Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 31)

- Па­ва, лев, пу­ма, ара, вепр, оран­гу­танг, ко­за, тур, дип­ло­док, ар­хе­оп­те­рикс, го­робець, ли­сиця, во­рона, киць­ка, во­ша, но­сорог, со­бацю­ра...

То­го дня Адам за­люб­ки мiг зро­бити з му­хи сло­на, а iз сло­на - му­ху. Усе за­лежа­ло тiль­ки вiд то­го, як вiн наз­ве.

А вiн тiль­ки ви­тирав пiт з чо­ла i нев­томно шква­рив добiрни­ми наз­ва­ми:

- Снiгур, ди­коб­раз, шим­панзе, морж, iгу­ано­дон, ти­рано­завр-рекс, боа-констрiктор, лiни­вець...

Це бу­ла ней­мовiрно важ­ка i вис­нажли­ва пра­ця. Не­дар­ма Все­вишнiй сь­омий день ого­лосив Днем Спо­чин­ку.

Тiль­ки вiнцю творiння - Ада­мовi - бу­ло пiд си­лу впо­рати цей мов­ний ка­лей­дос­коп. Все­вишнiй, на­пев­не, зак­лав у й­ого че­реп­ну ко­роб­ку пер­ший у свiтi елек­трон­ний мо­зок. Зви­чай­на лю­дина за один день з цим вiдповiдаль­ним зав­данням нiза­що б не впо­рала­ся. Нам у школi ка­зали, що ко­ли тiль­ки на­земнi "божi ди­хан­ня" звес­ти до­купи i що­секун­ди да­вати од­ну наз­ву, то вис­та­чило б на чо­тири мiсяцi без­пе­рер­вноу ро­боти. Без пе­реди­ху! Без сну i спо­чин­ку! Адам же впо­рав­ся за один не­пов­ний ро­бочий день, та ще й охо­пив ресс­трацiю чис­ленних меш­канцiв пiдвод­но­го царс­тва. Кiбер, та й годi!

В iсторiу людс­тва це був пер­ший свiто­вий ре­корд. А все чо­му? Бо твор­цем Ада­ма був Най­дос­ко­налiший, Най­мудрiший, Усевiда­ючий Всез­най­ко, з яким Ада­мовi не­ма чо­го й рiвня­тися. По­дума­ти тiль­ки: Адам за один день ли­ше дав наз­ви усь­ому су­щому, а Все­вишнiй за один день усе те су­ще сот­во­рив. Що важ­че? Бу­ло б дiло, а наз­ва знай­деть­ся! I рiвня­ти ух не мож­на! До­сить зга­дати, що на й­ого пер­шу ди­тину. Ка­уна, пiшло аж дев'ять мiсяцiв творiння. Од­нак i то­го Ка­уна без Ада­мовоу помiчницi рви не бу­ло б...

Отак я воз­дав хва­лу От­цю Не­бес­но­му. Га­даю, Все­вишнь­ому спо­доба­лося. Мо­же, зми­лос­ти­вить­ся i ви­пус­тить на во­лю дос­тро­ково?

Про всяк ви­падок (як па­дати, то на м'яке!) вирiшив пiдлес­ти­тись i до мо­го наг­ля­дача.

- Пи­шай­ся, Левiафа­не! - со­лод­ко проспiвав я.

- Це б з чо­го? - зди­вував­ся той.

- Як з чо­го? Хо­ча б з то­го, що твiй ро­довiд давнiший вiд мо­го. Будь-який цар за­пишав­ся б, як­би дiзнав­ся, що по­ходить з че­рева тво­го пра­щура.

- Нев­же?

- Прав­ду ка­жу. Усi вель­можi ра­ху­ють­ся помiж со­бою, чий ро­довiд давнiший.

- А хiба мiй рiд давнiший вiд тво­го?

- А ти що - не слу­хав? Ад­же па­ру тво­ух пра­щурiв Все­вишнiй сот­во­рив на п'ятий день, а мо­ух - на шос­тий. Та й то - не­ком­плектне...

21. ГОС­ТРЕ СЛО­ВЕЧ­КО КО­ЛЕ СЕР­ДЕЧКО

"Му­жик по­ки ще тем­ний, то й у бо­га вiрус, а нав­чить­ся - вiн i цер­кву за­буде, а про ба­тюш­ку - по­минай як зва­ли!"

Па­нас МИР­НИЙ.

Уже нас­тав третiй день мо­го ув'яз­нення, а про звiль­нен­ня й гад­ки не­ма. Ну, заждiть! Ге­ракл втiк, i я - не з гiрших.

Ото по­жував сухiврю з хло­рели i повiв хит­ру мо­ву:

- Все­вишнiй i справдi мас свiтлий ро­зум. А все чо­му? Бо по­серед раю вiн зав­бачли­во ви­рос­тив для се­бе Дре­во Пiзнан­ня. Пло­ди з нь­ого вiн усть сам-один. Як тiль­ки чо­гось не знас, з'усть пiзна­валь­ний плiд, i вже все й­ому вiдо­мо.

А всiм iншим пiд стра­хом Страш­но­го су­ду муд­ро за­боро­нив отi пiзна­вальнi пло­ди жер­ти. Iнак­ше, примiром, мав­пи з мав­почка­ми вмить би оте де­рево об­несли, i нинi б не лю­ди во­лодiли зем­лею, а мав­пи. Навiть Ада­мовi гос­подь за­боро­нив з то­го де­рева куш­ту­вати. Щоб не вий­шов з нь­ого ве­ликий ро­зум­ник. З дур­нем зав­жди лег­ше: вiн влас­ноу дум­ки не мас. Що дур­невi не ска­жи, усь­ому повiрус на сло­во.

I жив Адам в раю у свя­тому невiданнi. Мов викiнче­ний ди­кун. Не знав, тем­но­та, навiть та­коу дрiбницi: одя­гати­ся й­ому чи нi. Га­сав по рай­ських ку­щах го­ляком, як й­ого Все­вишнiй сот­во­рив. Весь нев­ми­ваний, у син­цях та под­ря­пинах...

Од­но­го ра­зу по­куш­ту­вав Все­вишнiй з Дре­ва, i й­ого вмить ося­яла чер­го­ва iсти­на: уся­коу тварi вiн сот­во­рив по парi, а от Ада­ма - не­ком­плектне!

Яв­ний не­дог­ляд!

От i на­посiвся вiн на Ада­ма, нiби той ви­нен:

- Час тобi, хлоп­че, од­ру­жити­ся. А то веш­тас­шся один, мов без­при­туль­ний. Тре­ба, ой, тре­ба тобi жiнку знай­ти!..

Адам слу­хас i в свос­му ди­кому невiданнi нiчо­го не го­ден вто­ропа­ти. Тiль­ки лу­пас по-дур­но­му очи­ма.

Але на той час, пев­но, дав­но вже до­щу не бу­ло. Гли­на, ма­буть, так всох­ла, що по­репа­лась. А хiба з су­хоу гли­ни щось злiпиш? Та во­на у паль­цях роз­си­пасть­ся на по­рох.

Але гос­подь не роз­гу­бив­ся, не по­зад­ку­вав пе­ред тим­ча­сови­ми труд­но­щами, не зiрвав пла­нових строкiв творiння внаслiдок нес­при­ят­ли­вих "об'сктив­них при­чин". Вiн не з та­ких! Й­ого ви­роб­ни­че пра­вило твер­де: ска­зано зроб­ле­но.

Ко­ли Адам спав, Най­спритнiший так лов­ко вис­микнув у хлоп­ця реб­ро, нiби все жит­тя на тов­кучках по ки­шенях спецiалiзу­вав­ся. Адам нiчо­го й не помiтив, на­чеб оте реб­ро у нь­ого бу­ло зай­вим.

А Все­вишнiй дмух­нув на реб­ро i мо­вив:

- Хай бу­де жiнка!

I ста­ла жiнка. Гар­нень­ка! На всiх iко­нах уу ма­лю­ють блон­динкою з бла­кит­ни­ми очи­ма. То­муто з то­го ча­су чо­ловiки на­да­ють пе­рева­гу бiля­вим. А жiнки, зна­ючи про це, во­лос­ся фар­бу­ють. Щоб ввес­ти дурнiв у ома­ну та спо­кусу! Ну, це я так - ми­мохiдь вiдхи­лив­ся

Ко­ли Адам про­кинув­ся, ба­чить - ве­де до нь­ого Все­вишнiй чарiвне створiння, з пше­нич­ним во­лос­сям аж до колiн. Зро­зумiло, го­ле-голiсiнь­ке. Про одя­ган­ку, хоч би бла­гень­ку, гос­подь зовсiм не дбав...

- Ой-ой-ой! - по­лох­ли­во зой­кнув у свос­му невiданнi пов­ний невiглас Адам. - Но­ва звiрю­ка! - I щоб од­ра­зу покiнчи­ти з ресс­трацiсю, тиць­нув у но­ву звiрю­ку паль­цем, да­ючи воiсти­ну при­дуроч­ну наз­ву: - Секс-Бом­ба!

- Що ти ме­леш? - впер­ше ска­сував наз­ву Все­вишнiй. - Це твоя под­ружка, а не звiрю­ка. Iм'я уу нiжне, мов квiтка, - рва. Гар­на дiвчи­на, прав­да? Ви­бирай - не ви­бирай, а кра­щоу за­раз все од­но не знай­деш.

I су­воро до­дав:

- I щоб по­гансь­ких слiв про неу я бiль­ше вiд те­бе не чув!

- Слу­ха­юсь, от­че, - пiдко­рив­ся Адам i за­питав: - А що я маю з нею ро­бити?

- Тобi ще роз­тов­кма­чити, бов­ду­ре?

- А то, - про­мим­рив Адам.

- Ну, доб­ре - по­яс­ню. Бу­деш хо­дити з нею в парi. Ку­ди ти, ту­ди й во­на, як нит­ка за гол­кою. Ти - пiд ку­щик, i во­на пiд ку­щиком до те­бе при­гор­неть­ся...

- I оце все? - зрадiв Адам.

- Е, нi! Бу­деш про неу тур­бу­вати­ся, пiклу­вати­ся, го­дува­ти, в доб­ро­му тiлi три­мати. Збаг­нув?

- Слу­ха­юсь, от­че, - пох­ню­пив­ся Адам. - Хай бу­де так!

А ко­ли Все­вишнiй пiшов, яс­но всмiха­ючись, Адам за­питав рву:

- Слу­хай, "ти вмiсш по де­ревах ла­зити?

- Таж ста­рий ка­зав - кра­ще у кущi, - грай­ли­во вiдповiла рва, гiпно­тизу­ючи Ада­ма дим­частою млос­ною бла­кит­тю. Ада­мовi зда­лося, що вiн ось за­раз - вто­пить­ся в уу без­донних, як не­бо, очах.

Мо­торош­но ста­ло хлоп­цевi. Як вiд то­го бла­кит­но­го по­топу вря­тува­тися? I нез­чувся, як вже гой­дав­ся на макiвцi най­ви­щого де­рева, де й хо­вав­ся в гу­щавинi до ночi. А рва цiлiсiнь­кий день про­сидiла пiд де­ревом, аки вовк, що по­люс на мис­ливця. Що во­на iще ро­била? Та нiчо­го та­кого - пiсень­ки му­гика­ла, з квiто­чок вiно­чок спле­ла...

Отак га­няла рва Ада­ма день у день по рай­ських ха­щах, аж по­ки не на­диба­ла на бо­гове Дре­во.

- Ада­ме, - нiжним го­лосоч­ком спи­тала во­на, - а чо­му ти жод­но­го ра­зу не ви­дер­ся на це де­рево? Ди­вись, якi на нь­ому гарнi пло­ди...

- Ти що, оч­манiла? - оз­вався з ба­оба­ба за­хека­ний Адам.

- А що я по­гано­го ска­зала?

- За­боро­нено- на нь­ого ла­зити! Пiд стра­хом Страш­но­го су­ду i не­мину­чоу ка­ри за­боро­нено! I пло­ди з нь­ого жер­ти - зась!

- Чо­му, Ада­ме? - ме­лодiй­но джер­котiла рва.

- А я звiдки знаю? Що я, бог - усе зна­ти? I вза­галi вiдче­пися од ме­не, бо - уй-бо­гу - ур­веть­ся у ме­не тер­пець! Як дам ко­косо­вим горiхом!

- Ой, дай, Адам­цю! Менi щось i справдi пи­ти хо­четь­ся

Зас­кре­готав Адам зу­бами, мов шин­кар, ко­ли у нь­ого лю­ди си­дять i тiль­ки те­реве­нять, а горiлки не за­мов­ля­ють, та й по­дав­ся у хащi ви­кону­вати рви­ну прим­ху. Бач, з лiсо­вого дже­рель­ця не мо­же на­пити­ся...

Ну, тут, як во­но зав­жди бу­вас, тiль­ки чо­ловiк з очей, як до рви чем­ний Спо­кус­ник су­не:

- Доз­воль­те з ва­ми поз­най­оми­тися. Ме­не звуть Змiсм.

- А ме­не рвою... Але я вас щось не ба­чила...

- I не див­но - моу во­лодiння роз­та­шованi ок­ре­мо вiд ць­ого чу­дово­го рай­сько­го ку­точ­ка. Оце завiтав поз­най­оми­тися.

- I що, не жал­кусте? - лу­каво прим­ру­жилась рва.

- Жал­ку­вати, що поз­най­омив­ся iз справжнь­ою чарiвни­цею? Та ви що! Ви б тiль­ки пог­ля­нули на се­бе. Кра­щоу ста­тури не знай­ти! А якi ко­си! А очi! Чак­лунка, бо­же створiння! А ця дов­бня - ваш Адам - тiль­ки й знас що по де­ревах га­сати. Та­ку кра­лю не цiнус... Я б для вас, моя крихiтко, влаш­ту­вав би воiсти­ну рай­ське жит­тя!..

- З ми­лим рай i в ку­ренi, - як мог­ла, пру­чала­ся без­за­хис­на рва, зовсiм-зовсiм ого­лена.

- Який курiнь? Де ви ба­чили той курiнь? Ваш бов­дур не з ва­ми у ку­ренi, а з мав­почка­ми на гiлля­ках ра­юс. Ех, менi б ота­кий скарб! Та я б!.. Та ви б!.. Та ми б уд­вох!.. Доз­воль­те, моя чарiвни­це, по­час­ту­вати вас оцим прек­расним пло­дом...

- А менi за­раз Адам ко­косо­вого горiха при­несе...

- Ко­косо­вого горiха... Та ще гни­лого... Та ще по до­розi сiк сам вис­мокче... Та ще потiм вам отим гни­лим ко­косом усе жит­тя до­коря­тиме... А цей, дивiть­ся, який со­кови­тий!

- Адам ска­зав, що з ць­ого де­рева куш­ту­вати най­су­ворiше за­боро­нено...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2437

Пошук на сайті: