Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 24)

Яс­на рiч, вiрши­ки по­ганi. На рiвнi шко­лярсь­ко­го ри­муван­ня. Але ух не­одмiнно ого­лосять Ви­сокою По­езiсю. Бо хто, пи­таю я вас, на­важить­ся ух гу­дити, ко­ли во­ни хва­леб­но оспiву­ють "генiаль­но­го Ав­то­ра" та ще й "не­пере­вер­ше­ного Твор­ця"? Не по­бо­юся вис­ло­вити смiли­ве при­пущен­ня, що за це не­долу­ге ри­муван­ня менi ще й лiте­ратур­ну премiю гос­подь дасть. Та­ке вже не­од­но­раз трап­ля­лося! А ко­ли що - до­дам со­лодень­ко­го фiмiаму: бре­хати - не цiпом ма­хати. Що схо­чу, те й змо­лочу.

Примiром, як вос­хва­лити Все­вишнь­ого за те, що вiн на­дих­нув Ав­ра­ма з Са­рою на га­небнi, амо­ральнi вчин­ки?

А ду­же прос­то!

Ска­зав Най­мудрiший:

- Не бу­деш ти на­далi на­зива­тися Ав­ра­мом. Вiднинi iм'я тобi - Ав­ра­ам. А ти, жiнко, вже не зва­тимеш­ся Са­рою. Вiднинi iм'я твос - Сар­ра.

Вiдмiннiсть ли­ше на од­ну лiте­ру!

Хiба не до­теп­но?

Ну, хто те­пер на­важить­ся зви­нува­чува­ти ар­хисвя­того патрiар­ха Ав­ра­ама i й­ого цнот­ли­ву, бла­гочес­ти­ву Сар­ру за грiхи яки­хось там блу­додiй­них мер­зотникiв Ав­ра­ма та Са­ри? Та як­що хтось па­тяка­тиме, Ав­ра­ам з Сар­рою вмить при­тяг­нуть об­лудни­ка до су­ду за об­ра­зу ухнiх свя­щен­них осiб!

Отак бла­гочес­ти­во розмiрко­ву­ючи, я бадь­оро мiряв та мiряв но­гами твердь зем­ну, не­ухиль­но наб­ли­жа­ючись до мо­ря.

8. ОКО БА­ЧИТЬ ДА­ЛЕКО, А РО­ЗУМ ГЛИ­БОКО

"Ми час­то ка­жемо: "Й­ого совiсть гри­зе..."

Ви собi у­яв­лясте, що бу­ло б, ко­ли б совiсть

справдi зу­би ма­ла?"

Федiр МАКIВЧУК.

Ста­рець Авiме­лех нас­тавляв:

- Не ук­радь!

Спи­расть­ся, бу­вало, обiруч на бiблiй­ний фолiант i ре­че:

- Не убiй!

Як­що по­дума­ти, вiн не­дар­ма спи­рав­ся на свя­те пись­мо. Ад­же Бiблiя збiрник унiкаль­них кримiналь­них iсторiй. Суцiль­ний тобi де­тек­тив! З не­одмiнною мо­рал­лю, як во­но i го­дить­ся: зло­чин­ця нас­тигне не­мину­че по­каран­ня.

За­галь­на дум­ка бу­ла прос­та: усi лю­ди - грiшни­ки, або ж, як по-су­час­но­му, зло­чинцi. Та­ка вже людсь­ка при­рода, i нiку­ди вiд неу не вте­чеш. Бо ж не­мож­ли­во втек­ти вiд са­мого се­бе! Зло­чин, не­мов тiнь, ча­тус за пле­чима кож­но­го грiшни­ка, а в грiшни­ках хо­дять усi пос­по­литi.

А з чо­го во­но по­чало­ся?

З грiхо­падiння пра­батькiв усь­ого не­щас­но­го ро­ду людсь­ко­го Ада­ма i рви.

А жи­лося ж ум: уж - не хо­чу, пий - не мо­жу!

Не зна­ли i не вiда­ли, що во­но та­ке бать­ку­вати до­лю у го­лодi i хо­лодi.

А все од­но по­тяг­ло на крадiжку!

- Адам­цю, ну-мо пiшли оту яб­лунь­ку пот­ру­симо!

- Та ти що?

- Яб­лучко хо­чу!

- Чи ти з глуз­ду з'уха­ла?

- А що та­кого?

- Та ж Все­вишнiй за­боро­нив яб­лу­ню чiпа­ти!

- Ну й ду­рень!

- Хто ду­рень?

- Ти, Адам­цю!

- Я ду­рень?

- А хто ж iще? Ти про ко­го по­думав?

- До­бала­кались!..

- Бо ти - впер­тюх!

- Я ще й ви­нен?

- Адам­цю, ну, по­думай сам: як­що ми з'умо по ма­нюсiнь­ко­му яб­лучку, то хiба вiн збiднiс? З тор­бою пiде? Ду­шу з нас за яб­лучко вит­ру­сить?

- Ску­пому ду­ша де­шев­ша гро­ша!

- А менi.. яб­лучка хо­четь­ся...

- Ну, доб­ре, ходiмо по яб­лу­ка!..

А й­шло­ся зовсiм не про те, збiднiс Все­вишнiй чи не збiднiс.

Не бу­ло мо­ви й про та­ку дрiбни­цю, пiде вiн з тор­бою на путiвцях стар­цю­вати чи не пiде.

Рiч по­ляга­ла у прин­ципi - за­боронi по­рушу­вати святi нор­ми при­ват­ноу влас­ностi.

Але ж знов-та­ки ска­зано: не спiй­ма­ний - не злодiй.

Та хiба пра­бать­ки ма­ли кримiналь­ний досвiд? Хiба вмiли вправ­но за­хова­ти слiди? Хiба ма­ли по­нят­тя про алiбi?

На­жер­ли­ся яб­лук та й полiзли спа­ти у кущi!

Зас­ту­кав ух Все­вишнiй на га­рячо­му, а цi не­доте­пи од­ра­зу роз­рюмса­лися та й роз­ко­лоли­ся:

- То во­на ме­не на грiх зва­била!..

- А ме­не - яб­лучко...

А Все­вишнiй ум на те пов­чаль­но про­казус:

- На чу­жий ко­ровай ро­та не роз­зявляй!

Пе­рех­ресний до­пит, дiло в суд, ос­таннс сло­во пе­ред ви­роком i - "в даль­ний путь, на дол­гие го­да", ту­ди, де i хо­лод­но, i де го­лод­но...

Цiка­во, що тодi бу­ло зап­ро­вад­же­но пер­ший у свiтi фах - про­фесiю сто­рожа. Бо прис­та­вив Все­вишнiй до яб­лунi на вар­ту при­ват­ноу влас­ностi хе­руви­ма з вог­ненним ме­чем. Але той пер­ший грiх гли­боко за­корiнив­ся - усi хлоп­ча­ки i досi з яб­лунь по­чина­ють.

От Ка­ун, той уже був тя­мущий му­жик! Вiн пос­та­рав­ся все обмiзку­вати на­перед. А ко­ли порiшив­та­ки сво­го бра­та Аве­ля, то навiть i в думцi не мав ко­лоти­ся.

Все­вишнiй, що про­вадив слiдство у тiй най­першiй "мокрiй" справi, ду­же хит­ро, нiби ми­мохiдь за­питав пра­давнь­ого мор­ду­вав­цю:

- Ка­уне, де Авель, брат твiй?

А Ка­уновi хоч би що - за­тяв­ся, та й годi:

- За­питай­те у нь­ого са­мого! Хiба я сто­рож й­ому? Звiдки зна­ти менi, де вiн веш­тасть­ся i бай­ди­ки б'с?

- Так уже i не знасш?

- У ме­не сво­ух справ - по са­му зав'яз­ку! Тiль­ки всти­гай по­вер­та­тися...

Як­що розiбра­тися, то бо­жа Кан­це­лярiя - це все­ленсь­кий кар­ний роз­шук, в яко­му ян­го­ли, хе­руви­ми i се­рафи­ми слу­гу­ють су­дови­ми ви­конав­ця­ми. Ар­ханге­ли - вер­ховна ко­легiя. Але всi дiла вер­шить пре­муд­рий Все­вишнiй, сам-один у трь­ох ли­цях: бо­га-Слiдчо­го, бо­га-Про­куро­ра i бо­гаСуддi.

Та ось що не по­добасть­ся в цiй не­беснiй ка­ральнiй ус­та­новi, особ­ли­во з ог­ля­ду на прий­дешнiй по­голов­ний Страш­ний суд ("зло­чинцiв бу­де по­кара­но!"), це пов­на вiдсутнiсть хоч та­коу-ся­коу ад­во­кату­ри. За­хис­ти­тися - нiяк! То вже, знас­те, не де­мок­ра­тич­но...

Але про що це я ду­маю?

Геть з го­лови кра­молу!

Хiба не ме­не, сми­рен­ну овеч­ку, об­ра­но для втiлен­ня у жит­тя смер­тних за­думiв бо­га-Слiдчо­го, бо­га-Про­куро­ра i бо­га-Суддi? Ска­зано: путi гос­поднi незвiданi. То менi тiль­ки здасть­ся, що прос­тую я нав­мання. Нас­правдi ме­не ве­де Про­мисл бо­жий ту­ди ку­ди слiд. Ви­бач, о Ми­лосер­дний, ми­мовiль­ний грiх мiй не­зумис­но­го ро­зуму­ван­ня! Ад­же тобi. Все­видю­щому, зго­ри вид­ко, що я пруд­ко прош­кую на зав­ба­чено­му то­бою шля­ху. А твоя путь - iстин­на! Зваж, гос­по­ди: не всякi жар­ти чо­гось вартi...

Уже над­вечiр я при­ман­дру­вав до пор­то­вого мiста Iоппiу, щоб далi по­доро­жува­ти мо­рем. Го­лов­не, опи­нити­ся як­най­далi вiд при­рече­ноу Нiневiу. Цiка­во, де тут най­де­шев­ша кор­чма?

Усi лiхтарi на зах­ланних ву­лич­ках Iоппiу бу­ли роз­битi з пiдозрiлою послiдовнiстю. Та я чо­мусь не звер­нув на­леж­ноу ува­ги на це пох­му­ре зас­те­режен­ня з яв­ни­ми вiзу­аль­ни­ми на­тяка­ми. Ков­знув без­думно очи­ма, та й усе. А дар­ма.

9. ДУМ­КА ДУМ­КУ ГО­НИТЬ

"Не той кiнь, що в бо­лото уве­зе, а той, що

з бо­лота ви­тяг­не".

На­род­не прислiв'я.

Ть­мя­но бу­ло в бла­генькiй корчмi. В од­но­му кут­ку ледь бли­мав ка­ганець, в дру­гому ко­нала то­нень­ка свiчка. За две­рима, зовсiм не­подалiк, хлю­пало мо­ре.

Як на го­лод­но­го, па­хощi тут - за­памо­роч­ливi. А в ме­не у ки­шенях - анi ше­ляга. Як­що ме­не зви­нува­тять у то­му що я на дур­няк дос­хо­чу на­нюхав­ся смач­нень­ко­го, у ме­не й мiдякiв не­ма, щоб оп­ла­тити апе­титнi па­хощi дзво­ном.

Трап­ля­ють­ся мо­мен­ти, ко­ли за шма­ток ков­ба­си чор­ту ду­шу вiдда­си. Без грош­ви за­кон один: уж очи­ма, а ру­кам зась. А в ко­го в ру­ках, у то­го i в зу­бах. Та нiчо­го: кмiтли­ва лю­дина як не ру­ками, то язи­ком вiзь­ме. Мош­вою i ду­рень тру­сити мо­же...

Пот­ро­ху очi приз­ви­ча­ули­ся до пiть­ми. Яс­на рiч, сю­ди поз­би­рали­ся на нiчлiг рiзнi без­при­тульнi ло­буря­ки. За­раз на­жира­ють­ся i на­пува­ють­ся, потiм спа­тимуть по­котом, впри­тул один до од­но­го, щоб теплiше бу­ло.

Усе це був люд убо­гий: тiль­ки й грош­ви, що на по­луми­сок юш­ки та ке­лишок си­вухи. Але ж юш­ка яка - лож­ка сторч сто­уть! Тiль­ки у кут­ку, пiд ка­ган­цем, двос сма­ку­ють не з ке­лишкiв, а хлеб­чуть пря­мо з гру­бень­ко­го ба­риль­ця та мас­ла­ки з чи­мали­ми шма­тура­ми м'яса гри­зуть. Над ми­сюрою па­рус - харч свiжень­кий, щой­но з вог­ню...

Один з них - дов­гий i ху­дющий, мов ко­рабель­на щог­ла. Мор­да - з са­мого профiля. Дру­гий - ни­зень­кий i тов­стень­кий, не­мов дбай­ли­во на­топ­та­на уся­ким доб­ром тор­ба. Пи­ка - з са­мого ко­ла. Обид­ва - у стро­катих блу­зах, в яких по­люб­ля­ють хи­зува­тися мо­рехо­ди.

На них я й нацiлив­ся. Тiль­ки че­каю слуш­ноу на­годи.

Чую, щог­ло­видий по­важ­но ка­же:

- А гар­но ук­расти i на зуб не по­пас­ти!

Й­ого при­ятель не встиг i ро­та роз­ту­лити, як я вже вклин­цю­вав­ся в роз­мо­ву:

- Пхе! По­ганень­ке ре­мес­ло'лiпше доб­ро­го злодiй­ства...

Стро­катий з профiлем од­ра­зу на ме­не:

- А ти хто та­кий ро­зум­нень­кий?

Я ста­теч­но вiдповiв:

- Без плу­га - не орач, без мо­лота - не ко­валь, а без Бiблiу - не оповiдач.

- Нев­же Бiблiю масш? - вра­зив­ся вiн.

- Ав­жеж!

- Де ж ти ота­кий скарб роз­до­був?

- То моя спра­ва...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2436

Пошук на сайті: