Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 23)

А я, те­лепень убо­гий, до та­кого прос­то­го тлу­мачен­ня не до­думав­ся!

Сь­огоднi вранцi я одер­жав офiцiй­ний вик­лик до ко­легiу на роз­гляд чер­го­воу пер­со­наль­ноу спра­ви.

Що то зна­чить - вчас­но мо­раль­но пiдтри­мати лю­дину, не да­ти уй ду­хов­но за­непас­ти, на­дих­ну­ти на ак­тивну участь в гро­мадсь­ко­му життi, а не скнiти в нiкчемнiй са­моiзо­ляцiу...

На душi - спокiй­на й лагiдна бла­годать, хоч ме­не i при­мусять вiдсто­яти зай­ву все­нощ­ну.

Яких ли­шень мук не прий­меш за­ради ближнь­ого сво­го! Як i зо­бов'язус мiй сан...

6. З РОЗ­КОШI НЕ Й­ДУТЬ У МIХО­НОШI

"Най­кра­ща мо­лит­ва:

По­дай, гос­по­ди!"

Ос­тап ВИШ­НЯ.

Братiя схвиль­ова­но тов­кла­ся у ко­ридорi пе­ред две­рима кан­це­лярiу i че­кала приз­на­чень. Ко­жен га­дав: що ж й­ому бог дасть? Ех, як­би по­саду хра­мово­го скар­бни­ка! Або непiдзвiтно­го аген­та по про­дажу вiдпу­щень грiхiв за готiвку! Або шеф­ку­харя яко­усь ти­хоу, свя­тоу оби­телi!

- По­дай менi, гос­по­ди! - час вiд ча­су замрiяно зiтхав кот­рий­сь iз брат­ви, цо­ка­ючи, як на рахiвницi, кiсточ­ка­ми чо­ток. - Нинi i прiсно амiнь!

А я не мо­лив i не зiтхав. Якусь-то па­рафiю менi все од­но да­дуть. А я вже сам под­баю, щоб па­рафiяни су­нули в храм з да­рами, а по­вер­та­лися з хра­му, як i на­лежить, голi та босi, у пра­веднiй на­готi сво­уй. А ще менi да­дуть пiдй­омнi i но­вень­ку су­тану на м'якiй пiдкладцi, щоб не му­ляла руб­ця­ми тiло, та но­венькi чо­боти з ри­пом.

Я на­магав­ся роз­ва­жити зак­ло­пота­ну брат­ву, як мiг:

- Хлопцi, пос­лу­хай­те лiпше роз­ве­селу прит­чу! До муд­ро­го ца­ря Со­ломо­на при­уха­ла сла­вет­на спо­кус­ни­ця ца­риця Савсь­ка. Та от бiда - сук­ня до п'ят. Як своу при­нади ца­ревi по­каза­ти? "Ца­рю, - грай­ли­во ка­же ца­риця, - а я теж вчу­ся, щоб тобi бу­ти до па­ри". - "I чо­го ж ти нав­чи­лася?" - спiй­мав­ся Со­ломон на га­чок. "А ось чо­го", - вiдповiдас во­на i ви­соко за­дирас спiдни­цю. А тодi бе­ре з тацi во­лось­кий горiх, кла­де й­ого помiж колiна­ми, хрусть - i не­ма горiшка! Со­ломон вмить за­палив­ся. А ца­риця хру­пас та хру­па$ во­лоськi горiхи, а са­ма усiм тiлом хти­во ви­гинасть­ся, мов тан­цюс. Вже й уся пiдло­га всiяна шка­ралу­пою, а ца­риця все при­наднiше ви­танць­овус. Со­ломон зовсiм оте­терiв. А й­ого прид­ворнi са­нов­ни­ки по­диви­лися на це ди­во i сум­но заспiва­ли бла­гочес­ти­ву мо­лит­ву: "Бо­же, бо­рони ца­ря!"

I що б ви ду­мали?

Нiхто навiть не посмiхнув­ся...

Воiсти­ну, братiу у той день бу­ло не до смiху!

На­рештi пок­ли­кали й ме­не.

Наш нас­тавник ста­рець Авiме­лех мав та­кий за­суше­ний виг­ляд, що в гер­барiй лiпших кла­дуть. Але, хоч i кво­лим го­лосоч­ком, вiн здо­був­ся на силi, щоб менi вро­чис­то повiдо­мити:

- Iоно, ра­бе бо­жий, на те­бе впа­ла бла­годать.

Я зля­кав­ся. Ко­ли й­деть­ся про бла­годать, че­кай ли­ха. Со­лод­ко обiця­ють, та гiрко пи­ти. Он ко­ли на свя­того патрiар­ха Ав­ра­ама впа­ла бо­жа бла­годать, вiн до то­го знавiснiв, що ма­ло сво­го си­ноч­ка Iса­ака не зарiзав... Ач, i ме­не штов­ха­ють на слизь­ке! Я вам не тать з но­жакою!

Про­те Авiме­лех нес­хибно вiв далi:

- Пiдеш, лю­бий Iоно, у мiсто Нiневiю...

- Ще чо­го, на пе­риферiю?! - од­ра­зу став пру­чати­ся я.

- Так це ж ли­ше тим­ча­сова ро­бот­ка, Iоно...

- Ха, ще й тим­ча­сова! - обу­рив­ся я.

- Атож, бо нев­довзi Нiневiю бу­де зни­щено...

- I ви праг­не­те ме­не ту­ди зап­ро­тори­ти? - я ледь не зах­ли­нув­ся вiд гнiву. - Пiд улам­ки та ру­уни? Самi йдiть!

- Це на­каз, Iоно! - су­воро грим­нув Авiме­лех.

- Чий би?

- Са­мого Все­вишнь­ого!

- Ого! З не­бес­них сфер?

- Атож! Нiневiю спiткас до­ля Со­дома i Го­мор­ри. А тобi ви­пала честь пiти ту­ди з про­рочим по­перед­женням.

- А за що Нiневiю спо­пеля­ти?

- Чу­вати, грiшникiв там за­бага­то...

- А де ух не­ма?

- У то­му й суть: усiм бу­де на­ука...

- А пiдй­омнi вже ви­писа­ли? - ру­ба за­питав я, бо доб­ре вiдав, що Авiме­лех - скна­ра.

- Навiщо тобi? - й­ого аж затiпа­ло.

- А на якi кош­ти я жи­тиму?

- Про­хар­чус­шся, Iоно, свя­тою мо­лит­вою. Шлях дов­гий, встиг­неш наз­би­рати пов­ну тор­бу доб­ро­хот­них по­да­янь...

- Зна­чить, не дас­те?

- Анi копiй­чи­ни!

- А су­тану?

- Яку ще су­тану?

- Но­ву! З м'якою пiдклад­кою, щоб руб­ця­ми тiло не му­ляла.

- Ти що, здурiв, Iоно? Який же з те­бе не­корис­ли­вий про­рок, ко­ли хо­дити­меш в роз­ко­шах? Рад­жу тобi якесь дран­тя з пер­шо­го-лiпшо­го жеб­ра­ка зня­ти... От у ме­не по­пер­вах був ха­лат - мав сiмде­сят сiм лат! А тобi од­ра­зу по­дай су­тану? Пiдеш опу­далом, у са­моробнiй вла­сяницi...

- Зна­чить, не дас­те? - про­сичав я.

- Не дам! - про­гар­чав вiн.

- А чо­боти? - бо­ров­ся я за свою мрiю.

- Якi ще чо­боти? - сар­кастич­но пе­репи­тав ста­рий за­нуда.

- Новi чо­боти! Лис­кучi! З ри­пом!

- Мо­же, тобi ще рай­ськi криль­ця да­ти, щоб нiжок не по­томив? Але ти не жу­рись, от­ро­че Iоно, що не ма­тимеш чобiт. Мен­ше бу­де кло­поту. А то ух ще ма­зати тре­ба та взу­вати...

- Зна­чить, ви­руша­ти менi го­лим i бо­сим?

- Як i на­лежить - го­лим i бо­сим!

- А я не пiду!

- Побiй­ся бо­га, Iоно!

- А яко­го ли­ха менi ще бо­яти­ся? - ос­та­точ­но ска­зив­ся я. - Що з го­лого та бо­сого вiзь­меш? Чим по­карасш геть зне­доле­ного?

Я вий­шов i грюк­нув две­рима.

А братiя - од­ра­зу до ме­не:

- Ну що?

- Ну як?

Я вiдповiв ум ко­рот­кою, але про­мовис­тою бай­кою у прозi:

- Че­ревик упер­ше за свою вiрну служ­бу поп­ро­сив кашi. I що ж? Й­ого за це розiп'яли в шев­ця...

То­го ж дня я по­дав­ся свiт за очi: нинi на дур­няк i зо­зуля ку­вати не хо­че.

7. ВIД ОД­НО­ГО ВТIК, А ДРУ­ГОГО НЕ ЗДОГ­НАВ

"Ко­ли чи­тасш бiблiю, бiль­ше ди­вус­шся з

не­обiзна­ностi бо­га, анiж з й­ого всевiдан­ня".

Марк ТВЕН.

Ста­рець Авiме­лех, на­пев­не, га­ласус:

- Негiдник! Дар­мо­уд! Нев­дячна тва­рюка! Втiк i зiрвав вiдповiдаль­не зав­дання са­мого Все­вишнь­ого!

По­ганi вiстi не си­дять на мiсцi. Та й як й­ому не за­репе­тува­ти, ко­ли не так ста­лось, як га­далось? Та нiчо­го: не щод­ня й­ому слу­хати брид­ню, де­коли слiд по­чути й прав­ду.

А я що?

Я все роб­лю, як то­го бог хо­че. Ад­же вiдо­мо, що без бо­жоу волi i во­лоси­на з го­лови не впа­де, а як схо­че гос­подь, то впа­де i з ли­сини. Зна­чить, на те бу­ла во­ля бо­жа, щоб я по­дав­ся нав­прош­ки до мо­ря, а не в Нiневiю.

Все­вишнiй все на­перед пе­ред­ба­чив!

Ко­ли що, я й бо­говi ска­жу:

- Все­милос­ти­вий бо­же, а хiба ж ти не знав, що я помiняю мар­шрут?

Зро­зумiло, аби не зро­нити сво­го не­запе­реч­но­го ав­то­рите­ту, Все­вишнiй поб­лажли­во ска­же:

- Ха! Звiсно знав, Iоно! То­му й вказiвку пер­со­наль­но на твос iм'я спус­тив, бо знав, що ти уся­ке дiло за­валиш.

- Ну, тодi моя про­вина не вар­та й пе­ченоу ци­булi! Хiба не так?

- Так, Iоно, так! Я i то па­даю, як за влас­ну но­гу пе­речеп­люсь.

Оцi бо­годухi роз­ду­ми ме­не вель­ми втiши­ли.

До то­го ж, тiка­ючи вiд ста­рого при­дур­ка Авiме­леха, я на­оч­но ви­явив пов­ну не­корис­ливiсть - за­лишив у спа­док по собi пу­довий хрест свiй i не взяв натiльнi кай­да­ни для скру­шен­ня грiхов­ноу плотi. Хай ух бе­ре, ко­му за­бажасть­ся! Навiть вла­сяни­цю за­лишив у келiу на цвяш­ку...

Са­му Бiблiю взяв, аби скрiзь, де ступ­не но­га моя, за­охо­чува­ти до свя­того пись­ма грiшникiв.

А за­охо­чува­ти с чим!

Вiзь­ме­мо хо­ча б скан­даль­ну iсторiю пра­от­ця Ав­ра­ма, кот­рий до гли­бокоу ста­ростi, до бiлоу си­виз­ни тор­гу­вав тiлом сво­су дру­жини Са­ри. Навiть ко­ли Сарi ми­нав сь­омий де­сяток, Ав­рам при­муд­рився вигiдно збу­ти уу яко­мусь хти­вому фа­ра­оновi, ма­буть, схиль­но­му до ста­тевих збо­чень. Iнак­ше як це ди­во див­не по­яс­ни­ти? Ад­же нав­ко­ло то­го фа­ра­она тов­кла­ся цiла ота­ра свiжень­ких й мо­лодень­ких кра­сунь, нав­че­них до уся­ких лю­бов­них iгрищ...

Яко­го ж грiхо­вод­ни­ка, пи­таю я вас, ота пiкан­тна бу­вали­ця не зацiка­вить?

Та во­ни вмить роз­ха­па­ють квит­ки i на­тов­пом по­сунуть на моу лiте­ратурнi вiдпра­ви!

I Все­вишнь­ому, як Ав­то­ровi Кни­ги, бу­де прис­мно, що я при­вер­нув до й­ого бес­тсе­лера ува­гу най­шир­ших кiл чи­тачiв i не­пись­мен­них слу­хачiв.

А щоб не на­ража­тися на рев­нивi нарiкан­ня Ав­то­ра, слiд раз у раз нев­томно пiдкрес­лю­вати нез­ре­чен­ну мудрiсть гос­подню. Вiд сло­вес­но­го фiмiаму ще нiхто не гор­нув но­са. Хiба менi важ­ко жон­глю­вати сло­вами "генiаль­ний Ав­тор", "сди­ний у свiтi i не­пере­вер­ше­ний Тво­рець", "гло­баль­ний твiр". Або зак­ру­тити уже зовсiм по-на­уко­вому, щоб в отих муд­ра­гелях вже нiхто й нiчо­го не вто­ропав, внаслiдок чо­го вiдчув свою пов­ну ро­зумо­ву нiкчемнiсть.

Я й вiрша­ми мо­жу уш­ква­рити.

Нап­риклад:

Не Кни­га - Ди­во! А вiдтак

Пи­сань та­ких ми ще не зна­ли...

Спа­сибi, Ав­тор - наш Мас­так,

Що Ви нам Кни­гу на­писа­ли!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2436

Пошук на сайті: