Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 21)

Ко­рот­ко ка­жучи, пе­рек­рив я до сво­су келiу всi про­ходи.

Оси­ротiлий клеп­то­ман пох­му­ро сте­жив за мо­уми огид­ни­ми дiями. Що не день, й­ому гiрша­ло. Ру­ки в нь­ого тру­сили­ся, а в очах з'явив­ся по­лох­ли­вий нес­покiй. У ме­не теж на серцi шкреб­ло.

Цiлий тиж­день не­щас­ний Iсву­сей три­мав­ся ге­ро­уч­но. Ли­ше вчо­ра став­ся зна­мен­ний ре­цидив.

Ко­ли я по­вер­тався з прак­тичних за­нять по спус­то­шен­ню ки­шень вiру­ючих, Iсву­сей впiй­мав ме­не у тем­но­му ко­ридорi i при­тис до стiни, мов розiп'яв.

- Iоно, сь­огоднi у ме­не день на­род­ження, - збре­хав вiн з гу­маннiстю ве­лелюб­но­го слу­ги бо­жого. - За­ходь до ме­не уве­черi - по­сиди­мо, по­гово­римо... А по­ки дру­жини не­ма, вiзь­ми на по­дару­нок моу новi натiльнi кай­да­ни, що пре­чудо­ве об­ди­ра­ють плоть до самiсiнь­ких кiсток! Я ух ще навiть не примiрю­вав... Будь дру­гом!

Вечiр ми­нув пре­чудо­ве.

Ми з Iдою скла­ли гар­ний ду­ет i спiва­ли ян­голь­ських пiсень:

Обнiма­лися, цiлу­вали­ся,

Од­ним кри­леч­ком ук­ри­вали­ся...

По тих спiвах Iда за­чудо­вано гля­нула на ме­не та й мо­вила:

- Ех, як­би до цих пiсень­ок та до­дати прак­тичнi за­нят­тя...

- Все у руцi божiй! - обе­реж­но по­обiцяв я. - Усi ми жи­вемо й­ого муд­рим про­мис­лом...

- Ой, прав­да? - розквiтла Iда, ося­яна не­бес­ним од­кро­вен­ням.

- Iстин­но ка­жу! - ве­лелюб­но засвiдчив я.

От тiль­ки Iсву­сей де­що псу­вав менi настрiй - нiяк не ля­гав спа­ти. Та ще бре­хав ро­зум­ницi Iдi, нiби­то я - клеп­то­ман. I що, мов­ляв. тхнiй свя­тий обов'язок вилiку­вати ме­не вiд цiсу пе­кель­ноу хво­роби.

I що б ви ду­мали?

Iда охо­че по­годи­лася!

Во­на навiть вра­зила нас обох чу­довим зраз­ком жiно­чоу логiки.

- Вiдо­мо, - ду­же лагiдно мо­вила мо­лоди­ця, - що жiнка - власнiсть чо­ловiка. Отож, мiй лю­бий Iсву­сею, як­що ти по­бачиш ме­не в келiу клеп­то­мана Iони, не су­муй - я по­вер­ну­ся. Не бу­ду ж я пру­чати­ся, ко­ли ме­не, як чу­жу власнiсть, ха­пас хво­ра лю­дина без зло­го умис­лу! Як лiку­вати, то лiку­вати...

- Зо­лото у ме­не, а не жiнка! - аж роз­чу­лив­ся Iсву­сей. - Доб­ра ду­ша! Тож з ць­ого при­воду...

I вiн рiшу­че по­тяг­нув до се­бе сулiю.

Отак нiвро­ку i ал­ко­голiком мож­на ста­ти! А чим тодi лiку­вати­ся?

3. БЕЗ МУ­КИ НЕ ВУ­ВА НА­УКИ

"Не все жи­ти чу­жим ро­зумом, по­ра i за

свiй взя­тися".

На­род­не прислiв'я.

Як не щас­тить, то вже не щас­тить.

Скiль­ки я доб­рих справ зро­бив, та якось так ви­ходить, що про них кра­ще мов­ча­ти. Та­ка вже у ме­не ли­ха вда­ча.

Вiзь­ме­мо ви­падок з Iсву­сесм.

Я й­ого лiку­вав вiд клеп­то­манiу. А що вий­шло? Спив­ся сусiда до то­го, що, окрiм прак­тичних за­нять по жеб­ра­куван­ню у хра­мах бо­жих, нiякоу iншоу на­уки не виз­нав. Прав­ду ка­жучи, доб­ру копiй­чи­ну мас! Особ­ли­во пiд час дов­же­лез­них все­нощ­них вiдправ.

Як нiч, вiн - до хра­му, й­ого дру­жина Iда - до ме­не.

А як менi не втiши­ти по­кину­ту жiнку? Зреш­тою, чо­го нас нав­ча­ють? Най­го­ловнiшо­му: щирiй лю­бовi до ближнь­ого сво­го, ви­соко­му вмiнню га­мува­ти прис­трастi, знiма­ти страж­дання. Ото при­ходить Iда та й у сво­ух намiрах сповiдасть­ся. А на ра­нок я вiдпус­каю уй усi грiхи. I й­де Iда вiд ме­не зовсiм безгрiшною.

I досi не чув вiд неу жод­них нарiкань! Та хiба про це ко­мусь ска­жеш? Ад­же та­уну сповiдi слiд бе­рег­ти як­най­су­ворiше...

Або вiзь­ме­мо сь­огоднiшнiй ви­падок.

Iшов я на ви­пус­кний ек­за­мен з пер­шо­ос­нов сло­ва бо­жого i твер­до вiру­вав, що ви­тяг­ну бiлет з но­мером 13.

I не ди­вина: я що­разу ви­тягаю бiлет з цим осо­руж­ним но­мером. Не iнак­ше ота­ка мо­торош­на до­ля менi на ро­ду за­писа­на.

Уся на­ша братiя оцiсу чор­то­воу дю­жини бо­уть­ся, як дiдь­ко свiчки, а бог ко­чер­ги.

Та найбiль­ше жа­ха­юся я.

Так жа­ха­юся, що, крiм страхiтли­вого бiле­та N 13, нiчо­го i не вчу. Я точ­но знаю, що ви­тяг­ну са­ме цей фа­таль­ний но­мер. I маю всi пiдста­ви отак ду­мати: на­ша на­жаха­на до смертi братiя зав­жди якось при­муд­рясть­ся поз­на­чити пот­ворний но­мер свя­тим хрес­том.

I що б ви ду­мали?

Ко­ли я пiшов вiдповiда­ти i ви­тяг­нув бiлет, то од­ра­зу зас­терiг: та­ки но­мер 13.

Жах! Навiть зим­но ста­ло...

Вiд долi не вте­чеш!

Братiя з непiдроб­ним жа­лем i щи­рим спiвчут­тям ди­вила­ся на ме­не, як на без­не­вин­ну жер­тву, при­рече­ну до не­мину­чоу стра­ти. Прав­ду старi лю­ди ка­жуть: без му­ки не бу­ва на­уки.

"Ех! - у цiлко­вито­му роз­пачi по­думав я. - Як ги­нути, то па­ном!"

То й бов­кнув з вiдчаю:

- Мож­на вiдповiда­ти без пiдго­тов­ки?

Уся братiя вра­жено ос­товпiла.

4. У НА­УКИ ДОВГI РУ­КИ

"Щоб лю­ди при­буток да­вали по­мира­ючи,

ви­гада­ли бай­ку про пек­ло та про рай iще".

Во­лоди­мир МА­ЯКОВСЬ­КИЙ

Отож я за­питав нас­тавни­ка на­шого, от­ця Авiме­леха, на об­личчi яко­го ви­раз­но бу­ла зе­лена нудь­га пи­сана:

- Мож­на вiдповiда­ти без пiдго­тов­ки?

Вiн од­ра­зу пож­вавiшав:

- А чо­го ж! Хоч один сумлiнний пос­лушник се­ред ота­ри бов­дурiв знай­шов­ся...

- Я го­товий - за­питуй­те! - мо­вив я, мов у кри­жану во­ду пiрнув.

- Ну що ж, поч­не­мо, - хи­жо зир­кнув на ме­не ста­рець Авiме­лех. Вiдповiдай, от­ро­че Iоно, на пер­ше за­питан­ня бiле­та: "Що та­ке ате­уст?"

Я аж по­холов, не­мов жи­вий труп. _

Це од­не з най­ка­верзнiших за­питань з усiх пер­шо­ос­нов сло­ва бо­жого. Рiже во­но на ек­за­менах брат­ву, як гос­тра ко­са ко­лос­ки.

Та хоч який у ме­не був пе­реляк, од­нак я знай­шов у собi си­ли, щоб хваць­ко вiдповiсти:

- Ате­уст, па­нот­че, це лю­дина, для якоу не­мас нiчо­го свя­того!

- Ко­рот­ко i яс­но! - зрадiв Авiме­лах i мрiй­ли­во до­дав: - Ех, як­би усi так вiдповiда­ли... Уже й до­дому пiшли б! - а тодi до ме­не: - За­питан­ня дру­ге: "Ме­тоди­ка про­року­ван­ня кiнця свiту".

Я зат­ремтiв, мов оси­ка на вiтрi. Ад­же це та­кож од­не з най­хит­ро­мудрiших за­питань прог­ра­ми. На нь­ого вiдповiсти "ко­рот­ко i яс­но" поп­росту не­мож­ли­во.

Од­нак я не зволiкав з хваць­кою вiдповiддю:

- Ме­тоди­ка про­року­ван­ня кiнця свiту пе­ред­ба­час три ос­новних ета­пи. Пер­ший - за­ляку­ван­ня вiру­ючих. Дру­гий - ма­совi ря­тувальнi за­ходи. Третiй пiдго­тов­ка док­ладно­го звiту, чо­му не вiдбув­ся кiнець свiту.

Я мав не­обе­режнiсть пе­редих­ну­ти, i пiдступ­ний ек­за­мена­тор Авiме­лех не­гай­но з ць­ого ско­рис­тався. Для нь­ого не­мас бiль­шоу на­соло­ди, анiж без но­жа зарiза­ти ко­гось на iспи­тах. Пев­но, по­ходить з колiна Ка­уна.

- По­чинай тлу­мачи­ти по­етап­но, - со­лод­ко заспiвав цей гас­пид. - Ану, врiж по за­ляку­ван­ню...

Я бадь­оро врiзав:

- Щоб про­голо­шува­ти кiнець, слiд до­чека­тися по­чат­ку!

- Як так? - не вто­ропав вiн.

- Згiдно роз­робле­ноу iнструкцiу, па­нот­че! Для успiшно­го про­року­ван­ня кiнця свiту слiд до­чека­тися по­чат­ку чу­ми, хо­лери або iншоу по­шестi чи стихiй­но­го ли­ха. Скажiмо, по­сухи з не­доро­дом. Щоб грiшник вiдчув кри­жаний по­дих не­мину­чоу по­гибелi. Са­ме тодi слiд виз­на­чити да­ту кiнця свiту i по­чати за­ляку­вати.

- Мо­лод­ця! - поц­мо­кував Авiме­лех. - Шквар далi...

- На при­рече­них лю­дей, як пра­вило, найбiль­ше впли­ва­ють сце­ни Страш­но­го су­ду, ко­ли кiстя­ки мерцiв рап­том пов­ста­ють з-пiд землi i з мо­торош­ним вишкiром облiзлих че­репiв ста­ють у дов­же­лез­ну чер­гу до Все­вишнь­ого. А Най­ви­щий Суд­дя возсiдас на осяй­но­му прес­толi з гой­дли­вими те­реза­ми в ру­ках. На од­ну шаль­ку вiн кла­де добрi дiла кож­ноу ок­ре­моу осо­би, на дру­гу - грiховнi. Як­що пе­рева­жить пер­ша шаль­ка, мрець пот­ра­пить на сь­оме не­бо у сонм пра­вед­никiв. Як­що пе­рева­жить дру­га, то стрiмго­лов по­летить в гес­ну вог­ненну, де вiчно кипiти­ме у смолi та сiрцi або ли­зати­ме роз­пе­ченi ско­воро­ди, ка­зан­ки або мис­ки. А смер­дить у пеклi ще дуж­че, нiж у на­шому нуж­ни­ку, бо отець-еко­ном хар­чус пос­лушникiв ду­же кепсь­ко...

- Ть­ху на те­бе! - збу­рив­ся вiд мо­су ми­мовiль­ноу кри­тики Авiме­лех. Знай­шов про що ка­зати! Хiба я пи­тав те­бе про от­ця-еко­нома?

- Та я ж не про еко­нома, я ж - про нуж­ник, щоб яс­кравiше зма­люва­ти страшнi пе­кельнi му­ки...

- До­сить! Оповiдай про дру­гий етап!

- Щоб пiдго­тува­ти успiшне про­веден­ня дру­гого ета­пу, тоб­то здiй­снен­ня ком­плек­су ря­туваль­них за­ходiв, слiд кож­но­му зок­ре­ма i усiм в цiло­му втов­кма­чити, що найбiль­ший грiх - це дос­та­ток. Лю­дина з на­топ­та­ною тор­бою за пле­чима нiко­ли не пролiзе у вра­та раю, як вер­блюд не прой­де у вуш­ко гол­ки. Особ­ли­во ко­ли вер­блюд - дво­гор­бий. Пра­виль­но?

Авiме­лех ди­ко пог­ля­нув на ме­не, але змов­чав.

А я не вга­вав:

- Най­тупiший ду­рень або навiть при­род­же­ний бов­дур, кот­рих по­деку­ди ще ве­лича­ють кре­тина­ми, й­оло­пами, дебiла­ми, ко­лода­ми, ду­бами, трух­ля­вими пня­ми...

- При­пини пе­релiк! - зой­кнув ста­рець Авiме­лех. - Ка­жи по сутi!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2436

Пошук на сайті: