Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 25)

- I чи­тати по пи­сано­му вмiсш?

- А чо­го б я Бiблiю на горбi тя­гав?

- То сiдай до нас, юний от­че, за кум­панiю...

Я сiв i не­гай­но вда­рив­ся у спо­гад:

- Наш пiддя­чий лю­бить борщ га­рячий. А як го­лод­ний, зже­ре i хо­лод­ний.

- Склад­но ка­жеш!

- Сло­во по­чусш, та не зжусш.

- То при­гощай­ся - у нас на трь­ох ста­не!

- Грiх неп­ро­щений - ус­ти хлiб не­маще­ний. I ус­ти хо­чу, i гор­ло де­ре...

- Та ж ось ба­риль­це!..

I пiшло, i по­уха­ло...

- Ве­селий ти хло­пець, от­че! Ану роз­ка­жи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у во­рота!

- Мож­на, - ка­жу я. - Ось пос­лу­хай­те.

Тут уже всi при­сутнi в корчмi при­суну­лись ближ­че. Навiть кор­чмар за­лишив свос мiсце за шин­ква­сом i за­вис надi мною.

10. КО­МУ СМIШКИ, А КО­МУ ГО­РЕ

"Рап­том на очах вiру­ючих з-пiд риз ви­пала пляш­ка з са­мого­ном, зат­кну­та ку­куруд­зя­ним ка­чаном. Пiп не роз­гу­бив­ся. Вiн су­воро пог­ля­нув у бiк iко­ни "Тай­на ве­черя" i ска­зав:

"Як­що ве­черяс­те, то ве­черяй­те, а пля­шок сю­ди не ки­дай­те!"

Федiр МАКIВЧУК.

- Чу­ли про Мер­тве мо­ре, в яко­му навiть жа­би не жи­вуть?

- Та чу­ли...

- А чо­го во­но мер­тве?

- Та хтоз­на...

- А я знаю!

- Чо­му ж во­но мер­тве?

- А то­му, що пiд вод­ною гладiнню по­хова­но стiль­ки про­пащих душ, що все жи­ве ги­не...

- Нев­же?

- Точ­но ка­жу! А ста­лося це так...

На то­му мiсцi, де те­пер смер­дить мер­ця­ми мо­ре, ко­лись сто­яли ряд­ком два ве­ликих мiста - Со­дом i Го­мор­ра. А пе­ред тим, як пог­рузну­ти в мо­ре, обид­ва мiста пог­рузли в роз­пусту. У Го­моррi жiнки по­кину­ли чо­ловiкiв i втiша­лися лю­бов'ю помiж со­бою, а в Со­домi все ста­лося нав­па­ки - помiж со­бою лю­били­ся чо­ловiки. У­яв­лясте?

Дiзнав­ся про цi не­подобс­тва Все­вишнiй i ду­же розгнiвав­ся:

- Я що лю­дям на­казу­вав?

- Лю­бити­ся i роз­мно­жува­тися! - хо­ром вiдповiли й­ому ян­го­ли.

- А що роб­лять лю­ди в Со­домi та Го­моррi?

- Люб­лять­ся, але не роз­мно­жу­ють­ся! - вiдповiв ян­голь­ський хор.

- А що ста­неть­ся, ко­ли ця по­шесть по­ширить­ся по всiй землi?

- Вим­руть усi лю­ди!

- Що ж ро­бити?

- А бог знас!

Все­вишнiй i справдi знав: ви­нищи­ти безплiдних по­руш­никiв до но­ги, та й по то­му.

А жив у Со­домi пра­вед­ник Лот, рiдний небiж патрiар­ха Ав­ра­ама. Вiн дру­жину не по­кинув. То­му й двох до­чок мав. Обидвi доч­ки - дiвки не­порочнi, бо же­нихи мiж со­бою ко­хали­ся.

Пос­лав Все­вишнiй до Ло­та двох ян­голiв з на­казом:

- Хай до ран­ку по­кине мiсто з усiм сiмей­ством. Хай iдуть во­ни свiт за очi i не ози­ра­ють­ся. Як­що озир­нуть­ся, ли­хо бу­де.

Прий­шли ян­го­ли до Ло­та. Та ледь пе­река­зали бо­жий на­каз, як пе­ред Ло­товою ха­лупою зiбрав­ся цiлий на­товп роз­бе­щених со­домитiв.

- Ло­те! - на­хаб­но ви­мага­ють. - Ану, по­дай нам сво­ух ян­го­ляток!

- Та що ви, лю­ди! - ка­же ум Лот. - Як вам не со­ром? Ад­же це ян­го­ли!

- ух нам i тре­ба!..

- Лiпше я вам сво­ух не­пороч­них до­чок на по­талу вiддам...

- А навiщо во­ни нам, ко­ли ми вiд влас­них мо­лодиць повтiка­ли?

Да­рем­но во­ни га­ласу­вали: ян­го­ли роз­лю­тили­ся i да­ли доб­ря­чоу про­чухан­ки усь­ому на­тов­пу.

А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним - сiмей­ство. I чу­ють: за спи­нами у них грiмо­тить, гур­ко­че, на всi го­лоси во­лас. Ло­това жiнка озир­ну­лася i навiки ос­товпiла. Ли­шив­ся пра­вед­ний Лот без жiнки. По­селив­ся вiн з доч­ка­ми у пе­черi, по­далi вiд лю­дей.

А далi я вам пря­мо з Бiблiу про­читаю.

Ось слу­хай­те:

"у жив Лот в пе­черi, i з ним двi доч­ки й­ого.

I мо­вила стар­ша мо­лодшiй: бать­ко наш ста­рий; i не­ма чо­ловiка на землi, який увiй­шов би в нас за зви­часм всiсу землi.

Отож на­по­умо бать­ка на­шого ви­ном, i пе­рес­пи­мо з ним, i по­нови­мо вiд от­ця на­шого плем'я".

Я нав­мисне зу­пинив­ся на найпiкантнiшо­му мiсцi i зiтхнув:

- Ех, без до­бав­ки i горiлка не смач­на...

- I справдi! - зго­лосив­ся сам кор­чмар. - Доз­воль, вче­ний от­ро­че, я те­бе по­час­тую?

- Бла­гос­ловляю намiр твiй! - не пру­чав­ся я пiд не­тер­плячi ви­гуки слу­хачiв.

- Ось тобi ча­роч­ка, юний от­че, чи­тай далi...

"I на­по­ули от­ця сво­го ви­ном тiсу ночi, i пiшла стар­ша i пе­рес­па­ла з бать­ком сво­ум; а вiн не вiдав, ко­ли во­на ляг­ла i ко­ли вста­ла.

Нас­тупно­го дня стар­ша мо­вила мо­лодшiй: ось, я спа­ла вчо­ра з бать­ком мо­ум; на­по­умо й­ого ви­ном i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i по­нови­мо вiд от­ця на­шого плем'я.

I на­по­ули бать­ка сво­го ви­ном i цiсу ночi; i пiшла мо­лод­ша, i спа­ла з ним; а вiн не вiдав, ко­ли во­на ляг­ла i ко­ли вста­ла.

I по­роби­лися обидвi доч­ки Ло­товi вагiтни­ми вiд бать­ка сво­го.

I на­роди­ла стар­ша си­на i на­рек­ла й­ого iм'ям: Мо­ав, (ка­жучи: вiн вiд бать­ка мой­ого). Вiн отець мо­ави­тян по­нинi".

I мо­лод­ша та­кож на­роди­ла си­на i на­рек­ла й­ого iм'ям: Бен-Аммi, (ка­жучи: вiн син ро­ду мой­ого). Вiн отець амо­нитян по­нинi.

Аж тут ни­зень­кий тов­стун роз­хви­лював­ся:

- А чо­му ж гос­подь за отакi амо­ральнi вчин­ки не по­карав ста­рого грiхо­вод­ни­ка з мо­лоди­цями? Iнших, бач, ка­рас, а цих - нi! I нев­же поб­ли­зу вже й чо­ловiкiв не бу­ло?

- Як не бу­ло? - за­гаряч­ку­вав i кор­чмар. - А ви­но? Ти за­був про ви­но! У ко­го ж хтивi дiвки ви­но ку­пува­ли, ко­ли не в кор­чмарiв?

Роз­бурхав­ся i щог­ло­видий:

- Не ро­зумiю, як це мож­на пе­рес­па­ти з не­пороч­ною дiва­хою i навiть не помiти­ти? Зно­ву ж та­ки: хто й­ому но­вона­род­женi - си­ни чи ону­ки?

А тодi в один го­лос - до ме­не:

- От­че, а що ти ска­жеш?

Я за­мис­лився, а потiм муд­ро вирiк:

- Ду­же складнi вашi за­питан­ня. Спра­ва ця i дiй­сно над­зви­чай­но зап­лу­тана. Без пляш­ки в нiй нiчо­го не до­береш! А щось пляш­ки я й не ба­чу...

- За­раз бу­де, от­че. Од­на мить!

11. ЩО ВЗЯ­ТО, ТЕ Й СВЯ­ТО

"Ду­ховенс­тво но­сить плащ убо­гостi, яким при­ховус сек­рет умiння зба­гачу­вати­ся i за­без­пе­чува­ти се­бе всiля­кими на­соло­дами".

К.ВОЛЬ­НЕЙ.

Че­репок трiщав, мов твердь не­бес­на за часiв Всесвiтнь­ого По­топу...

Сур­ми сур­ми­ли ар­хангель­ськi...

Гру­ди па­лило, мов я пе­кель­ноу сiрки на­ков­тався...

З ро­та ви­рива­лося смер­дю­че ди­хан­ня...

Фу! Аж са­мого ну­дить...

О гос­по­ди!..

Пе­ред очи­ма стри­бало, плив­ло i гой­да­лося. Стiни по­хиту­вали­ся, не­мов п'янi. Сте­ля раз у раз нiби па­дала на мою бiдо­лаш­ну голiвонь­ку. Звiдусiль рипiло, скре­гота­ло i грю­кало. Ло­же со­валось пiдi мною ту­ди-сю­ди, не­мов на­мага­лось ски­нути ме­не на пiдло­гу.

Свя­та трiй­це, де я?

Рап­том дверi вiдчи­нили­ся, а на ме­не по­суну­ла та­ка фiгу­ра, що я аж отерп.

Фiгу­ра бу­ла без од­но­го ока, без од­но­го ву­ха, без однiсу ру­ки i без однiсу но­ги. Го­лова хваць­ко пов'яза­на яс­кра­во-чер­во­ною хус­ткою, зi сма­ком дiбра­ною пiд колiр но­са. Стро­катий тiль­ник i ши­рокi, як мо­ре, шта­ни до­вер­шу­вали вбран­ня. За ши­роким шкiря­ним по­ясом стир­чав набiр кин­джалiв. На лiво­му боцi телiпа­лася шаб­лю­ка. А на сдинiй руцi з за­сука­ним ру­кавом був ви­татуй­ова­ний че­реп з кiстка­ми нав­хрест. Той хрест був яв­но не бо­жесь­ко­го по­ход­ження.

Та я з присмнiстю за­ува­жив, що ця напiвлю­дина три­мас на­пого­товi в сво­уй сдинiй руцi вже вiдкор­ко­вану пляш­ку i при­яз­но до ме­не всмiхасть­ся.

Чо­го б це?

- Що, про­чумав­ся, ви­пиво­хо! - лагiдно прох­рипiв пе­репо­лови­нений нез­най­омець. - На ось, пох­ме­лися! Кра­щих лiкiв не знай­ти - по собi знаю...

Я прис­моктав­ся до пляш­ки, мов до цiлю­щого дже­рела. Од­ра­зу по­лег­ша­ло. Я вiдчув, що на­буваю звич­ноу фор­ми, гiдноу мо­го са­ну,

- А де за­кусь? - жва­во на­полiг я. Кож­но­му свя­тен­ни­ку вiдо­мо: зав­жди слiд ви­мага­ти бiль­ше, ко­ли тобi щось да­ють i так.

- Ота­коу! - зди­вував­ся мiй нес­подiва­ний рятiвник. - Ще й за­кусь й­ому у лiжко пiднось! - вiн су­нув ру­ку до ки­шенi i ви­тяг твер­ду, як наж­дак, га­лету. - На, же­ри, пас­кудни­ку!

Бач, зич­ли­во всмiхасть­ся, а сва­рить...

- Ти хто? - за­питав я, зу­бами вик­ре­шу­ючи з га­лети iскри.

- Як то хто? - зно­ву зди­вував­ся вiн. - Я капiтан Бен-Аку­ла, май­бутнiй адмiрал май­бутнь­оу розбiй­ниць­коу фло­тилiу.

- А це що? - я кво­ло повiв ру­кою нав­ко­ло.

- Мiй флаг­ман "Зi свя­тими упокiй".

- Ах, то це ко­рабель морсь­ких роз­би­шак! - на­рештi ос­та­точ­но прозрiв я. - То ось чо­го лiхтарi бу­ли по­роз­би­ванi!

- Ав­жеж...

- Чо­го ж я тут?

- Бо най­няв­ся.

- Ким?

- Ка­пела­ном. Те­пер у нас пов­ний керiвний ком­плект - капiтан i ка­пелан.

- Щось не при­гадую, - не­пев­но про­мим­рив я.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2436

Пошук на сайті: