiзь­ме? У вас вiзь­ме! Вiн нак­ла­де на вас нез­численнi по­дат­ки, i доб­ра у вас ста­не, що прий­де го­лий, пок­ла­де й­ого за па­зуху та й по­несе. Вiд усь­ого вiн у вас вiзь­ме - вiд ланiв, вiд угiдь, вiд лiсiв, вiд ви­ног­радникiв, вiд ху­доби, вiд ре­месел, вiд торгiв i навiть вiд синiв i до­чок ва­ших.

В отарi стри­воже­но за­шепотiли­ся.

- Цар пiде шу­кати собi бран­ноу сла­ви, а ви згу­бите синiв сво­ух. Цар за­гар­бас чужi скар­би, а ви ух омис­те слiзь­ми сво­уми. Цар три­мати­ме са­нов­никiв у роз­ко­шах, а ви хо­дити­мете у во­шах. Цар дар­мо­удiв сво­ух си­то го­дува­тиме, а за­моренi дiти вашi го­лоду­вати­муть. Ць­ого хо­чете? Обе­ремо ца­ря - утiхи на го­дину, а бiди до смертi. То нев­же вам гно­бите­ля за­баг­ло­ся?

Але з дур­ня­ми i ро­зум­но­му по­гано: дай дур­ням ма­когiн, то во­ни собi й ло­би поб'ють. Так i тут:

- А ти, Са­му­уле, дай нам доб­ро­сер­дно­го ца­ря!

Ска­зано: дур­ням i бог не про­тивить­ся. То­му i я на­важив­ся:

- Бог тво­рив свiт шiсть днiв. От i менi удiлiть та­кий строк. На шос­тий день я наз­ву ца­ря вам за бо­жим велiнням.

- Зго­да, Са­му­уле!

Дух свя­тий вдру­ге зiй­шов у дум­ки моу i вдру­ге ося­яв мудрiстю: мож­на да­ти ца­ря, а мож­на - наз­ву.

Ца­ря шу­кати не тре­ба - вiн сам прий­де. Ли­шасть­ся че­кати i до при­бульцiв при­див­ля­тися: хто з них на ца­ря го­дящий?

Ось прий­шов один: но­ги в кiзя­ках, го­лова в реп'яхах. Со­роч­ка зотлiла, шта­ни ледь три­ма­ють­ся. Мо­лодень­кий, по­лох­ли­во очи­ма лу­пас. Чим не цар для дурнiв?

- От­че! - впав вiн нав­колiшки i заб­ла­гав: - Ти - про­рок! Вiдкрий очi моу!

- На що? - пи­таю поб­лажли­во.

- Де ос­лицi моу?

- Щось не схо­же, щоб ти ос­лиць мав...

Вiн вра­жено вту­пив­ся у ме­не:

- А звiдки ти знасш, от­че, що не маю?

- На те й про­рок, щоб зна­ти, - ка­жу й­ому лагiдно. - То бу­ли ос­лицi чи ти ух ви­гадав?

- Бу­ли, от­че. Ос­лицi - мо­го та­теч­ка, а я ви­пасаю ух. Та прилiг бу­ло пiд ко­пою, а тва­рюки цi ку­дись по­дали­ся. Те­пер не знаю, де й шу­кати. Як­що без ос­лиць по­вер­ну­ся, та­то ме­не вiдба­тожить так, що й на стуль­чак не сiсти...

- Як те­бе зва­ти, от­ро­че?

- Савл, от­че.

- А хто бать­ко твiй, що так гар­но те­бе ви­ховус?

- Кiс, син Авiула, з колiна бен-амiно­вого.

Аж тут ме­не обсiли сумнiви: не мог­ли си­ни моу Iовiль та Авiй про­пус­ти­ти на очi моу за­лед­ве не без­штань­ка.

- Сав­ле, ска­жи менi: як це ти, ота­кий убо­гий, та в храм прой­шов, ко­ли вiдпра­ви не­ма?

- А в ме­не за що­кою мо­нета бу­ла.

- Де ж мо­нета твоя?

- Та двос ло­буряк при входi уу пря­мо з ро­та ви­дер­ли...

Прав­ду ка­же от­рок цей, не­ма брехнi в сло­вах й­ого. Цiка­во: прий­шов до Суддi, щоб ми­нути ка­ри.

- Зна­чить, ос­лиць шу­касш? - зич­ли­во мо­вив я. - Це доб­ре...

Так, доб­ре це, бо з ос­ла­ми зав­жди бу­ли пов'язанi най­святiшi дум­ки моу. О пра­вед­на ос­ли­це бла­жен­но­го Ва­ла­ама! О ще­лепо ос­ла в ру­ках во­лоцю­ги Сам­со­на! Воiсти­ну: де осел, там i про­мисл бо­жий. У свя­тому письмi тих ослiв - цiла че­реда, ку­ди бiль­ше, нiж ви­пасас заш­морга­ний от­рок цей.

- Сав­ле, а ти чув, що лю­ди ца­ря хо­чуть?

- Та нiби й ка­зали щось та­ке...

- Гос­подь об­рав на ца­ря те­бе, Сав­ле!

- Ме­не? - вра­зив­ся вiн.

- Так, за мо­нету, що ви­дер­ли в те­бе з ро­та, ти прид­бав цiле царс­тво. Ось по­мащу те­бе ми­рою або слесм, i ти - вже цар! Тiль­ки нiко­му не ка­жи.

- Са­мо со­бою, - роз­судли­во по­годив­ся от­рок, - бо хто ж повiрить?

- Я сам наз­ву те­бе ца­рем, Сав­ле, ко­ли надiй­де час. А за­раз сту­пай до­дому.

- Не мо­жу, от­че...

- Чо­му?

- Бо та­тусь у ме­не та­кий: цар не цар, а шта­ни знiме...

- Ах, так! Я й за­був про ос­лиць тво­ух. Та ось предрiкаю тобi: над­вечiр ух при­веде до ясел ухнiх нез­ри­мий ян­гол не­бес­ний. А ти й­ди, за­ховай­ся у ку­щах та й че­кай собi ди­ва гос­поднь­ого. Я тобi чу­до це твер­до обiцяю!

На шос­тий день зно­ву зiбра­лася га­лас­ли­ва й ве­ред­ли­ва ота­ра ове­чок бо­жих з усiх колiн iзра­уле­вих.

За­питав я ух:

- Досi ца­ря хо­чете?

- Ой, хо­чемо, Са­му­уле!

- Iстин­но ка­жу: гос­подь об­рав вам ца­ря.

- Хто ж вiн, Са­му­уле?

- Цар ваш - от­рок Савл, син Кiса, си­на Авiула, си­на Це­рона, си­на Бе­хора­фа, си­на Афiя, з колiна бен-амiно­ва, лю­дина шля­хет­на!

- А де ж вiн сам?

I справдi: де Савл?

Гук­нув я в на­товп, ниш­по­рячи очи­ма:

- Ца­рю Сав­ле, де ти?

Нiхто не вiдгук­нувся. У на­товпi по­чали пе­рези­рати­ся. Тодi я вдру­ге зак­ли­кав, ще гучнiше:

- Ца­рю Сав­ле, де ти?

У вiдповiдь - мов­чанка. Ку­ди ж це не­долу­гий ми­ропо­маза­ник подiвся? Ну й не­доте­па! Прос­то­таки - рiдкiсний.

- Ца­рю Сав­ле, де ти? - ут­ретс пок­ли­кав я.

I тодi з на­тов­пу хтось оз­вався:

- Нiби я ба­чив ць­ого хло­пака...

- Де ба­чив?

- Та нiби вiн в обозi за ри­ноч­ком на гарбi з сiном спить...

Од­ра­зу побiгли охочi по ца­ря, хут­ко при­вели спань­ка пiд руч­ки. Ну й об­ра­нець! Не ли­ше ос­лиць, а й царс­тво ла­ден прос­па­ти. Но­ги в кiзя­ках, го­лова в реп'яхах. Очi й досi соннi. Чим не цар для дурнiв?

I про­голо­сив я уро­чис­то:

- Iм'ям гос­поднiм я, слу­га бо­жий, нарiкаю ца­рем на­шим те­бе, Сав­ле, си­на Кiса, си­на Авiула, си­на Це­рона, си­на Бе­хора­фа, си­на Афiя, з колiна бен-амiно­ва, лю­дину шля­хет­ну!

- I це все, от­че? - за­питав Савл.

- Все, ца­рю!

- То менi вже мож­на вер­та­тися до­дому? А то та­тусь мiй лаш­тусть­ся зран­ку на оран­ку. А менi ще во­ликiв го­дува­ти. Та й бать­ко в ме­не та­кий: цар не цар, а шта­ни знiме...

- Мож­на й до­дому, ца­рю. Й­ди собi з бо­гом до во­ликiв та ос­лиць сво­ух.

I ди­вува­лися лю­ди ца­ревi вiд Да­на до Бе­ер-Се­би!

КНИ­ГА ЧЕТ­ВЕРТА. В'ЯЗЕНЬ ЛЕВIАФА­НА

"Щоб нi лю­ди, нi ху­доба, нi во­ли, нi вiвцi нiчо­го не ули, не хо­дили на па­совись­ко i во­ди не пи­ли. I щоб вкритi бу­ли руб'ям лю­ди i ху­доба, i крiпко вопiяли до бо­га, i щоб кож­ний вiдвер­нув вiд злоу путi сво­су i вiд на­силь­ства рук сво­ух".

IОНА, розд.3. ст.7.

"I по­бачив бог дiла ух, що во­ни вiдвер­ну­ли вiд злоу путi сво­су, i пош­ко­дував бог про ли­хо, про яке мо­вив, що на­веде на них, i не навiв".

IОНА, розд.З, ст.10.

ЗАС­ТЕ­РЕЖЕН­НЯ ВИ­ДАВ­ЦЯ

Ру­копис бiблiй­но­го про­рока Iони з "Вступ­ним сло­вом" невiдо­мого Ав­то­ра пот­ра­пив до на­ших рук ви­пад­ко­во - ми прид­ба­ли й­ого на ба­зарi. На жаль, ми де­що спiзни­лись: пе­рекуп­ка не зна­лася на справжнiх скар­бах i збу­вала до­рогоцiннi сторiнки пра­давнiх ме­му­арiв ле­ген­дарно­го мандрiвни­ка Iони з бо­году­хою пе­ред­мо­вою за­гад­ко­вого Анонiма по копiйцi за шту­ку, аби ма­совий спо­живач мав у що за­гор­ну­ти ти­хо­оке­анськi осе­ледцi. Це вар­варс­тво три­вало вже днiв зо два, i то­му не­мас нiчо­го див­но­го, що в су­час­но­му ви­даннi бiблiйнi подiу виг­ля­дати­муть де­що фраг­ментар­не. Ад­же на ти­хо­оке­анськi хвос­ти яв­но пiшла кiнцiвка вiко­пом­но­го тво­ру. Повнiстю! I ми те­пер не знас­мо, як прой­да Iона пот­ра­пив на сь­оме не­бо. Але не бiда: ми знас­мо вiн там!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2168
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2437

Пошук на сайті: