Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 30)

"Як­що ро­зум - дар не­ба i як­що те ж са­ме мож­на ска­зати про вiру, зна­чить, не­бо пос­ла­ло нам два да­ри, якi не­сумiснi й су­пере­чать один од­но­му".

Денi ДIДРО.

За сво­уми розмiра­ми Левiафан - найбiль­ший з усiх вiдо­мих людс­тву китiв. Навiть бла­кит­ний кит-блю­вал знач­но пос­ту­пасть­ся й­ому в га­бари­тах. Це з роз­ло­гоу спи­ни Левiафа­на я да­рем­но на­магав­ся на­вер­ну­ти морсь­ких роз­би­шак на путь iстин­ну. Та до­лю мою бу­ло вже вирiше­но i ви­рок ух­ва­лено. Ма­буть, то­му й моя пас­тирсь­ка мо­ва пе­рет­во­рила­ся на суцiль­ну ко­медiю для роз­ва­ги й зу­бос­каль­ноу потiхи...

Вчо­ра Левiафан з не­аби­яким iнте­ресом вис­лу­хав мос са­мок­ритц­чне ка­ят­тя, тiль­ки за­ува­жив, що во­но де­що од­но­манiтне: там ви­пив, а десь ще й на­пив­ся. Мас рацiю чу­дись­ко! В май­бутнь­ому тре­ба бу­де док­ласти всiх зу­силь, щоб вип­ра­вити цей га­неб­ний не­долiк: не­обхiдно бу­де яко­мога бiль­ше урiзно­манiтню­вати асор­ти­мент на­по­ув. Хiба мож­на порiвня­ти убо­гу оповiдку пе­ресiчно­го п'янич­ки з про­фесорсь­ки­ми ро­зуму­ван­ня­ми досвiдче­ного де­гус­та­тора? Прий­му му­ку, та по­дужаю цю на­уку! Будь пе­вен, мiй лю­бий Левiафа­не, вип­равлюсь.

А сь­огоднi, аби не по­вер­та­тися до ви­чер­па­ноу по са­ме ден­це те­ми, я за­пов­зявся до дру­гоу умо­ви, нак­ла­деноу на ме­не епiтимiу, - на всю гу­бу сла­вос­ло­вити Все­вишнь­ого:

- Наш не­бес­ний пан ду­же ро­зум­ний, най­мудрiший у свiтi, що не вдiс - все генiаль­но! Що не за­мис­лить, нiхто не те щоб сло­ва, а й лiте­ри про­ти не ска­же. Та­ка вже у нь­ого не­людсь­ка вда­ча!

- А як про це дiзна­лися? - цiлком слуш­но за­питав Левiафан. Що не кажiть, а до­пит­ли­ва iсто­та!

Я охо­че вiдповiв:

- Таж вiн сам про це ска­зав!

- I всi од­ра­зу повiри­ли?

- Ди­вак ти! А ко­му бу­ло вiру­вати? Ад­же й­ого най­мудрiша мудрiсть у всь­ому свiтi ви­яви­лася ще тодi, ко­ли й бiло­го свiту не бу­ло. I тем­но­го теж. Нiяко­го свiту тодi не бу­ло. Вза­галi нiчо­го не iсну­вало. Навiть на небi, бо яке мо­же бу­ти не­бо, ко­ли не­мас землi? Мiрiади вiчнос­тей ши­ряв Все­вишнiй у цiлко­витiй са­мотi, мов довiку ув'яз­не­ний в оди­ноч­ку.

- А де ж вiн ши­ряв?

- Ка­жуть, у цiлко­вито­му ха­осi, хоч що та­ке цей ха­ос, нiхто й по­нинi до пут­тя не вiдас. А мо­же, й са­мого ха­осу тодi та­кож не iсну­вало.

Та не бiда! Ци­ган з нiчо­го юш­ку зва­рить. А ку­ди ци­гану до Все­вишнь­ого? Нiко­му й на дум­ку не спа­де порiвню­вати ци­гана з те­перiшнiм Во­лода­рем Всесвiту. Так от - пов­то­рюю: тодi вза­галi нiчо­го не бу­ло, от­же, не бу­ло нi знань, нi будiвель­но­го досвiду.

Отут i ви­яви­лася не­людсь­ка мудрiсть Най­мудрiшо­го. Iнший на й­ого мiсцi, хай би навiть най­лу­кавiший ци­ган, нiза­що не до­думав­ся б, з чо­го по­чина­ти. А Все­вишнiй враз утя­мив. Вiн по­чав з го­лов­но­го: сот­во­рив твердь не­бес­ну i твердь зем­ну. Ти за­питусш. Левiафа­не, як вiн ух сот­во­рив? А прос­то на­казом! Ска­зав: "Хай бу­де твердь не­бес­на!" I за­вис­ла твердь, невiдо­мо над чим, бо у­яви "горi" та "долi" тодi теж не iсну­вало. Ба­чить гос­подь: не­поря­док! I на­казав гос­подь: "Хай бу­де твердь зем­на!", i твердь не­бес­ну пiдпер­ла твердь зем­на. Вже й Будiвни­чому бу­ло на що спер­ти­ся. Нуль­овий цикл творiння бу­ло звер­ше­но.

Тут слiд при­гада­ти, що до сот­ворiння Не­ба i Землi Все­вишнiй шу­гав в аб­со­лютнiй тем­рявi. Але це й­ого не ля­кало, бо на­летiти у пiтьмi не бу­ло на що. А те­пер як бу­ти, ко­ли вiн спо­рудив твердi? Зно­ву ж та­ки: хiба мож­ли­во сот­во­рити щось путнс на­ослiп?

Зав­мер Все­вишнiй мiж дво­ма твер­дя­ми, щоб не­наро­ком гулi на бо­жому чолi не на­бити, та й дум­ку га­дас:

- Як те­пер бу­ти? Отак i стов­би­чити не­рухо­мо довiчним стов­пни­ком? Уже й ши­ряти не мож­на... От на­пасть!

Що ро­бити? Iнший би нiза­що не здо­гадав­ся. А Все­вишнiй зно­ву до­тямив, бо вiн - Най­мудрiший. Узяв та й на­казав, хоч i сам до то­го не вiдав, що во­но та­ке.

- Хай бу­де Свiтло!

I враз за­ся­яло Свiтло.

По­дивив­ся Най тя­мущий на нь­ого i мо­вив:

- Це доб­ре!

("Ну й за­тятий ти. Левiафа­не! Звiдки менi зна­ти, хто ви­кону­вав божi роз­по­ряд­ження? У Бiблiу про це - анi слiвця... Бог й­ого, то­го ви­конав­ця, знас! Слу­хай лiпше далi i не па­тякай зай­ве... Ач, роз­бестив­ся на во­дах!")

Нас­тав третiй день творiння ("по­перед­жую те­бе, Левiафа­не, од­ра­зу: як Все­вишнiй ра­хував днi, й­ому од­но­му вiдо­мо, бо до­ба тодi ще не подiля­лася на день та нiч, вiдтак, i са­моу до­би не бу­ло"). У цей день Все­вишнiй за­хопив­ся садiвниц­твом та озе­ленен­ням. Вiн скрiзь, по всiй землi, по­садив яб­лунi, грушi, сли­ви, ко­косовi та фiнiковi паль­ми, мас­личнi та хлiбнi де­рева, ду­би, ки­пари­си, ба­оба­би, ев­калiпти i ще ба­гато-пре­бага­то де­рев - я навiть усiх назв не знаю. А ще на­садо­вив безлiч роз­ма­утих кущiв i посiяв рiзнi тра­ви. То­го ж дня все по­вирос­та­ло, а над­вечiр вже й пло­доно­сило.

Про­дегус­ту­вав Все­вишнiй фрук­ти та овочi i мо­вив, сам се­бе пох­ва­лю­ючи:

- Це доб­ре!

А го­лов­не, в чо­му найбiль­ше ви­яви­лася й­ого генiальнiсть, - це те, що вiн не поспiшав сот­во­рити Кри­тич­ний Ро­зум. Ад­же кри­тик од­ра­зу по­чав би ве­реду­вати: мов­ляв, i те зроб­ле­но не так, i це й­ому не до впо­доби. Оте тре­ба до­роби­ти, оте пе­реро­бити... Навiть сло­ва, мов­ленi Твор­цем, пiддав би сумнiву. Примiром, за­ува­жив би, що пiсля де­гус­тацiу плодiв слiд ка­зати "Це смач­но", а не "Це доб­ре"... Атож, як­би Най­мудрiшо­го зра­дила iнту­уцiя i вiн на свою го­лову мав би кри­тика, то й досi не вий­шов би з по­чат­ко­воу стадiу творiння, ли­шив­ся б на вiки вiкiв не­долу­гим по­чаткiвцем. А так ска­зав сам собi: "Це доб­ре!" - i край.

Хiба не муд­ро?

А на чет­вертий день гос­подь вирiшив за­пали­ти на небi свiтиль­ни­ки Сон­це та Мiсяць. Ще й зiрки ве­село за­яскрiли. Отак ви­ник­ли день i нiч. Сон­це освiтлюс зем­ну твердь удень. Мiсяць iз зiрка­ми - уночi.

Тут Левiафан вже вкот­ре не стри­мав­ся i зно­ву ур­вав мою свя­ту оповiдку:

- Навiщо ж бу­ло'засвiчу­вати Сон­це i Мiсяць, ко­ли й так уже ся­яло Свiтло? I ку­ди во­но подiло­ся?

Я навiть роз­сердив­ся. Цей Левiафан сво­уми за­питан­ня­ми ро­бить з ме­не викiнче­ного дур­ня! А я ж оповiдаю й­ому точ­но за свя­тим пись­мом, не­мов за­коренiлий вiдмiнник. Та щось вiдповiсти ць­ому тю­рем­но­му одо­роба­лу та­ки тре­ба. В'яз­невi псу­вати сто­сун­ки з наг­ля­дачем - нi до чо­го. Ста­рець Авiме­лех, бу­вало, ще й не так ме­не на iспи­тах ка­тував...

- У то­му-то, - хит­ро по­яс­нив я, - й ви­яви­лася не­пере­вер­ше­на кмiтливiсть Все­вишнь­ого. Як­би хтось мiг тут щось вто­ропа­ти, то Най­мудрiший не зас­лу­гову­вав би на зван­ня Най­мудрiшо­го. Яка ж це бу­ла б нез­ре­чен­на мудрiсть, як­би ко­жен ду­рень мiг би до ць­ого до­тум­ка­ти? Утя­мив iсти­ну?

- Яс­но, що нiчо­го не­яс­но, - по­годив­ся з мо­уми те­ологiчни­ми до­каза­ми Левiафан. - Хва­ли сво­го бо­га далi.

20. УСЯ­КОт ТВАРI - ПО ПАРI

"Це був, найвiрогiднiше, ку­мед­ний па­рад. Навiть найбiльш вче­ний при­родоз­на­вець нав­ряд чи на­важив­ся б ста­ти в ць­ому ви­пад­ку на мiсце Ада­ма".

Лео ТАКСIЛЬ.

- А на п'ятий день по­чав Все­вишнiй тво­рити уся­ке бо­же ди­хан­ня: сви­ней, га­дюк, ша­калiв, удавiв, тхорiв, па­вукiв, жаб, клопiв, стерв'ят­никiв, вовкiв, акул, бло­щиць, кро­кодилiв, ко­марiв, тигрiв, гадiв пов­зу­чих, лiта­ючих i пла­ва­ючих... Уся­коу тварi - по парi.

По­дивив­ся потiм на своу творiння - птахiв, риб, ссавцiв та гадiв, по­милу­вав­ся, за­пишав­ся вiд влас­ноу, нiчим не при­бор­ка­ноу фан­тазiу та й мо­вив:

- Це доб­ре!

- А план­ктон вiн теж сот­во­рив? - вже вкот­ре вклин­цю­вав­ся в мою роз­повiдь Левiафан.

- Са­мо со­бою. Вiн усе жи­ве то­го п'ято­го дня сот­во­рив. Тiль­ки вiн i сам тодi ще не знав, чи це план­ктон, чи гiпо­потам. А мо­же, кен­гу­ру... Звiдкiля бу­ло й­ому зна­ти? Ад­же нiяких назв для всь­ого су­щого ще не iсну­вало.

- А як же ми дiзна­лися?

- Пер­шим до назв доп'яв Адам. Вiд нь­ого й по­вело­ся...

- Адам, хто це?

- О, тут цiла iсторiя! Усi творiння не ли­ше не ма­ли назв, а й бу­ли нi на що не схожi. Аж тут Все­вишнь­ому за­кортiло са­мим со­бою ми­лува­тися. Але як? От вiн i порiшив: сот­во­рю собi жи­вий ав­то­пор­трет за сво­ум об­ра­зом та по­добою.

- I сот­во­рив?

- Звiсно! Iнак­ше звiдки взя­лися б лю­ди?

- Ви­ходить, i ти - як гос­подь-бог?

- Ще б пак!

- Чо­го ж те­бе ув'яз­ни­ли?

- А хiба я знаю?

- Ну й дiла!..

- Атож, дiла - мов са­жа бiла.

- Тодi, Iоно, оповiдай про Ада­ма далi.

- Доб­ре, а ти слу­хай i не ури­вай, iнак­ше на роз­повiдь й п'ят­надця­ти дiб не ста­не.

- Мов­чу, як ри­ба! - зап­ри­сяг­нувся по-морсь­ко­му Левiафан.

- Вранцi шос­то­го дня взяв Все­вишнiй доб­ря­чий ка­валок бiло-ро­жевоу гли­ни i за­ходив­ся лiпи­ти свiй скуль­птур­ний ав­то­пор­трет. Пог­ля­не на се­бе у свiча­до став­ка та й лiпить, пог­ля­не та й лiпить... Весь у глив­ча­ку ви­мас­тився, але та­ки злiпив фiгу­ру. Дмух­нув на неу, i во­на ожи­ла! Вий­шов хло­пець - хоч ку­ди ко­зак. I нарiк й­ого Ми­тець Ада­мом, щоб не за­давав­ся. А це мог­ло ста­тися, ко­ли б вiн за­ресс­тру­вав но­вос­тво­рено­го пiд влас­ним прiзви­щем. А так - не виз­нав за сво­го...

Отут i з'ясу­вало­ся, як i яке бо­же ди­хан­ня на­зива­ти. До то­го бо­говi не бу­ло з ким роз­мовля­ти. А те­пер - ста­ло! Але як роз­мовля­ти, ко­ли нiяких назв не iснус? Мог­ло ж вий­ти, як у пiсеньцi: "Дiд ка­же, що пшо­но, ба­ба ка­же - греч­ка..." То­го ж дня Все­вишнiй ор­ганiзу­вав Ада­мовi грандiознi ог­ля­дини усь­ого су­щого. Адам да­вав усь­ому наз­ви, а Все­вишнiй за­пам'ято­вував. I хто з них був вчи­тель, а хто учень, й по­нинi не доб­ра­ти...

Адам ди­вив­ся на нескiнчен­ну че­реду рiзноу звiри­ни та птас­тва i ви­лущу­вав слiвця, мов зер­ня­та з насiння:

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2436

Пошук на сайті: