Бiблiйнi пригоди на небi i на землi - Юрiй Ячейкiн (сторінка 34)

па­новi Все­вишнь­ому,

сди­ному i не­подiль­но­му в трь­ох ли­цях!

Уклiнно до­повiдаю: за на­казом Ва­шоу Ви­сокостi при­був у все­оз­бросннi свя­тих нас­та­нов та не менш свя­тих iнструкцiй на ко­рот­ко­час­не про­року­ван­ня у мiсто Нiневiю.

Тут ба­гато та­кого, чо­го я в життi не ба­чив, а вiдсутнiсть вiдповiдно­го досвiду зби­вас з пан­те­лику i за­важас плiдно про­року­вати.

Скажiмо, на мiсце­вому ба­зарi про­да­ють жовтi i зе­ленi кулi, що сво­сю фор­мою й га­бари­тами на­гаду­ють м'ячi. Як­що розрiза­ти жов­ту ку­лю, во­на все­рединi жов­та. А як­що розрiза­ти зе­лену ку­лю, то во­на чо­мусь все­рединi яс­кра­во-чер­во­на. Мiсцевi грiшни­ки ку­пу­ють цi устiвнi кулi (i жовтi, i зе­ленi), рiжуть ух на скиб­ки i прив­се­люд­но ни­ми за­пиха­ють­ся, аж сли­на та сiк з ротiв те­че. Ка­жуть, смач­но. Не знаю - не про­бував. Пришлiть грошi поп­ро­бую.

I ще тут у крам­ни­цях про­да­ють пляш­ки, на яких зiрки на­маль­ованi. Най­мен­ша кiлькiсть зiрок - три. Чим бiль­ше зiрок, тим пляш­ка до­рож­ча. Ме­не аж нур­тус: а що во­но та­ке? Мiсцевi грiшни­ки ку­пу­ють цей зо­ряний напiй i ка­жуть, що вiдчу­ва­ють вiд нь­ого не­бес­не бла­женс­тво. Не знаю - не про­бував. Пришлiть грошi - поп­ро­бую. А ще тут на бе­резi рiки Тiгр с так зва­ний пляж, а точнiше - зва­лище ого­леноу людсь­коу плотi. I на то­му пляжi винiжу­ють своу при­нади мiсцевi грiшницi (геть усi - босi i, мож­на смiли­во ка­зати, голi). Ка­жуть, ду­же апе­титнi. Не знаю - не про­бував. Пришлiть при­датнi на це дiло пiдй­омнi - поп­ро­бую.

Ще раз уклiнно на­гадую: тiль­ки грун­товне вив­чення жит­тя дасть менi ре­аль­ну змо­гу з успiхом впли­вати на ото­чен­ня.

Ваш сми­рен­ний слу­га, раб бо­жий

про­рок Iона".

Тiсу ж ночi от­ри­мав термiно­ву блис­кавку:

"Вель­ми­шанов­ний от­че Iоно!

Мас­мо ве­лику присмнiсть на­гада­ти: Вам уже твер­до обiцяю да­ти ка­зан­ком (ба­няком) по мордi. Од­нак ми й досi вва­жас­мо, що Вашi до­маган­ня де­що пе­ред­часнi.

Приймiть най­кращi нашi по­бажан­ня.

Хе­рувим (пiдпис не­розбiрли­вий)".

Ну, от - масш!

Та чо­го ди­вува­тись?

Так нас i в про­рочiй школi нав­ча­ли: бог i слу­ги й­ого все бе­руть, та на­зад не вiдда­ють.

26. УСЕ - БО­ЖЕ, ТIЛЬ­КИ ГРIХИ НАШI

"Не­мас та­кого зло­чину, яко­го не вчи­нила б лю­дина на до­году бо­говi i за­ради вми­лос­тивлен­ня не­бес­но­го вла­дики".

Поль ГОЛЬ­БАХ.

Менi ли­шало­ся од­не - по­чати про­року­вати.

Чим швид­ше я поз­бу­дуся Нiневiу, тим швид­ше ма­тиму но­ве, бiльш прис­той­не приз­на­чен­ня.

Та от бiда - сам про­цес про­року­ван­ня ме­не анiтро­хи не на­дихав, не вик­ли­кав i най­мен­шо­го ен­тузiаз­му. Гнiти­ли спо­гади з ду­же не­давнь­ого ми­нуло­го. Звiсно, за борт ме­не тут не ки­нуть, бо не­ма вiдповiдних при­род­них умов: рiчка - не мо­ре. Але мiсцевi ли­ходiу цiлком мо­жуть вда­тися до прив­се­люд­но­го по­бит­тя камiнням. Або чем­но зап­ро­сити:

- Про­симо па­на про­рока до гiлля­ки!..

До то­го ж провiща­ти кiнець мiста до­води­лося всу­переч нас­та­новам iнструкцiу. У Нiневiу дав­но вже не лю­тува­ла хо­лера, не ко­сила лю­дей чу­ма, i нiхто з грiшникiв не го­лоду­вав. Один я пес­тився. Я так схуд­нув, що в моу шта­ни влiзло б два Iони. Си­ли моу так пiду­пали, що ух лед­ве вис­та­чило на те, щоб вид­ря­пати­ся на боч­ку по­серед ба­зару.

Я гля­нув дов­ко­ла, i з очей мо­ух ми­моволi по­коти­лися гiркi сль­ози. Бо я по­бачив: скрiзь грiшни­ки об­жи­ра­ють­ся за­паш­ни­ми ба­раня­чими шаш­ли­ками, за­пива­ють со­ковитi шма­тури м'яса про­холод­ни­ми на­по­ями, хрум­тять ре­дис­кою, мо­лодим час­ничком, огiрка­ми та помiдо­рами, з хрус­ко­том встром­ля­ють гострi ле­за в сму­гастi бо­ки ка­вунiв.

А над ба­заром лу­нас спо­кус­ли­ва рек­ла­ма:

- Ко­му мор­кви? Ко­му бу­рячкiв на борщ?

- Буб­лик - за п'ятак, дiрка - за так!

- Iдеш до ку­ми, ко­ли не­ма ку­ма, ку­пи у ме­не ра­хат-лу­куму!

Я про­ков­тнув су­хий клу­бок, що зах­ряс у ме­не в горлi, i вiдчай­душ­не во­зопiяв:

- Грiшни­ки та грiшницi! Ще со­рок днiв, i Нiневiю бу­де зруй­но­вано!

Мер­тва ти­ша впа­ла на гомiнкий за хви­лину пе­ред тим ба­зар. Усi очi вту­пились в ме­не. Навiть уда­ванi слiпi, що зав­жди по ри­ноч­ках по­бира­ють­ся, по­вер­ну­ли до ме­не го­лови i роз­плю­щили повiки. У повiтрi за­пах­ло гро­зою.

"За­раз вiзь­муть­ся за ка­меню­ки", - по­думав я.

- Лю­ди! - на­мага­ючись вря­тува­ти свою плоть вiд ка­туван­ня, за­голо­сив я. - Iстин­но ка­жу: че­рез со­рок днiв бу­ти тут пус­ту! - я про­ков­тнув со­лонi сль­ози. - Я про кiнець мiста точ­но знаю! Ось, дивiть­ся, у ме­не до вас ко­ман­ди­ровоч­не посвiдчен­ня, ви­дане бо­гом-бать­ком, пiдпи­сане бо­гом-си­ном i засвiдче­не бо­гом-ду­хом свя­тим! Термiн вiдряд­ження - трид­цять дев'ять дiб. Бо на со­роко­вий день во­гонь не­бес­ний впа­де на вашi го­лови! То­рох-то­ророх!..

Усi зав­мерли. За­бутi шаш­ли­ки смердiли горiлим. Ка­вуни па­дали з онiмiлих рук i ре­пались на брукiвцi. Нiжки кап­лунiв стир­ча­ли з мас­них ротiв.

Хва­ла тобi гос­по­ди, зля­кали­ся!

Бiль­шо­го ефек­ту я б не до­сяг, ко­ли б навiть ще й грiм вда­рив з яс­но­го не­ба. А все чо­му? Бо жи­телi мiста, на вiдмiну од морсь­ких роз­би­шак, доб­ре зна­ють ли­хий но­ров Все­вишнь­ого - у цер­квах ух нав­ча­ють бо­жоу бiог­рафiу. А в нiй що не сторiнка, то ка­ра та й ка­ра...

Що тут ста­лося!

Усi об­сту­пили ме­не, час­ту­ють, мов най­до­рож­чо­го гос­тя, i роз­пи­ту­ють: та як, та що, та за вiщо? Пе­реля­ку мо­го як не бу­вало. Я по­чував се­бе вiдмiнни­ком на iспи­тових за­нят­тях i охо­че вiдповiдав:

- Так от (хай хтось змо­тасть­ся у ши­нок по бу­тер­брод з iкор­кою), ве­ликий грiх ви взя­ли на ду­шу, бо надмiру роз­ба­гатiли. А звiдки ва­ше ба­гатс­тво? Вiд бо­га! Усе, що мас­те, - все бо­же. А от грiхи - вашi! (Дай­те оту сулiю з бiлим - у горлi пе­ресох­ло). I не знас­те ви то­го, що у пеклi чор­ти дав­но вже на вас ви­ла гос­трять, го­ту­ючись до ма­сово­го прий­ому... Зно­ву ж та­ки, не тiсю ру­кою ус­те. Тре­ба лiвою, як у кра­щих до­мах Фiла­дельфiу та Алек­сандрiу, а ви - пра­вою! Яв­ний зло­чин i грiхов­ний не­поря­док!

- Що ж нам ро­бити, свя­тий от­че? - уже скиг­лять.

- Звiсно - ря­тува­тися, по­ки с час. (У ко­гось с пляш­ка з чер­во­ним?) Сми­рен­ним ка­ят­тям i доб­ро­хот­ни­ми по­да­ян­ня­ми ще мож­на зас­лу­жити вiчне бла­женс­тво на Сь­омо­му Небi. Оп­ла­ту вiль­них мiсць прий­маю на­перед i тiль­ки готiвкою. Са­мо со­бою, пiд роз­писку з га­рантiсю. (Ще од­но­го шаш­личка пiд "Пер­ли­ну пус­телi" з'ус­ти, чи що?) Ух, доб­ре пiшла!

За го­дину боч­ка з-пiд осе­ледцiв аж крек­та­ла вiд по­да­янь. Я хи­тав­ся вiд уто­ми. Од­нак пiшов ще до шин­ку - п'яниць ля­кати.

- Грiшни­ки! - грiзно повiдо­мив. - Ще со­рок днiв, i ви пе­кель­ноу смо­ли нап'сте­ся!

Зно­ву: та як, та що, та за вiщо? Я охо­че i до ла­ду, з усiма под­ро­биця­ми ум роз­тлу­мачив, не за­бува­ючи сумлiнно де­гус­ту­вати зо­рянi на­поу.

Аж тут зга­дав про бiдо­лаш­них грiшниць, що у пов­но­му невiданнi голi i босi винiжу­ють­ся на бе­резi Тiгру. Од­ра­зу ж ки­нув­ся нас­тавля­ти ух на путь iстин­ну, за­лишив­ши пiд наг­ля­дом шин­ка­ря боч­ку з-пiд пи­ва з на­кида­ним ту­ди зло­том та срiблом.

- Грiшницi! - грим­нув я на без­со­ром­них спо­кус­ниць з усiсю мож­ли­вою су­ворiстю. - Ще со­рок днiв, i вас сад­жа­тимуть го­ляком на роз­пе­ченi па­тельнi!

Ну, яс­но - пiшли ой­ки, ай­ки, охи, ахи... Я ум теж нат­хнен­но по­яс­нив, як свою без­смертну ду­шу по­ряту­вати. Та ще об­рав трид­цять дев'ять дiв най­апе­титнiших (з тих, що най­до­рожчi), щоб во­ни ма­ли пов­ну змо­гу поп­ла­кати­ся в пас­тирсь­ких обiй­мах в пер­со­наль­но­му по­ряд­ку. Прий­ом, зро­зумiло, у нiчну по­ру, бо вдень я по гор­ло зай­ня­тий. Звiсно, на пляжi ли­шив ящик з-пiд мо­рози­ва, вщерть за­сипа­ний жiно­чими прик­ра­сами.

Уже над­вечiр, ко­ли лед­ве три­мав­ся на но­гах вiд трудiв пра­вед­них, доп'яв­ся до царсь­ко­го па­лацу.

- Ца­рю! - су­воро ска­зав не­щас­но­му по­маза­нику бо­жому. - Ще со­рок днiв, i прий­де кiнець тво­му ца­рюван­ню! Вий­май каз­ну, а гор­ди­ню свою здай у лом­бард! Як­що вiзь­муть уу пiд зас­та­ву...

27. ГУ­ЛЯЙ, КУР­КО, ПО БОР­ЩУ, ПО­КИ ДРУ­ГУ ПРИ­ТАЩУ!

"Хо­див рак сiм рокiв по во­ду та прий­шов до­дому. Полiз че­рез порiг, роз­лив во­ду та й ка­же:

- Отак чорт бе­ре ско­ру ро­боту!"

З на­род­но­го гу­мору.

Усе й­шло як по пи­сано­му. Лю­бо й до­рого по­диви­тися. Вiзь­ме­мо ту­тешнь­ого ца­ря-ба­тюш­ку. До то­го пе­репу­див­ся бо­жий по­маза­ник, що на­каз ви­дав на пред­мет спо­куту­ван­ня грiхiв:

"Щоб нi лю­ди, нi ко­рови, нi вiвцi, нi свинi нiчо­го не ули, не ви­паса­лися i во­ди не пи­ли. Т щоб одяг­ли­ся у руб'я та вла­сяницi го­родя­ни i тва­рини ухнi, i крiпко вопiяли до бо­га, i щоб кож­ний з них од­вернув­ся вiд злоу путi сво­су i вiд на­силь­ств рук сво­ух".

Я цей на­каз нав­мисно пе­репи­сав, щоб вiн пот­ра­пив до свя­того пись­ма. Всох­лий до спин­но­го моз­ку Авiме­лех все од­но нiчо­го не до­бере, а лю­динi з ро­зумом, ко­ли во­на вiзь­ме до рук Бiблiю, бу­де потiха. Це ж тре­ба - цар не вiдрiзняв лю­дей вiд ху­доби! Го­родя­ни у нь­ого ви­паса­лися, а тва­рини веш­та­лися у руб'у та вла­сяни­цях!

Отак вопiяли во­ни згiдно Й­ого Ве­лич­ностi на­казу (особ­ли­во доб­ре це ви­ходи­ло у не­годо­ваноу i не­пов­ноу ху­доби), а я спокiй­но й дiло­вито об­би­рав мiсто.

Над­вечiр трид­цять дев'ято­го дня вий­шов я з ка­рава­ном вер­блюдiв (як од­но­гор­бих, так i дво­гор­бих), тяж­ко на­ван­та­жених "доб­ро­хот­ни­ми по­да­ян­ня­ми", за вра­та при­рече­ного вер­тогра­да. Зу­пинив­ся на то­му ж ви­соко­му па­горбi, з яко­го ми­лував­ся мiстом ра­зом з не­бес­ни­ми са­нов­ни­ками Гав­ри­лом та Ми­хай­лом. Звiдси я в усiх под­ро­бицях по­бачу, як Все­вишнiй спо­пеля­тиме це наскрiзь прог­ни­ле, мо­раль­но за­непа­де, роз­бе­щене дос­татком грiхов­не куб­ло.

Нас­тупно­го дня я пiдняв­ся ра­зом з со­неч­ком, щоб не про­гави­ти унiкаль­но­го ви­довись­ка. Це ж тре­ба: бу­ло жи­ве мiсто i на­раз - во­но вже мер­тве! Сiв зручнiше i че­каю. Сон­це пiднiмасть­ся все ви­ще та ви­ще, а мiсто як сто­яло, так i сто­уть. У небi - анi хма­рин­ки.

"Що ж це та­ке? - ди­ву­юся. - Чо­му зат­римка? Чи, мо­же, вирiше­но ни­щити Нiневiю не блис­кавка­ми, а не­бес­ни­ми бри­ляка­ми? Ад­же ко­ли не­ма до­щу, то й По­топ вiдпа­дас..."

А сон­це вже пiвне­ба обiй­шло. Пе­че так, що пiсок аж п'яти пiдсма­жус. Огор­нув ме­не нес­покiй. Зга­дав я гос­по­да на­шого. Пра­виль­но старi лю­ди ка­жуть: як три­вога, то - до бо­га.

- Гос­по­ди! - чем­но змо­лив­ся я. - Чи не пе­реп­лу­тав хтось у кан­це­лярiу? Ве­ликий бо­же, ад­же слiд грiшникiв, що пра­вою ру­кою же­руть, спо­пеля­ти, а не вiрно­го ра­ба тво­го!

I що б ви ду­мали? Враз з-пiд землi вирiс рай­ський кущ з нап­ро­чуд гус­тим, неп­ро­бив­ним для со­няч­них про­менiв лис­тям!

Все­вишнiй по­чув, знац­ця, мос молiння i сот­во­рив чер­го­ве чу­до. То не­роби з бо­жоу кан­це­лярiу тобi нiчо­го, окрiм ка­зан­ка (ба­няка), не да­дуть. Розлiгся я в прис­мно­му затiнку, по­курюю "Фiмiам" i далi по­каран­ня че­каю. А й­ого все не­ма та й не­ма.

- Гос­по­ди! - зно­ву звер­нувся я до не­бес. - По­карай цих грiшникiв, бо ж ме­не бре­хуном ос­лавлять. Про­паде моя про­роць­ка ре­путацiя!

I що б ви ду­мали?? Сам Все­вишнiй по воз­ду­сях на мiй па­горб де­сан­тус!

Я, звiсно, стаю, як во­но i го­дить­ся, нав­ка­рач­ки, а ло­бом ста­ран­но тов­чу пи­люгу.

- Чо­го ти за­журив­ся, Iоно?

- Та як менi не жу­рити­ся, Ва­ша Ви­сокiсть? Обiцяв я нiневiй­цям на сь­огоднi розкiшне по­каран­ня з гро­мом та блис­кавка­ми, а й­ого не­ма. Ви­ходить, я не про­рок в очах ухнiх, а жа­люгiдне ба­зар­не брех­ло.

- Не жу­рися, Iоно, - зас­по­ко­юс ме­не Все­вишнiй. - Сам по­думай: навiщо менi за­раз ка­рати Нiневiю, ко­ли ти уу сам упо­рав?

- Як так? - вра­зив­ся я.

- А отак: обiбрав пiд зас­та­ву по­каран­ня до нит­ки усiх жи­телiв i ли­шив ух у са­мому руб'у та вла­сяни­цях. Хай во­ни зно­ву в грiх роз­кошiв пог­рузнуть, тодi й ска­рас­мо. Я ка­жу тобi: Нiневiя бу­де спо­пеле­на так, що реш­тки мiста май­бутнi ар­хе­оло­ги дов­гень­ко шу­кати­муть...

I гук­нув я улюб­ле­ними сло­вами най­мудрiшо­го гос­по­да на­шого:

- Це доб­ре!

I вос­таннс про­лив Все­вишнiй баль­зам на мою зра­нену мар­нославс­твом ду­шу:

- Ти пер­ший довiв, Iоно, що свя­те сло­во - воiсти­ну зо­лото. Жо­ден про­рок досi не спромiгся та­кого еко­номiчно­го ди­ва! I твiй пра­вед­ний под­виг, Iоно, на­зав­жди ли­шить­ся нетлiнним зраз­ком для всiх свя­тих отцiв цер­кви.

Зро­сила зре­чена мудрiсть гос­подня дум­ки моу, i я гук­нув, мно­жачи глас свiй на всi сто­рони свiту:

- Хва­ла тобi, гос­по­ди!

Тут ру­копис бiблiй­но­го про­рока Iони ури­васть­ся. То­му ми й досi не знас­мо, за якi й­ого зас­лу­ги один з не­бес­них по­верхiв наз­ва­но Iони Сфе­рою. По ць­ому "ти­хому" жартi ми й пос­та­вимо крап­ку.

Сторінка 34 з 34 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.docx311 Кб2167
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2)Yuriy_yachejkin_biblijni_prigodi_na_nebi_i_na_zemli.fb2491 Кб2437

Пошук на сайті: