Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн

 

Юрiй Ячейкiн

Ди­вовижнi при­годи капiта­на мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­хи

 

ТА Й­ОГО ВIРНО­ГО ШТУР­МА­НА АЗИ­МУТА У ВСЕСВIТI I НА ЗЕМЛI

 

Дру­же чи­тачу!

Як­що ти го­товий нап­ну­ти на буш­прит дум­ки вiтри­ла фан­тазiу i бра­ти на абор­даж ка­раве­ли, по самi по­руч­чя на­ван­та­женi добiрни­ми при­года­ми, пе­регор­ни сторiнки новiтнь­оу iсторiу зо­ряних мандрiв, i пе­ред то­бою вiдкри­ють­ся без­межнi прос­то­ри Всесвiту, як ко­лись во­ни вiдкри­вали­ся пе­ред очи­ма капiта­на да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­хи та й­ого вiрно­го штур­ма­на Ази­мута.

А втiм, за су­хим то­рохтiнням iсто­рикiв i без­бар­вним пе­релiком най­ди­вовижнiших вiдкриттiв ти не по­бачиш на весь ве­летенсь­кий зрiст ро­ман­тичноу пос­татi капiта­на Неб­ре­хи. Вiд й­ого жи­вого, не­пов­торно­го об­ра­зу за­лишив­ся са­мий про­тез. Та як­що по­дума­ти, що за­лиши­лося б вiд ле­ген­дарно­го ба­рона Кар­ла Фрiдрiха Iеронiма Мюн­хга­узе­на, сла­вет­но­го капiта­на Хрис­то­фора Бонiфатiй­ови­ча Врун­ге­ля та нев­томно­го зо­реп­рохiдця Й­она Ти­хого, як­би про них пи­сали квалiфiко­ванi iсто­рики?

Я близь­ко знав капiта­на Неб­ре­ху, вiн сам роз­повiдав менi, як пiднiмав фо­тоннi вiтри­ла, ко­ли нес­подiва­но налiта­ли не­чутнi про­меневi ура­гани, ста­вав на орбiталь­ний якiр тяжiння бiля тас­мни­чих не­зай­ма­них пла­нет i сма­жив­ся пiд про­меня­ми 193 Сонцьi

I я хо­чу, дру­же, щоб ти теж по­чув й­ого тро­хи хрип­кий спокiй­ний го­лос:

- Тре­ба вам ска­зати, я виз­наю ли­ше голi, як щог­ли у штиль­ову по­году, фак­ти, i в мо­ух роз­повiдях не­мас анi ато­ма ви­гад­ки...

То­му я й за­писав де­якi й­ого прав­дивi роз­повiдi.

Н.Е.ЗА­ТУЛИ­ВУХО,

кан­ди­дат усiх неiсто­рич­них на­ук, бо ух бiль­ше.

1. СУ­ВЕНIР КАПIТА­НА НЕБ­РЕ­ХИ

- Че­рез оцю груд­ку мiй штур­ман Ази­мут ма­ло не пе­рет­во­рив­ся на еле­мен­тарну iнфу­зорiю, - нед­ба­ло ска­зав капiтан Неб­ре­ха, де­монс­тру­ючи менi нiчим не по­каз­ну груд­ку су­хоу сiроу землi.

Я гос­тю­вав у капiта­на дру­гий тиж­день, звик уже до нез­ви­чай­них при­год, спо­гада­ми про якi жив Неб­ре­ха. Але це неп­ри­род­не пос­днан­ня "груд­ка землi штур­ман Ази­мут - iнфу­зорiя" - вра­зило навiть ме­не.

Ць­ого ран­ку ми пи­ли ка­ву i па­лили люль­ки у тiй всесвiтнь­овiдомiй кiмнатi, стiни якоу чу­ли най­ди­вовижнiшi роз­повiдi зо­ряних капiтанiв, най­хитрiшi за­питан­ня iнтерв'ю­ерiв, най­ней­мовiрнiшi гiпо­тези вче­них i най­до­тепнiшi жар­ти по­пуляр­них на всiх космiчних тра­сах гу­мористiв. По­дума­ти тiль­ки: ось на ць­ому ста­рому столi, на яко­му па­рус на­ша ка­ва, сам капiтан Ко­зир вирiзав но­жем схе­му пла­нет­ноу сис­те­ми трь­ох Сонць i в кут­ку ви­раху­вав орбiти. У му­зеу космiчних мандрiв дав­но зазiха­ли на цей сто­лик i спецiаль­но три­мали пиш­но­мов­но­го фахiвця, аби той щод­ня при­ходив до капiта­на Неб­ре­хи ка­нючи­ти цю релiквiю. Та лег­ше вмо­вити Пiзансь­ку ве­жу ста­ти струн­ко, анiж Неб­ре­ху пос­ту­пити­ся хоч од­ним сво­ум су­венiром.

Це бу­ли справдi скар­би. З кож­ноу зо­ряноу ек­спе­дицiу каш­тан Неб­ре­ха при­возив один, а то й два су­венiри. Оцей справжнiй зуб справжнь­ого дра­кона при­везе­но з Ма­гел­ла­новоу Хма­ри. У тубiльцiв сузiр'я Риб вiн на блис­ку­чу бля­шан­ку з-пiд кон­сервiв вимiняв га­чок, який сам шу­кас здо­бич. Ось чо­му у капiта­ново­му кам­бузi (су­часнi зо­реп­рохiдцi люб­лять ста­родавнi термiни) зав­жди шквар­чить на ско­вородi свiжа ри­ба. А в то­му про­зоро­му гле­ку ле­жить непiдроб­ний по­рох з Чу­маць­ко­го Шля­ху. Ого! Капiтан то­пив своу ву­са у кухлi пи­ва в сузiр'у Ра­ка i га­няв­ся за дво­ма зай­ця­ми в сузiр'у Гон­чих Псiв...

Та стiй­те! Ви ще не знай­омi з са­мим капiта­ном! Ось вiн весь пе­ред ва­ми, як ко­лись ка­зали, вiд буш­при­та до кло­тикiв, а точнiше - вiд кiнчикiв хваць­ко зак­ру­чених вусiв до ста­рого ри­пучо­го про­теза, що й­ого Неб­ре­ха влас­но­руч­но змай­стру­вав з ла­тун­ноу штан­ги пiсля ка­тас­тро­фи на ко­метi Гал­лея. Го­лова й­ого дав­но ста­ла схо­жою на блис­ку­чу ку­лю, а зас­магле пiд 193 Сон­ця­ми об­личчя - на кар­ту си­ноп­ти­ка, але бла­китнi очi досi виг­ра­ють, як но­венькi гуд­зи­ки. Ось за­раз капiтан за­палить люль­ку, i ви по­чус­те iсторiю, яку ще нiхто i нiко­ли не чув...

Але про­шу хвиль­ку ува­ги! Ще од­не ма­лень­ке по­яс­нення! Як­що твою дум­ку, мiй чи­тачу, огор­не чор­на тiнь невiри, згор­ни цю кни­гу i бiль­ше нiко­ли навiть не ди­вись в уу бiк. За­пев­няю те­бе, капiтан Неб­ре­ха - най­прав­дивiша лю­дина у Всесвiтi. Та­кого прав­до­люба тобi не знай­ти, хоч шу­кай вiд пiвос­тро­ва Ямал i аж до Ве­лико­го Во­за.

- Як­би я роз­гу­бив­ся i за­барив­ся ще на хви­лину, я, мож­ли­во, не зiбрав би вiд Ази­мута навiть мо­лекул, - за­дум­ли­во мо­вив капiтан Неб­ре­ха, зруч­но вмо­щу­ючись у гли­боко­му ко­ман­дорсь­ко­му крiслi, яке ко­лись зняв iз роз­би­того зо­рель­ота. Й­ого про­тез лiг го­ризон­таль­но i грiзно ди­вив­ся на ме­не, як цiвка важ­ко­го ку­леме­та.

- Ви, ма­буть, чу­ли про так зва­ний па­радокс ча­су? - по­чав вiн свою роз­повiдь. - Лю­дина лiтас собi, лiтас, по­вер­тасть­ся на Зем­лю, а на рiднiй пла­нетi збiгли ти­сячолiття. Але чи га­дали ви, що цей па­радокс мо­же по­вер­ну­тися на всi 180 гра­дусiв i за­кину­ти вас аж до мас­то­донтiв? А я мав клопiт iз цим вер­тким па­радок­сом, сто ко­мет i ти­сяча ас­те­ро­удiв й­ому у бо­ки! Мiж iншим, це я наз­вав й­ого "час-пе­ревер­тень". Як­що хо­чете ма­ти точнi под­ро­бицi, вiзьмiть 1375-й "б" том зо­ряноу ен­цикло­педiу, сторiнка 812, двад­цять чет­вертий ря­док зго­ри.

Ми з штур­ма­ном Ази­мутом по­вер­та­лися на мо­уй ко­робцi з Мiся­ця на Зем­лю. А щоб ви зна­ли, мiй штур­ман був чо­ловiк ста­тур­ний: не так, щоб ве­личень­кий, а метрiв зо два з га­ком за­люб­ки вмiща­лося мiж й­ого тiм'ям та п'ята­ми. Си­ли вiн був не­людсь­коу. На Мiсяцi пiднiмав мою ко­роб­ку ра­зом зi мною однiсю ру­кою. Чу­батий, ву­сатий, хло­пець з та­ких, про яких ка­жуть "ска­фандр на­опаш­ки". Та вiн i справдi до пут­тя нiко­ли не застiбав­ся.

Уже по­мину­ли ме­жу тяжiння мiж Мiся­цем i Зем­лею, ко­ли рап­том: то­рох-то­рох! Тру­сону­ло так, що в ме­не й досi всi кiстки пе­реп­лу­танi. Свiт менi став шке­реберть, пе­ред очi пла­ва­ють зiрки, а я навiть не знаю, чи но­ву га­лак­ти­ку ба­чу, чи я сам ух вiд уда­ру посiяв. Ази­мут ле­жить на пiдлозi i лу­пас очи­ма, а про­те чу­дес­но зорiснту­вав­ся: го­лова у нь­ого бу­ла на пiвнiч, но­ги на пiвдень, а ру­ки вiдповiдно - од­на на схiд, дру­га на захiд.

А що з ра­кетою ста­лося! Дви­гуни стриб­ну­ли з кор­ми на нiс, а нашi хо­дики по­туп­цю­вали нав­па­ки. Але ми ще не зна­ли, що пот­ра­пили в згубнi обiй­ми про­тилеж­но­го ча­су!

Ази­мут пiдвiвся, вип­лю­нув два зу­би i прох­рипiв:

- Про­нес­ло! Це бу­ла якась приб­лудна ко­мета...

Тiль­ки-но я роз­зя­вив ро­та, щоб вiдповiсти й­ому, ко­ли зно­ву то­рох-то­ророх!

Ко­ли я отя­мив­ся, то вiдчув, що дви­гуни мов­чать, а тiло мос на­че при­куте до пiдло­ги. Да­лебi, по­вер­ну­лося тяжiння, по­думав я.

Я роз­плю­щив од­не око i обвiв пог­ля­дом ра­кету. Та­кого без­ладдя я в життi не ба­чив. Звiдусiль зви­са­ють обiрванi дро­ти, при­лади ви­вер­ну­ли своу рiзно­колiрнi тель­бу­хи, ку­ди не кинь оком - жод­ноу цiлоу речi. А се­ред ць­ого ха­осу на купi всiля­кого мот­ло­ху си­дить Ази­мут i на­жаха­но ди­вить­ся в iлюмiна­тор. Ру­ки у нь­ого тру­сять­ся, весь вiн сiпасть­ся i вза­галi ски­дасть­ся на бо­жевiль­но­го.

- Де ми? - яко­мога спокiйнiше за­питав й­ого я.

- На Землi! - ляс­ка­ючи зу­бами, вiдповiв вiн. - Але тут ко­уть­ся кiнець свiту 1 Мертвi вста­ють з-пiд землi!

Ну, хто б на мос­му мiсцi не по­думав, що Ази­мут та­ки з'ухав з глуз­ду? Хто пос­та­вив би iнший дiаг­ноз?

Але - ней­мовiрно! - я по­милив­ся.

Ко­ли я гля­нув у iлюмiна­тор, сер­це в ме­не по­холо­ло, на­че я в са­мому ку­паль­но­му кос­тюмi вис­ко­чив у кос­мос.

Це бу­ло якесь ма­рен­ня. Це бу­ло нiби кiнофiльм, який пус­ти­ли нав­па­ки. I в ска­жено­му темпi.

А слiд вам ска­зати, що пе­реп­лу­тати щось ми не мог­ли, бо при­зем­ли­лися в хрес­то­матiйнiй мiсце­востi. Це був рги­пет, i не прос­то рги­пет, а зна­мени­та До­лина Царiв, фан­тастич­на до­лина кам'яноу ге­ометрiу пiрамiд. От­же, ми орiснту­вали­ся, як у се­бе в хатi.

Але це був ней­мовiрний свiт!

Сон­це схо­дило на за­ходi i сiда­ло на сходi. Лю­ди ку­мед­но ме­туши­лися на­зад­гузь. Во­ни ви­ходи­ли живi з вог­ню i сухi з во­ди. Нiчо­го не на­род­жу­вало­ся i не вми­рало, а нес­подiва­но з'яв­ля­лося го­товень­ке, щоб потiм безслiдно зник­ну­ти. Зда­вало­ся, нiби який­сь чарiвник до всь­ого тор­касть­ся сво­сю па­лич­кою, щоб вик­ли­кати з не­бут­тя каз­ковi кар­ти­ни. Це бу­ла са­ма iсторiя, яку пе­ред на­ми кру­тили з кiнця.

Страш­на роз­гадка цiсу тас­мницi заб­ринiла в мос­му моз­ку. Нев­же нас зас­моктав про­тилеж­ний час? Ко­ли так, то за­раз з-пiд землi пiднiмуть­ся ко­гор­ти На­поле­она, щоб з са­мого кiнця i до са­мого по­чат­ку пов­то­рити жор­сто­ку бит­ву з без­жалiсни­ми ма­мелю­ками тодiшнь­ого во­лода­ря ргип­ту Му­рада. А ко­ли двобiй дiй­де до по­чат­ку i вiй­ська маль­ов­ни­чо ви­шику­ють­ся пiсля бит­ви, яку во­ни щой­но пов­то­рили, як учнi таб­ли­цю мно­жен­ня, з кiнця, сам На­поле­он Бо­напарт по­зад­кус на бiлоснiжно­му конi пе­ред свiжи­ми, як пiсля вiдпо­чин­ку, вiй­ська­ми i ска­же:

- Сол­да­ти! Со­рок вiкiв див­лять­ся на вас з ви­соти цих пiрамiд!

Я ввiмкнув звук, щоб на власнi ву­ха по­чути цю афо­рис­тичну про­мову.

I що ви ду­мас­те?

Все бу­ло точнiсiнь­ко так, як я й пе­ред­ба­чав. Та я не вра­хував однiсу дрiбницi: ве­ликий за­вой­ов­ник не тiль­ки все ро­бив нав­па­ки, а й го­ворив нав­па­ки! Вiн пiдняв ру­ку i про­вере­щав:

- !дiмарiп хиц ито­сив з сав ан ясь­тял­вид вiкiв ко­роС !итад­лоС

Ав­жеж, ба­гать­ох див я тодi на­дивив­ся.


Ча­вуннi яд­ра вiдска­кува­ли вiд цик­лопiчно­го об­личчя сфiнкса i стри­бали точнiсiнь­ко в жер­ла фран­цузь­ких гар­мат, а Нiл нев­томно нiс своу во­ди не в Се­ред­земне мо­ре, а в глиб чор­но­го кон­ти­нен­ту. Я ба­чив, як ра­би роз­би­рали пiрамiди i по камiнчи­ку роз­тя­гали хра­ми та па­лаци, по­ки в до­линi не за­лиши­лося жод­ноу бу­дови. Я ба­чив, як пус­те­ля зацвiла, i в уу джун­глях не­само­вито рев­ли жах­ливi ящу­ри. Я ди­вив­ся на все це i ти­хень­ко вiтав се­бе з тим, що моя ста­ра ко­роб­ка надiй­но за­хищас нас вiд руйнiвно­го впли­ву ча­су.

Та нас­тав мо­мент, ко­ли Зем­ля зро­била­ся го­лою, як шко­лярсь­кий гло­бус. Хiба що тiль­ки по гло­бусу не пов­за­ють бруднi сли­маки i драг­листi пот­во­ри. Але й по Землi во­ни не дов­го пла­зува­ли. Час-не­наже­ра вправ­но зли­зав ух з по­верхнi.

А потiм i са­ма Зем­ля по­чала по­волi роз­по­рошу­вати­ся i та­нути у часi!

I тодi Ази­мутовi нер­ви не вит­ри­мали.

- Капiта­не! - зой­кнув вiн. - Ви ба­чите, капiта­не? Ги­не матiнка-Зем­ля! Я збе­режу уу i бу­ду до ско­ну сво­го но­сити на серцi!

Не встиг я й­ому за­пере­чити, як вiн вис­триб­нув з ра­кети. Хоч би зас­тебнув­ся! Але для нь­ого пра­вила технiки без­пе­ки не iсну­вали.

За хви­лину вiн вже зно­ву був у ра­кетi i, хе­ка­ючи, пок­лав на пульт ве­личез­ну бри­лу чор­но­го ба­заль­ту. Але й­ому не до­вело­ся но­сити уу на серцi, бо нев­бла­ган­ний час не жа­лував й­ого.

Вiн мiняв­ся що­митi.

Спо­чат­ку зник­ли змор­шки, на­че ух ста­ран­но ви­тер­ли гум­кою. Потiм зiй­шли нанiвець ву­са. А за пiвхви­лини замiсть кре­мез­но­го штур­ма­на iз ска­фан­дра ви­зирав тон­кий, як жер­ди­на, i нез­граб­ний не­дорос­ток. Ще за п'ят­надцять се­кунд вiн уже мав га­бари­ти пер­шоклас­ни­ка i пiрнув у ска­фандр з го­ловою. Вер­шок ска­фан­дра опав, i бу­ло яс­но, що Ази­мутовi вже не виз­во­лити­ся з нь­ого без сто­роннь­оу до­помо­ги.

Я ви­ловив й­ого з надр космiчно­го одя­гу тiсу митi, ко­ли бiдо­лаха про щось не­само­вито га­ласу­вав нез­ро­зумiлою менi мо­вою. Та я все ж та­ки вто­ропав, що вiн ка­тего­рич­но ви­магав пе­люшок... .

Тре­ба бу­ло не­гай­но ря­тува­ти Ази­мута. Я блис­ка­вич­но увiмкнув усi дви­гуни i рво­нув у простiр. Я знав, що летiти­му довгi ро­ки, дот­ри­му­ючись ре­жиму со­няч­но­го про­меня. Ад­же на Землi все ма­ло вiдбу­тися з са­мого по­чат­ку i аж до су­час­но­го кiнця...

...Капiтан Неб­ре­ха ви­бив на свою чор­ну до­лоню люль­ку i закiнчив роз­повiдь:

- Ось вам при­года з груд­кою землi! Це все, що за­лиши­лося вiд ба­заль­то­воу бри­ли, яку бук­валь­но ви­дер з без­донноу пащi ча­су хо­роб­рий Ази­мут.

- А що за­лиши­лося вiд нь­ого са­мого?! - ми­моволi ви­хопи­лось у ме­не.

- Нiчо­го й­ому не ста­лося, - зас­по­ко­ув ме­не капiтан. - Ази­мут жи­вий i здо­ровий. За­раз й­ому вже оди­над­цять рокiв, i вiн нав­часть­ся у школi для об­да­рова­них дiтей.

2. РОЗ­МО­ВА З ДЗЕР­КА­ЛОМ

Ко­ли гос­тюсш у капiта­на Неб­ре­хи, нiко­ли не вга­дасш, яка нес­подiван­ка ча­тус на те­бе. Скiль­ки разiв я ба­чив й­ого по­чорнiлу вiд тю­тюну та ча­су люль­ку! Але менi й на дум­ку не спа­дало, що ця не­око­вир­на люль­ка - сди­на релiквiя сди­ноу за сво­сю космiчноiсто­рич­ною ва­гою мiжсвiто­воу зустрiчi! I це бу­ла не прос­то зустрiч двох цивiлiзацiй...

То­го теп­ло­го без­журно­го ве­чора ми сидiли на ве­рандi i слу­хали ро­ман­тичнi каз­ки мо­ря, якi з лас­ка­вим ше­рехом ше­потiли при­бережнiй рiнi про­зорi хвилi.

Капiтан Неб­ре­ха па­лив свою люль­ку. На сто­лику сто­яла полiро­вана скринь­ка з па­хучим тю­тюном. Ось капiтан вос­таннс за­тяг­нувся, ви­бив при­сок на до­лоню i ки­нув люль­ку на стiл.

На лiво­му боцi люль­ки був який­сь напiвстер­тий нез­ро­зумiлий на­пис. Я нiко­ли не на­магав­ся й­ого розiбра­ти, бо капiтан Неб­ре­ха вiль­но во­лодiв трь­ома сот­ня­ми чу­жеп­ла­нет­них мов i мiг пи­сати будь-якою з них. А в й­ого домi бу­ло стiль­ки див, що во­ни прос­то не мог­ли не вiдвер­ну­ти мою ува­гу вiд яки­хось там за­кар­лю­чок.

От­же, у­явiть мiй по­див, ко­ли люль­ка вiддзер­ка­лила­ся на гла­денькiй по­верхнi тю­тюно­воу скринь­ки, i я нес­подiва­но для са­мого се­бе про­читав на ць­ому дзер­каль­но­му вiдбит­ку прiзви­ще мо­го гос­тинно­го гос­по­даря.

- "Неб­ре­ха!" - ви­гук­нув я, вра­жений до краю.

- Що? - не зро­зумiв вiн ме­не.

- Тут на­писа­но "Неб­ре­ха", - схвиль­ова­но по­яс­нив я. - Але чо­му...

- У цiй хатi, - уро­чис­то зу­пинив ме­не мiжзо­ряний вовк, - ви знай­де­те де­сят­ки, як­що не бiль­ше, рiзних "чо­му". Але iсторiя цiсу люль­ки i справдi мо­же зда­тися цiка­вою. Ви не повiри­те, що че­рез цю не­показ­ну на пер­ший пог­ляд люль­ку ма­ло не нак­ла­ли го­ловою двi з по­лови­ною сотнi най­хо­робрiших у га­лак­тицi Мис­ливцiв, ко­жен з яких був чле­ном Всесвiтнь­ого об'сднан­ня пла­нет­них То­вариств Мис­ливцiв та Ри­балок. Як­би я запiзнив­ся ще на хви­лину...

Вiн пiдвiвся i, куль­га­ючи на лiву но­гу, пош­канди­бав до кiмна­ти. Се­кунд iз трид­цять вiн рипiв там про­тезом i ша­рудiв на по­лицях, ко­ли на­рештi по­вер­нувся з пляш­кою, при­поро­шеною гус­тим космiчним пи­лом. У пляшцi бу­ла ота кав­казь­ка рiди­на, яку ме­дичнi свiти­ла ще на свiтан­ку космiчних поль­отiв виз­на­ли ан­ти­речо­виною. Та Неб­ре­ху нiко­ли не ля­кала страхiтли­ва пер­спек­ти­ва анiгiлю­вати. З ки­шенi капiтан до­був двi склян­ки. Вiн пе­рехи­лив стан­дар­тну до­зу ан­ти­речо­вини, хук­нув, на­бив люль­ку ме­довим тю­тюном i роз­та­нув у вул­канiчних хма­рах ди­му.

- Ав­жеж, ще хви­лина - i вiд членiв Всесвiтнь­ого об'сднан­ня Мис­ливцiв та Ри­балок за­лиши­лися б самi ска­фан­дри з пот­ро­щени­ми кiстка­ми, - по­чув я з хма­ри спокiй­ний, як зав­ше, го­лос капiта­на Неб­ре­хи.

- За­галом, це ма­ла бу­ти ли­ше ве­села про­гулян­ка, то­варись­кий пiкнiк на однiй пла­нетi в сузiр'у Дра­кона, - по­чав вiн свою роз­повiдь. - ргерi правлiння вис­те­жили там прек­расну пот­во­ру. У­явiть собi гiгантсь­ку кро­коди­лячу мор­ду на змiуно­му тiлi зав­тов­шки з ра­кету. До­дай­те до цiсу хи­мери ве­летенськi кри­ла пте­родак­ти­ля, при­чепiть дов­же­лез­ний хвiст, засiяний гос­тря­ками, що над­то на­гаду­вали ста­ровиннi палi, пос­тавте усю цю над­бу­дову на двiстi п'ят­де­сят тов­щенних лап, з яких нав­себiч стир­чать жах­ливi па­зури, i ма­тиме­те пов­ний пор­трет. При­най­мнi копiю.

Цей каз­ко­вий монстр пе­рет­равлю­вав навiть камiння i вже встиг зжер­ти по­лови­ну влас­ноу пла­нети. Не бу­ло нiяких сумнiвiв, що ко­ли пот­во­ра жи­тиме i далi, во­на пог­ли­не усю пла­нету. Про наслiдки та­коу за­жер­ли­востi не хотiло­ся й ду­мати. Зро­зумiло, зник­нення цiлоу пла­нети по­руши­ло б за­кон всесвiтнь­ого тяжiння, що, без­пе­реч­но, спри­чини­лося б до без­пре­цеден­тноу космiчноу ка­тас­тро­фи в сузiр'у Дра­кона. Усi цивiлiзацiу сузiр'я бла­гали нас прий­ти не­гай­но на помiч.

Я одер­жав зап­ро­шен­ня на цi ви­датнi ло­ви за но­мером 251 i од­ра­зу по­чав го­тува­тися до стар­ту. До мо­су ста­роу ко­роб­ки летiли на­боу, за­паснi ска­фан­дри, ме­дичнi па­кети, де­сятис­твол­ки, па­ки тю­тюну, ба­лони з рiдким кис­нем, кон­серви, ящи­ки "Мис­ливсь­коу"... Сло­вом, я не мав вiль­ноу анi хви­лин­ки, щоб ще раз пе­ревiри­ти мар­шрут. А штур­ман Ази­мут був тодi у вiдпустцi.

Оче­вид­но, це й приз­ве­ло до мiзер­ноу по­мил­ки, а най­дрiбнiшi по­мил­ки, тре­ба вам ска­зати, на­бува­ють у кос­мосi воiсти­ну космiчних мас­штабiв.

Ази­мут потiм довiв менi, що пiд час стар­ту я схи­бив на якусь пiвмiль­йон­ну час­тку се­кун­ди.

Як я ли­шив­ся жи­вий, менi й досi нез­ро­зумiле. Ко­роб­ка ков­та­ла мiль­яр­ди кiло­метрiв не­перед­ба­чено­го мар­шру­ту з швидкiстю свiтла. А ко­ли пог­ли­насш Всесвiт iз швидкiстю свiтла, пе­ред тво­уми очи­ма сто­уть од­на й та ж незмiнна кар­ти­на. I сто­уть, аж по­ки поч­неш галь­му­вати. Рiч у то­му, що новi свiтловi хвилi не всти­га­ють те­бе наз­догна­ти, а давнi - од те­бе втек­ти, i ти ба­чиш ли­ше ту свiтло­ву кар­ти­ну, з якою нiздря у нiздрю ле­тиш у прос­торi. Ко­рот­ко ка­жучи, ба­чиш зас­покiй­ли­ву по­рож­не­чу i рап­том вга­няс­шся в якесь не­бес­не тiло завбiль­шки з наш Юпiтер... Ось що та­ке ман­дру­вати у Всесвiтi нав­мання.

Але я, вид­но, на­родив­ся у зо­рянiй со­рочцi або прос­то пiд щас­ли­вою зо­рею. Най­мен­ший ме­те­орит не пе­ретяв мою не­зап­ла­нова­ну тра­су. Тiль­ки ко­ли хо­дики по­каза­ли, що вже по­ра сти­шува­тися, i я на­тис­нув на галь­ма, то по­бачив, на яку не­без­пе­ку на­ражав­ся.

За усiма роз­ра­хун­ка­ми я вже мав бу­ти в сузiр'у Дра­кона, а рап­том опи­нив­ся зовсiм в iншо­му мiсцi, на ма­ловiдомiй стежцi Чу­маць­ко­го Шля­ху. Ве­ликий i Ма­лий Во­зи лед­ве бов­ванiли у зо­рянiй ку­рявi.

Я зу­пинив ко­роб­ку, аби роз­ди­вити­ся се­ред зiрок, i рап­том помiтив, що по­руч ме­не за­вис зо­релiт точнiсiнь­ко та­коу ж конс­трукцiу, як i мiй. Навiть лат­ки бу­ли од­на­ковiсiнькi. Космiчнi мiкролiтраж­ки сто­яли нiс у нiс, як со­баки, ко­ли знай­ом­лять­ся.

Менi фан­тастич­но щас­ти­ло! Отак - нi сiло нi впа­ло - зустрiти­ся з бра­том по ро­зуму в глу­хому за­кут­ку Всесвiту! Те­пер я ви­гадаю час хо­ча при­най­мнi б на орiснтацiу, бо зна­ти не знав, ку­ди за­летiв.

Я мит­тю вис­ко­чив з ко­роб­ки, а далi...

А далi, як­що ви хоч раз посмiхне­теся, я не роз­повiда­тиму!

З чу­жого зо­рель­ота теж вис­ко­чив кос­мо­навт, i тiсу ж митi вiн зак­ляк так са­мо, як зак­ляк я: вiн i я ба­чили пе­ред со­бою копiю один од­но­го!

Як­би я мав бра­та-близ­ню­ка, то й тодi б ми не бу­ли такi подiбнi. Я ба­чив по­пере­ду са­мого се­бе, вiд вусiв до про­теза! Я ба­чив се­бе з усiма под­ро­биця­ми! Од­не тiль­ки вiдрiзня­ло нас: там, де в нь­ого бу­ло пра­ве око, у ме­не бу­ло лiве, а де у нь­ого бу­ло лiве, у ме­не пра­ве. У ме­не про­тез замiсть лiвоу но­ги, а в нь­ого - замiсть пра­воу...

Ко­ли б не цi дрiбницi, нiхто б не розiбрав, де вiн, а де я.

Я сту­пив крок упе­ред з пра­воу но­ги, а вiн сту­пив з лiвоу. Ми прос­тягли один до од­но­го ру­ки, але по­тис­ну­ти ух нам не вда­лося. Менi зда­лося, нiби я тор­кнув­ся дзер­ка­ла. Вiн теж зди­вова­но звiв бро­ви. I вза­галi ми дiяли нап­ро­чуд син­хрон­но.

Ми од­но­час­но роз­зя­вили ро­та i в один го­лос привiта­лися:

- Привiт!


- Привiт!

А потiм в унiсон вiдре­комен­ду­вали­ся:

- Капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха.

- Капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха.

З по­диву у ме­не за­макiтри­лося в го­ловi. Та я не роз­гу­бив­ся. За усiма оз­на­ками, пе­редi мною сто­яв непiдроб­ний капiтан Неб­ре­ха.

Але ж я теж капiтан Неб­ре­ха! Цю ней­мовiрну кру­тиго­лов­ку слiд бу­ло не­гай­но розв'яза­ти.

- Звiдки ви при­летiли? - спи­тав я й­ого.

- Звiдки ви при­летiли? - спи­тав вiн ме­не.

- Iз Землi, - вiдповiв я.

- Iз Землi, - вiдповiв вiн.

От вам це важ­ко навiть збаг­ну­ти, а нам ще важ­че бу­ло по­розумiти­ся! Ми го­вори­ли та­ким собi ду­етом. Що я ка­зав, теж са­ме тiсу ж митi ка­зав вiн, а що ка­зав вiн, тiсу ж митi пов­то­рював я. Ви­пере­дити й­ого я не здо­лав i на пiвсло­ва. Так са­мо, як i вiн ме­не. З од­на­ковим успiхом ми мог­ли б втек­ти вiд влас­ноу тiнi. Як­що хо­чете хоч трош­ки у­яви­ти, спро­буй­те у по­рожнiй кiмнатi го­монiти з дзер­ка­лом. Iнодi менi навiть мо­торош­но ста­вало.

Ми обид­ва один од­но­го пи­тали i обид­ва один од­но­му вiдповiда­ли. Але щоб спрос­ти­ти дiалог, я не бу­ду пов­то­рюва­ти реплiки. Я пам'ятаю й­ого дослiвно, на­че роз­мовляв тiль­ки вчо­ра.

Ось пос­лу­хай­те:

- Ку­ди пря­мус­те?

- На по­люван­ня.

- I я теж.

- А вас не ди­вус цей ней­мовiрний збiг?..

- I ця про­зора пе­репо­на?..

- Атож!

- На ва­шу дум­ку, що це та­ке?

- Ме­жа мiж свiтом та ан­тисвiтом?

- Ма­буть, во­на.

- По­дума­ти ли­шень, я пер­ший з лю­дей на власнi очi уздрiв ан­ти­себе!

- I цi рiднi ан­ти­вуса...

- I цю ста­ру ан­ти­люль­ку...

- До речi, ви помiти­ли?

- Що ме­жа ко­ливасть­ся?

- Так, нiби по нiй ко­тять­ся повiльнi хвилi...

Ми чу­дово по­розумiли­ся. Оче­видяч­ки, нашi дум­ки бу­ли цiлком то­тожнi. Та чо­го тiль­ки у Всесвiтi не бу­вас! Але як­що помiрку­вати, iнак­ше не мог­ло i бу­ти.

- Пев­не, тут с невiдомi течiу мiж свiтом та ан­тисвiтом.

- I тодi...

- Дру­же ан­ти­ку, пе­ревiри­мо на­ше при­пущен­ня. Пок­ладiмо на хвилi цiсу течiу нашi люль­ки...

- А самi вiзь­ме­мося по­ки що за роз­ра­хун­ки.

- Ав­жеж! Час по­каже...

- До зав­тра!

- До зав­тра!

Роз­мо­ва з ан­ти­собою ма­ла своу пе­рева­ги. Нап­риклад, не тре­ба бу­ло до­мов­ля­тися про термiн ек­спе­римен­ту. I так бу­ло цiлком яс­но, що ми ух­ва­лимо од­на­кове рiшен­ня.

Ми син­хрон­но пок­ла­ли до нiг люль­ки i поп­ря­мува­ли до сво­ух ко­робок. Прис­мно бу­ло пра­цюва­ти, зна­ючи, що по­ряд з то­бою пор­пасть­ся в зо­ряних кар­тах ан­ти­ти - ан­тисла­вет­ний ан­ти­капiтан Ан­ти-Неб­ре­ха. З од­на­кови­ми дум­ка­ми, з од­на­кови­ми праг­нення­ми, з од­на­ковою до­лею. Цiлу до­бу я кру­тив "ко­зячi нiжки" i схвиль­ова­но ду­мав, чи вдасть­ся наш генiаль­ний ек­спе­римент. Мо­зок мiй був у та­кому не­людсь­ко­му збуд­женнi, що роз­ра­хун­ки до но­вого мар­шру­ту в сузiр'я Дра­кона я склав iз швидкiстю ве­лико­го елек­трон­но­го об­числю­вача - за п'ят­надцять се­кунд.

За ос­таннiми го­дина­ми до­би, яку я, бе­зумов­но, ра­зом з Ан­ти-Неб­ре­хою зга­яв на ек­спе­римент, я слiдку­вав, пiдстри­бу­ючи з не­тер­пляч­ки. Як менi кортiло тро­хи пiдiгна­ти упе­ред стрiлки хо­дикiв! Але я стри­мував се­бе, бо за два кро­ки вiд ме­не у сво­уй ан­ти­коробцi пiдстри­бував Ан­ти-Неб­ре­ха, i й­ого теж так кру­тило, що хоч одя­гай гамiвну ан­ти­сороч­ку.

Але тiль­ки-но стрiлки по­каза­ли час, як я ку­лею ви­летiв з ра­кети.

Чи вар­то на­гаду­вати про те, що Ан­ти­Неб­ре­ху теж на­че хтось вистрiлив? Сло­вом, ми при­були на мiсце од­но­час­но.

Не ва­га­ючись анi мiкро­секун­ди, ми схо­пили нашi люль­ки i, тан­цю­ючи на осi про­тезiв, за­вола­ли:

- Хай жи­ве ан­тисвiт! Вда­лося!

А тан­цю­вати бу­ло чо­го: ми три­мали в ру­ках ан­ти­люль­ки. Я спо­чат­ку навiть не знав, з яко­го кiнця уу за­пали­ти. Зро­зумiй­те ме­не пра­виль­но, ранiше на мо­уй люльцi з пра­вого бо­ку бу­ло фак­симiле, а з лiво­го бо­ку - карб. А за до­бу фак­симiле i карб помiня­лися мiсця­ми!

Якi на­уковi вис­новки мож­на бу­ло зро­бити з цiсу ви­дат­ноу подiу? Пер­ше: мiж свiтом та ан­тисвiтом iсну­ють у часi та прос­торi якiсь не­дослiдженi течiу. Дру­ге: мiж свiтом та ан­тисвiтом с який­сь третiй стан ма­терiу, де енер­ге­тич­ний за­ряд будь-якоу речi мiнясть­ся на про­тилеж­ний знак, - ад­же в ру­ках ми три­мали ан­ти­люль­ки i не анiгiлю­вали! I знас­те що, iнодi менi спа­дас бо­жевiль­на дум­ка, що не люль­ки, а нашi ко­роб­ки помiня­лися мiсця­ми! I тодi пе­ред ва­ми си­дить не ста­рий капiтан Неб­ре­ха, а й­ого двiй­ник з ан­тисвiту! I я, мiжзо­ряний вовк, навiть не здо­гаду­юсь, що мос пра­ве око нас­правдi лiве i нав­па­ки!

Так, це вiдкрит­тя ней­мовiрно роз­ши­рюс обрiу на­уки...

Ми сто­яли один про­ти од­но­го i ладнi бу­ли ки­нути­ся в обiй­ми. Але про­зора ме­жа не доз­во­ляла нам навiть до­тор­кну­тися один до од­но­го. На очах Ан­ти-Неб­ре­хи бли­щали сль­ози, менi теж щемiло...

- Бу­вай, ан­ти­ку! - од­но­голос­не поп­ро­щали­ся ми. - Щас­ли­воу тобi до­роги!

Ми посiда­ли у своу ко­роб­ки i обе­реж­но да­ли заднiй хiд, щоб не зруй­ну­вати Ве­ликоу Межi...

I за­раз я не го­ден вто­ропа­ти, навiщо ми так швид­ко роз­про­щали­ся? Ад­же мудрiшоу, освiченiшоу, чемнiшоу, ви­хованiшоу, ви­нахiдливiшоу i хо­робрiшоу лю­дини, нiж ан­ти­капiтан Ан­ти-Неб­ре­ха, я не зустрiчав i вже, ма­буть, не зустрiну.

- Тiль­ки в й­ого генiальнiй го­ловi, - зах­ли­нав­ся у дифiрам­бах капiтан Неб­ре­ха, - мог­ла на­роди­тися ця блис­ку­ча iдея! Зав­дя­ки й­ого свiтлим дум­кам впер­ше за iсторiю зо­ряних поль­отiв бу­ло ек­спе­римен­таль­не пе­ревiре­но, чи iснус пря­мий ма­терiаль­ний зв'язок мiж свiтом та ан­тисвiтом!

Я слу­хав капiта­на Неб­ре­ху i вiдчу­вав, що ми взя­ли не той курс i схи­били не на якусь там жа­люгiдну се­кун­ду, а на цiлих двi го­дини роз­мо­ви.

- А пот­во­ру зло­вили? - ввiчли­во i делiкат­но на­гадав я.

- Атож! - сха­менув­ся капiтан Неб­ре­ха i хлюп­нув у склян­ки ан­ти­речо­вини. - Ко­ли я при­був на не­до­уде­ну пла­нету, пот­во­ра ма­хала криль­ми i сво­уми дво­мас­та­ми п'ят­де­сять­ма ла­пами три­мала за комiр двiстi п'ят­де­сят най­досвiдченiших у Всесвiтi мис­ливцiв. Та на ме­не в чу­довись­ка ла­пи не вис­та­чило, i менi тiль­ки й ли­шило­ся, що вря­тува­ти цивiлiзацiу в сузiр'у Дра­кона. Ска­жу вам, що стрiляв я спокiй­но, як у мiсь­ко­му тирi. Але я хотiв би ще раз по­вер­ну­тися до то­го мо­мен­ту, ко­ли най­мудрiший з ан­ти­капiтанiв, а вiн, без­пе­реч­но, теж ра­зом з цивiлiзацiями Ан­ти-Дра­кона вря­тував цвiт мис­ливс­тва та ри­баль­ства ан­тисвiту...

Нi, капiта­на Неб­ре­ху та­ки не­сила зби­ти з об­ра­ного ним кур­су!

3. ЦIКА­ВА АРИФ­МЕ­ТИКА

Нинi навiть шко­лярi зна­ють, що в хатнiй бiблiотецi капiта­на да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­хи бу­ло 1000 на­уко­вих фолiантiв, ко­жен з яких мав не мен­ше 1000 сторiнок i ва­жив не мен­ше трь­ох кiлог­рамiв: капiтан терпiти не мiг лег­ко­важ­них праць.

От i у­явiть собi мiй по­див, ко­ли се­ред цих ва­гомих (у влас­но­му i в пе­ренос­но­му ро­зумiннi ць­ого сло­ва) творiв я по­бачив то­нюсiнь­ку ди­тячу кни­жеч­ку "Цiка­ва ариф­ме­тика". Во­на ва­жила не бiль­ше 100 грамiв i ма­ла не бiль­ше 100 сторiнок.

Я пе­регор­нув кiль­ка сторiнок i пе­реко­нав­ся, що з примiтив­ни­ми за­дача­ми, якi за­пов­ню­вали цю бро­шуру, впо­рав­ся б навiть пер­шоклас­ник-дру­горiчник.

А про­те в пiдруч­ни­ку iсторiу кос­мо­нав­ти­ки ць­ого фак­ту чо­мусь не­мас, хоч пов'яза­ний вiн справдi з нез­ви­чай­ною при­годою. Бiльш то­го, в iсторiу навiть не зга­дусть­ся, що най­сла­ветнiший се­ред зо­ряних капiтанiв мав у сво­уй бiблiотецi ди­тячу книж­ку.

Але роз­повiм все до пут­тя, щоб раз i на­зав­жди злiквiду­вати цей га­неб­ний iсто­рич­ний не­дог­ляд.

Бу­ло це так.

- Капiта­не, - мо­вив я, ко­ли з пер­шо­го до ос­таннь­ого ряд­ка прос­тудiював "Цiка­ву ариф­ме­тику", - що ви, ен­цикло­педист i зо­реп­ла­вець, знай­шли у цiй за­халявнiй книжцi для по­чаткiвцiв?

- Са­ме те, - вiдгук­нувся капiтан Неб­ре­ха, - чо­го ви не за­ува­жили. Цю книж­ку ви­пус­ти­ло у свiт ви­дав­ниц­тво "Ре­бус". А ви­дав­ниц­тво "Ре­бус", щоб ви зна­ли, мiстить­ся не де-не­будь, а на пла­нетi Кiберi, в сузiр'у Во­лопа­са. Як­би отам я пи­тав отак без­глуз­до, як оце ви, я б не сидiв за­раз пе­ред ва­ми, i ви не пе­регор­та­ли б цiсу книж­ки. Як­би моя спос­те­реж­ливiсть зра­дила менi хоч на хви­лину...

Неб­ре­ха взяв у ме­не з рук "Цiка­ву ариф­ме­тику" i за­рипiв на про­тезi до книж­ко­вих по­лиць. Там вiн пос­та­вив уу на чiль­не мiсце - мiж дво­ма най­грубiши­ми фолiан­та­ми у мо­гутнiх пан­ци­рах син­те­тич­них об­кла­динок. Ма­лень­ка кни­жеч­ка нiби роз­та­нула се­ред книж­ко­вих ди­нозаврiв.

Капiтан по­вер­нувся до ме­не, зно­ву вмос­тився у крiслi i ще раз пiдкрес­лив:

- Ав­жеж, як­би моя спос­те­реж­ливiсть зра­дила менi хоч на хви­лину, ви б за­раз не ба­чили капiта­на Неб­ре­ху, а штур­ман Ази­мут уже нiко­ли не нав­чався б у школi для об­да­рова­них дiтей...

- Пла­нету Кiбе­ру ми вiдкри­ли треть­ого ро­ку пла­ван­ня у ве­лич­них прос­то­рах Во­лопа­са, - по­чав вiн свою, як зав­жди, за­хоп­ли­ву роз­повiдь. Зiрка, нав­ко­ло якоу обер­тасть­ся Кiбе­ра, да­леко ос­то­ронь вер­сто­вих га­лак­тичних шляхiв, i то­му не див­но, що ми з Ази­мутом першi сту­пили на грунт пла­нети: мiй штур­ман зав­жди оби­рав ще не звiданi мар­шру­ти.


Нашi вiдвiди­ни ма­ли ве­личез­ну iсто­рич­ну та на­уко­ву ва­гу. Прав­да, не стiль­ки для Землi, як для Кiбе­ри. I знас­те чо­му? Бо на Кiберi роз­ви­ток пiшов зовсiм в iнший бiк, i ко­ли ми при­летiли, пла­нету на­селя­ли самi ро­боти.

Зустрiли нас з ней­мовiрним пiдне­сен­ням. До мо­су ко­роб­ки зiбра­лися юр­ми ро­ботiв i у зах­ватi ви­гуку­вали най­по­пулярнiшi аксiоми i те­оре­ми. Штур­ман Ази­мут ми­лос­ти­во ма­хав ум ру­кою, що вик­ли­кало ще бiль­ше ре­вище. Це був прос­то який­сь всеп­ла­нет­ний фес­ти­валь ма­тема­тич­ноу ра­достi. Ли­ше зго­дом я довiдав­ся, у чо­му тут рiч, але бу­ло вже пiзно...

Це бу­ла вель­ми свосрiдна пла­нета. Скрiзь ми ба­чили кни­гарнi та кiос­ки, а в них - безлiч всiля­ких за­дач­никiв, те­оре­тич­них дослiджень з ви­щоу ма­тема­тики, по­дарун­ко­вих на­борiв рiзно­манiтних цiка­вих хiмiй, ариф­ме­тик, цiка­вих ас­тро­номiй, фiзик, ал­гебр, ге­ометрiй, планiметрiй та три­гоно­метрiй. На по­лицях ле­жали справжнi пок­ла­ди довiдникiв з ша­ховоу гри, збiрки етюдiв, де­бютiв та ендшпiлiв, на­уковi працi з те­орiу i так­ти­ки ти­сячоклiтин­них ша­шок, ка­тало­ги партiй з усiх пла­нетар­них чемпiонатiв. Скрiзь мож­на ку­пити га­зету "Де­бют" або жур­нал "Етюд". Ко­рот­ко ка­жучи, тут бу­ла лiте­рату­ра для всiх вiкiв та всiх смакiв.

Ку­ди не ки­неш оком, усю­ди стри­бали i тан­цю­вали свiтловi рек­ла­ми тор­го­вель­них фiрм. Най­частiше трап­ля­лася рек­ла­ма фiрми ЮК, тоб­то "Юний Конс­трук­тор".

ПОВ­НИЙ КОМ­ПЛЕКТ "ЮНИЙ КОНС­ТРУК­ТОР", - про­мов­ляв ве­селий не­оно­вий ро­бот, - ВИ­ХОВУр З РО­БОТЯТ МАЙ­БУТНIХ КОНС­ТРУК­ТОРIВ ОБ­ЧИСЛЮ­ВАЛЬ­НИХ МА­ШИН, ВИ­НАХIДНИКIВ ТА ГЕНIАЛЬ­НИХ ОБ­ЧИСЛЮ­ВАЧIВ, КУ­ПУЙ­ТЕ ПОВНI КОМ­ПЛЕК­ТИ "ЮНО­ГО КОНС­ТРУК­ТО­РА"!

Але якась мо­гут­ня лiга за­хис­ту ро­ботят вiд "Юних Конс­трук­торiв" впер­то бо­рола­ся з цiсю рек­ла­мою. По­ряд кож­но­го стен­да фiрми ЮК во­на чiпля­ла своу жах­ливi по­перед­ження.

НЕ ЗА­ЛИШАЙ­ТЕ РО­БОТЯТ СА­МИХ З ВИК­РУТКА­МИ ТА ГАЙ­КО­ВИМИ КЛЮ­ЧАМИ "ЮНО­ГО КОНС­ТРУК­ТО­РА", - пох­му­ро зас­терiга­ла лiга. - РО­БОТЯ­ТА ГРА­ЮТЬ­СЯ I БЕЗ НIГ ЗА­ЛИША­ЮТЬ­СЯ!

Особ­ли­во силь­не вра­жен­ня справ­ля­ло свiтло­ве зас­те­режен­ня та­кого змiсту. Двос ма­лих ро­ботят гай­ко­вими клю­чами, на яких яс­но бу­ло вид­но тав­ро ЮК, вiдгвин­чу­вали го­лову у треть­ого. I потiм во­ни цiсю го­ловою га­няли у фут­бол. На­пис пiд мо­торош­ною кар­ти­ною що­митi спа­лаху­вав мет­ро­вими кри­вави­ми лiте­рами: ОСЬ ЩО РО­БИТЬ З ВА­ШИМИ РО­БОТЯ­ТАМИ ФIРМА "ЮНИЙ КОНС­ТРУК­ТОР".

Потiм я дiзнав­ся, що лiга ма­ла всi пiдста­ви бо­роти­ся з фiрмою ЮК - лiга са­ма ви­пус­ка­ла повнi ком­плек­ти ЮТ, або "ЮНИЙ ТЕХНIК".

Ба­гато цiка­вого бу­ло на Кiберi. Та найцiкавiше бу­ло те, що ми при­були сю­ди у роз­пал дис­кусiу на те­му: "Мож­ли­во чи не­мож­ли­во ство­рити ро­зум­ну лю­дину?" Я не бу­ду тут на­води­ти чис­ленних ду­мок на цю те­му, а вик­ла­ду ли­ше ос­новнi те­зи та ан­ти­тези всеп­ла­нет­новiдо­мих об­числю­вачiв Плю­са та Мiну­са.

Тре­ба вам ска­зати, що об­числю­вач Плюс на­магав­ся штуч­но у пробiрцi ство­рити мис­ля­чу лю­дину, а об­числю­вач Мiнус скрiзь гань­бив й­ого i за­пере­чував са­му мож­ливiсть iсну­ван­ня бiологiчноу iсто­ти. Са­ме вiн i роз­по­чав твор­чу дис­кусiю з про­зоро­го на­тяку на нiкчемнiсть праць об­числю­вача Плю­са.

- Не­дав­но, - публiчно за­явив у га­зетi "Де­бют" об­числю­вач Мiнус, - з роз­гвин­че­ноу кон­сер­вноу бля­шан­ки, яку вже час ви­кину­ти на зва­лище ме­тале­вого брух­ту, а не доз­во­ляти мо­рочи­ти го­лови сту­ден­там в Ака­демiу об­числю­валь­них на­ук, про­лунав чер­го­вий ан­ти­на­уко­вий зойк. Оця бля­шан­ка, яка не со­ромить­ся но­сити ви­соке зван­ня об­числю­вача, насмiлюсть­ся за­пев­ня­ти, нiби жи­ва бiологiчна сис­те­ма "лю­дина" ма­тиме у май­бутнь­ому незлiченнi пе­рева­ги пе­ред ро­бота­ми. А якi мо­жуть бу­ти пе­рева­ги у над­то враз­ли­воу сис­те­ми, нiчим не за­хище­ноу вiд ме­ханiчно­го та бiологiчно­го впли­ву ото­чен­ня? Порiвня­но з су­час­ним ви­соко­роз­ви­неним ро­ботом лю­дина не вит­ри­мус нiякоу кри­тики!

На це об­числю­вач Плюс з влас­ти­вою Й­ому гiднiстю вiдповiв:

- Де­якi за­пеклi бов­ду­ри, якi самi се­бе прив­се­робот­но роз­пи­на­ють сво­уми хи­мер­ни­ми вис­ту­пами, нiяк не мо­жуть вто­ропа­ти, що тiль­ки лю­дина спро­мож­на да­ти нам мо­зок, який зас­ту­пить най­дос­ко­налiшi ма­шини i ста­не не­вичер­пною скар­бни­цею знань. Крiм то­го, лю­дина скла­дати­ме для нас новi оригiнальнi за­дач­ки. Цi аксiоми не вiдомi тiль­ки тим, що без­со­ром­но но­сять ви­соке зван­ня об­числю­вача, хоч нез­датнi вiдрiзни­ти здо­рову дум­ку вiд нiсенiтницi.

Та об­числю­вач Мiнус не склав по­лемiчноу зброу i в'уд­ли­во за­питав:

- А навiщо нам мо­зок? Хiба нашi пра­щури не жи­ли без моз­ку? А хiба досi ми самi не жи­ли i далi не про­живе­мо без моз­ку? Всi ми змал­ку зап­рогра­мованi, i ви­конан­ня на­шоу прог­ра­ми - за­пору­ка всiх успiхiв. Ця iсти­на та­ка ж не­помиль­на, як таб­ли­ця мно­жен­ня! Те­пер - що­до так зва­ноу "лю­дини". Не сек­рет, що на ство­рен­ня уу ми ки­дас­мо такi ска­женi грошi, що ско­ро всi пiде­мо з тор­бою. Щоп­равда, ця сум­на пер­спек­ти­ва не збен­те­жить де­яких iнте­лек­ту­аль­них старцiв, якi дав­но ко­пир­са­ють­ся на смiтни­ках на­уки.

Цей вiдчай­душ­ний на­пад об­числю­вач Плюс вiдбив однiсю ли­ше пре­зир­ли­вою реплiкою.

- Iсторiя суспiль­но­го роз­витку вчить, що без моз­ку мо­жуть жи­ти тiль­ки ро­зумовi бан­кро­ти та нез­да­ри, яких дав­но слiд бу­ло б при­рек­ти на жи­вотiння зап­частин!

Об­числю­вачевi Мiну­су до­велось би­ти вiдступ. Але по­ки об­числю­вач Плюс свят­ку­вав пе­ремо­гу i в колi друзiв пiднiмав ке­лих пер­шо­сор­тно­го мас­ти­ла, й­ого опо­нент мiняв так­ти­ку су­переч­ки. I от на прес-кон­фе­ренцiу жур­на­лу "Етюд" об­числю­вач Мiнус заспiвав сво­су:

- По­лемiчнi за­соби мо­го вель­ми­шанов­но­го опо­нен­та бiльш ли­чили б не­вихо­вано­му пiдло­гона­тира­чевi, який бур­чить у черзi бiля аку­муля­тор­ноу елек­тро­колон­ки. Але я, як це й го­дить­ся непiдроб­но­му об­числю­вачевi, пе­реки­ну наш дiалог iз сфе­ри мiстич­ноу те­орiу у зро­зумiлу для всiх сфе­ру кон­крет­них чи­сел. З чо­го я ви­ход­жу? У ко­рот­ко­му дiапа­зонi чи­сел вiд 10^0 до 10^10 ми вжи­вас­мо цiлi чис­ла прак­тично, бо во­ни ще пiдда­ють­ся ма­тема­тичнiй у­явi всебiчно роз­ви­нено­го ро­бота. Але вже важ­ко у­яви­ти собi ве­личи­ни у дiапа­зонi вiд 10^10 до 10^100, який ми мо­жемо умов­но наз­ва­ти се­реднiм, або ас­тро­номiчним. До цiсу ве­лич­ноу ко­гор­ти чи­сел на­лежить чис­ло атомiв у Всесвiтi 10^79 та чис­ло мiкро­секунд, що ми­нули вiдтодi, як на­ша пла­нета з космiчно­го ку­рища та га­зу пе­рет­во­рила­ся на твер­ду, ге­омет­ричне пра­виль­ну ку­лю - 10^23! Але с ж чис­ла на­бага­то бiльшi. От­же, доз­воль­те за­пита­ти де­яких без­надiй­них не­укiв: який мас бу­ти об­сяг че­репа, щоб умiсти­ти усi знан­ня, що в роз­ма­утих пос­днан­нях прак­тично да­ють без­межну кiлькiсть комбiнацiй? Мо­зок, який де­якi нез­да­ри на­мага­ють­ся увiпхну­ти у не­дос­ко­налу сис­те­му "лю­дина", не влiз би навiть у ку­лю завбiль­шки з на­ше свiти­ло!

Це бу­ла твор­ча по­раз­ка об­числю­вача Плю­са, бо ць­ому за­маху на й­ого iдеу слiд бу­ло да­ти вiдсiч. А чим мiг вiдповiсти Плюс, ко­ли з тер­мо­каме­ри й­ого ла­бора­торiу ви­ходи­ли ли­ше грай­ливi ма­каки та ве­ред­ливi павiани? Тiль­ки один раз й­ому по­щас­ти­ло ство­рити мо­гутнь­ого пiте­кан­тро­па. Але цей лю­тий ду­рисвiт ще не встиг охо­лону­ти, як вже роз­тро­щив двох ла­борантiв i, оз­брос­ний улам­ка­ми, ки­нув­ся на сво­го твор­ця об­числю­вача Плю­са. Вiн га­няв­ся за ним по всiх вер­ти­калях та го­ризон­та­лях Ака­демiу об­числю­валь­них на­ук Кiбе­ри, аж по­ки схо­пив­ся за елек­трич­ний дрiт.

Сло­вом, об­числю­вача Плю­са пог­ро­жува­ли роз­гвин­ти­ти на зап­части­ни. У цю трагiчну для прог­ре­сив­ноу дум­ки мить i прикiбе­рила­ся моя коЬ­об­ка.

Те­пер ви ро­зумiсте, чо­му на Кiберi по­чав­ся фес­ти­валь ра­достi? Усi пос­ту­повнi ро­боти свят­ку­вали свою нес­подiва­ну пе­ремо­гу i ве­село бли­мали рiзно­колiрни­ми лам­почка­ми. Скрiзь по­розвiшу­вали яс­кравi ки­тицi, як свя­тами у нас на Хре­щати­ку. Вче­на ра­да Ака­демiу об­числю­валь­них на­ук опублiку­вала спецiаль­ну вiдоз­ву до всiх ро­ботiв i всiх до­помiжних ма­шин, що са­моп­рогра­мува­лися.

Я не ци­тува­тиму уу дослiвно, бо ви й самi доб­ре обiзнанi з лiте­ратур­ним сти­лем вiдозв, а пе­редам тiль­ки го­лов­не.

Ось ко­рот­ко змiст вiдоз­ви.

Вче­на ра­да заз­на­чила, що ро­боти Землi порiвня­но з ро­бота­ми Кiбе­ри ве­дуть пе­ред, розв'яза­ли проб­ле­му мiжзо­ряно­го пла­ван­ня i здо­були прин­ци­пову пе­ремо­гу над жи­вою при­родою. Яс­кра­вий i пе­рекон­ли­вий до­каз ць­ого - при­бут­тя на Кiбе­ру ви­соко­ор­ганiзо­ваних лю­дей, що на­зива­ють­ся капiта­ном Неб­ре­хою та штур­ма­ном Ази­мутом. Особ­ли­во цiка­вим з на­уко­вого пог­ля­ду ек­зем­пля­ром с капiтан Неб­ре­ха, лан­ка мiж ро­ботом та лю­диною. Так, од­на но­га Неб­ре­хи ви­готов­ле­на на бiологiчнiй ос­новi, а дру­га - на ме­талевiй, що ду­же рiднить й­ого з ро­бота­ми. Хай жи­ве по­розумiння i друж­ба мiж дво­ма цивiлiзацiями ро­ботiв - Землi i Кiбе­ри!

Ба­чили б ви, з яким вiдчасм бли­мав сво­уми лiхта­рями об­числю­вач Мiнус, ко­ли чи­тав цю вiдоз­ву. Ад­же наш прилiт зiпсу­вав й­ому весь трiумф.

Але по­ки я з Ази­мутом без­турбот­но ман­дру­вав пла­нетою ро­ботiв, об­числю­вач Мiнус отя­мив­ся i на спiльнiй прес-кон­фе­ренцiу га­зети "Де­бют" та жур­на­лу "Етюд" вис­ту­пив з чер­го­вою офiцiй­ною за­явою. Вiн до­водив, нiби ро­боти Землi надiсла­ли нас ро­ботам Кiбе­ри у по­дару­нок, щоб кiбе­ряни не мар­ну­вали ча­су та коштiв на по­шуки пра­виль­ноу бiологiчноу мо­за­уки. Вiн зак­ли­кав ро­ботiв схо­пити са­мостiй­но мис­ля­чих лю­дей (тоб­то ме­не й Ази­мута) i розiбра­ти, щоб зро­зумiти струк­ту­ру жи­воу клiти­ни та нер­во­ву схе­му. Як­що ж дослiдникiв спiткас прик­ра нев­да­ча, ро­боти Землi люб'яз­но надiшлють сво­ум бра­там по зап­части­нах ще кiль­ка примiрникiв.

Ти­сяча ас­те­ро­удiв i один бiлий кар­лик, я тодi вiд душi по­бажав, щоб отих ро­ботiв са­мих по­роз­би­рало!

Спа­сибi об­числю­вачевi Плю­су, вiн рiшу­че пов­став на наш за­хист i цiлком слуш­но наз­вав об­числю­вача Мiну­са ди­ким невiгла­сом.


I все ж, поп­ри ге­ро­учнi зу­сил­ля на­шого дру­га Плю­са, ба­гато членiв вче­ноу ра­ди схи­ляло­ся на про­позицiю Мiну­са, бо ро­боти по на­турi сво­уй дослiдни­ки, а зро­зумiти нез­най­ому, ма­шинерiю бу­ло над­то спо­кус­ли­во.

Тодi я, ко­рис­ту­ючись сво­ум виз­на­ним ав­то­рите­том пе­рехiдноу лан­ки мiж лю­диною i ро­ботом, оз­най­омив чи­тачiв че­рез га­зету "Де­бют", що на Землi не ро­боти май­стру­ють лю­дей, а лю­ди май­стру­ють ро­ботiв. От­же, перш нiж ме­не з .^зй­му­том розiбра­ти, ще слiд розiбра­тися, хто ко­го му­сить роз­би­рати. Але мою щи­ру оповiстку взя­ли за нез­граб­ну i на­хаб­ну спро­бу пе­реш­ко­дити обмiну знан­ня­ми мiж ви­соко­роз­ви­нени­ми цивiлiзацiями ро­ботiв. I ав­то­ритет не вря­тував!

Ко­ли нас вве­ли до за­ли засiдань Вче­ноу ра­ди Ака­демiу об­числю­валь­них на­ук, я по­бачив, що тут при­гото­вано вже всi при­лади для жас­коу ек­зе­куцiу, яку об­числю­вачi ох­рести­ли гу­ман­ним сло­вом "ек­спе­римент". Я ма­шиналь­но вис­лу­хав ви­рок. Над на­ми зми­лува­лися - вирiши­ли розiбра­ти на мо­леку­ли, а потiм зно­ву зiбра­ти.

Я га­ряч­ко­ве шу­кав по­рятун­ку, ко­ли об­числю­вач Мак­си­мум, не­одмiнний го­лова ра­ди, прос­крипiв по­гано зма­щеним го­лосом:

- Як ба­чите, ми вiдхи­лили неп­рис­мну для вас про­позицiю об­числю­вача Мiну­са i ух­ва­лили но­ву пос­та­нову.

Цi сло­ва на все жит­тя за­пали в мою пам'ять, бо са­ме пiсля них штур­ман Ази­мут на­думав­ся жар­ту­вати. Вiн ме­лан­холiй­но мо­вив:

- Точнiсiнь­ко та­кий ви­падок став­ся з од­ним водiсм ав­то­мобiля. Вiн по­бачив на спiдо­метрi циф­ру 15951 i ви­гук­нув: "Що злiва нап­ра­во, що спра­ва налiво - од­не й те ж! Дру­гоу та­коу на­годи не ско­ро до­чекас­шся!"

Отут нас i вря­тува­ла моя при­род­на спос­те­реж­ливiсть.

Я помiтив, що пiсля Ази­муто­вих слiв об­числю­вач Мак­си­мум рап­том одiрвав пог­ляд од по­ряд­ку ден­но­го, сек­ре­тарi вiдсу­нули сте­ног­ра­ми, в об­числю­вача Мiну­са ви­пали з рук ан­ти­тези. Всi ти­хо i за­дум­ли­во по­чали бли­мати лам­па­ми, на­че ух за­воро­жили. Ази­мут, оше­леше­ний цiсю нес­подiва­ною по­ведiнкою ро­ботiв, про всяк ви­падок по­зад­ку­вав до две­рей.

На­раз об­числю­вач Мак­си­мум радiсно ви­гук­нув :

- Си­ту­ацiя пов­то­рить­ся за двi го­дини, як­що ма­шина й­ти­ме з се­реднь­ою швидкiстю п'ят­де­сят п'ять кiло­метрiв на го­дину! На спiдо­метрi бу­де 16061, най­ближ­ча циф­ра­пере­вер­тень!

Ази­мут оч­манiв.

А всi ро­боти радiсно за­гули, за­вере­щали, затрiща­ли елек­трич­ни­ми iскра­ми, бур­хли­во вiта­ючи пер­шо­вирiшаль­ни­ка но­воу оригiналь­ноу за­дачi, що, без­пе­реч­но, зго­дом увiй­шла до всiх хрес­то­матiй та iсто­рич­них хронiк Кiбе­ри. Над го­ловою об­числю­вача Мак­си­мума спа­лах­нув нiмб, що свiтив­ся стiль­ки се­кунд, скiль­ки ух бу­ло вит­ра­чено на розв'язан­ня.

Але я вже знав, що ро­бити, аби вiдволiкти ува­гу Вче­ноу ра­ди вiд фа­таль­ноу для нас ух­ва­ли. У роз­пал все­робот­ноу ра­достi я, на­че бом­бу, ки­нув у нвтовп об­числю­вачiв но­ве ма­тема­тич­не за­питан­ня:

- Яке чис­ло ма­тимуть два­над­ця­та i двад­цять дру­га пляш­ка у ба­тареу з трид­ця­ти чо­тирь­ох пля­шок, як­що ра­хува­ти спра­ва налiво?

Зно­ву за­пала чарiвна ти­ша, зно­ву за­дум­ли­во бли­мали лам­пи, аж по­ки об­числю­вач Плюс ви­гук­нув:

- Три­над­ця­та i двад­цять тре­тя!

I зно­ву лу­нас сим­фонiя без­межноу ра­достi, а над го­ловою пер­шо­вирiшаль­ни­ка Плю­са спа­лахус нiмб пе­ремож­ця.

Вiдтодi я вже не да­вав ро­ботам отя­мити­ся. Я нев­томно бом­барду­вав ух все но­вими i но­вими за­питан­ня­ми. Я ввiмкнув рет­ран­сля­тори, щоб уся Кiбе­ра чу­ла мiй влад­ний го­лос:

- Яке най­мен­ше чис­ло, як­що дiли­ти на чис­ла 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 i 9, дас вiдповiдно у за­лиш­ку 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 i 8?

I над го­ловою ць­ого нез­граб­но­го си­фона Мiну­са жод­но­го ра­зу не спа­лах­нув нiмб пер­шо­вирiшаль­ни­ка. Усi ро­боти пе­реко­нали­ся, що замiсть го­лови вiн но­сив гле­чик.

А я всесiу­яав добiрни­ми за­дача­ми, як з пла­кат­но­го ро­гу\дос­татку.

Ази­мут пас ме­не очи­ма i з гли­боким жа­лем раз у раз спiвчут­ли­во ше­потiв:

- Бiдний, бiднир капiтан Неб­ре­ха... Бiдо­лаха зовсiм з'ухав з глуз­ду...

Я й­ого прек­расно ро­зумiв: i справдi, нас при­рек­ли до стра­ти, а я, на­че не­до­ум­ку­ватий, роз­ва­жаю сво­ух катiв.

Та я не мав ча­су по­яс­ни­ти й­ому свiй так­тичний за­дум, що му­сив нас вря­тува­ти. Ро­боти розв'язу­вали най­складнiшi кру­тиго­лов­ки з швидкiстю пе­рего­нових ра­кет, а я де­далi повiльнiше за­пов­ню­вав па­узи. Iнодi вiд не­тер­пляч­ки я грю­кав про­тезом по ме­талевiй пiдлозi за­ли засiдань Вче­ноу ра­ди, на­че, крiм iскор, мiг вик­ре­сати з неу ще ма­тема­тич­не за­питан­ня.

Я ли­хоман­ко­ве шу­кав якусь прис­той­ну пра­цю на ца­ринi ма­тема­тики, щоб на­дов­го по­садо­вити ро­ботiв на мiли­ни ча­су. Ад­же нам з Ази­мутом тре­ба бу­ло не тiль­ки втек­ти з Ака­демiу об­числю­валь­них на­ук, а й встиг­ну­ти добiгти до на­шоу ко­роб­ки...

Але щось путнс на дум­ку не спа­дало. У ме­не не бу­ло вiль­ноу анi се­кун­ди, бо ро­боти ков­та­ли за­дачi не­нажер­ли­во, мов го­лоднi уда­ви. Ще тро­хи, i я му­сив би сам стриб­ну­ти у ух­ню без­донну па­щу. Цiсу дра­матич­ноу митi я роз­пачли­во ляс­нув се­бе по бо­ку i рап­том по­чув, як у лiвiй ки­шенi щось за­дерен­ча­ло... О не­бо! Я зрадiв i зля­кав­ся! Я зрадiв - мо­же, це наш по­ряту­нок, i зля­кав­ся, а що як прос­то та­бакер­ка...

I що ви га­дас­те? Це був по­ряту­нок!

Я шас­нув до ки­шенi i ви­тяг­нув най­по­пулярнiшу на Землi гру "15"! Гру, че­рез яку ямай­ськi пiра­ти роз­би­вали своу ко­раблi об ри­фи, ма­шинiсти не зу­пиня­ли по­уз­ди на станцiях i летiли пiд укiс, а пач­карi ки­дали свiй при­бут­ко­вий про­мисел! Бо во­ни бу­ли нес­про­можнi хоч на хви­лин­ку вiдiрва­тися вiд чарiвницi-ко­робоч­ки...

Я гор­до пiдняв на­шу рятiвни­цю над го­ловою й уро­чис­то звер­нувся до ро­ботiв:

- Ша­новнi кiбе­ряни! За­раз я поз­най­ом­лю вас з най­по­пулярнiшою се­ред ро­ботiв Землi грою "15"! У цiй ко­робочцi - п'ят­надцять квад­ра­тових ша­шок, про­нуме­рова­них вiд 1 до 15. Один квад­рат у ко­робочцi вiль­ний. Гра по­лягас в то­му, щоб шаш­ки, роз­та­шованi довiль­но, пе­ресу­нути в по­ряд­ку зрос­тання но­мерiв. Од­нак це вдасть­ся не зав­жди. От­же, знайдiть, як най­ко­рот­ше мож­на вирiши­ти зав­дання.

Я пе­редав ко­робоч­ку об­числю­вачевi Мак­си­муму i втом­ле­но втер спiтнiле чо­ло.

- Тiкай­мо не­гай­но, капiта­не! - смик­нув ме­не за ру­кав Ази­мут, ко­ли я на­рештi за­мовк.

- Не­ма чо­го поспiша­ти, - сти­ха зас­по­ко­ув я й­ого. - Ти ли­шень по­дивись, що роб­лять цi ме­талевi ди­ваки! Во­ни по­чали пе­реби­рати усi мож­ливi по­зицiу до п'ят­надця­ти ша­шок... А чи знасш, що ум до­ведеть­ся пе­реб­ра­ти до двох триль­йонiв по­зицiй?! Хай во­ни роб­лять навiть по де­сять ходiв на се­кун­ду, ум од­на­ко вис­та­чить на п'ят­сот рокiв без­пе­рер­вноу ро­боти...

- Капiта­не, ви - генiй! - щи­ро виз­нав Ази­мут.

Влас­ти­ва менi скромнiсть не доз­во­ляс го­вори­ти так про се­бе. Але що вдiсш? За­питай­те будь-яко­го мiжзо­ряно­го капiта­на, i ко­жен вiдповiсть, що штур­ман Ази­мут - це втiлен­ня точ­ностi i гли­бини фор­му­лювань. А я у сво­ух роз­повiдях зав­жди дот­ри­му­юсь го­лих фактiв, хоч якi б для ме­не во­ни бу­ли неп­рисмнi.

Отож, не пе­ребiль­шу­ючи, по­дорож ви­яви­лася ду­же цiка­вою. Я пе­вен, що ро­боти й досi кла­ца­ють шаш­ка­ми. А про­те, пра­виль­не рiшен­ня ле­жить на­пох­ватi. Щоб знай­ти й­ого, до­сить прос­то вий­ня­ти шаш­ки з ко­робоч­ки i роз­та­шува­ти ух у по­ряд­ку но­мерiв. Як­що та­ких пе­рес­та­новок - чiт, то зав­дання мож­на вирiши­ти, як­що ж лиш­ка - не­мож­ли­во.

Але ро­бот до ць­ого нiко­ли не до­думасть­ся. Вiн, як i кож­на об­числю­валь­на ма­шина, впер­то й послiдов­но пе­реби­рати­ме всi варiан­ти, хоч би ух ви­яви­лося, як зiрок у Всесвiтi. А лю­дина зав­жди вiдки­дас мар­ну пра­цю. Пам'ятас­те, як Олек­сандр Ма­кедонсь­кий роз­ру­бав Гордiув ву­зол, а зна­мени­тий капiтан Хрис­то­фор Ко­лумб пос­та­вив яй­це? По­ки ро­бот муд­рус, лю­дина ро­бить дiло, ось що я вам ска­жу! У ць­ому пе­рева­га лю­дини над ро­бота­ми...

Я ба­чив, що капiтан Неб­ре­ха от-от заг­рузне у ха­щах кiбер­не­тич­ноу фiло­софiу, i поспiшив зно­ву ви­вес­ти й­ого на пря­му до­рогу струн­коу роз­повiдi:

- А звiдки ж взя­лася оця ху­день­ка "Цiка­ва ариф­ме­тика"?

Капiтан не ха­пав­ся вiдповiда­ти. Вiн нек­вапли­во на­топ­тав тю­тюном люль­ку, ста­ран­но роз­па­лив уу i ли­ше тодi про­бур­чав:

- Зви­чай­но, я мiг при­вез­ти з Кiбе­ри ба­гато­тон­ну ма­тема­тич­ну ен­цикло­педiю, та ще й з чин­ним об­числю­вачем. Але, як ба­чите, не привiз, хоч вiд ен­цикло­педiй у крам­ни­цях усi по­лицi трiща­ли, а об­числю­вачiв мож­на бу­ло бра­ти го­лими ру­ками. I не то­му, що в ки­шенях бра­кува­ло гро­шей, а в ко­робцi мiсця. Прос­то гра у "15" за­чару­вала всiх ро­ботiв. Замiсть об­слу­гову­вати кiбер­не­тичнi пiдло­гона­тирачi, пи­лосо­си та прас­ки, про­давцi шу­кали рiшен­ня, i нiчо­го ух не об­хо­дило. Це смiшно, але менi не бу­ло ко­му зап­ла­тити, а на са­мо­об­слу­гу там ще не пе­рей­шли! До­вело­ся взя­ти су­венiр на згад­ку про Кiбе­ру за­дур­но. А щоб ро­боти не по­дума­ли про лю­дей зле, я й узяв най­де­шев­шу ро­ботя­чу кни­жеч­ку...

4. ЯБ­ЛУ­КО НЕЗ­ГО­ДИ

Я з утiхою зга­дую тi не­забутнi днi, ко­ли я гос­тю­вав у капiта­на да­лекоу мiжзо­ряноу плав­би Неб­ре­хи. Упев­не­но мо­жу ска­зати, що нi од­на го­дина у то­вариствi цiсу нез­ви­чай­ноу лю­дини не ми­нула для ме­не мар­но.

Нам нiхто не за­важав. Капiтан об­рав та­ку мiсцин­ку на уз­бе­режжi, де ха­зяй­ну­вали тiль­ки сон­це, мо­ре i ти­ша.


У­явiть собi ма­лень­ку за­току, зу­себiч ото­чену мо­гутнiми го­рами, мiнiатюр­ний са­дочок, у й­ого гу­щавинi ви­гуль­кус верх ла­таноу-пе­рела­таноу ко­роб­ки, i не­велич­кий бу­дино­чок з ши­рокою ве­ран­дою, зак­ле­чаною ди­ким ви­ног­ра­дом. Оце i бу­де капiта­нова са­диба.

Дiста­тися ту­ди су­ходо­лом бу­ло не­мож­ли­во. Нi ав­тос­тра­ди, анi стеж­ки, навiть ту­ристсь­коу... Тiль­ки вiдчай­душнi вер­хо­винцi нав­ко­лишнiх а­улiв з бур­дю­ками за пле­чима ге­ро­уч­но до­лали кар­ко­ломнi кручi, щоб капiтан Неб­ре­ха зав­жди мав гiдний й­ого всесвiтнь­оу сла­ви за­пас ан­ти­речо­вини. Та ще ве­чора­ми об'яко­ряли­ся ко­ло бе­рега там­тешнi ри­бал­ки, щоб у то­вариствi гос­тинно­го ха­зя­уна ту ре­чови­ну де­гус­ту­вати.

Прав­да, щод­ня вер­толь­отом при­бував ще ве­лемов­ний фахiвець iз му­зею космiчних мандрiв ка­нючи­ти су­венiри в капiта­на, але й­ого отi земнi релiквiу щи­роу друж­би i по­шани чо­мусь не цiка­вили. Й­ого мож­на бу­ло умо­вити ви­хили­ти хiба що склян­ку ко­зячо­го кис­ля­ку. Оче­вид­но, са­ме то­му цей бiдо­лаха i не зна­ходив спiль­ноу мо­ви з Неб­ре­хою.

Але годi вже га­яти час по­буто­вими дрiбнич­ка­ми. Кра­ще роз­повiм про при­году, яка не ма­ла i не мас собi подiбних в усiй свiтовiй iсторiу. А дiзнав­ся я про неу зовсiм ви­пад­ко­во...

Неб­ре­ха мав од­ну свосрiдну звич­ку. Вiн лю­бив се­ред бiло­го дня залiзти до сво­су ко­роб­ки, вмос­ти­тися пе­ред хо­лод­ною груб­кою, боз­на-ко­ли аби­як зрих­то­ваною з ру­дого заiржавiло­го вiдра, i за­пали­ти люль­ку. I от за хви­лину жер­стя­ний ди­мар, що стримiв з од­но­го бор­то­вого iлюмiна­тора, по­чинав курiти си­вими кiль­ця­ми. Це один з найрiшучiших i най­хо­робрiших капiтанiв обе­реж­но ви­пус­кав дим у груб­ку, точнiсiнь­ко як отой шко­ляр, що впер­ше по­цупив у та­та ци­гар­ку i ниш­ком за­палив уу на кухнi. Ну, шко­ляра ще мож­на зро­зумiти. А от капiта­на Неб­ре­ху годi зро­зумiти.

Якось я ла­сував на ве­рандi за­паш­ною пас­тою, ко­ли див­лю­ся - в'юнить­ся над ко­роб­кою ди­мок. Ну, ду­маю, час уже роз­га­дати цю тас­мни­цю. Пiдкрав­ся до ко­роб­ки i за­зир­нув усе­реди­ну.

Так i с! Капiтан Неб­ре­ха си­дить ко­ло груб­ки, па­лить люль­ку, а на колiнах - пiдруч­ник фiзи­ки для се­реднь­оу шко­ли! Я тодi ж за­ува­жив, який са­ме роздiл й­ого зацiка­вив. Це був без­смертний роздiл про за­кон всесвiтнь­ого тяжiння. А з роз­горну­тоу сторiнки ди­вив­ся сам пер­шовiдкри­вач, генiаль­ний англiсць, ве­ликий вче­ний Iса­ак Нь­ютон.

- Як­би не ця лю­дина, - делiкат­но по­чав я роз­мо­ву, - ви, капiта­не, мож­ли­во, нiко­ли не то­рува­ли б мiжзо­ряних шляхiв i оце не па­лили б люль­ки у старiй ко­робцi пе­ред са­мороб­ною груб­кою.

- А ви не поспiшай­те, юна­че, - спокiй­но зас­терiг ме­не капiтан Неб­ре­ха. - Як­би сво­го ча­су я за­барив­ся бо­дай на мить, ви б за­раз, оче­видяч­ки, шу­кали зовсiм iншоу при­чини, а ць­ого пор­тре­та у пiдруч­ни­ках не бу­ло б...

Я оше­леше­но заклiпав очи­ма. А капiтан лю­бесень­ко пок­лав пiдруч­ни­ка на ден­це ко­лишнь­ого вiдра, нек­вапно ви­бив з люль­ки га­рячий попiд i на­топ­тав уу свiжим тю­тюном.

- Ав­жеж, - на­голо­сив вiн, - як­би я за­барив­ся ще на мить, кос­мос, мож­ли­во, досi хо­вав би вiд людс­тва своу тас­мницi.

Капiтан пiднiс сiрни­ка до сво­го постiй­но дiючо­го вул­ка­на, за­нурив­ся у тю­тюно­ву хма­ру i по­чав свою ди­вовиж­ну роз­повiдь:

- Все по­чало­ся з Ази­мута. Хло­пець вiн за­галом хо­роший i штур­ман здiбний, а все ж мав од­ну неп­рис­мну ри­су - лю­бив спе­реча­тися i стар­ших пов­ча­ти. А спе­речав­ся вiн, як за­тятий, нi сну й­ому не тре­ба, анi спо­чин­ку... Ото, при­гадую, якось один на­уко­вець за­хищав кан­ди­датсь­ку ди­сер­тацiю на по­пуляр­ну те­му: "Чи бу­ло жит­тя на Марсi?" А мiй штур­ман був й­ому за опо­нен­та. То Ази­мут так вис­на­жив усiх при­сутнiх сво­уми за­пере­чен­ня­ми, що кан­ди­датсь­ке зван­ня на­дали й­ому, а не то­му нев­дасi-на­уков­цю. Аби спе­кати­ся... I, щоб ви зна­ли, по­тому й­ого на за­хист ди­сер­тацiй не зап­ро­шува­ли, бо­ячись, що вiн за мiсяць ма­тиме зван­ня ака­демiка. Ну, i я на­магав­ся не роз­мовля­ти з ним на на­уковi те­ми...

Так от. За­раз я вже не ска­жу пев­но, з яко­го са­ме при­воду, але якось я не­обе­реж­но бов­кнув у при­сут­ностi Ази­мута про Нь­юто­нове яб­лу­ко.

Ази­мут не­гай­но по­вер­тасть­ся до ме­не, ди­вить­ся в очi i ка­тего­рич­но за­пере­чус:

- Нiяко­го яб­лу­ка не бу­ло!

- Як це не бу­ло? - лагiдно пе­реко­ную й­ого. - Навiть у свiтовiй лiте­ратурi цей факт за­ресс­тро­вано i в ка­лен­дарi ювiлесм вiдзна­чено.

- Це ще не факт! - за­тяв­ся Ази­мут. - Це лiте­ратур­ний анек­дот!

Приз­на­тися, тут я теж по­чав га­ряч­ку­вати.

- А за­кон всесвiтнь­ого тяжiння теж анек­дот? - кри­чу. - Як­би не яб­лу­ко, не бу­ло б за­кону!

Сло­во за сло­во, i Нь­юто­нове яб­лу­ко ста­ло для нас справжнiм яб­лу­ком нез­го­ди. Тiль­ки й мо­ви, що про яб­лу­ка, як во­сени у за­готiвель­никiв.

Ази­мутовi що? Й­ому бай­ду­же. Вiн до су­пере­чок i дис­кусiй звик, змал­ку гар­ту­вав свос гор­ло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сно­вида :

- Яб­лу­ко вiд яб­лунi да­леко не па­дас...

Сло­вом, Ази­мут упи­рав­ся як мiг, але я теж пра­вив сво­су, хоч менi од тих су­пере­чок бу­ло, як вiд кис­лицi. I що ви га­дас­те? Хоч я й­ого ос­та­точ­но i не до­конав сво­уми до­каза­ми, але та­ки зму­сив тро­хи пос­ту­пити­ся. Як за­раз це пам'ятаю. Ми спе­реча­лися цiлу нiч. На ра­нок Ази­мут оч­манiв i як пiдко­шений упав на лiжко. Але я не дав й­ому дов­го роз­ко­шува­ти. Вже з пер­ши­ми пiвня­ми пiдняв й­ого на но­ги i ка­жу:

- Бу­ло яб­лу­ко! В Англiу пiдсон­ня са­ме для яб­лук!

Ази­мут хи­тасть­ся, але ще на­магасть­ся бо­рони­тися.

- Не повiрю, - стог­не вiн, - по­ки не по­бачу во­чевидь...

- Га­разд! - зрадiв я. - По­бачи­ти ще не пiзно!

Сон iз нь­ого на­че ру­кою зня­ло. Вiн витрiщив­ся на ме­не, як оце ви на по­чат­ку роз­мо­ви.

А тим ча­сом ди­вува­тися тут не­ма чо­го. Як­що по­дума­ти, що ми ба­чимо? Ми ба­чимо про­менi свiтла, вiдбитi вiд нав­ко­лишнiх ре­чей. Будь-яка кар­ти­на, вiдтво­рена на­шим зо­ром, це ней­мовiрно склад­на мо­за­ука свiтла рiзноу то­наль­ностi. А ку­ди ця мо­за­ука iде? Яс­но - у простiр. От­же, щоб по­бачи­ти якусь ста­родав­ню кар­ти­ну, слiд прос­то наз­догна­ти то­гочас­ну мо­за­уку i приш­варту­вати­ся до неу. А тодi ро­би з нею що хо­чеш, хоч фо­тог­ра­фуй.

Ко­ли Ази­мут утя­мив мою iдею, нам уже спе­реча­тися не бу­ло пот­ре­би. Ад­же вiд те­оре­тич­них роз­ра­хункiв ми пе­рехо­дили до прак­тично­го дослiду. А на прак­тицi мiй штур­ман зав­жди дiяв зi мною син­хрон­но.

- Ось тобi зав­дання на цей день, - на­казую я Ази­мутовi, - пiдра­хуй з упе­ред­женням на тиж­день сь­ого­час­не мiсцез­на­ход­ження то­гочас­ноу мо­за­уки Нь­юто­на та яб­лу­ка.

Ази­мут не­гай­но сiв об­числю­вати. От що та­ке залiзна дис­циплiна!

Ну, дав й­ому зав­дання, а са­мому тре­ба розв'яза­ти за­дачу на­бага­то складнiшу. Ази­мутовi що? Й­ому тiль­ки пiдра­хува­ти ко­ор­ди­нати. А вес­ти ко­роб­ку - менi. Що, ду­маю, ро­бити? Як ви­пере­дити свiтло, що сяг­ну­ло вже на кiль­ка­сот рокiв? Зви­чай­но, нинi ко­жен шко­ляр знас, що в та­кому разi слiд ско­рис­та­тися гар­ма­тою, яка до­лас си­лу тяжiння. Але хто дасть менi гар­ма­ту, ко­ли й­деть­ся про смiхо­вин­ну при­ват­ну су­переч­ку? У ме­не язик не по­вер­нувся б мо­тиву­вати цим...

I тодi я при­гадав, що в му­зеу космiчних мандрiв ек­спо­нусть­ся од­на з най­пер­ших та­ких гар­мат. Прав­да, по­туж­ностi цiсу примiтив­ноу спо­руди не вис­та­чило б навiть пiдки­нути су­час­ний зо­релiт хоч до зо­ни штуч­них су­пут­никiв, але мою пор­та­тив­ну ко­роб­ку во­на мог­ла за­кину­ти аж на край Всесвiту. Хо­ча я не лю­битель ман­дру­вати та­ким ро­бом. Нiчо­го не ба­чиш, нiчо­го не вiдчу­васш... Мить - не встиг­неш зап­лю­щити i роз­плю­щити очi - i ти вже на мiсцi. Зни­кас уся­ка ро­ман­ти­ка мiжзо­ряних мандрiвок. Але самi по­думай­те, що я мав ро­бити?

Са­ме тодi я впер­ше i вос­таннс по­годив­ся з працiвни­ками Му­зею космiчних мандрiв на ду­же не­вигiдний для ме­не то­варо­обмiн, Во­ни вже тодi по­люва­ли на мою космiчну ко­лекцiю, бо, крiм сла­вет­но­го ро­бота Ма­люка, яко­го капiтан "Ко­зир спи­сав з бор­ту за над­то грай­ли­ву вда­чу, во­ни нiчо­го путнь­ого не ма­ли.

Так от, на свою до­потоп­ну гар­ма­ту во­ни вимiня­ли каз­ковi речi. Мо­жете менi повiри­ти. До­сить ска­зати, що я не пош­ко­дував пе­ра жар-птицi, ки­лима-лiта­ка, чобiт-ско­роходiв i, го­лов­не, ска­тер­ки-са­моб­ранки. Чи вар­то зга­дува­ти, що в му­зеу не­гай­но ска­сува­ли бу­фет i скла­ли щiль­ний графiк ог­ля­ду ек­спо­натiв з пта­шино­го поль­оту, нiчних ек­скурсiй з чарiвним пе­ром жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по му­зею у чо­ботах-ско­рохо­дах? Та за такi скар­би я на ухнь­ому мiсцi вiддав би де­сять гар­мат!

То­го ж дня я на­бив ко­роб­ку мiлiмет­ро­вим жа­ростiй­ким дро­том, на­че це бу­ла не спор­тивна, а ван­тажна ра­кета, i зак­лав ко­роб­ку в гар­ма­ту.

Ази­мут теж не пiдвiв: ко­ор­ди­нати з упе­ред­женням на тиж­день ви­раху­вав учас­но. Зап­рогра­мува­ли гар­ма­ту на пев­ний квад­рат зо­ряно­го не­ба й уве­черi стар­ту­вали. Мить - i ми вже на мiсцi. Вiд та­коу нес­подiва­ноу змiни навiть мо­торош­но ста­ло. Щой­но нав­ко­ло бу­ла рiдна теп­ла зем­ля, аж гульк - уже космiчна хо­лод­не­ча. На­че хто тобi за комiр си­понув су­хого ко­лючо­го снiгу.

Ну, хоч ми й ви­пере­дили свiтло, але ро­боти ще бу­ло до бiса. Рiч у то­му, що ми анiчогiсiнь­ко не ба­чили. Во­но й зро­зумiло, ад­же свiтло­ва мо­за­ука за час сво­су по­дорожi роз­по­роши­лася на де­сят­ки квад­ратних свiтло­вих мiсяцiв, а нам тре­ба бу­ло змон­ту­вати уу на якiй­сь сотнi квад­ратних метрiв.

Отут i зна­добив­ся жа­ростiй­кий дрiт. Один кiнець й­ого ми вто­пили у кип­лячi над­ра по­над­но­воу зiрки, а дру­гий прик­ле­пали до за­коцюб­ло­го вiд хо­лоду по­над­ста­рого кар­ли­ка. Рiзни­ця тем­пе­ратур ство­рила бiля ко­роб­ки та­ке над­по­туж­не си­лове по­ле, що всi ту­тешнi свiти­ла по­чали обер­та­тися нав­ко­ло нас, а промiння по­тяг­ло, як магнiтом. Це бу­ло не­забутнс ви­дови­ще, справ­жня свят­ко­ва ка­русель!


Але не бу­ду бре­хати, спо­чат­ку нам ду­же не по­щас­ти­ло - ми ввiмкну­лися не за ад­ре­сою. Во­но у всiля­ких там кни­жеч­ках усе доб­ре ви­ходить, а нас­правдi ой скiль­ки до­водить­ся мо­рочи­тися!

Ми ввiмкну­лися прос­то в роз­пал абор­дажно­го бою мiж пiратсь­ким i кра­марсь­ким суд­на­ми. Знас­те, трiпо­тить Ве­селий Род­жер - бiлий че­реп iз кiстка­ми на чор­но­му клаптi, виб­лиску­ють рапiри, шпа­ги, але­бар­ди, абор­дажнi со­кири, слiпить очi зловiсна мор­зянка пострiлiв з муш­кетiв i пiстолiв, сви­щуть кулi, нев­бла­ганнi пiра­ти стри­ба­ють з реу на рею...

А се­ред цiсу ве­ремiу си­дить па­пуга i ще пiд'юд­жус морсь­ких роз­би­шак брид­ким го­лосом :

- Пiас­три!.. Пiас­три!..

Ну i виг­ляд пiра­ти ма­ли, я вам ска­жуу У кож­но­го од­не око пе­рев'яза­не чор­ною стрiчкою, у ву­хах пiвмiся­цем ся­ють ве­личезнi се­реж­ки, пи­ки не­голенi, як у ужакiв, у зу­бах во­ни три­ма­ють гострi кин­джа­ли, а у во­лоха­тих ру­ках - ба­гатос­твольнi пiсто­лети...

Ази­мутовi тодi не по­вез­ло. Вiн безз­брой­ний опи­нив­ся в епiцентрi бiй­ки i тiль­ки ухи­ляв­ся вiд не­без­печних ударiв. А потiм не втерпiв i май­стер­ним ху­ком зва­лив з нiг яко­гось напiвго­лого здо­рови­ла. Я й­ому потiм до­коряв за безпiдстав­не втру­чан­ня в iсто­рич­ний про­цес.

На­рештi бит­ва вщух­ла. Капiтан пiратiв, та­кий опе­рет­ко­вий тип у ко­ротень­ко­му зо­лото­му жу­панi на го­лому тiлi, зап­ро­пону­вав по­лоне­ним ви­бира­ти: або на рею - су­шити­ся на со­неч­ку, або пе­рек­валiфiку­вати­ся на пiратiв.

Дру­га умо­ва чо­мусь усiм зда­лася спо­кус­ливiшою.

Но­вос­пе­ченi пiра­ти об­ня­лися з бу­валь­ця­ми, поб­ра­тали­ся i ра­зом ки­нули­ся вiдчай­душ­не штур­му­вати на­топ­танi на­чин­ням трю­ми. Чо­го тiль­ки там не бу­ло! Схiдця­ми ко­тили прос­мо­ленi кух­ви з зо­лотом, ве­село нес­ли пiд пах­вою темнi ба­риль­ця з ро­мом, одя­гали на шию на­мис­та з пер­лин i ба­нанiв, а бой­овi тро­феу нес­ли за пле­чима, мов в'язан­ки дров...

А потiм, ко­ли з пог­ра­бова­ного суд­на по­витя­гали навiть цвя­хи ( во­ни тодi цiну­вали­ся), вда­рили по нь­ому бор­то­вим зал­пом i пус­ти­ли на дно.

Тодi по­чали дiли­ти здо­бич i свят­ку­вати пе­ремо­гу.

Од­верто ска­жу, та­ких вiдчай­душ­них пи­як я нiко­ли не ба­чив! Як­би зiбра­ти отой ром, що во­ни виж­лукти­ли, бу­ло б штуч­не мо­реу А тодi всi по­пада­ли, де хто сто­яв, i пос­ну­ли. Один пiрат не встиг навiть люль­ки вит­ру­сити за борт. Ну, яс­но, жа­рин­ка за жа­рин­кою - i по­чала­ся по­жежа.

Пер­шо­му при­пек­ло п'яти капiта­новi. Вiн про­кинув­ся i хо­роб­ро ки­нув­ся у во­гонь. Та пе­ред тим капiтан так наб­рався ро­му, що те­пер вмить ви­бух­нув. А вiд де­тонацiу ви­бух­ну­ла по­рохо­ва ка­мера. Пiратсь­кий ко­рабель роз­летiвся на друз­ки.

За хви­лину в морi пла­вали ли­ше улам­ки. А з усiсу за­логи вря­тува­лися ли­ше двос гор­лорiзiв, якi три­мали­ся за по­рож­ню боч­ку з-пiд ро­му. Один з них ще по­жал­ку­вав:

- Ех, як­би во­на пов­на бу­ла!..

Та хоч яка це бу­ла цiка­ва i пов­чаль­на пе­реда­ча, але ми му­сили вим­кну­ти уу.

Ць­ого ра­зу ми не схи­били.

О, яка це бу­ла вро­чис­та мить! Ве­ликий уче­ний гу­ляв по яб­лу­нево­му са­доч­ку i, як це ли­чить генiю, про щось зо­серед­же­но мiрку­вав.

I рап­том упа­ло яб­лу­ко.

Iса­ак Нь­ютон зу­пинив­ся, хви­лин­ку за­дум­ли­во пос­то­яв ко­ло яб­лу­ка i на­рештi пiдняв й­ого.

Як за­раз ба­чу ве­лико­го Нь­юто­на! Лiкоть лiвоу ру­ки пiдпер­тий до­лонею пра­воу, а яб­лу­ко та­ким чи­ном ле­жить бiля й­ого про­ник­ли­вих очей.

- Цiка­во, чо­му це яб­лу­ка па­да­ють не вго­ру, а на зем­лю? - спи­тав сам у се­бе.

I тодi я не стри­мав­ся. Зви­чай­но, пiдка­зува­ти не го­дить­ся. Ко­жен ще у школi знай­омить­ся з цiсю аксiомою. Але iнте­реси людс­тва для ме­не ви­ще етич­них норм.

- То­му, що iснус за­кон всесвiтнь­ого тяжiння! - схвиль­ова­но пiдка­зав я Iса­аку Нь­юто­новi.

Вiн зди­вова­но пiдвiв очi i пиль­но гля­нув на ме­не. Вiн хотiв менi щось ска­зати, мож­ли­во, по­дяку­вати за пiдказ­ку, але тут ста­лося ли­хо. Дрiт десь обiрвав­ся, си­лове по­ле зник­ло, i простiр по­чав шма­тува­ти зiбранi з та­кими труд­но­щами iсто­ричнi подiу...

Я ки­нув­ся до пуль­та i рво­нув­ся нав­здогiн, щоб по­чути вiдповiдь Iса­ака Нь­юто­на. Але, самi ро­зумiсте, у то­му свiтло­вому ха­осi ця спро­ба бу­ла мар­на. Замiсть са­доч­ка, в яко­му гу­ляв зна­мени­тий фiзик, я на сво­уй ко­робцi вдер­ся на ста­родавнiй лон­донсь­кий ба­зар. I хоч я про­май­нув й­ого за якусь мiзер­ну час­тку се­кун­ди, од­нак встиг помiти­ти, що пiсля то­го, як яб­лу­ко впа­ло, цiни на яб­лу­ка не­гай­но пiдско­чили...

От я i ду­маю: а що бу­ло б з людс­твом, як­би я на мить за­барив­ся пiдка­зати? Ви мо­жете менi вiдповiсти?

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, че­ка­ючи на мою вiдповiдь.

Та я, при­голом­ше­ний усiма ци­ми ней­мовiрни­ми при­года­ми, тiль­ки й змiг не­дореч­но про­мим­ри­ти:

- А який зв'язок з Нь­юто­ном мас ва­ша звич­ка па­лити пе­ред груб­кою?

Капiтан Неб­ре­ха поб­лажли­во осмiхнув­ся :

- Не за­бувай­те, на бор­ту ко­роб­ки був мiй вiрний штур­ман Ази­мут. Вар­то менi бу­ло дiста­ти люль­ку, як вiн по­чинав на­тяка­ти: "От i пiра­ти ку­рили..." Тодi, щоб не дра­тува­ти Ази­мута, я й зрих­ту­вав цю груб­ку i ниш­ком па­лив. А за довгi ро­ки, по­ки ми по­вер­та­лися, до чо­го тiль­ки не звик­неш! А у мос­му вiцi, самi ро­зумiсте, звич­ка - дру­га на­тура.

5. ПРИ­ГОДИ НА ПЛА­НЕТI СТРИ­БУНЦIВ

На пер­ший пог­ляд, отi унiкальнi речi, що ото­чува­ли капiта­на Неб­ре­ху, мог­ли зацiка­вити хiба зби­рача брух­ту. Але я доб­ре знав ух­ню справ­жню цiну i з по­божнiстю ан­тиква­ра ста­вив­ся до най­мен­шоу по­рошин­ки. Бо ця по­рошин­ка нес­подiва­но мог­ла ви­яви­тися од­ною-однiсiнь­кою релiквiсю яко­усь нез­ви­чай­ноу космiчноу при­годи.

От, нап­риклад, на стiнi кам­бу­за, мiж ба­наль­ни­ми низ­ка­ми чер­во­ного пер­цю, ци­булi та час­ни­ку, ви­сить не­показ­ний вiхоть су­хоу хло­рели. Доб­ра ха­зяй­ка дав­но ви­кину­ла б й­ого на смiтник. А я зав­жди по­бож­но ди­вив­ся на цю по­жов­клу i су­ху, як по­рох, хло­релу. Ад­же цей вiхоть - мiзер­ний за­лишок тiсу iсто­рич­ноу хло­рели, з за­пасом якоу капiтан Неб­ре­ха на сво­уй ко­робцi пе­рет­нув по дiаго­налi усю на­шу Га­лак­ти­ку. Вiн тодi на­магав­ся прак­тично до­вес­ти, що в кос­мосi мож­на про­жити на самiй хло­релi, i то­му, крiм ць­ого ка­лорiй­но­го си­лосу, нiчо­го не взяв у свою не­без­печну по­дорож. I ко­жен, ко­му до­води­лося зго­дом гос­тю­вати у капiта­на Неб­ре­хи, на­оч­но пе­реко­нував­ся, що цей без­прик­ладний за сво­ум смiли­вим за­думом та без­межною зух­валiстю ек­спе­римент закiнчив­ся блис­ку­чим трiум­фом.

Або вiзь­ме­мо iнший прик­лад. Якось удосвiта ми з капiта­ном по­дали­ся в мо­ре ло­вити ри­бу. Ко­ли це капiтан на­хилясть­ся над бор­том, i я ба­чу з внутрiшнь­ого бо­ку ви­логи й­ого ро­би по­зеленiлий вiд ча­су зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера.

Бе­зумов­но, був­ши на мос­му мiсцi, ви б теж зди­вува­лися. Де, ко­ли i ко­го мiг тре­нува­ти капiтан? I з яко­го ви­ду спор­ту? Ад­же вiн ла­таний-пе­рела­таний, як й­ого бу­вала в бу­валь­цях ко­роб­ка, та ще й ри­пить на про­тезiу

I хоч на ри­боловлi па­тяка­ти су­воро за­боро­нено, я не втри­мав­ся вiд за­питан­ня.

- Капiта­не, - про­шепотiв я, - звiдки у вас цей зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера?

- Яс­но, що не на ву­лицi знай­шов, - так са­мо по­шеп­ки вiдповiв мiжзо­ряний вовк. - Але менi вiн не­лег­ко дiстав­ся. Як­би я тодi за­барив­ся ще на один рейс по транс­пла­нетнiй штольнi, ми з Ази­мутом за­раз, мов вiчнi ма­ят­ни­ки, вiдлiчу­вали б час iсто­рич­но­го роз­витку однiсу ма­ловiдо­моу пла­нети. Ще й бiльш то­го, на­ше при­бут­тя зна­мену­вало для тубiльцiв по­чаток но­воу ери...

На ць­ому й змов­кли, аби не по­лоха­ти роз­повiддю ри­бу. А вве­черi, ко­ли ми сiли до ка­зан­ка з вог­ненною юш­кою, я й зовсiм за­був про ран­ко­ву роз­мо­ву.

Мас­на юш­ка бу­ла аж чор­на вiд мо­лото­го пер­цю. У дав­ни­ну уу цiлком мож­на бу­ло б замiсть роз­топле­ного оло­ва вли­вати у роз­зявленi пель­ки зло­чинцiв, яких ка­рали на гор­ло. В уся­кому разi осо­бис­то я кор­чився у страш­них кон­вульсiях пiсля кож­но­го ков­тка, а капiта­новi нiчо­го - сь­ор­бас i сь­ор­бас собi.

Сло­вом, пiсля ве­черi я мiг тiль­ки зне­силе­но впас­ти у крiсло i ла­яти про се­бе кулiнарнi вит­во­ри капiта­на. У­яв­ляю, який виг­ляд я мав - ру­ки кво­ло зви­са­ють уз­довж тiла, очi ви­ряченi, рот роз­па­наха­ний, як на прий­омi в дан­тиста, i з хри­пом ков­тас про­холод­не повiтря... Ах, як­би менi в ту хви­лину доб­ря­чий глек кри­жаноу дже­рель­ноу во­ди!

А Неб­ре­ха тiль­ки смiсть­ся з тю­тюно­воу хма­ри. Й­ому, звiсно, бай­ду­же: вiн дав­но звик до сво­ух жах­ли­вих ку­ховарсь­ких вит­ворiв.

Отодi, оче­вид­но, щоб вiдвер­ну­ти мою ува­гу i цим пок­ласти край мо­ум страж­данням, капiтан i по­вер­нувся до на­шоу ран­ко­воу те­ми.

- Ба­чите, - лагiдно мо­вив вiн, - навiть тут, у се­бе вдо­ма, на рiднiй пла­нетi, те, що по­добасть­ся од­но­му, зовсiм не до сма­ку iншо­му. Ме­не вiд юш­ки не одiрва­ти, а ви ладнi вiд неу тiка­ти. А якоу б ви заспiва­ли, як­би вас по­час­ту­вали шаш­ли­ком з ка­рака­тиць або драг­ля­ми iз сли­макiв? А те­пер самi по­думай­те, скiль­ки не­поро­зумiнь мо­же ста­тися, ко­ли впер­ше зустрiча­ють­ся двi чу­жоп­ла­нетнi цивiлiзацiу! Що доб­ре для од­них, мо­же бу­ти шкiдли­вим для iнших. Прав­да, всi цивiлiзацiу на­мага­ють­ся уни­кати та­ких прик­рих не­поро­зумiнь, та хiба все пе­ред­ба­чиш?

Капiтан Неб­ре­ха ста­ран­но вит­ру­сив у гли­боку попiль­нич­ку люль­ку, доб­ре на­топ­тав уу свiжим тю­тюном i при­сунув­ся ближ­че до ме­не.

- Оце ви за­пита­ли про зна­чок, я й при­гадав од­ну ду­же пов­чаль­ну iсторiю.

Ми з Ази­мутом по­вер­та­лися з пер­шо­го в iсторiу людс­тва нав­ко­лога­лак­тично­го рей­су. Не роз­повiда­тиму всiх при­год, якi тодi ви­пали на на­шу до­лю, а од­ра­зу ж пе­рей­ду до дiла.


Як за­раз пам'ятаю, сидiв я тодi над зо­ряни­ми кар­та­ми i сiрни­ками вимiрю­вав вiдстань до Землi, ко­ли чую не­само­витий ви­гук Ази­мута:

- Пла­нета!

У ча­си капiта­на Хрис­то­фора Ко­лум­ба, ма­буть, точнiсiнь­ко так дер­ли гор­лянку, ко­ли ба­чили новi бе­реги.

А мiй штур­ман, пев­но, вирiшив, що менi по­зак­ла­дало, бо ще гучнiше за­гор­лав:

- Прос­то по кур­су пла­нета!

А у ме­не ж пiд ру­ками - кар­ти! А на кар­тах пла­нети не­ма!

Я яко­мога швид­ше куль­гаю до оку­ляра те­лес­ко­па i ба­чу: справдi, прос­то по кур­су обер­тасть­ся нав­ко­ло сво­су осi чарiвна пла­нет­ка, опо­вита бла­кит­ною кис­не­вою обо­лон­кою.

Рай­ський ку­точок i досi не поз­на­чений на зо­ряних кар­тах! Це ве­лика честь для капiта­на - вiдкри­ти но­ву пла­нету, що го­дить­ся до жит­тя. Ну, як бу­ло менi уу не дослiди­ти? Як не спро­бува­ти пер­шо­му по­розумiти­ся з тубiль­ця­ми? Та аби знав, яка ли­ха при­года нас там спiткас, я, бе­зумов­но, дав­ся б на Ази­муто­ве вмов­ляння за­доволь­ни­ти свою при­род­ну до­пит­ливiсть iншим ра­зом.

Ну, обе­реж­но пос­та­вили ко­роб­ку на грунт i уро­чис­то ви­ходи­мо з ра­кети.

Ця не­пов­торна мить зав­жди хви­люс. За­питай­те ста­рих капiтанiв - во­ни зна­ють. I для тубiль­но­го лю­ду при­бут­тя чу­жоп­ла­нет­ноу ра­кети - ве­лике нацiональ­не свя­то. У та­ких ви­пад­ках нас, зо­реп­лавцiв, зав­жди зустрiча­ють ви­нят­ко­во зво­руш­ли­во. На цiй невiдомiй пла­нетi теж дiяло це за­галь­но­галак­тичне пра­вило. Де тiль­ки взяв­ся свят­ко­вий, гомiнкий на­товп! Не встиг­ли ми з Ази­мутом об­ня­тися, мов фут­болiсти пiсля го­лу, як нас ото­чили тубiльцi, схо­пили за ру­ки, за но­ги i по­чали пiдки­дати вго­ру. За­пал був та­кий ве­ликий, що менi до­вело­ся вiдпи­хати­ся ру­ками вiд хмар. Знас­те, я ще нiко­ли так ви­соко не злiтав, ме­не аж за­нуди­ло.

На­рештi нам по­щас­ти­ло об'яко­рити­ся ко­ло са­моу три­буни, яку тубiльцi вмент зрих­ту­вали бiля мо­су ко­роб­ки.

А нав­круг, скiль­ки ся­гало око, ви­рува­ло жи­ве мо­ре. Ти­сячi i ти­сячi сим­па­тич­них або­ригенiв та або­риге­нок смiяли­ся i аж стри­бали з ра­дощiв. I що цiка­во: усе ви­ще i ви­ще стри­ба­ють! Ку­ди на­шим свiто­вим чемпiонам! Оця ух­ня звич­ка стри­бати менi ду­же спо­доба­лася. У нас, бу­вало, пiдеш на мiтинг, шию ви­тягусш - i нiчо­го не ба­чиш. А тут пiдстриб­нув - i все як на до­лонi!

Нес­подiва­но на ви­соку три­буну вис­ко­чив який­сь ду­же тре­нова­ний дiдок i, ко­ли вiтальнi ви­гуки тро­хи вщух­ли, по­чав сер­дечну про­мову:

- До­рогi друзi! Ве­лике щас­тя вiт...

Вiд щи­рого хви­люван­ня вiн пiдстриб­нув i закiнчив ре­чен­ня десь пiд хма­рами. З ць­ого й по­чало­ся. Ми з Ази­мутом всти­гали по­чути ли­ше нез­ро­зумiлi урив­ки привiтан­ня, ко­ли про­мовець на якусь се­кун­ду при­зем­лявся на три­буну пiсля сво­ух кар­ко­лом­них стрибкiв:

- ...ла­нети стриб...

- ...сто­рич­на подi...

- ...ер­шим внес­ком!..

- як той ка­зав...

А що са­ме той ка­зав, чу­ли вже пта­хи. Так, не­лег­ке це дiло по­розумiти­ся зi свiжень­кою цивiлiзацiсю.

Мож­ли­во, iнший на мос­му мiсцi роз­гу­бив­ся б, а я - нi, обмiрку­вав на­ше скрут­не ста­нови­ще i, зро­зумiло, дав конс­трук­тивну ра­ду. Во­на бу­ла та­ка прос­та, що я навiть не мiг зро­зумiти, як ранiше не спа­ла менi на дум­ку. Щоб по­чути про­мов­ця, тре­ба прос­то стри­бати ра­зом з ним! Але й тут бу­ли своу труд­нощi. Який, скажiмо, з ме­не стри­бун, ко­ли я вже не од­но-де­сять лiт рипiв на про­тезi? Та й Ази­мут нiко­ли не за­хоп­лю­вав­ся лег­ко­ат­ле­тич­ни­ми впра­вами, i й­ому важ­ко бу­ло б зма­гати­ся з лег­ким i досвiдче­ним про­мов­цем.

Тiль­ки зем­лянсь­ка технiка мог­ла ста­ти нам у при­годi. Я наш­видку­руч змон­ту­вав бiля три­буни при­лад, доб­ре вiдо­мий на Землi усiм дiтям i цир­ко­вим ак­ро­батам: винiс iз ко­роб­ки ду­бову ко­лоду (знас­те, в да­леких ман­драх прис­мно бу­ло сiсти на неу, зга­дати ти­хий вечiр i, як вдо­ма, пос­мокта­ти люль­ку), пок­лав упо­перек ко­лоди пруж­ну ней­ло­нову дош­ку, i вий­шов цiлком прис­той­ний трамплiн. Я й ка­жу штур­ма­новi:

- До­ведеть­ся тобi, Ази­муте, ово­лодiти спецiальнiстю тлу­мача, iнак­ше ми з тубiль­ця­ми не до­мови­мося. Ста­вай на отой кiнець дош­ки, я те­бе до про­мов­ця пiдки­дати­му. Все, що по­чусш угорi, на­мотуй на вус, потiм менi роз­мо­тасш...

Ази­мут хло­пець слух­ня­ний, ро­зумiс, що нiчо­го ли­хого я не зап­ро­поную. Вiн, не ва­га­ючись анi се­кун­ди, ви­конав мiй, як потiм ви­яви­лося, фа­таль­ний на­каз.

Але, знас­те, спо­чат­ку ла­дило­ся. Ва­га у ме­не та­ки прис­той­на, я б нiвро­ку i бе­гемо­та се­реднiх га­баритiв пiдки­нув, i то­му, ко­ли я хваць­ко ско­чив на вiль­ний кiнець дош­ки, Ази­мут по­линув уго­ру, як жай­во­ронок.

Та наслiдки на­шоу ак­ро­бати­ки бу­ли прос­то трагiчнi. Лед­ве Ази­мут зро­бив свос нез­граб­не саль­то-мор­та­ле, як тубiльцi за­хоп­ле­но за­рев­ли i у зах­ватi всi як один пiдстриб­ну­ли аж пiд зорi. От би на­шим тре­нерам на це по­диви­тися!

Так от. Пос­три­бали во­ни вiд ра­достi, а потiм схо­пили мо­го штур­ма­на за ру­ки, за но­ги... Я ду­мав, й­ого зно­ву пiдки­дати­муть, та вий­шло гiрше. Ази­мута на ру­ках при­нес­ли до яко­усь ве­личез­ноу дiрки i пiд схваль­не ре­вище збуд­же­ноу юр­ми ки­нули ту­ди. Ази­мут грудь­ми розiрвав якусь стрiчку i з жалiбним зой­ком шу­гонув у бе­зод­ню. "Все, про­пав штур­ман!" - ду­маю я, а сам куль­гаю поб­лижче до ра­кети. Ко­ли ба­чу, слiдом за Ази­мутом з щас­ли­вим ве­рес­ком стор­ча­ка ки­нуло­ся у ту ве­летенсь­ку дiру з пiвста тубiльцiв!

"Ти­сяча ас­те­ро­удiв! - жах­нувся я. - Ку­ди ми пот­ра­пили? Нев­же на пла­нету ве­селих са­могубцiв?"

Та менi не да­ли дов­го мiрку­вати над цiсю пох­му­рою проб­ле­мою. Од­ним стриб­ком збуд­же­на юр­ба опи­нила­ся ко­ло ме­не, сот­ня­ми рук вп'яла­ся в мос тiло i, хоч як я бо­ронив­ся, по­нес­ла до ве­личез­ноу дiри. Роз­гой­да­ли i пiд бур­хливi оп­лески при­сутнiх ки­нули. Ки­нули, та в бiдi не по­кину­ли! Всi з радiстю по­жер­тву­вали сво­ум жит­тям i нескiнчен­ною вер­вечкою по­чали са­мовiдда­но стри­бати слiдом за мною у чор­ну бе­зод­ню. Не повiри­те, на по­верхнi пла­нети не за­лиши­лося жод­ноу жи­воу iсто­ти! Тiль­ки ви­сочiли скор­ботно, мов си­роти, моя ко­роб­ка та вро­чис­та три­буна

Неп­рис­мне це по­чут­тя, ко­ли па­дасш i знасш, що от-от з те­бе тiль­ки мок­ре мiсце зос­та­неть­ся. Все в тобi хо­лоне, i во­лос­ся вiд жа­ху стас сторч. А прiрвi кiнця-краю не­ма! I па­дас­мо де­далi швид­ше! Але до чо­го лю­дина не зви­кас! Так i я, звик па­дати i вже чую, як тубiльцi, що пос­три­бали слiдом за мною, смiють­ся, жар­ту­ють, ве­село пе­реки­да­ють­ся у повiтрi. "Ну, - ду­маю, - i менi не­ма чо­го жа­хати­ся. Як усi, так i я!" Дiстаю люль­ку i спокiй­но за­палюю. I, знас­те, аж прис­мно ста­ло, що то зна­чить - про­вес­ти ос­таннi се­кун­ди жит­тя з ком­фортом!

I рап­том помiчаю, що в кiль­ва­тер до ме­не за­ходить уже знай­омий тре­нова­ний про­мовець, прис­мно усмiхасть­ся i лад­насть­ся приш­варту­вати­ся до лiво­го бор­ту. I так вправ­но ви­конус цей до­волi склад­ний ма­невр, що лю­бо тобi по­диви­тись.

Прав­да, спо­чат­ку я хотiв був ска­зати й­ому кiль­ка со­лоних слiв, та, ду­маю, навiщо зать­ма­рюва­ти ста­рому ос­танню радiсть? Хай роз­би­васть­ся з усмiшкою на вус­тах, це й­ого дiло... Я й ка­жу й­ому при­мир­ли­во:

- Що, дiду, вдвох ве­селiше?

- Це най­щас­ливiший для на­шоу пла­нети день! - радiсно вiдгук­нувся вiн. Ва­ша при­сутнiсть - це ве­лика для нас честь! Ми всi жал­кусмо, що ви не вiдвiда­ли на­шу пла­нету ранiше...

Ска­жу од­верто, я не подiлив нi й­ого ра­достi, анi жа­лю.

А ми вже мча­ли, не­мов тi ме­те­ори! Тiло, як гар­матне яд­ро, роз­ти­нас га­ряче повiтря! I вiд тер­тя у про­мов­ця вже по­чинас ку­рити­ся во­лос­ся. ^

Але справжнiй дослiдник за будь-яких умов за­лишасть­ся дослiдни­ком i до ос­таннь­оу митi спос­терiгас. От i я по­чав сво­го су­пут­ни­ка роз­пи­тува­ти, хоч менi са­мому та цiкавiсть зда­вала­ся без­глуз­дою:

- А що, дiду, до фiнiшу ще да­леко?

- Щой­но ми­нули пiвдо­роги, - втiшив ме­не вiн.

- Мо­лодцi! - щи­ро хва­лю я. - Ко­пали - не лiну­вали­ся.

- Ав­жеж, - охо­че по­год­жусть­ся вiн. - Ми пра­цюва­ли на совiсть i зда­ли об'скт ранiше стро­ку...

I тут я помiчаю, що зi мною по­чало ко­ути­ся щось ней­мовiрне. Я рап­том вiдчув, що низ i верх пе­реки­нули­ся, хоч я па­дав, як i ранiше. Ней­мовiрно, але факт! I, го­лов­не, швидкiсть по­чала зга­сати! "А ще тут, влас­не, ней­мовiрно­го? - логiчно мiркую я. - Вiд нер­во­воу пе­рев­то­ми вiдмо­вили ко­ор­ди­нацiйнi цен­три i вес­ти­буляр­ний апа­рат!" Але дiдовi й взна­ки не даю, що вже по­чав бо­жеволiти.

А хво­роба чим­раз прог­ре­сус. Швидкiсть менi здасть­ся бук­валь­но че­репа­шачою, i ще га­люци­нацiу по­чали­ся: ба­чу над го­ловою отвiр, а в нь­ому кла­поть зо­ряно­го не­ба. I рап­том повз ме­не у зво­рот­но­му нап­рямку пролiтас блiдий, як со­роч­ка. Ази­мут, а за ним з ве­селим ве­рес­ком ше­лес­тить на вiтрi одя­гом зграя тубiльцiв.

- Ази­муте, ти ку­ди? - гук­нув й­ому я.

- Не знаю! - прос­тогнав вiн iз бе­зоднi i роз­та­нув у пiтьмi.

У цю мить я ви­летiв iз дiрки. Ба­чу, сто­уть на­товп тубiльцiв i пла­кат три­ма­ють: "Вiтас­мо братiв-ан­ти­подiв!" Грим­нув туш.

У ме­не на серцi по­лег­ша­ло.

От­же, або­риге­ни про­дов­ба­ли свою не­щас­ну пла­нету наскрiзь по дiамет­ру i те­пер по­доро­жу­ють у та­кий свосрiдний спосiб.

Хотiв бу­ло я на по­верхнi за щось за­чепи­тися, та де там - нас­тав мо­мент рiвно­ваги. I ось я вiдчув, як спо­чат­ку повiль­но, а потiм де­далi швид­ше зно­ву по­чинаю ша­лений рейс крiзь транс­пла­нет­ну штоль­ню.

Ця при­года по­чала ме­не дра­тува­ти.

- З яко­го це ли­ха ви ор­ганiзу­вали весь цей ат­ракцiон? - не ду­же ввiчли­во за­питую я сво­го би­того ек­скур­со­вода. - Вам що, зви­чайнi гой­дал­ки вже наб­ридли?

А вiн iз щи­рою по­вагою до ме­не вiдповiдас :

- О, вiд вас нiчо­го не при­ховасш! Вашiй про­зор­ли­востi мо­жуть по­заз­дри­ти навiть про­роки... Не бу­ду вiд вас при­хову­вати, торiк пла­нету спiтка­ло страш­не ли­хо!


I тут я по­чув най­ди­вовижнiшу iсторiю.

Ви­яв­лясть­ся, ця пла­нета в отих кра­ях Всесвiту сла­вила­ся як батькiвщи­на за­пек­лих стри­бунцiв, ко­лис­ка аб­со­лют­них чемпiонiв нав­ко­лишнь­ого свiту з усiх видiв фiгур­них i зви­чай­них стрибкiв.

Або­ригенiв хлiбом не го­дуй, а дай тiль­ки пос­три­бати. Ска­жу тiль­ки, що не­мов­ля­та вис­ка­кува­ли з ко­лисок i рук батькiв, шко­лярi вiдчай­душ­не стри­бали з дахiв шкiл i най­ви­щих де­рев (особ­ли­во, ко­ли ух га­няли сто­рожi), а за­коханi ки­дали­ся з ви­сячих мостiв у страшнi уще­лини i прiрви. Альпiнiзм на цiй дивнiй пла­нетi по­ширив­ся ли­ше то­му, що най­смiливiшим ре­корд­сме­нам спо­доба­лося стри­бати зi снiго­вих вер­шин. I хоч якi це бу­ли не­без­печнi впра­ви, iсторiя пла­нети стри­бунцiв не зна­ла жод­но­го не­щас­но­го ви­пад­ку.

А стри­бали тубiльцi з не­пере­вер­ше­ною май­стернiстю. Для них не бу­ло бiль­шоу втiхи, як летiти, щоб за­хоп­лю­вало дух. У нас, на Землi, це три­вож­но-со­лод­ке вiдчут­тя мож­на заз­на­ти хiба що увi снi, та й то за­моло­ду.

Але нас­тав на пла­нетi та­кий час, ко­ли навiть найбiльшi вер­ши­ни бу­ли вздовж i впо­перек обс­три­банi. Пос­туп на пла­нетi сповiль­не­но. За­непа­ла ко­лись ви­сока куль­ту­ра стрибкiв i вiль­них поль­отiв. Та хiба iнак­ше мог­ло бу­ти? У стри­бунцiв згас спор­тивний iнте­рес, бо у них уже не за­лиши­лося шляхiв до но­вих пе­ремог i до­сяг­нень.

Тодi й ви­ник­ла зух­ва­ла дум­ка про­дов­ба­ти наскрiзь ба­гатос­траж­даль­ну пла­нету i влаш­ту­вати у транс­пла­нетнiй дiрцi а­еро­динамiчнi пе­рего­ни.

- Але це ще не все! - зах­ли­нав­ся мiй тре­нова­ний су­пут­ник. - Сон­це щас­тя зiй­шло над пла­нетою! Ста­лося те, про що ми не насмiлю­вали­ся й мрiяти! У день вiдкрит­тя транс­пла­нет­ноу дiрки прилiтас­те ви i щи­ро да­рус­те нам свiй генiаль­ний ви­нахiд! Цей iсто­рич­ний день за­почат­ку­вав но­ву до­бу i бу­де зо­лоти­ми лiте­рами за­писа­ний на скри­жалях iсторiу!

- Який ще ви­нахiд? - нiяк не мiг вто­ропа­ти я.

- О, ва­ша скромнiсть тiль­ки пiдкрес­люс щедрiсть ва­шоу дум­ки! - з при­таман­ною й­ому спра­вед­ливiстю вiдзна­чив мiй су­пут­ник. - Ваш при­лад, який ви з про­ник­ливiстю чу­дот­ворця змай­стру­вали з ко­лоди i дош­ки, вiдкри­вас пе­ред вдяч­ни­ми стри­бун­ця­ми новi, ще нiко­ли не ба­ченi обрiу i дас без­межнi мож­ли­востi вдос­ко­налю­вати спор­тивну май­стернiсть! Ось чо­му ми, стри­бунцi, од­ностай­но довiри­ли ва­шому мо­лодо­му су­пут­ни­ковi, який на­оч­но про­демонс­тру­вав, як ко­рис­ту­вати­ся чу­довим при­ладом, ви­соку честь пер­шо­му вiдкри­ти тиж­день без­пе­рер­вно­го а­еро­об­ка­чуван­ня на­шоу дiри...

Тиж­день!

Я вiдчув, що у ме­не за­макiтри­лось у го­ловi. Та як­що ми з Ази­мутом об­ка­чува­тиме­мо цю дiру тиж­день, то в iсторiу пла­нети ста­неть­ся пер­ший не­щас­ний ви­падок!

А стри­бунцi ле­тять, зап­лю­щив­ши очi, i мур­ко­чуть вiд за­дово­лен­ня. Нiчо­го не ба­чать, нiчо­го не чу­ють, гой­да­ють­ся в ша­лено­му темпi з од­но­го кон­ти­нен­ту на дру­гий. Ну, я й пiшов по них, як по шпа­лах, шу­кати Ази­мута. А що менi бу­ло ро­бити?

Ко­ли ба­чу, гур­ко­че вiн на­зустрiч. Об­личчя пе­реля­кане, очi на­поло­ханi, на чолi бли­щать краплi по­ту.

Я помiняв курс на сто вiсiмде­сят гра­дусiв, сприт­но взяв сво­го штур­ма­на на абор­даж i зас­по­ко­юю й­ого як мо­жу:

- Ти, хлоп­че, не жу­рись, не впа­дай у роз­пач, як­що вже впав у цю дiру. Все якось улад­насть­ся. Го­лов­не, вилiзти нам на по­вер­хню i дiста­тися до ко­роб­ки...

- Ви­береш­ся тут, ко­ли за­чепи­тися не­ма за що, - ма­ло не пла­че вiн.

I тут ме­не на­че ося­яло.

- Слу­хай, - ше­почу й­ому я, - а ми ж з то­бою зче­пили­ся! То да­вай чiпля­тися один за од­но­го i далi! Зро­бимо так. Ко­ли ви­лети­мо в отвiр, де сто­уть на­ша ко­роб­ка, ти ме­не пiдса­диш уго­ру, а я те­бе ви­тяг­ну з цiсу дiри за комiр.

- Капiта­не, - радiсно виз­нав мiй вiдда­ний штур­ман, - з ва­ми не про­падеш!

Що й­ому на це за­пере­чиш? I яке я маю мо­раль­не пра­во за­пере­чува­ти?

Во­но справдi, в яких тiль­ки та­рапа­тах ми не бу­вали, я з будь-якоу ха­лепи зав­жди ви­тягав й­ого жи­вого i здо­рово­го.

Та, як­що доб­ре по­дума­ти, i про­мовець­стри­бунець прий­шов цiлком то­тож­но­го вис­новку. Вiн од­ра­зу ж по­бачив, що мiй са­мороб­ний трамплiн та­мус у собi ве­личезнi мож­ли­востi i вря­тус на­селен­ня пла­нети вiд спор­тивноу дег­ра­дацiу i ду­хов­но­го за­непа­ду. Ад­же отi транс­пла­нетнi гой­дал­ки не вирiшу­вали проб­ле­ми i за пiвро­ку всiм би наб­ридли...

...З усь­ого бу­ло вид­но, що капiтан Неб­ре­ха вже щас­ли­во виб­рався з дiри i не хо­че ту­ди по­вер­та­тися. Але я вже звик по­вер­та­ти й­ого роз­повiдь у потрiбно­му менi нап­рямку.

От i за­раз я не по­соро­мив­ся за­пита­ти:

- Од­но­го не ро­зумiю, звiдки ж узяв­ся зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера? Ко­го ви там тре­нува­ли?

Мить якусь капiтан Неб­ре­ха не мiг збаг­ну­ти мо­го за­питан­ня. Вид­но, досi в й­ого дум­ках па­нува­ла транс­пла­нет­на наскрiзна дiрка.

Та ко­ли вiн роз­па­лив свою люль­ку, то при­гадав, з чо­го по­чав роз­повiдь.

- Ко­ли ми стар­ту­вали, - мiж дво­ма за­тяж­ка­ми нед­ба­ло по­яс­нив вiн, - до ба­гаж­ни­ка ко­роб­ки встиг при­чепи­тися один юний мо­лодець-стри­бунець. I що б ви ду­мали? Вiн стриб­нув на свою пла­нету з ви­соти свiтло­воу пiвсе­кун­ди i та­ким ро­бом пе­регор­нув ще од­ну слав­ну сторiнку в iсторiу стри­бунцiв. Зав­дя­ки менi на пла­нетi з'явив­ся пер­ший у Всесвiтi свiтло­вий чемпiон! Потiм з яко­юсь оказiсю мiй друг капiтан Ко­зир привiз менi оцей зна­чок. А хiба ви вва­жас­те, що стри­бунцi пе­ре­оцiни­ли моу зас­лу­ги пе­ред ухнь­ою iсторiсю?

6. У ЧА­СИ КО­МЕТИ

- Ви ба­чили у ме­не на столi чор­ний камiнь? - якось за­питав ме­не капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха, ко­ли ми фар­бу­вали в ошат­ний бiлий колiр й­ого мiнiатюр­ну ях­ту. - Ма­лень­кий та­кий камiнець, але ду­же важ­кий. Вранцi я з ним зай­ма­юся гiмнас­ти­кою по радiо, а вдень вiн менi пра­вить за надiй­ний прес.

Зро­зумiло, я од­ра­зу при­гадав, що й справдi капiтан зав­жди при­тис­кав своу па­пери чор­ною, як нiч, ка­меню­кою. Я й гад­ки не мав, що ця зви­чай­на для жи­теля Чор­но­морсь­ко­го уз­бе­реж­жя рiч с нiмим свiдком яко­усь нез­ви­чай­ноу подiу.

- Це все, що за­лиши­лося вiд дру­гого при­род­но­го су­пут­ни­ка Землi, за­дум­ли­во мо­вив капiтан.

- Дру­гого при­род­но­го су­пут­ни­ка? - зди­вова­но пе­репи­тав я, впев­не­ний, що не до­чув.

- Атож. Дру­гого при­род­но­го су­пут­ни­ка Землi! - ще раз пiдкрес­лив Неб­ре­ха i ба­гатоз­начно до­дав: - Як­би сво­го ча­су я ва­гав­ся хоч се­кун­ду, людс­тво й досi не з'ясу­вало б тас­мницi по­ход­ження пiвнiчно­го сяй­ва, а я за­раз не че­пурив би свою ях­ту, а ло­вив дри­жаки на яко­мусь не­зай­ма­ному ас­те­ро­удi...

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, ки­нув у вiдер­це з фар­бою ква­чики i ви­тяг з ки­шенi свою про­куре­ну люль­ку.

Та я вже звик до не­одмiнних тю­тюно­вих ан­трактiв i тер­пля­че че­кав, ко­ли Неб­ре­ха схо­васть­ся за ди­мовою завiсою.

Тiль­ки тодi вiн по­чав свою чер­го­ву ди­вовиж­ну роз­повiдь.

- Це пев­но, як­би я ва­гав­ся хоч се­кун­ду, ми б за­раз не зна­ли ба­гать­ох ре­чей, не зна­ли б навiть та­коу дрiбнич­ки, звiдки узяв­ся Мiсяць...

Ви ще пам'ятас­те, як нес­подiва­но ми з Ази­мутом стар­ту­вали з пла­нети стри­бунцiв?

Стар­ту­вати стар­ту­вали, а за­пасiв па­лива не по­пов­ни­ли. А скiль­ки вит­ра­часть­ся па­лива на стартi, ви й самi доб­ре знас­те, роз­повiда­ти вам про це не­ма чо­го.

Сло­вом, нi сiло нi впа­ло, а ми опи­нили­ся у глу­хому за­кут­ку кос­мо­су з май­же по­рожнiми ба­ками.

На до­помо­гу годi бу­ло сподiва­тися, бо нiхто з на­ших шу­качiв при­год у тих кра­ях ще нiко­ли не ман­дру­вав, а най­ближ­ча зо­ряна тра­са про­ляга­ла на вiдстанi кiль­кох свiтло­вих рокiв. Ад­же ми по­вер­та­лися з пер­шоу нав­ко­лога­лак­тичноу по­дорожi!

Нам заг­ро­жува­ла мо­торош­на пер­спек­ти­ва ста­ти i пер­ши­ми у свiтi космiчни­ми робiнзо­нами. Доб­ре, ко­ли нам по­щас­тить знай­ти теп­лу, ба­гату на ки­сень пла­нету. А як до­ведеть­ся ви­кида­тися на гострi скелi за­дубiло­го вiд хо­лоду ас­те­ро­уда? Бр-р!

Ази­мут зовсiм скис i ди­вив­ся на ме­не з доб­ро­зич­ливiстю лю­доже­ра.

Ну, я лю­дина щед­ра, пок­лав пе­ред ним доб­ря­чий обе­ремок хло­рели, сам сiв пе­ред груб­кою, за­палив люль­ку i за­мис­лився.

Що бу­ло ро­бити? Го­лов­не, не по­лоши­тися, це яс­но. Ро­зум­на лю­дина, особ­ли­во та­ка досвiдче­на, як я, зав­жди знай­де ра­ду. Та за­раз ми вско­чили-та­ки у ви­нят­ко­ву ха­лепу.

Ази­мутовi що? Вiн си­дить собi i хрум­тить хло­релою, а менi тре­ба вирiшу­вати. Ви­курив я од­ну люль­ку, двi, три, а в го­ловi по­рож­не­ча, як у прос­торi, що звiдусiль ото­чував нас.

Ра­нок по­каже, на­рештi на­думав я i полiз на га­мак тро­хи спо­чити. Тiль­ки зап­лю­щив очi, як Ази­мут по­чав га­ласу­вати:

- Ко­мета! Ко­мета!

- Де ко­мета? Яка ко­мета? - крiзь сон за­питую я.

- Ма­лога­барит­на ко­мета май­же з па­ралель­ним ко­робцi кур­сом!

I тут ме­не на­че елек­трич­ним стру­мом штрик­ну­ло. Ко­мета! Май­же з па­ралель­ним кур­сом! Ось хто ви­везе нас з бiди!

За хви­лину я вже сидiв бiля оку­ляра те­лес­ко­па, а мiй штур­ман га­ряч­ко­ве об­ди­рав у ко­робцi усi дро­ти. Я й­ому навiть свiй па­сок вiддав - ще дро­ту не вис­та­чить на вуз­дечку. Ко­мета не кiнь, уу так прос­то не заг­нуздасш...

А ко­мета, ска­жу я вам, тра­пила­ся нап­ро­чуд гар­на! Око вог­нем го­рить, гри­ва i хвiст усiма коль­ора­ми со­няч­но­го спек­тра виг­ра­ють. Та­ка кра­суня, а в чуб­чик ще срiбнi зiрки впле­тенi. I, го­лов­не, хо­да доб­ра!

Ми­лу­юся я нею, а сам Ази­мута квап­лю:

- Швид­ше! Швид­ше, ти­сяча ас­те­ро­удiв i сто штуч­них су­пут­никiв!


А й­ого й ква­пити не тре­ба, ста­расть­ся хло­пець, як ста­родавньоiндiй­ське шес­ти­руке бо­жес­тво. Ру­ки у нь­ого аж тан­цю­ють.

На­рештi вiн упо­рав свою ро­боту, i мож­на бу­ло по­чина­ти склад­ний ма­невр, аби вправ­но заг­нузда­ти досi не при­бор­ка­ну ко­мету.

- Ввiмкну­ти дви­гуни з пра­вого бор­ту! - хрип­ким вiд хви­люван­ня го­лосом на­казав я. - Чер­гою, во­гонь!

- рсть, капiта­не! - вiдгук­нувся Ази­мут.

З пра­вого бор­ту за­торохтiло, i кур­си ра­кети та ко­мети вирiвня­лися.

- З лiво­го бор­ту чер­гою, во­гонь!

- рсть, капiта­не!

- З обох бортiв зал­пом, во­гонь!

- рсть, ссть, капiта­не!

Те­пер ми з ко­метою й­шли нiздря у нiздрю. Щоб до­вер­ши­ти ма­невр, слiд бу­ло по­оди­ноки­ми пострiла­ми з пра­вого бор­ту ти­хесень­ко пiдiгна­ти ко­роб­ку впри­тул до ко­мети, приш­варту­вати­ся до неу i на­кину­ти об­роть.

- З пра­вого бор­ту по­оди­ноки­ми пострiла­ми че­рез два iнтер­ва­ли, во­гонь! на­казав я.

- рсть, капiта­не!

Але пра­вий борт мов­чав.

Я хап­ли­во ки­нув оком на по­каж­чи­ки па­лива i по­бачив, що в ба­ках по­рожньо, як у ки­шенях ста­родавнь­ого п'янич­ки. Як не щас­тить, то не щас­тить.

Ази­мут зiтхнув i зно­ву сiв пох­му­ро жу­вати свою хло­релу.

I тут, сам не знаю як, я при­гадав ос­новний ре­ак­тивний за­кон. Я не пам'ятаю, як точ­но й­ого фор­му­люва­ти, а суть й­ого та­ка: як­що у кос­мосi вiдштов­ху­ють­ся од­не вiд од­но­го два тiла навiть рiзноу ва­ги, то вiдле­тять во­ни од­не вiд од­но­го обер­не­но про­порцiй­но сво­уй масi. З ць­ого за­кону з ма­тема­тич­ною пе­рекон­ливiстю вип­ли­вало, що ко­ли Ази­мут з й­ого бо­гатирсь­ки­ми м'яза­ми кiль­ка разiв пiдштов­хне ко­роб­ку, то ми хай не ско­ро, але щас­ли­во до­вер­ши­мо ма­невр.

- Ази­муте," - ка­жу я штур­ма­новi, - до­сить тобi на­топ­ту­вати­ся. Пе­ред важ­кою фiзич­ною пра­цею це шкiдли­во! - i далi знай­ом­лю й­ого iз сво­ум за­думом.

Ба­чили б ви, як вiн зрадiв!

- Капiта­не, з ва­ми хоч на край Всесвiту!

Отож пе­рев'язав я штур­ма­на мiцною лин­вою, щоб не за­губи­ти й­ого у космiчнiй бе­зоднi, а вiн упер­ся но­гами у порiжок пра­вобор­то­вого от­во­ру i що­сили вiдштов­хнув­ся. I, знас­те, ко­роб­ка по­суну­лася до ко­мети. Пiдтяг­нув я й­ого лин­вою на­зад, i вiн зно­ву вiдштов­хнув­ся, i ми зно­ву зру­шили.

На­раз я з жа­хом уздрiв, що ко­мета по­чала нас пот­ро­ху ви­перед­жа­ти. Час га­яти не мож­на. Я блис­ка­вич­но пiдра­хував по­дум­ки i пе­реко­нав­ся, що ко­ли ми че­кати­мемо наслiдку Ази­муто­воу штов­ха­нини, то ко­мету навiть за хвiст не впiй­мас­мо.

Отодi, нi се­кун­ди не ва­га­ючись, я на­важив­ся на вiдчай­душ­ний крок, певнiше - на вiдчай­душ­ний стри­бок.

Я надiй­ним морсь­ким вуз­лом прив'язав до ар­ма­тури ко­роб­ки лин­ву, на якiй три­мав­ся Ази­мут, iншою лин­вою опе­резав­ся сам, вид­ря­пав­ся на нiс ко­роб­ки, прицiлив­ся i ге­ро­уч­но стриб­нув прос­то на го­лову ко­метi.

Спер­шу це уу при­голом­ши­ло. Але потiм чо­го во­на тiль­ки не ви­роб­ля­ла! Рво­нула так, що на кiль­ка де­сятирiч ви­пере­дила са­ме свiтло, а потiм по­чала так виб­ри­кува­ти, на­че хтось уу пе­ред тим при­пер­чив.

А я нiчо­го, три­мав­ся за гри­ву мер­твим хап­ком. I ще ко­роб­ку за пле­чима тяг­ну, за якою на бук­сирi без­по­рад­но телiпасть­ся мiй Ази­мут.

Але зреш­тою виб­ри­ки ко­мети менi наб­ридли. Я при­гадав, як у нас укось­ку­ють ди­ких не­об'уж­дже­них ко­ней, i вирiшив дiяти за цим зем­ним тра­фаре­том. Все од­но, ду­маю, у мос­му ста­новищi нiчо­го не на­думасш. Сло­вом, зняв я ка­пелю­ха i нак­рив ним ко­метi око. I що ви га­дас­те? Во­на вмить ста­ла та­ка ти­ха, су­мир­на i слух­ня­на, на­че все жит­тя в ра­кет­но­му зап­ря­гу хо­дила.

А далi все вже бу­ло прос­то. Ми з Ази­мутом сприт­но заг­нузда­ли ко­мету, я вiдгвин­тив вiд ко­роб­ки ан­те­ну, щоб про всяк ви­падок ма­ти батiг, i по­летiли ми до Со­няч­ноу сис­те­ми - тiль­ки зо­ряна ку­рява здiй­ня­лася. Ку­ди там ста­родавнiм вiзни­кам!

- Агей, бас­кий!

Ази­мут у три пальцi свис­тить, ан­те­на лун­ко ляс­кас, а ду­ша радiс...

Тим ча­сом на Землi усi ас­тро­номи пе­репо­лоши­лися. Помiти­ли-та­ки у своу не­беснi оку­ляри, що якась ко­мета нi сiло нi впа­ло звер­ну­ла з сво­го вiковiчно­го шля­ху i нев­бла­ган­но пря­мус прос­то до Землi.

Зви­чай­но, га­зетярi здiй­ня­ли бу­чу, всiх на­поло­хали, по­чали на­уко­во-фан­тастичнi жа­хи пи­сати про зiткнен­ня Землi з ко­метою. Та­кого пе­реля­ку не бу­ло навiть 1910 ро­ку, ко­ли на­ша пла­нета прой­шла крiзь розкiшний хвiст ко­мети Гал­лея. I 1927 ро­ку мен­ше панiку­вали, а тодi Зем­ля май­же впри­тул (як­що ди­вити­ся в ас­тро­номiчно­му мас­штабi) прой­шла повз ко­мету Пон­са-Вiнне­ке.

А я навiть не мо­жу людс­тво зас­по­ко­ути, бо геть усi дро­ти, навiть вiд пе­реда­вача, пiшли на вуз­дечку. Ще й з ан­те­ни, як ви знас­те, я змай­стру­вав собi батiг.

- Що ро­бити, Ази­муте? - пи­таю я сво­го вiрно­го штур­ма­на.

- А що тут удiсш? - цiлком слуш­но вiдповiдас вiн. - Розстрiляс нас людс­тво тер­мо­ядер­ни­ми бос­го­лов­ка­ми...

- Не жу­рися, хлоп­че, - обiцяю я й­ому, хоч сам у цю обiцян­ку анiтро­хи не вiрю, - якусь сиг­налiзацiю знай­де­моу

- Тiль­ки i за­лиши­лося тiсу сиг­налiзацiу, - зiтхав вiн, - що пiдмор­гу­вати один од­но­му...

Що тiль­ки з лю­диною ро­бить роз­пач! Таж Ази­мут знай­шов пра­виль­не рiшен­ня, але навiть не звер­нув на нь­ого ува­ги. Як­би не моя пильнiсть, вiд нас не за­лиши­лося б i по­роху.

Тiль­ки-но Ази­мут мо­вив про сди­ну на­шу сиг­налiзацiю, як я при­гадав вог­ненне око ко­мети. А й­ого ж доб­ре у те­лес­ко­пи вид­но! Я не­гай­но вилiз ко­метi на го­лову i по­чав то за­гулю­вати, то вiдгу­люва­ти уй га­ряче око. Крап­ка-ти­ре, ти­ре-крап­ка... Сло­вом, усiм вiдо­мою мор­зянкою я ви­бив та­ку де­пешу:

"Лю­ди, зас­по­кой­те­ся! Це я - капiтан Неб­ре­ха. А ко­мету япос­тавлю на постiй­ну орбiту нав­ко­ло Землi. Во­на ме­не слу­хасть­ся".

Так от. Жаль, ви не ба­чили то­го фес­рично­го ви­дови­ща у небi, ко­ли ко­мету ви­веде­но на постiй­ну орбiту i зроб­ле­но дру­гим при­род­ним су­пут­ни­ком Землi, уу рiзно­колiрний хвiст ук­рив усе не­бо! Що­ночi на зем­лю па­дали зо­рянi дощi! Та що там дощi - во­дос­па­ди! В жоднiй кра­унi не бу­ло та­коу лю­дини, яка б не ми­лува­лася на це фан­тастич­не ви­довись­ко.

А ми з Ази­мутом те тiль­ки й ро­били, що да­вали iнтерв'ю i дос­хо­чу фо­тог­ра­фува­лися в га­зети та жур­на­ли...

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, замрiяно див­ля­чись на тем­но-синс ве­чоро­ве не­бо, на яко­му де-не-де вже зай­ня­лися да­лекi зiрки. Люль­ка у нь­ого дав­но згас­ла, але вiн упер­ше, як ми поз­най­оми­лися, за­був уу вит­ру­сити.

- На жаль, усi цi роз­кошi не­дов­го прик­ра­шали не­бо, - су­мови­то зiтхнув капiтан. - I, знас­те, ко­мета са­ма бу­ла в усь­ому вин­на. уй, бач­те, так спо­доба­лася за­галь­на по­шанiвка, що во­на бло­кува­ла сво­уми си­лови­ми по­лями всi те­лесу­пут­ни­ки i тран­слю­вала на ек­ра­ни ли­ше свос коль­оро­ве зоб­ра­жен­ня. Хоч яку прог­ра­му ввiмкнеш, скрiзь ба­чиш ко­метуу Тиж­день це свавiлля терпiли. А потiм роз­лю­ченi те­лег­ля­дачi зап­ро­пону­вали уря­довi роз­крем­са­ти бiдо­лаш­ну ко­мету на су­венiри. Один та­кий ула­мок ви й ба­чили в ме­не...

Капiтан Неб­ре­ха пiдвiвся i, куль­га­ючи, за­рипiв на про­тезi до вiдер­ця з фар­бою.

- А тас­мни­ця по­ход­ження пiвнiчно­го сяй­ва? - на­гадав я й­ому. - А за­гад­ко­ва по­ява Мiся­ця?

Капiтан вмо­чив у фар­бу ква­чика i спокiй­но вiдповiв:

- А хiба ви самi не здо­гада­лися? Мiсяць - це якась приб­лудна гiгантсь­ка ко­мета, що нес­подiва­но пот­ра­пила у сфе­ру тяжiння Землi, а пiвнiчне сяй­во за­лиш­ки уу ве­сел­часто­го хвос­та. У ча­си мо­су ко­мети це бу­ло настiль­ки оче­вид­но, що пра­виль­них на­уко­вих гiпо­тез до­ходи­ли навiть дiти... I хо­чу вам по­ради­ти. Час ви мас­те, то удь­те на да­леку пiвнiч. Там по­бачи­те не­забутнс ви­дови­ще - сяй­во хвос­та ко­мети. I ска­жу вам, не пе­ребiль­шу­ючи, пiсля мо­су ко­мети во­но ста­ло ще яс­кравiше: хвос­ти, пев­не, з'сдна­лися...

7. ШТУЧ­НЕ ОКО МАГIСТРА КIМIХЛИ

- Як ви га­дас­те, звiдки у ме­не взя­лося оце штуч­не око? - капiтан Неб­ре­ха пiдки­нув на до­лонi роз­фарбо­вану скля­ну куль­ку.

"Справдi, звiдки во­но? - по­думав я. - Нев­же капiтан на­тякас на ме­не?" I аж по­холов вiд тiсу дум­ки.

Ось чо­му я га­ряче за­пев­нив мiжзо­ряно­го вов­ка:

- Кля­нуся, це не- я пiдки­нув. Хiба ж я доз­во­лю собi засмiчу­вати ва­шу зна­мени­ту ко­лекцiю су­венiрiв? - i з до­кором до­кинув: - Я ж не беш­кетник, а на­уко­вець...

- А я вас i не зви­нува­чую, - зас­по­ко­ув ме­не капiтан. - Я прос­то пи­таю, чи не знас­те ви ча­сом, звiдки во­но взя­лося?

У вiдповiдь я тiль­ки крас­но­мов­но зни­зав пле­чима.

- Ав­жеж, - спокiй­но заз­на­чив Неб­ре­ха, - iсторiу й­ого нiхто не знас. Навiть Ази­мут. Бо при­года, пов'яза­на з цим оком, ста­лася ще до то­го, як я за­раху­вав хлоп­ця у штат екiпа­жу на по­саду штур­ма­на. Але що найцiкавiше як­би я тодi ви­явив зай­ву до­пит­ливiсть i за­барив­ся на ек­скурсiях, магiстр Кiмiхла не­одмiнно ви­кинув би око на смiтник, як нiкчем­ний не­потрiб, або ж без слiду роз­чи­нив в яко­мусь iз сво­ух жах­ли­вих ре­ак­тивiв. I як­би я пiсля то­го за­жадав будь-що за­володiти цим унiкаль­ним су­венiром, менi до­вело­ся б че­кати слуш­ноу на­годи рiвно де­сять рокiв...

З магiстром Кiмiхлою я поз­най­омив­ся на пла­нетi Тiле­тас, що обер­тасть­ся нав­ко­ло од­но­го з свiтил сузiр'я Пер­сея.


Це, ска­жу я вам, чу­дова пла­нета, уу або­риге­ни надiй­но при­бор­ка­ли по­году i, зро­зумiло, ут­во­рили на всiх ши­ротах ста­лий рай­ський клiмат. Перiодич­но, су­воро за графiком заз­да­легiдь зап­ла­нова­них тран­сга­лак­тичних вiдкриттiв во­ни ви­руша­ли у космiчнi ман­дри до зiрок сво­су сис­те­ми, щоб ви­яви­ти нав­ко­лишнi пла­нети i на­лаго­дити тор­го­вель­ний та куль­тур­ний обмiн з но­вовiдкри­тими свiта­ми. Окрiм то­го, ухнi вченi дослiди­ли ме­ханiку тяжiння, i вiдтодi щас­ливi жи­телi пла­нети меш­ка­ли у каз­ко­вих, лег­ких, мов пух, будiвлях, що ве­лич­но ши­ряли над розкiшни­ми лiса­ми i лу­ками.

Пе­редусiм я завiтав до Го­лов­но­го уп­равлiння всеп­ла­нет­но­го об'сднан­ня по ко­ор­ди­нацiу ту­ристсь­ких мар­шрутiв в сис­темi об­слу­ги "Тiл-ту­рис­та", ско­роче­но - ГУ­ВОКО­ТУМ­СО ТТ. Атож, мо­лодий чо­ловiче, довгi наз­ви по­люб­ля­ють не ли­ше в Со­нячнiй сис­темi. Та не в тiм рiч. Прос­то на цивiлiзо­ваних пла­нетах я зав­ше по­чинаю з офiцiй­ноу ус­та­нови. Навiщо по­невiря­тися на ву­лицях, став­ля­чи зак­ло­пота­ним або­риге­нам ди­тячi за­питан­ня, ко­ли доцiльнiше ско­рис­та­тися пос­лу­гами досвiдче­ного фахiвця.

Об­слу­гу там ор­ганiзо­вано, ска­жу вам, вiдмiнно.

Но­вень­кий су­пер-кiбер з над­зви­чай­но ви­шука­ними ма­нера­ми, не га­ючи анi се­кун­ди, люб'яз­но зап­ро­пону­вав менi док­ладний прос­пект з най­по­пулярнiши­ми ту­ристсь­ки­ми мар­шру­тами. А кiбер ще й ко­мен­ту­вав мар­шру­ти вiд се­бе.

Лед­ве я по­чав вив­ча­ти спо­кус­ливi при­нади пiдвод­но­го царс­тва, як вiн за­хоп­ле­но повiдо­мив:

- Там цiло­добо­во вис­ту­пас зве­дений ан­самбль ру­салок у суп­ро­водi ор­кес­тру три­тонiв. Ма­тиме­те змо­гу по­бачи­ти най­моднiший та­нок "хвiст"...

Пе­чери кам'яно­го вiку...

- Ще не­об­житi! - радiсно ска­зав кiбер.

Гiрсь­кий ку­рорт на куп­частих хма­рах...

- Що­ден­но зма­ган­ня на повiтря­них ли­жах!

За­вод "Тяж­маш" - не­ваго­мий iндустрiаль­ний гiгант по кон­денсу­ван­ню всесвiтнь­ого тяжiння...

- Вiль­на i не­об­ме­жена за­ряд­ка тяжiнням си­фонiв для хатнь­ого вжит­ку!

Та для ме­не усе це не бу­ло ди­виною. За час сво­ух космiчних мандрiв я й не та­ке ба­чив. Ось чо­му я лагiдно усмiхнув­ся i з не­людсь­кою ввiчливiстю за­питав фахiвця:

- Мiй пер­шо­сор­тний дру­же, а що у вас с та­ке, чо­го у прос­пектах не­ма?

- Та­ке, чо­го не­ма?! - ос­товпiв ро­бот.

Я по­бачив, що й­ого слiд зас­по­ко­ути.

- Зро­зумiло, ме­не не цiкав­лять дер­жавнi тас­мницi...

- Але ж, доб­родiю, для то­го, щоб по­бачи­ти та­ке, чо­го не­ма, тре­ба й­ти ту­ди, нiхто не знас ку­ди, - фахiвець яв­но ухи­ляв­ся вiд не­гай­но­го вирiшен­ня проб­ле­ми.

- I оце на­зивасть­ся зраз­ко­вою об­слу­гою! - ви­гук­нув я, хит­ро роз'ят­рю­ючи й­ого елек­трон­ну пи­ху.

- При чо­му тут об­слу­га? - скипiв вiн, точнiсiнь­ко як у нас, у "Бю­ро доб­рих пос­луг". - Рiч у тiм, що до ГУ­ВОКО­ТУМ­СО ТТ ще нiхто не звер­тався з та­ким ди­вовиж­ним за­мов­ленням! Зваж­те хо­ча б на те, що ми не мас­мо потрiбно­го досвiду!

- Вга­муй­те своу блис­кавки! - рiшу­че грим­нув я. - Як­би я завiтав на ва­шу пла­нету ранiше, ви б дав­но цей досвiд ма­ли. Будь­те певнi!

Моя залiзна логiка й­ого пе­реко­нала, i вiн при­мир­ли­во мо­вив:

- По­думас­мо, що для вас мож­на зро­бити...

З й­ого бо­ку це бу­ло ду­же ро­зум­не рiшен­ня. Ад­же ГУ­ВОКО­ТУМ­СО ТТ не ма­ло жод­них га­рантiй, що я не вiдвiдаю пла­нету вдру­ге. А тодi що, зно­ву су­шити елек­трон­ну пам'ять?

Ро­бот звiвся на три­ноги i по­чав за­дум­ли­во чов­га­ти з кут­ка у ку­ток по кiмнатi. З й­ого очей iскри­ло, що на­оч­но де­монс­тру­вало нап­ру­жену ро­боту усiх блокiв пам'ятi. По тих спа­лахах я з цiкавiстю спос­терiгав ево­люцiю кiбер­не­тич­ноу дум­ки.

- р! - на­рештi за­волав вiн i по­лег­ше­но за­гув. - р та­ке, чо­го не­ма! Магiстр Кiмiхла! Вiн сам вик­реслив се­бе з iсто­рич­но­го пос­ту­пу!

- Ну, от ба­чите, а ви пру­чали­ся...

- Але вра­хуй­те, - зас­терiг ме­не ро­бот, - Кiмiхла - об'скт за­боро­нений. Ро­зумiсте, сво­ум генiаль­ним вiдкрит­тям вiн мо­же за­галь­му­вати i навiть бiль­ше то­го - за­кон­серву­вати! - роз­ви­ток цiлоу цивiлiзацiу. Ми й­ого пиль­но охо­роняс­мо вiд не­обе­реж­них вiдвiду­вачiв. Особ­ли­во у цей день, сди­ний день на кожнi де­сять рокiв. Але як­що ви на­поля­гас­те...

- Так! - поз­ба­вив й­ого я ос­таннiх сумнiвiв.

- Доб­ре, для вас ми зро­бимо ви­няток, бо ви прий­шли до нас iз ви­нят­ко­вим за­мов­ленням. Ось вам пе­репус­тка. Ех, як­би ви при­летiли до нас зав­тра, я б вже нiчим не мiг вас за­доволь­ни­ти. А за та­ку страхiтли­ву про­вину ме­не б точ­но спи­сали на пе­ретоп­ку. Дя­кую вам, капiта­не, за вчас­не при­бут­тя!

Отак ми­мохiть я вря­тував вiд не­мину­чоу за­гибелi здiбно­го кiбе­ра. Страх навiть по­дума­ти, що б ста­лося, як­би я запiзнив­ся хоч на день! Та не про це мо­ва...

Вкрай заiнтри­гова­ний, я сiв у повiтря­ну колiсни­цю з поз­начкою ТТ i по­казав вiзни­ковi пе­репус­тку. Вiн зди­вова­но звiв на ме­не очi, але бiль­ше нiчим не ви­явив сво­го збен­те­жен­ня. А тодi сть­об­нув ба­тогом кри­латих ко­ней, i ми шу­гону­ли в не­бо.

Нев­довзi виз­на­чив­ся мар­шрут.

Ми летiли до сди­ноу на пла­нетi чор­ноу хма­ри, на­ужа­ченоу над­по­туж­ни­ми блис­кавка­ми. Пев­но, уу за­лиши­ли, щоб по­лоха­ти над­то до­пит­ли­вих мандрiвникiв.

Над хма­рою на повiтря­них хви­лях гой­дав­ся не­вели­кий кла­поть землi, який зни­зу пiдпи­рали ан­тигравiтацiйнi по­душ­ки. По­серед ць­ого острiвця здiй­ма­лася ста­рез­на ха­лабу­да. З ви­соко­го цег­ля­ного ди­маря в'юнив­ся ди­мок. Оцю будiвлю ото­чува­ло кiль­ка пло­дових де­рев, якi на­полег­ли­во об­ди­рала бруд­на i ох­ля­ла ко­за. На шиу у неу телiпа­лася обiрва­на мо­туз­ка...

Вiзник приш­варту­вав­ся до хвiртки так­сяк злiпле­ноу ого­рожi i по­нуро процiдив:

- Я тут по­чекаю...

Бiльш пох­му­рого мiсця я в життi не ба­чив. Оцi хир­лявi де­рев­ця зi ста­рез­ною ко­зою... Оця мо­торош­на хур­де­лиця блис­ка­вок у ть­мя­ному че­ревi без­межноу хма­ри... I тем­на будiвля, вкри­та плiсня­вою i мо­хом... Од­нак я смiли­во пош­канди­бав до неу i хо­роб­ро пос­ту­кав про­тезом у ма­сивнi ду­бовi дверi. Не маю сумнiву, що ко­ли б во­ни бу­ли на за­сувi, ух мож­на бу­ло б ви­сади­ти хiба що доб­рим об­ло­говим та­раном.

- За­ходь­те! - про­лунав ри­пучий, як iржавi шпiнга­лети, го­лос. - Не за­чине­но!

Я штов­хнув дверi, що бiль­ше па­сува­ли б до бра­ми не­велич­коу фор­тецi, i увiй­шов до бу­дин­ку.

I що ви ду­мас­те? За­тиш­ку i тут не бу­ло!

У прос­то­рому хо­лод­но­му примiщеннi бу­ло ще темнiше, нiж над­ворi. Тiль­ки ме­рех­тливi кри­вавi вiдблис­ки з напiвзруй­но­вано­го камiна ки­дали хи­мернi тiнi вiд му­зей­них тиглiв, до­потоп­них ре­торт i глекiв, якi ма­ло не впри­тул бу­ли пiдсу­нутi ра­зом зi сто­лом до зга­са­ючо­го вог­ни­ща. У цих по­суди­нах щось яв­но не спо­жив­не шипiло i буль­ка­ло.

Не­подалiк ва­ляли­ся вкритi гус­тим ша­ром пи­лу де­талi пов­но­го ри­царсь­ко­го спо­ряд­ження. Пан­цир з обiрва­ними ремiнця­ми, важкi залiзнi ру­кавич­ки, по­точе­на iржею спiдни­ця, гру­без­ний меч у во­лоха­тих од вiковiчноу ко­розiу пiхвах... От тiль­ки шо­лома се­ред ць­ого iсто­рич­но­го мот­ло­ху не бу­ло. Ма­буть, вiн пра­вив гос­по­даревi за ка­занок, бо висiв на лан­цю­гу у камiнi.

Та найбiль­ше ме­не вра­зив сам ха­зя­ун.

Це був ви­сокий, мов жер­ди­на, i ви­суше­ний, як мумiя, чо­лов'яга з дов­гою си­вою бо­родою, що зви­сала до землi i, тре­ба ду­мати, пiдмiта­ла пiдло­гу. На самi й­ого бро­ви бу­ло на­суну­то гос­тро­вер­хий чер­во­ний ков­пак, прим­хли­во роз­ши­тий мiсце­вими зiрка­ми та сузiр'ями. А на вузькi плечi бу­ла на­кину­та чор­на мантiя, геть уся роз­пи­сана ка­балiстич­ни­ми сим­во­лами з бiлоу i чор­ноу магiу. На лiво­му плечi у нь­ого сидiла пiдтоп­та­на со­ва, а в правiй руцi вiн три­мав - жах зга­дати! - ке­лих з людсь­ко­го че­репа. У ць­ому ке­лиху канiбалiв па­рува­ла мас­на рiди­на.

- Ага! - з гос­тиннiстю лю­доже­ра прох­рипiв вiн. - З'яви­лися!

Вiн вту­пив у ме­не про­низ­ли­вий па­ла­ючий пог­ляд. Та хоч якi бу­ли нес­при­ят­ливi для грун­товних дослiджень умо­ви, я помiтив, що од­не око у нь­ого бу­ло штуч­но­го по­ход­ження.

Тим ча­сом ця ака­демiчна сумiш жер­ди­ни з мумiсю зва­жила у руцi свiй страхiтли­вий ке­лих i зно­ву, трiум­фу­ючи, зах­рипiла, мов по­ганий гуч­но­мовець на святi:

- Ще хви­лина... Так, ще хви­лина, i ви б навiки втра­тили най­уро­чистiшу в iсторiу на­шого дис­ка мить...

- Дис­ка? - не зро­зумiв я,

- Так, вiн пла­вас в без­межно­му оке­анi i дав­но пiшов би на дно, як­би не три­мав­ся на трь­ох ве­летенсь­ких ки­тах... Атож, ще хви­лина, i я пе­рехи­лив би свiй магiчний ке­лих. Оце тiль­ки че­кав, ко­ли про­холо­не елiксир...

Магiстр су­нув ке­лих менi пiд нiс. Рiди­на бу­ла на ди­во смер­дю­ча.

- О, це був не­лег­кий шлях до пе­ремо­ги! - нев­га­вав маг. Вiн довiрли­во вик­ла­дав усi своу тас­мницi: - Спо­чат­ку я й гад­ки не мав про елiксир, бо на­магав­ся знай­ти ре­цеп­ту­ру фiло­софсь­ко­го ка­меня.

- Для чо­го? - за­питав я, аби щось ска­зати.

Вiн ви­рячив­ся на ме­не, нiби я бов­кнув найбiль­шу у свiтi дур­ни­цю. Та об­ме­жив­ся ли­ше зне­важ­ли­вим пог­ля­дом, але по­яс­ни­ти по­яс­нив:

- Яс­но для чо­го: щоб за­володiти усiм свiтом.

У нь­ого це зву­чало так при­род­но, нiби вiн зби­рав­ся пiти у лав­ку по хлiб.

- Еге ж, я б тодi ку­пив на зо­лото всiх мирсь­ких во­лодарiв i князiв цер­кви... Та, од­верто ка­жучи, спра­ва по­сува­лася кепсь­ко. У ме­не вже бо­рода вiдрос­ла до по­яса, а я не зру­шив навiть з мер­твоу точ­ки! Отут i пос­та­ло пи­тан­ня про елiксир.

- Чо­му? - не вто­ропав од­ра­зу я.

Моу за­питан­ня по­чали й­ого дра­тува­ти.


- "Чо­му", "чо­му"? - про­бур­чав Кiмiхла. - Яс­но чо­му: щоб по­молод­ша­ти. Ад­же це - елiксир мо­лодостi. Як­би я по­молод­шав, я мiг би роз­по­чати дослiди зно­ву. Я ж не вiдмо­вив­ся вiд ве­лич­но­го намiру за­пану­вати над усiм свiтом вiд бе­рега до бе­рега! Аж тут на ме­не чи­гала но­ва ха­лепа. У ме­не не бу­ло й ше­ляга на ек­спе­римен­ти. Ви­ходи­ло за­чаро­ване ко­ло: щоб знай­ти ре­цеп­ту­ру фiло­софсь­ко­го ка­меня, слiд бу­ло ви­най­ти елiксир мо­лодостi, а щоб ви­гото­вити елiксир, тре­ба бу­ло ма­ти фiло­софсь­кий камiнь! Що бу­ло ро­бити? Та я знай­шов вихiд - узяв i, нез­ва­жа­ючи на су­вору за­боро­ну, ви­кар­бу­вав сди­ний у свiтi не­розмiнний кар­бо­ванець. Ось вiн!

Магiстр Кiмiхла сяг­нув ру­кою у дiрку в мантiу i з радiсним зой­ком ви­добув з надр пiдклад­ки блис­ку­чу мо­нету.

- А навiщо ви утас­мни­чили цей каз­ко­вий ви­нахiд? - поцiка­вив­ся я.

Магiстр зах­ви­лював­ся.

- Яс­но навiщо: як­би я не три­мав й­ого у сек­ретi, грошi швид­ко впа­ли б до цiни би­тих че­репкiв. А яким по­битом я прид­бав би тодi не­обхiднi ре­чови­ни для елiкси­ру? I ко­му б тодi був потрiбен фiло­софсь­кий камiнь?

- А навiщо вам фiло­софсь­кий камiнь, ко­ли ви мас­те не­розмiнний кар­бо­ванець? - з'ясо­вував я.

- Бо­же мiй, ви як ма­ла ди­тина - "навiщо" та "навiщо"! Яс­но навiщо: я б до са­моу смертi не встиг би намiня­ти та­ку ку­пу гро­шей, щоб ку­пити усiх мож­новладцiв. От­же, зно­ву ж та­ки, щоб з успiхом про­вес­ти цю грандiоз­ну фiнан­со­ву опе­рацiю, не­обхiдно зва­рити елiксир!

Вiн нед­ба­ло ки­нув не­розмiнний кар­бо­ванець на стiл i обо­ма ру­ками пiдняв ке­лих.

Хи­мернi логiчнi впра­ви магiстра Кiмiхли на­вели ме­не на три­вожнi роз­ду­ми. Чи не бо­жевiль­ний вiн? Пев­но, бо­жевiль­ний! З'ухав з глуз­ду на iдеу свiто­вого па­нуван­ня. Iнак­ше навiщо су­пер-кiбе­ровi бу­ло по­сила­ти ме­не сю­ди? Тiль­ки бо­жевiль­ний мо­же опи­нити­ся у ка­тегорiу су­щого, що нас­правдi не iснус. Ад­же, хоч й­ого й ото­чус ре­аль­ний свiт, сам вiн жи­ве у ди­вовиж­но­му ви­гада­ному свiтi.

Але, на жаль, ць­ого ди­вака ки­нули нап­ризво­ляще. Жод­но­го санiта­ра! Нiяко­го наг­ля­ду! Пов­на сво­бода дiй, хоч i об­ме­жена кор­до­нами лiта­ючо­го острiвця. За та­ких умов вiн зда­тен на­кухо­вари­ти боз­на-що. Хто й­ого знас, мож­ли­во, Кiмiхла оце три­мас че­реп не з мо­лодiжним на­посм, а з страш­ною от­ру­тою? Жах! Ще ско­нас, i ме­не ж зви­нува­тять, що я був тут при­сутнiй i не за­побiг без­глуз­до­му са­могубс­тву. Вiд цих ду­мок у смер­дючiй ат­мосферi ла­бора­торiу менi по­чали вчу­вати­ся па­хощi гiрко­го миг­да­лю, якi, як вiдо­мо, влас­тивi смер­то­нос­но­му цiанiсто­му калiю.

Я вирiшив будь-що за­побiгти страшнiй тра­гедiу.

- Слу­хай­те, магiстре, - по­чав жа­хати й­ого, - а рап­том у вас у ру­ках не елiксир, а зви­чай­на от­ру­та? Звiдки ви знас­те, що ви на­вари­ли? Чи не кра­ще пос­та­вити дослiд на тва­ринi? Дай­те спо­чат­ку на­пити­ся хо­ча б козi. Тодi по­бачи­мо...

- А це iдея! - пож­вавiшав Кiмiхла. - Але не ду­май­те, що ви ме­не на­ляка­ли. Це справжнiй алхiмiчно чис­тий непiдроб­ний елiксир. Я ва­рив й­ого не нав­мання, як ви га­дас­те, а за фор­му­лою без­смер­тя, яку шу­кав де­сять дов­гих рокiв...

- Де ж во­на - оця фор­му­ла? - ви­гук­нув я, радiючи, що за­раз усе з'ясусть­ся.

- Хе-хе-хе, де фор­му­ла, пи­тас­те? - схид­но за­хихотiв магiстр. - Фор­му­лу вам не по­бачи­ти, як власнi ву­ха! Ру­копис з бо­жес­твен­ним ре­цеп­том елiкси­ру мо­лодостi я здав до надiй­ноу схо­ван­ки з сди­ною умо­вою, щоб уу вiдда­ли тiль­ки у моу власнi ру­ки. Але ходiмте до ко­зи. Хай жи­ве ста­ра, бо менi ще до бiса ро­боти, а я над усе люб­лю ко­зяче мо­локо.

Кiмiхла хлюп­нув у мис­ку омо­лод­жу­валь­но­го на­пою, i ми вий­шли надвiр.

Про­низ­ли­вий хо­лод­ний вiтер хи­лив де­рева. Чор­на бе­зод­ня ве­летенсь­коу хма­ри час вiд ча­су спа­лаху­вала слiпу­чим ме­режи­вом. блис­ка­вок. Ко­за жалiбно ме­кала.

Кiмiхла пос­та­вив пе­ред нею мис­ку i з нес­подiва­ною лагiднiстю пог­ла­див по уу збитiй у бруднi ков­ту­ни шерстi. Ко­за на­хили­лася до мис­ки i по­чала жадiбно сь­ор­ба­ти алхiмiчну рiди­ну. Все вис­мокта­ла!

I тут ста­лося ди­во. За кiль­ка се­кунд пе­ред на­ми жва­во стри­бало бiлень­ке пруд­ке ко­зеня! Тiль­ки обiрва­на мо­туз­ка ще телiпа­лася на й­ого тонкiй шиу, як ре­човий до­каз ней­мовiрноу подiу...

- Вiват! - не­само­вито за­гор­лав магiстр, не­долад­но ви­маху­ючи ру­ками. Вiват! Вiват! Вiват!

Вiн пiдхо­пив ко­зеня на ру­ки, нiжно при­тис­нув до гру­дей i, ку­мед­но пiдстри­бу­ючи, пом­чав до ха­ти. Я за­рипiв за ним слiдом.

"Ти­сяча ас­те­ро­удiв! - ви­ла­яв­ся в душi я. - I ота­ку генiаль­ну лю­дину три­ма­ють по сутi у в'яз­ницi. Та ще, замiсть су­час­них при­ладiв, пiдсу­нули се­реднь­овiчне на­чин­ня! Не­ма ж нiчо­го див­но­го, ко­ли за та­ких жах­ли­вих умов лю­дина тро­хи спри­чинить­ся i поч­не вар­ня­кати про свiто­ве па­нуван­ня або трь­ох осо­руж­них китiв..."

Магiстр ви­пус­тив ко­зеня на пiдло­гу i трем­тя­чими ру­ками схо­пив лю­дожерсь­кий ке­лих. Обид­ва й­ого ока - при­род­не i штуч­не - па­лали з од­на­ковою iнтен­сивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий че­реп до ро­та i жадiбно вись­ор­бав все до ос­таннь­оу краплi.

Я вже був го­товий до митт­свих пе­рет­во­рень i то­му ди­вив­ся на всi очi, щоб не про­мину­ти й най­мен­шоу под­ро­бицi.

Бо­рода у нь­ого по­чала густiша­ти i вко­рочу­вати­ся... Кiлькiсть змор­щок на об­личчi знач­но по­мен­ша­ла... Стан розiгнув­ся... На­раз ста­лося зовсiм не­очiку­ване - з й­ого оч­ницi ви­пало штуч­не око i по­коти­лося по пiдлозi. А на ме­не ди­вило­ся два нор­маль­них людсь­ких ока!

Атож, магiстр Кiмiхла ди­вив­ся на ме­не! I в й­ого очах свiти­лася неп­ри­хова­на пог­ро­за!

- Хто ви? - пiдозрiло за­питав вiн, ози­ра­ючи ме­не пог­ля­дом з нiг до го­лови, нiби впер­ше по­бачив. - I як ви сю­ди пот­ра­пили?

- Та ви що? - зди­вувавсь я, хоч менi вже бу­ло не­сила ди­вува­тися. Нев­же за­були? Ви ж самi п'ять хви­лин то­му роз­повiда­ли менi про фiло­софсь­кий камiнь та елiксир мо­лодостi...

- Який фiло­софсь­кий камiнь? - пох­му­ро вирiк вiн i ки­нув швид­кий пог­ляд на ли­царськi об­ла­дун­ки. - Який елiксир мо­лодостi? Як я мiг роз­повiда­ти про те, про що й сам не маю най­мен­шо­го у­яв­лення?

- А це що? - я тиць­нув паль­цем у бiк не­розмiнно­го кар­бо­ван­ця.

В очах магiстра спа­лах­ну­ла не­побор­на лють, й­ого су­хе об­личчя спот­во­рила огид­на гри­маса. Вiн рвуч­ко стриб­нув до сто­лу i су­дорож­не за­тис­нув не­розмiнний кар­бо­ванець у руцi.

- Трик­ля­тий шпи­гун! - злiсно про­сичав вiн. - Мер­зенний зрад­ни­ку! Ти, пов­зу­чий га­де, по­милив­ся, бо прий­шов по сек­ре­ти, яких я ще не маю... Але це ос­тання по­мил­ка у твос­му зло­чин­но­му життi!

Вiн ки­нув кар­бо­ванець у дiрку в мантiу i схо­пив­ся за му­зейнi об­ла­дун­ки. Надiв на се­бе пан­цир, влiз у залiзну спiдни­цю, опе­резав­ся пу­довим ме­чем i, зловiсно посмiха­ючись, по­чав на­тяга­ти iржавi ру­кавич­ки...

- Я по­ховаю своу тас­мницi ра­зом з то­бою, прой­дисвiте! - мсти­во по­обiцяв вiн.

Я про всяк ви­падок по­зад­ку­вав до две­рей. Але ця зустрiч та­ки ма­ло не скiнчи­лася трагiчно: я сту­пив про­тезом на штуч­не око магiстра i лед­ве не впав.

А як­би впав, то, будь­те певнi, вже не пiдвiвся б, - знавiснiлий Кiмiхла, бе­зумов­но, ска­рав би ме­не.

- Бо­рони­ся, нiкчем­ний ви­род­ку! - за­ревiв магiстр, аж зах­ли­на­ючись вiд гнiву.

Вiн схо­пив­ся за меч. Та зброя не лiзла з пiхов. Пев­но, iржа доб­ре ух зце­мен­ту­вала. Це ме­не i вря­тува­ло. По­ки Кiмiхла, чер­вонiючи вiд нап­ру­ги, сми­кав ме­ча, я схо­пив й­ого штуч­не око i з усiсю мож­ли­вою швидкiстю пош­канди­бав до кри­лато­го екiпа­жа.

Рап­том за мо­сю спи­ною про­лунав мо­торош­ний звук. Це меч на­рештi зi скре­готом вилiз з пiхов.

Я бук­валь­но впав у колiсни­цю i хрип­ко гук­нув вiзни­ковi:

- Ру­шай!

Й­ого не до­вело­ся двiчi зап­ро­шува­ти. Оче­вид­но, мав досвiд. Вiн пiдвiв ба­тога i лун­ко ляс­нув по кру­пах зас­то­яних пе­гасiв.

Ос­таннс, що я ба­чив, це магiстра, який ви­маху­вав дов­же­лез­ним ме­чем i ди­ко во­лав:

- На па­лю зрад­ни­ка! На ба­гат­тя!

Роз­стеб­нутi об­ла­дун­ки гримiли на нь­ому, як кон­сервнi бля­шан­ки на опу­далi...

...Су­пер-кiбер з ГУ­ВОКО­ТУМ­СО ТТ зустрiв ме­не зi спiвчут­ли­вою посмiшкою:

- Ну що? Ба­чили та­ке, чо­го не­ма?

- Ба­чив, хай й­ому грець! Але чо­му ви вва­жас­те Кiмiхлу тим, чо­го не­ма? Прав­да, магiстр - лю­дина з ди­вац­тва­ми, але ж вiн справдi ви­най­шов цiкавi речi!

Ро­бот сум­но заб­ли­мав рiзно­колiрни­ми лам­почка­ми.

- Кожнi де­сять рокiв, - про­казав вiн, - ста­рий вiддас нам на схо­ван­ку пух­кий ру­копис i ста­вить умо­ву, щоб вiдда­ли й­ого тiль­ки й­ому осо­бис­то. У на­шому архiвi нинi зберiгасть­ся цiла ку­па аб­со­лют­но то­тож­них ру­кописiв Кiмiхли, за­галь­ний ти­раж яких вже ста­новить 217 примiрникiв.

- Чо­му ж магiстр по них не при­ходить?

- А вiн i не мо­же прий­ти. Елiксир що­разу вiдки­дас й­ого на де­сять рокiв у ми­нуле, тоб­то у той час, ко­ли вiн тiль­ки по­чинав дослiджу­вати проб­ле­ми вiчноу мо­лодостi. I вiн що­разу точ­но у де­сятирiчний строк ро­бить той са­мий ви­нахiд. Ми мас­мо 217 ру­кописiв, от­же, Кiмiхла зай­масть­ся да­рем­ною пра­цею вже 2170 рокiв. Вiн те, чо­го не­ма, бо хоч iснус по­ряд з на­ми, але жи­ве у­яв­лення­ми стра­шен­но да­леко­го ми­нуло­го. Це постiй­но iсну­ючий анах­ронiзм, жи­вий без­глуз­дий вiчний дви­гун.

Ро­бот при­сунув­ся до ме­не i з щи­рим жа­хом до­дав:

- У­яв­лясте, що ста­лося б, як­би лю­ди ско­рис­та­лися цим бо­жевiль­ним ви­нахо­дом? Людс­тво весь час туп­цю­вало б на мiсцi, пос­туп свiжоу дум­ки вмер би. I нинi навiть нас, ро­ботiв, не бу­ло б! Який жах, який жах! То що, за­пише­те нам по­дяку у кни­гу скарг! За зраз­ко­ву об­слу­гу?

- Атож, юна­че! Но­ри той без­смертний кан­ди­дат у во­лодарi свiту да­рем­но на­магасть­ся за­пану­вати на мiфiчно­му дис­ку, що три­масть­ся на трь­ох ки­тах, й­ого живi спiввiтчиз­ни­ки за­володiли Всесвiтом!!!


З усь­ого бу­ло вид­но, що цi спо­гади стра­шен­но роз­хви­люва­ли зав­жди спокiй­но­го капiта­на Неб­ре­ху. Вiн навiть за­був па­лити i ли­ше те­пер пiдсу­нув до се­бе люль­ку i га­ман. А ко­ли за­палив, то хит­ро прим­ру­жив­ся i закiнчив свою кар­ко­лом­ну роз­повiдь цiлком прис­той­ним космiчним жар­том:

- рди­не, що ме­не не­поко­уть: чи не по­доро­жую я, сам то­го не вiда­ючи, по око спри­чине­ного магiстра кож­но­го де­сятирiччя? Як­що во­но справдi так, то ли­ше за оцим ма­лень­ким су­венiром я то­рував космiчнi путiвцi 217 разiв? Ви мо­жете це збаг­ну­ти?

8. ПЛА­НЕТА, ЯКОт НЕ­МА

Я летiв до капiта­на да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­хи як на кри­лах. Влас­не, це й справдi бу­ли кри­ла. Тiль­ки пiдводнi. По­туж­ний дво­мотор­ний ка­тер з бiли­ми лам­па­сами на бор­тах пруд­ко рiзав ку­черявi хвилi, за­лиша­ючи за со­бою доб­ре вип­ра­сува­ну сма­раг­до­ву дорiжку.

Та ось прим­хли­вим ме­режи­вом вже роз­си­па­ють­ся на при­береж­них ске­лях про­зорi хвилi. Ви­гуль­кнув з гу­щави­ни са­доч­ка верх ла­таноу-пе­рела­таноу ко­роб­ки. На­рештi!

Для та­коу тре­нова­ноу лю­дини, як я, пiдня­тися вго­ру стрiмкою стеж­кою (для зруч­ностi вiдвiду­вачiв капiтан Неб­ре­ха ви­дов­бав на нiй схо­дин­ки, кiлькiсть яких дорiвню­вала квад­ра­товi дю­жини), пробiгти зви­вис­ту сто­метрiвку че­пур­но­го са­доч­ка i од­ним стриб­ком по­дола­ти вiдстань вiд землi до ве­ран­ди бу­ло спра­вою кiль­кох хви­лин.

Але, як не поспiшав, все ж встиг помiти­ти бiля по­шар­па­ноу ча­сом i прос­то­ром ра­кети капiта­на но­вень­кий од­номiсний вер­толiт з жов­тим тав­ром МКМ у зе­лено­му колi. Яс­но, це на чер­го­вий се­анс умов­ляння при­був пиш­но­мов­ний фахiвець з Му­зею космiчних мандрiв. У по­переднiх но­тат­ках я побiжно зга­дував про ць­ого нев­томно­го мис­ливця за су­венiра­ми капiта­на Неб­ре­хи.

Цi су­венiри бук­валь­но спа­ти не да­вали працiвни­кам му­зею. Во­но й не див­но, бо по­ки капiтан Неб­ре­ха не пос­ту­пить­ся сво­уми унiку­мами, здо­бути­ми у не­забутнiх космiчних ман­драх, ко­лекцiу му­зею нiко­ли не бу­дуть пов­ни­ми.

Я ти­хень­ко про­чинив дверi вiтальнi, на­перед сма­ку­ючи радiсний зойк Неб­ре­хи, та ма­ло сам не скрик­нув вiд нес­подiван­ки. Й пiвпог­ля­ду бу­ло до­сить, аби пе­реко­нати­ся, що я поспiшав не­дарем­но: капiта­новi заг­ро­жува­ла страхiтли­ва i не­очiку­вана не­без­пе­ка.

Нинi я мо­жу з певнiстю ска­зати, що ко­ли б тодi на мос­му мiсцi опи­нив­ся сам капiтан Неб­ре­ха, вiн би з влас­ти­вою й­ому об'сктивнiстю по­чав оцю роз­повiдь так:

- Як­би то­го чор­но­го дня я запiзнив­ся бо­дай на хви­лину, у са­дибi не за­лиши­лося б жод­но­го су­венiра, i менi за­раз нi про що бу­ло б вам оповiда­ти...

Атож!

Тiль­ки-но я за­зир­нув у кiмна­ту, як щас­ли­ву посмiшку на мос­му об­личчi зас­ту­пила гнiвна гри­маса. Я доб­ре пам'ятаю цю iстот­ну де­таль, бо са­ме нап­ро­ти вхо­ду сто­яло дзер­ка­ло.

Та й хто за­лишивсь би бай­ду­жим, ко­ли б по­бачив, як у вiтальнi ме­тушить­ся роз­червонiлий вiд надмiрно­го збуд­ження мис­ли­вець за су­венiра­ми i га­ряч­ко­ве на­пихас ве­личез­ну тор­бу безцiнни­ми космiчни­ми релiквiями мiжзо­ряно­го вов­ка?

А сам капiтан Неб­ре­ха вер­хи си­дить на дра­бинцi, гос­тра верхiвка якоу, мов пiдко­рений гiрсь­кий пiк, ви­пинасть­ся з гус­тоу тю­тюно­воу хма­ри, i без­по­рад­но спос­терiгав це свавiлля. I, го­лов­не, капiтан навiть сло­ва не мо­же ска­зати без­со­ром­но­му злодiсвi або пок­ли­кати на помiч, бо з ро­та у нь­ого вiялом стир­чать дов­же­лезнi цвя­хи, а в лiво­му кут­ку ще мiцно за­тис­ну­та незмiнна люль­ка. Дим з неу ва­лус, як з дiючо­го вул­ка­на. До то­го ж i ру­ки Неб­ре­хи не вiльнi, бо в однiй вiн три­мас важ­кень­кий мо­лоток, а в другiй са­дову ло­пату.

А схвиль­ова­ний та­кою рiдкiсною на­годою по­чат­ку­ючий злодiй, як хорт, ниш­по­рить по всiх за­кут­ках i ще мас на­хабс­тво за­питу­вати:

- О вель­ми­щед­рий капiта­не, чи доз­во­лите ви менi прис­дна­ти до му­зей­ноу ко­лекцiу ще оцей справжнiй зуб справжнь­ого дра­кона? Здасть­ся, ви при­вез­ли й­ого аж iз Ма­гел­ла­новоу Хма­ри?

У вiдповiдь бра­вий капiтан тiль­ки по­нуро зас­кре­готав зу­бами i цвя­хами.

- Щи­ро дя­кую! - по-те­ат­раль­но­му вкло­нив­ся Неб­ресi му­зей­ний до­муш­ник. Я ду­маю, мiй лю­бий капiта­не, що ви не бу­дете за­пере­чува­ти, як­що я прис­днаю до ко­лекцiу та­кож вiдо­мий вам гле­чик з ку­рявою Чу­маць­ко­го Шля­ху?

Капiтан аж зас­тогнав крiзь цвя­хи вiд без­си­лоу лютi.

- А "Цiка­ва ариф­ме­тика" з Кiбе­ри? Хiба мож­на за­бути про неу? Хiба ж бу­де пов­ною на­ша ко­лекцiя без цiсу по­цуп­ле­ноу у ро­ботiв релiквiу?

Зви­чай­но, капiтан тiль­ки й мiг, що з обу­рен­ням пих­ка­ти сво­сю про­куре­ною люль­кою. А пiдступ­ний екс­пропрiатор зух­ва­ло вва­жав це ви­муше­не мов­чання за не­запе­реч­ний знак зго­ди.

Та му­шу виз­на­ти, що з су­венiра­ми вiн по­водив­ся ду­же обе­реж­но. Пе­ред тим як вки­нути якусь рiч у не­нажер­ли­ву па­щеку тор­би, вiн дбай­ли­во, на­че ма­ти ди­тину, спо­вивав уу м'якою хло­релою. Од­ра­зу бу­ло вид­но, що гра­бус не тем­ний, не­освiче­ний вар­вар, а за­коха­ний у свос дiло еру­дит. Са­ме за цю бла­город­ну вiдданiсть iнте­ресам на­уки капiтан Неб­ре­ха зго­дом ви­бачив й­ому.

Тим ча­сом еру­дова­ний злодiй за­кинув на­топ­та­ну тор­бу за плечi i чкур­нув до две­рей. Ба­чили б ви, як вiн ос­товпiв, ко­ли зне­наць­ка тиць­нув­ся но­сом у мою грiзну пос­тать! Оче­вид­но, в той трагiчний для Му­зею космiчних мандрiв мо­мент я ви­дав­ся й­ому жи­вим у­особ­ленням мо­раль­но­го ко­дек­су.

- Умiв крас­ти, умiй i очи­ма лу­пать! - су­воро нас­ва­рив­ся я на нь­ого паль­цем i пов­чаль­но до­кинув: - Лiпше ус­ти хло­релу i пас­ту, та чужi су­венiри не крас­ти!

По­ки я сповiдав на­уков­ця, капiтан Неб­ре­ха влуч­ним уда­ром заг­нав у стiну ос­таннь­ого цвя­ха, надiй­ни­ми морсь­ки­ми вуз­ла­ми прив'язав до ло­пати стро­кату стрiчку i вро­чис­то повiсив цей не­показ­ний са­довий iнстру­мент на стiну. Вiдтак спус­тився з над­хмар­них ви­сот, ки­нув на свою ро­боту оцiню­ючий кри­тич­ний пог­ляд i, вель­ми за­дово­лений, ве­село за­муги­кав собi пiд нiс ко­ман­дорсь­кий марш.

Ме­не оця нез­ро­зумiла прим­ха капiта­на вра­зила, як ко­лись й­ого звич­ка па­лити пе­ред груб­кою. Спiй­ма­ний на га­рячо­му фахiвець теж роз­зя­вив ро­та.

Так! Як­би Неб­ре­ха оз­до­бив вiталь­ню важ­ким на­мис­том якiрних лан­цюгiв, зу­бас­ти­ми ще­лепа­ми тиг­ро­воу аку­ли або хай навiть пот­ворною мумiсю брид­ко­го вось­ми­нога, я i бро­вою не повiв би. Але на вид­нотi по­чепи­ти зви­чайнiсiнь­ку ло­пату! Та ще се­ред космiчних скарбiв, яким цiни не­мас! I хоч би но­вень­ку, а то бу­валу в бу­валь­цях...

- Капiта­не, - з по­дивом за­питав я, - навiщо ви повiси­ли та­ку сумнiвну прик­ра­су?

Капiтан Неб­ре­ха нек­вапли­во ви­бив на твер­ду, як ко­пито, до­лоню попiл з люль­ки i ли­ше тодi за­гад­ко­во вiдповiв:

- Як­би наш вче­ний друг знав iсторiю оцiсу, як ви цiлком пра­виль­но виз­на­чили, прик­ра­си, вiн би сь­огоднi не га­ряч­ку­вав, а тер­пля­че че­кав бiльш слуш­ноу на­годи...

Вiд цiсу ба­гато­обiця­ючоу ти­ради на­шого вче­ного дру­га ки­нуло у пе­кучий жар. Я по­бо­ював­ся, що вiд спо­пеля­ючо­го со­рому у нь­ого зай­меть­ся во­лос­ся, i ми­моволi по­чав шу­кати очи­ма вог­не­гас­ник.

- Ав­жеж, - на­полiг капiтан Неб­ре­ха, - як­би не оця ло­пата, наш вче­ний друг не гра­бував би нинi ста­рого капiта­на, а спос­терiгав би у те­лес­коп де­сяту пла­нету Со­няч­ноу сис­те­ми.

- Де­сята пла­нета?! - за­чудо­вано пе­репи­тав я.

- Еге ж, - хо­лод­нокров­не пiдтвер­див капiтан Неб­ре­ха, - бо ця пла­нета вже з мо­мен­ту сво­го ут­во­рен­ня ма­ла солiдну ат­мосфе­ру.

Я вiдчу­вав, що й­ду га­рячи­ми слiда­ми свiжень­коу iсторiу. Мос­му хви­люван­ню не бу­ло меж. Ще б пак! Сон­це не встиг­не прий­ня­ти за обрiсм свою вечiрню морсь­ку ван­ну, як мiй блок­нот по­пов­нить­ся ще од­ним хви­лю­ючим за­писом! I хто б мiг по­дума­ти, що вiко­пом­ною вiхо­то в iсторiу космiчних дослiджень ви­явить­ся зви­чай­на ло­пата?

Але наш вче­ний друг од­ра­зу зро­бив нез­граб­ну спро­бу за­пере­чити при­голом­шли­ве повiдом­лення капiта­на Неб­ре­хи.

- Яка ще де­сята пла­нета? - за­питав вiн з та­ким ви­разом, нiби об'ув­ся кис­ли­цями. - На­уцi вiдомi ли­ше дев'ять пла­нет, що круж­ля­ють нав­ко­ло Сон­ця. Мер­курiй, Ве­нера, Зем­ля, Марс, Юпiтер... - за­гинав вiн пальцi.

- До­сить! - зу­пинив капiтан Неб­ре­ха цю скеп­тичну де­сяти­палу рахiвни­цю. - Каз­ку про дев'ять пла­нет знас ко­жен шко­ляр, який хоч раз три­мав у ру­ках пiдруч­ник з ас­тро­номiу.

Капiтан зруч­но вмос­тився у ко­ман­дорсь­ке крiсло, за­рядив люль­ку доб­ря­чою пуч­кою тю­тюну, але по­чав свою за­хоп­лю­ючу роз­повiдь ли­ше тодi, ко­ли дим з вог­не­диха­ючо­го кра­тера люль­ки за­ховав й­ого вiд очей слу­хачiв ра­зом з про­тезом i ву­сами.

- Не ду­маю, щоб навiть наш вче­ний друг на­важив­ся за­пере­чува­ти за­галь­новiдо­му iсти­ну: ас­тро­номiя дав­но вий­шла з пе­люшок кабiнет­ноу на­уки i мiцно ста­ла на но­ги прак­тично­го досвiду, - по­вагом повiв вiн. - Скiль­ки вже бу­ло вiдкриттiв, але й лосi зо­ряна на­ука по­лонить ро­ман­тикiв сво­уми незлiчен­ни­ми тас­мни­цями i нез­багнен­ни­ми за­гад­ка­ми Всесвiту. Узя­ти хо­ча б кос­мо­гонiю, роздiл ас­тро­номiу, що на­магасть­ся розв'яза­ти тас­мни­цю по­ход­ження не­бес­них тiл. Це, ска­жу я вам, мiцний горiшок! Та хоч як вче­ним важ­ко бу­ло, а гiпо­тез що­до "звiдки все взя­лося" нiко­ли не бра­кува­ло.

Щоп­равда, тут па­нував пов­ний рiзнобiй. Однi вва­жали, що пла­нети ут­во­рили­ся з хо­лод­них кам'яних брил, iншi га­дали, що з со­няч­них кра­пель, якi на­ше свiти­ло стру­сило з се­бе, як пiт з чо­ла. Третi за­пев­ня­ли, що ма­терiалом свiто­будо­ви бу­ла хма­ра га­зу, а чет­вертi до­води­ли, що то бу­ли пок­ла­ди космiчно­го шла­ку. Бу­ла навiть ви­суну­та iдея, нiби у сте­риль­но чистi во­лодiння Сон­ця ко­лись вдер­ла­ся гiгантсь­ка зiрка-заб­лу­да з ве­личез­ною си­лою тяжiння. Ну, яс­но! Свiти­ла вче­пили­ся у про­тубе­ранцi од­не од­но­го, як хлоп'ята у чуп­ри­ни. Про­тубе­ранцi летiли клоч­чям! З тих шматкiв, мов­ляв, зго­дом й ут­во­рили­ся пла­нети.


Але менi, мiжзо­ряно­му прак­ти­ковi, ця гiпо­теза ви­дасть­ся зовсiм смiхо­вин­ною. Як­би пла­нетнi сис­те­ми справдi ут­во­рюва­лися че­рез отакi рiдкiснi навiть у всесвiтнiх мас­шта­бах су­тич­ки, я б ух би за­раз усi по­раху­вав на паль­цях, як це по­люб­ляс ро­бити наш вче­ний друг. При­чому пальцi мо­су сди­ноу но­ги ще за­лиши­лися б про за­пас.

Та на ць­ому покiнчи­мо з ек­скурсiсю у дрiмучi хащi кос­мо­гонiчних гiпо­тез, бо зреш­тою честь прак­тично розв'яза­ти найбiль­шу тас­мни­цю свiто­будо­ви ви­пала на мою до­лю. Нинi про це зна­ють усi моу знай­омi. А знай­омих у ме­не, самi ро­зумiсте, бiль­ше, нiж нез­най­омих.

Втiм, не бу­ду кри­тися: до­помiг менi не­щас­ли­вий ви­падок. Так, я не об­мо­вив­ся! Як­би не фа­таль­ний для ме­не збiг об­ста­вин, кос­мос досi три­мав би пiд сь­ома хит­ро­муд­ри­ми зам­ка­ми од­ну з найцiкавiших сво­ух тас­мниць.

А дiло бу­ло так.

Ми з Ази­мутом по­вер­та­лися з да­леких мандрiв у сузiр'я Вiзни­чого. Там ми вив­ча­ли пе­редо­вий досвiд ви­корис­тання ас­те­ро­удiв, як де­шево­го ван­тажно­го кос­мотран­спор­ту.

Приз­на­тися, по­дорож бу­ла важ­кень­кою.

Ма­ло то­го, що пiд час чер­гу­ван­ня Ази­мут за­був пiдтяг­ти ги­рю хо­дикiв, i ми зби­лися з лiку ча­су, так вiн ще про­гавив ма­нюсiнь­ку по­рошин­ку, яка з треть­ою космiчною швидкiстю про­шила ба­ки з паль­ним. I до то­го лег­ко це зро­била, нiби замiсть ти­тано­вих бакiв ко­роб­ка ма­ла мильнi буль­баш­ки. Яс­но, гiдрат спир­ту мит­тю ви­пару­вав­ся у простiр.

Це бу­ла не­поп­равна втра­та.

Ази­мут у роз­пачi. Си­дить у кут­ку, мов по­кара­на ди­тина, i не­щад­но сть­обас се­бе ба­тогом са­мок­ри­тики:

- В усь­ому вин­на тiль­ки моя лег­ко­важнiсть! Що я на­робив! Ой-ой-ой! Капiта­не, навiщо ви взя­ли у цю вiдповiдаль­ну по­дорож та­ку безвiдповiдаль­ну лю­дину? Ай­ай-ай! Ка­ри за це на вас не­мас!

Ну, до­вело­ся су­воро наг­ри­мати на нь­ого, щоб хло­пець ос­та­точ­но не за­губив го­лову i не на­ко­ув но­вих дур­ниць.

За iнерцiсю пiдлiтас­мо до кор­донiв Со­няч­ноу сис­те­ми, тут тре­ба ма­нев­ру­вати, а в ба­ках па­лива анi краплi. Су­хо, як у пiща­них ко­лодя­зях се­реднь­о­азiатсь­коу пус­телi.

Отут i по­чала­ся неп­рисмнiсть. Навiть без навiгацiй­них при­ладiв бу­ло помiтно, як ра­кета ви­гинас тра­су, повiль­но, але пев­но ста­ючи на довiчний орбiталь­ний якiр со­няч­но­го тяжiння.

На­гальнiсть рiшу­чих дiй бу­ла оче­вид­ною. Як­що пус­ти­ти все на са­моп­лив, то невiдо­мо, скiль­ки рокiв нам до­ведеть­ся мет­ля­ти нав­ко­ло Сон­ця за ме­жами сис­те­ми, по­ки мою мiкролiтраж­ку помiтять з ви­пад­ко­вого зо­рель­ота. Та й знай­дуть, мож­ли­во, самi кiстки!

А людс­тво ж че­кас нас з тру­довою пе­ремо­гою, че­кас не до­чекасть­ся пе­редо­вого досвiду цивiлiзацiй сузiр'я Вiзни­чого у га­лузi ви­корис­тання ас­те­ро­удiв як при­род­но­го ван­тажно­го тран­спор­ту.

Був, прав­да, один хоч i не­надiй­ний, але вихiд: пiджи­вити дви­гуни лiка­ми з похiдноу ап­те­ки - во­ни ж всi на спир­ту. Та чи на­дов­го ух вис­та­чить? Од­на­че вий­няв лiки з шаф­ки i за­ходив­ся бiля дви­гунiв по­рати­ся.

Мо­жете менi повiри­ти, це спра­вило на Ази­мута на­леж­ний ефект. У мо­го штур­ма­на вiд по­диву очi ро­гом полiзли. Та ко­ли отя­мив­ся, без­ко­рис­ли­во зап­ро­пону­вав свiй за­пас оде­коло­ну. Ази­мут зав­ше був че­пуру­ном!

А я, нiби нiчо­го ви­дат­но­го не ста­лося, лю­бесень­ко по­яс­нюю й­ому:

- Зви­чай­но, оцих за­пасiв на двох - це крап­ля у морi. Не вис­та­чить навiть до най­ближ­чоу пла­нети, Плу­тона. От­же, один з нас му­сить за­лиши­тися тут, на орбiтi, а дру­гий ху­тень­ко злiта­ти на Плу­тон по па­ливо.

- Я! - анi се­кун­ди не ва­га­ючись, ге­ро­уч­но оз­вався Ази­мут. - Я за­лишу­ся!

- Нi, за­лишусь я, - по-доб­ро­му втов­кма­чую й­ому. - А ти, ди­вись, не ба­рися.

- Що це за ви­гад­ки? - не на жарт обу­рив­ся Ази­мут. - Де спра­вед­ливiсть? - ре­петус вiн. - Хiба вам не вiдо­ме пра­вило, що капiтан за­лишас ко­рабель ос­таннiй? - пов­час ме­не.

Я навiть роз­чу­лив­ся вiд тих слiв. Ота­ка са­мовiдданiсть! Мiй вiрний штур­ман го­товий зчи­нити бунт на бор­ту, що зав­жди су­воро ка­расть­ся, аби вря­тува­ти жит­тя капiта­на! Та рiшен­ня мос бу­ло не­похит­не. На це я мав до­сить пiдстав.

Звiсно, я й виг­ля­ду не по­даю, що й­ого сло­ва за­чепи­ли ме­не за жи­ве, а спокiй­но, як малiй ди­тинi, по­яс­нюю:

- З уся­кого пра­вила, Ази­муте, с ви­няток. З цiсю аксiомою те­бе му­сили поз­най­оми­ти ще у се­реднiй школi. А по­дорож на лiках та оде­колонi - це прос­то не­чува­ний у мо­уй ба­гаторiчнiй прак­тицi ви­няток. Да­вай роз­гля­немо цю проб­ле­му з усiх бокiв, як тве­резi лю­ди. Щоб за та­ких нiкчем­них за­пасiв па­лива щас­ли­во дiста­тися до Плу­тона, ко­роб­ку слiд зро­бити ле­гень­кою, як пiр'яч­ко, щось на зра­зок по­рожнь­ого бiдо­на. Усе зай­ве - за борт! Вис­но­вок - один з нас...

- Я! - зно­ву на тiй же драж­ливiй нотi, як зiпсо­вана грам­плас­тинка, за­волав Ази­мут. - Я зай­вий!

- Нi, Ази­муте, - зму­шений був зас­му­тити й­ого, - зай­вий на бор­ту я! На це с два до­кази, жо­ден з яких ти не в си­лах спрос­ту­вати. По-пер­ше, я, нiвро­ку, важ­чий за те­бе. А це за­раз мас вирiшаль­не зна­чен­ня. По-дру­ге, ти со­баку з'ув у штур­манськiй на­уцi. Ду­масш, я за­був твою при­году у сузiр'у Псiв?

Але, ма­буть, мiй вiрний штур­ман i досi пру­чав­ся б десь на кор­до­нах Со­няч­ноу сис­те­ми (хло­пець вiн впер­тий!), як­би я влас­но­руч­но не наш­кря­бав вiдповiдний на­каз по ко­робцi. У па­раг­рафi пер­шо­му я без­жаль­но спи­сав се­бе за борт, як не­потрiбний ба­ласт, а в па­раг­рафi дру­гому по самi ву­ха на­ван­та­жив Ази­мута вiдповiдальнiстю за все. Вiдтак прик­но­пив на­каз пе­ред очi штур­ма­новi. Оскiль­ки вiн дис­циплiно­ваний, все й улад­на­лося.

Ав­жеж, за­лишивсь я в чорнiй бе­зоднi на са­мотi. Тiль­ки й по­бачив, з якою ска­женою швидкiстю чкур­ну­ла дбай­ли­во ви­пот­ро­шена ко­роб­ка до най­ближ­чоу пла­нети.

А за­галом я влаш­ту­вав­ся не­пога­но. Роз­ва­лив­ся на ко­лодi, люль­ку пос­моктую, щоб на ви­падок ме­те­орит­но­го бом­барду­ван­ня ут­во­рити нав­ко­ло се­бе стiй­ку тю­тюно­ву ат­мосфе­ру. Знас­те, зав­бачливiсть нiко­ли не за­вадить, а вiдо­мо ж, що це найбiльш надiй­ний за­хист, бо в ат­мосферi ме­те­ори­ти мо­мен­таль­но зго­ря­ють.

А нав­кру­ги, ку­ди не кинь оком, каз­ко­ва кар­ти­на. Жовтi, оран­жевi, чер­вонi, бла­китнi i бiлi зiрки во­дять нев­пинний космiчний та­нок. Куд­латi ко­мети влаш­ту­вали пус­тотливi пе­рего­ни.

Од­на нез­ручнiсть: з пра­вого бо­ку со­неч­ко пiдсма­жус, а з лiво­го одвiчний мо­роз пе­че. Як бiля вог­ни­ща взим­ку. Та й це ско­ро ми­нуло­ся, бо моу бо­ки не­заба­ром при­поро­шило прис­той­ним ша­ром космiчно­го пи­лу. А пил, самi знас­те, по­ганий теп­лопровiдник.

На­топ­тав я люль­ку свiжень­ким тю­тюном, ста­ран­но роз­па­лив уу та й, сам не знаю як, задрiмав.

Так от. Дов­го спав чи ма­ло, ко­ли чую, хтось чов­петь­ся на менi. Роз­плю­щив я очi - нiчо­го не ба­чу. Страхiтли­ва тем­ря­ва пог­ли­нула весь Всесвiт! Жод­ноу зiрки. Жод­ноу ко­мети. Жод­но­го про­меня свiтла. Тiль­ки пох­му­ра зловiсна тем­ря­ва. Спро­бував бу­ло про­тер­ти очi, та з жа­хом пе­ресвiдчив­ся, що не мо­жу й паль­цем во­рух­ну­ти. Ле­жу без­по­рад­ний, як не­мов­ля у пе­люш­ках.

Си­ли не­беснi!!! Нев­же я отак аку­рат­но прос­пав досi не ба­чену страш­ну всесвiтню ка­тас­тро­фу?!

Доб­ре, хоч люль­ка ще ку­рила­ся!

Я нер­во­во за­тяг­нувся i зно­ву зап­лю­щив очi, щоб не ба­чити ць­ого кош­марно­го по­ховаль­но­го мо­року. I рап­том по­чув сла­бень­кий, на­че крiзь ва­ту, го­лос Ази­мута.

- Капiта­не, ау! - ледь чут­но во­лав мiй вiрний штур­ман.

Це ме­не ще бiль­ше вра­зило. Я ж доб­ре вив­чив усi регiстри Ази­муто­вого го­лосоч­ка. Ко­ли за­гор­лас на пов­ну по­тужнiсть, то вiд радiопе­реш­код хрип­лять прий­мачi на всiх пла­нетах.

А тут - ледь чу­ти!

"Що ж тра­пило­ся? - три­вож­но розмiрко­вував я. - Як­що Ази­мут жи­вий i здо­ровий (а це факт, який кри­чить сам за се­бе!), то, ма­буть, всесвiтнь­оу ка­тас­тро­фи не бу­ло. Але чо­му ж тодi я нiчо­го не ба­чу? Хто об­хо­пив ме­не так щiль­но, що я не го­ден i во­рух­ну­тися? I, на­рештi, хто отак на­хаб­но чов­петь­ся на менi?"

Аж рап­том страш­на дум­ка блис­кавкою про­низа­ла мiй мо­зок.

Нев­же, по­ки я спав, ме­не вiд буш­при­та до кло­тикiв, по всь­ому ран­го­уту, при­поро­шило гру­без­ним ша­ром космiчно­го пи­лу? Нев­же я опи­нив­ся у ядрi но­вона­род­же­ноу пла­нети? Нев­же оце мiй штур­ман Ази­мут блу­кас по пла­нетi Неб­ресi i шу­кас сво­го капiта­на?

Атож, то бу­ло мо­торош­не прозрiння!

Мiй тре­нова­ний мо­зок пос­лужли­во на­гадав, що навiть зем­ноу по­верхнi, нез­ва­жа­ючи на ба­гатокiло­мет­ро­ву ат­мосфе­ру, що­року до­сягас три ти­сячi тонн космiчно­го пи­лу. Прав­да, для Землi це ми­нас не­помiтно, бо уся ця пи­люга роз­по­рошусть­ся на площi по­над п'ят­сот мiль­йонiв квад­ратних кiло­метрiв. Але для мо­ух, порiвню­ючи з рiдною пла­нетою, кар­ли­кових га­баритiв й пiвде­сят­ка тонн бу­ло цiлком до­сить.

Му­шу ще раз на­гада­ти: як­би я за тих об­ста­вин роз­гу­бив­ся хоч на хви­лину, ви б за­раз не слу­хали те­ревенi ста­рого капiта­на. Зго­дом Ази­мут виз­нав, що са­ме тiсу вирiшаль­ноу хви­лини вiн лад­нався стар­ту­вати з невiдо­моу пла­нети i об­летiти усю нав­ко­лосо­няч­ну орбiту, на яуiй я мав й­ого че­кати. Зро­зумiло, у ць­ому прик­ро­му ви­пад­ку я б навiки зах­ряс у над­рах но­во­ут­во­рено­го не­бес­но­го тiла.

Я ли­хоман­ко­ве шу­кав по­рятун­ку з цiсу пас­тки.

Та по­рятун­ку не бу­ло. "Нiчо­го, каш­та­не, - як мо­жу, втiшаю сам се­бе, бу­вас гiрше. У те­бе с хоч ос­тання роз­ра­да - люль­ка..."

I тут ме­не на­че ося­яло.

Люль­ка!

Ось що ме­не по­рятус!

Ад­же ко­ли во­на ку­рить­ся, зна­чить, уу кра­тер ще виг­ля­дас на по­вер­хню пла­нети!


Ко­жен ба­чив, як курцi з досвiдом умiють ви­пус­ка­ти дим на за­мов­лення - i стру­моч­ком, i кiль­ця­ми. А я в цiй га­лузi мав не­аби­який стаж. Складнiсть по­ляга­ла ли­ше у то­му, що я му­сив жон­глю­вати ди­мом не з ро­та, а без­по­середньо з люль­ки. Та все бу­де га­разд, як­що Ази­мут не зап­лю­щува­тиме очi в от­руйнiй тю­тюновiй ат­мосферi пла­нети.

Ну, зо­сере­див ува­гу i по­чав: ви­пус­тив три стру­моч­ки, потiм три кiль­ця, а тодi ще три стру­моч­ки. За­чекав тро­хи i зно­ву пов­то­рив у такiй же послiдов­ностi. А хто ж з мiжзо­ряних мандрiвникiв не знас ць­ого умов­но­го сиг­на­лу бiди? Й­ого зап­ро­вади­ли ще у до­бу вiдваж­них мо­реп­лавцiв. От тiль­ки не­поко­уло, чи не ло­вить Ази­мут гав i чи вис­та­чить у люльцi тю­тюну на сиг­налiзацiю?

Та, на щас­тя, пiд час спiль­них мандрiв я та­ки прив­чив Ази­мута спос­терiга­ти i са­мостiй­но мис­ли­ти. Лед­ве вiн по­бачив ди­мову перiоди­ку, як спiвста­вив усю су­купнiсть фактiв i дiй­шов логiчно­го умо­виво­ду, що це й­ого ви­нахiдли­вий капiтан у та­кий свосрiдний спосiб пе­редас з надр пла­нети три­вож­ний сиг­нал 805.

А далi все вже бу­ло ду­же прос­то. Не до­вело­ся навiть вик­ли­кати ря­туваль­ноу ко­ман­ди. Ази­мут з й­ого не­нор­маль­ною си­лою прек­расно впо­рав­ся сам один.

Хоч якою не­без­печною бу­ла для ме­не ця при­года, та я за­лишив­ся над­зви­чай­но за­дово­лений. Ад­же ра­зом з пла­нетою Неб­ре­хою бу­ло розвiяно го­лов­ну тас­мни­цю кос­мо­логiу - сек­рет на­род­ження пла­нет! А - я ж навiть не зби­рав­ся роз­гри­зати цей горiшок!

Вiдкрит­тя бу­ло та­ке ви­дат­не, що ме­не за­оч­но об­ра­ли по­чес­ним чле­ном усiх на­яв­них ака­демiй ще до трiум­фаль­но­го по­вер­нення на Зем­лю. От тiль­ки дип­ло­ми я ку­дись зат­кнув, а те­пер сам не знай­ду...

Та, як­що по­дума­ти, навiщо вам дип­ло­ми? Хiба бра­кус iнших пе­рекон­ли­вих до­казiв? Ось я пе­ред ва­ми, жи­вий i здо­ровий. Ось моя рятiвни­ця-люль­ка. А пла­нети Неб­ре­хи не­ма, хоч шу­кай­те уу на небi з най­по­тужнiшим те­лес­ко­пом. Ко­ли не вiри­те, за­питай­те пер­шо­го-лiпшо­го ас­тро­нома. Ко­жен охо­че пiдтвер­дить моу сло­ва! Спра­ва в тiм, що розгнiва­ний Ази­мут розвiяв пла­нету­пас­тку по всiй пе­риферiу Со­няч­ноу сис­те­ми. уу навiть не встиг­ли сфо­тог­ра­фува­ти...

...Капiтан де­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха за­мовк. Вiн нек­вапли­во пос­ту­кав кра­тером люль­ки по биль­цю крiсла i зно­ву по­тяг­нувся до кап­шу­ка.

А я сидiв, до краю вра­жений й­ого ней­мовiрною роз­повiддю, i нiяк не мiг зiбра­тися з дум­ка­ми. Во­ни тiка­ли вiд ме­не нав­себiч, не­мов га­лак­ти­ки у Всесвiтi. Та все ж пiдсвiдо­мо я вiдчув, що Неб­ре­ха об­ми­нув якусь ду­же важ­ли­ву под­ро­бицю, без якоу вся й­ого сповiдь виг­ля­дала не­завер­ше­ною.

Я за­дум­ли­во пiдвiв очi i рап­том по­бачив на стiнi ло­пату, про яку геть-чис­то за­був.

Ось во­на - нез'ясо­вана под­ро­биця!

- Капiта­не, - на­гадав я гос­по­даревi, бо на­ука не тер­пить бiлих плям, а що спiль­но­го з тас­мни­цями кос­мо­гонiу мас оця са­дова ло­пата?

- Справдi! - сха­менув­ся капiтан, але замiсть вiдповiда­ти за­ходив­ся зо­серед­же­но за­ряд­жа­ти люль­ку тю­тюном.

Наш вче­ний друг за­попад­ли­во пiднiс й­ому па­ла­ючо­го сiрни­ка.

А ко­ли нав­ко­ло го­лоу, як шкiль­ний гло­бус, го­лови Неб­ре­хи поп­ливли ле­генькi хмар­ки, вiн хит­ро прим­ру­жив­ся i за­ува­жив:

- А ви що? Нев­же серй­оз­но вва­жас­те, що штур­ман Ази­мут пат­рав пла­нету Неб­ре­ху го­лими ру­ками?

9. ПО ТОЙ БIК СВIТЛА

По­чаток ць­ому ди­вовиж­но­му (з яко­го бо­ку Всесвiту не пог­лянь) вiдкрит­тю в га­лузi неб­ре­хоз­навс­тва пок­ла­ла ви­пад­ко­ва зустрiч з лю­диною, про яку навiть капiтан Неб­ре­ха зав­жди зга­дус з не­чува­ною при­хильнiстю i доз­во­ляс собi люб'яз­но ве­лича­ти уу сво­ум най­до­рож­чим дру­гом. Пiсля цiсу ку­цень­коу ха­рак­те­рис­ти­ки вам вже й са­мим бу­де втям­ки, що мо­вить­ся про ко­лись вiдо­мого на всiх космiчних тра­сах мандрiвни­ка, а нинi вик­ла­дача шко­ли кос­мо­навтiв капiта­на Ко­зира. Зга­ду­ючи те­пер цю зустрiч, я ми­моволi за­мис­лю­юся над дiалек­тичною при­чиннiстю всесвiтньо-iсто­рич­них явищ - як ото наслiдки бу­ден­но­го дрiб'яз­ку рап­том на­бува­ють воiсти­ну га­лак­тичних мас­штабiв...

Але - до дiла!

Од­но­го дня я пiшов на кон­суль­тацiю до Iнсти­туту га­лак­то­логiу з де­яки­ми но­тат­ка­ми iз жит­тя i дiянь капiта­на да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­хи. Ко­ли це з павiль­йону "Со­ки-во­ди" до­линув ог­лушли­вий го­лос:

- Грiм i блис­кавка! Зна­мени­тий бiог­раф Неб­ре­хи влас­ною пер­со­ною! Та ще з но­вим ру­копи­сом на бор­ту! Ану, галь­муй!

I що ви ду­мас­те? Весь ву­лич­ний рух зав­мер: при­голом­шенi водiу ав­тотран­спор­ту вирiши­ли, що зап­ра­цював гуч­но­мовець ОРУ­Да.

Скло у павiль­йонi за­дерен­ча­ло i роз­си­пало­ся, а в но­во­ут­во­рено­му ви­ломi ви­ник­ла кре­мез­на пос­тать капiта­на Ко­зира з пляш­кою "Ки­увсь­коу" мiне­раль­ноу в однiй руцi i склян­кою в iншiй. Й­ого ся­юче, мов вес­ня­не со­неч­ко, об­личчя щед­ро вип­ромiню­вало теплi, зич­ливi усмiшки. Але за спи­ною капiта­на я вмить спос­терiг ще й iншi пос­татi, якi з пох­му­рою рiшучiстю наб­ли­жали­ся до нь­ого. Яв­но, з ме­тою вiдшко­дува­ти ма­терiальнi збит­ки. Хiба ж ух цiка­вить, у який спосiб капiтан Ко­зир роз­тро­щив вiтри­ну - не­обе­реж­ним ру­хом чи не­обе­реж­ним пiдви­щен­ням го­лосу?

I по­ки капiтан Ко­зир вiдра­хову­вав за­ак­то­ванi грошi, я прик­ро ду­мав про те, якоу не­поп­равноу шко­ди зав­да­ють на­уцi лю­ди, да­лекi од су­час­них знань. Таж капiта­на слiд розцiлу­вати i га­ряче по­тис­ну­ти ру­ку за до­рогоцiнний вне­сок у шкiль­ний курс фiзи­ки! Ад­же не­виму­шений вчи­нок вель­ми гуч­но­мов­но­го зо­реп­рохiдця знач­но зба­гатив би той роздiл пiдруч­ни­ка, де й­деть­ся про ефект ре­зонан­су. Уже кот­рий де­сяток лiт дiтям роз­повiда­ють про давнiй-пра­давнiй ви­падок, ко­ли сол­да­ти й­шли в но­гу по мос­ту, вiд чо­го бiдо­лаш­ний мiсток i роз­ва­лив­ся. I, як це не див­но, хоч вже доб­рих два столiття сол­да­ти по мос­тах не хо­дять вза­галi, бо геть усi мо­тори­зованi, цей зас­тарiлий факт досi три­масть­ся у пiдруч­ни­ках. А як­би на­писа­ли про капiта­на Ко­зира?

Аж ось капiтан Ко­зир одер­жав кви­танцiю i щас­ли­во ви­дер­ся iз "Сокiв-вод" з не­замо­ченою ре­путацiсю.

- Мiй юний дру­же! - радiсно за­волав вiн, зно­ву анiтро­хи не шко­ду­ючи сво­ух го­лосо­вих ко­мунiкацiй. - Ку­ди це ви прок­ла­дас­те курс? На кон­суль­тацiю? Ага!.. В Iнсти­тут га­лак­то­логiу? Ого!.. Але про який iнсти­тут мо­же й­ти мо­ва, ко­ли мiж на­ми вiдбу­лася та­ка прис­мна сти­ков­ка?.. Хоч скiль­ки у ме­не кло­потiв, але я знай­ду час, щоб осо­бис­то про­кон­суль­ту­вати ваш курiку­люм вiте! [curricilum vitae (лат.) - жит­тсо­пис або певнi вiдо­мостi з жит­тя яко­усь ви­дат­ноу осо­би] Вам прос­то по­щас­ти­ло! Ад­же на­уковцi iнсти­туту нiко­ли не пiднiма­лися до мо­ух зо­ряних ви­сот!

За яки­хось пiвго­дини я вже при­був на надiй­но­му бук­сирi у фар­ва­терi за капiта­ном Ко­зирем до й­ого за­тиш­ноу ха­тини.

По стiнах не­велич­ко­го ко­тед­жу капiта­на замiсть ди­кого ви­ног­ра­ду в'юни­лися куль­турнi за­ростi гiбри­дизо­ваноу ви­соко­калорiй­ноу хло­рели, а вздовж пра­вобор­тноу призь­би точ­но за ран­жи­ром ви­шику­вала­ся дю­жина рiзно­калiбер­них дiжок, з яких ли­нули присмнi па­хощi пас­те­ризо­ваноу зак­васки, з якоу ви­готов­ля­ють улюб­ле­ний харч кос­мо­навiга­торiв. В усь­ому вчу­вала­ся звич­ка ха­зя­уна до зраз­ко­вого космiчно­го ла­ду i дбай­ли­ва ру­ка ро­бота Ма­люка. А ось i вiн сам привiтно вiдчи­няс дверi - сумлiнний хатнiй гос­по­дар у бу­вало­му в бу­валь­цях жер­стя­ному фар­тусi, де-не-де вже ла­тано­му ме­тале­вими криш­ка­ми вiд кон­сер­вних бля­шанок, i цiлим бу­кетом ку­хон­но­го на­чин­ня у руцi.

- Гей, Ма­люче! - грим­нув гос­по­дар гус­тим ко­ман­дорсь­ким ба­сом. - Ану, по­кажи на­шому спiль­но­му дру­говi, чим ми ба­гатi i як й­ому радi! Всi при­паси - з трюмiв на па­лубу! Аб ово­ус­кве ад ма­ля! [ab ovousque ad mala (лат.) вiд яй­ця до фруктiв (у древнiх рим­лян обiд по­чинав­ся з ясць i кiнчав­ся фрук­та­ми), тоб­то, все без ви­нят­ку]

То­го дня зна­мени­тий ро­бот Ма­люк пе­ревер­шив са­мого се­бе. Вiн час­ту­вав нас стра­вами, якi не сни­лися навiть найбiльш досвiдче­ному в усiх кух­нях Со­няч­ноу сис­те­ми гур­ма­ну. Ми ла­сува­ли сма­жени­ми марсiянсь­ки­ми хрус­тя­ками, сма­кува­ли нiжнi ве­нерiанськi вер­вечки, що меш­ка­ють ли­ше у над­зви­чай­но рiдкiсних пiдгрун­то­вих за­токах з влас­но­го со­ку, не мог­ли вiдiрва­тися од бiло­церкiвсь­ко­го са­лату з ти­сячi i од­но­го сор­ту гiбри­дизо­ваноу хло­рели, що вiдбрунь­ко­вусть­ся мол­давсь­ки­ми помiдо­рами, нiжинсь­ки­ми огiрка­ми i маркiвсь­кою ци­булею. А наш на ди­во вмiлий ку­хар з на­соло­дою зап­равляв­ся рiдким ма­шин­ним мас­ти­лом, в яко­му пла­вали апе­титнi рiзно­колiрнi кру­жаль­ця гу­талiну. До­дай­те до ць­ого розкiшно­го ме­ню ще й вче­ну бесiду з та­ким еру­дитом, як капiтан Ко­зир, i ви ма­тиме­те хоч вiдда­лене у­яв­лення про це не­забутнс бен­ке­туван­ня: мiжзо­ряний прак­тик лю­бив, за афо­рис­тичним вис­ло­вом Го­рацiя, утiле дульцi мiсце­ре [utile dulci miscere (лат.) - пос­дну­вати прис­мне з ко­рис­ним].

А потiм ми з ке­лиха­ми про­холод­них кок­тейлiв зруч­но розмiсти­лися у фо­телях i пок­ла­ли но­ги на мо­торошнiй шкурi iкло­руко­го од­но­око­го звiроб­ра­за, хтоз­на-ко­ли уполь­ова­ного гос­по­дарем. Ця хи­жа i жор­сто­ка звiрю­ка во­дить­ся на кiль­цях Са­тур­на, вiд чо­го на не­щас­них кiль­цях досi не­мас жод­но­го ту­ристсь­ко­го мар­шру­ту, а тiль­ки мис­ливськi стеж­ки для при­род­же­них вiдчай­дух.

- Мiй юний дру­же, - доб­ро­зич­ли­во за­гув капiтан Ко­зир, не за­бува­ючи аку­рат­но спо­рож­ня­ти ке­лихи, якi й­ому з вправнiстю доб­ре на­лагод­же­ного ав­то­мата пiдно­сив ро­бот Ма­люк, - вашi прав­дивi но­тат­ки зай­вий раз засвiдчи­ли зав­бачливiсть мо­го дру­га капiта­на Неб­ре­хи. Во­ни до­вели доцiльнiсть й­ого чу­дер­наць­коу манiу, якiй я зав­жди ди­вував­ся, - зво­зити з космiчних путiвцiв рiзний мот­лох.

Щи­ро ка­жучи, я аж за­шарiвся вiд цiсу не­очiку­ваноу лiте­рату­роз­навчоу пох­ва­ли.


- Ще б пак! - зах­ли­нав­ся у дифiрам­бах капiтан Ко­зир на пов­них регiстрах сво­го не­мож­ли­вого го­лосу. - Як­би не отой не­потрiб, що так страхiтли­во за­харас­тив домiвку Неб­ре­хи i який, без сумнiву, вик­ли­кав би панiчний жах у будь-якоу хатнь­оу гос­по­дар­ки, людс­тво й по­нинi бу­ло б поз­бавле­не найцiннiших сторiнок всесвiтнь­оу хронiки зо­ряних зви­тяг. Але й ць­ого за­мало! Як­би не ва­ша до­пит­ливiсть вiдда­ного на­уцi дослiдни­ка, увесь цей неб­рехiвсь­кий смiтник й досi ле­жав би мер­твим ван­та­жем! Ад­же над­при­род­на скромнiсть мо­го космiчно­го ко­леги не доз­во­лила б й­ому про­хопи­тися й сло­вом про свою ко­лекцiю. Але в той же час Неб­ре­ха не ли­шить не­розв'яза­ним жод­не за­питан­ня, як­що во­но ро­зум­но пос­тавле­не. А ви, мiй вче­ний дру­же, у цiй га­лузi вiдзна­чили­ся ви­Ият­ко­вими здiбнос­тя­ми!

Атож, капiтан Ко­зир - то вам не кон­ку­рен­ти з iнсти­туту га­лак­то­логiу, якi над усе по­люб­ля­ють вiдшу­кову­вати в мо­ух пра­цях самi не­долiки.

- Ви спро­мог­ли­ся яс­кра­во зма­люва­ти ро­ман­тичнi, але й спов­ненi нес­подiва­нок i не­без­пек шля­хи до зiрок! - ревiв мiй кон­суль­тант, аж ха­тина здри­гала­ся, мов пiд час нiко­ли не бу­вало­го у Кисвi зем­летру­су. - Пер ас­пе­ра ад ас­тра! [per aspera ad astra (лат.) - крiзь тер­ни до зiрок] Але, ви­бач­те на словi, у ва­ших пра­цях на­яв­ний еле­мент ви­пад­ко­востi.

От i масш! А я тiшив­ся...

- Я не вба­чаю у ва­ших розвiдках сис­те­ми! Не вiдчу­ваю в них свiдо­мого на­уко­вого по­шукуi По­бачи­ли груд­ку землi - пи­шете про груд­ку землi, по­бачи­ли вiник з хло­рели - то й шква­рите про цю утиль­си­рови­ну... А слiд бу­ло б по­чати з го­лов­но­го! З най­дивнiшо­го!

- Цеб­то з чо­го? - спан­те­личе­но про­бель­котiв я.

Отут ус­лавле­ний капiтан Ко­зир на­хилив­ся до ме­не i, мов змов­ник, ма­ло не про­шепотiв (чим ме­не, влас­не, й найбiль­ше вра­зив):

- Про сек­рет дов­голiття нес­тарiючо­го капiта­на Неб­ре­хи... Оце i с тас­мни­ця но­мер один!

- Чо­му? - ту­по за­питав я, не год­ний хоч щось вто­ропа­ти.

- А то­му! Я знай­омий з капiта­ном не од­не столiття умов­но­го бор­то­вого ча­су, знаю, що ка­жу! Капiтан успiшно то­рував мiжзо­рянi путiвцi ще тодi, ко­ли я без­ву­сим юна­ком про це тiль­ки мрiяв. I що ж? Нинi ми виг­ля­дас­мо, як од­нолiтки, а дех­то всерй­оз вва­жас, що я старiший за Неб­ре­ху! Це факт, а не фан­тазiя: який Неб­ре­ха був ко­лись, та­кий вiн i по­нинi! Ось де хо­васть­ся й­ого найбiль­ша тас­мни­ця! А ви собi оповiдас­те про ро­ботiв та про стри­бунцiв...

Отак капiтан Ко­зир ок­реслив ве­личез­ну i, тре­ба виз­на­ти, га­неб­ну про­гали­ну в мо­ух твор­чих роз­робках. Але з якою то­варись­кою делiкатнiстю роз­крив вiн менi очi, ске­рував на магiстраль­ний на­уко­вий по­шук!

Я схви­лював­ся, мов гон­чак, що за­чув ди­чину, i рiшу­че по­тяг­нувся до сво­го ка­пелю­ха.

- Ку­ди це ви? - пiдвiвся й ха­зя­ун.

- До ка­си по­переднь­ого про­дажу квиткiв, - вiдра­пор­ту­вав я з ме­тале­вими iнто­нацiями ро­бота Ма­люка. - Зав­тра ж вилiтаю на пiвдень.

- Оце так од­ра­зу! Та ще з по­рожнiми ру­ками? Гей, Ма­люче! Ану при­готуй у путь на­шому юно­му дру­говi бу­тер­бро­ди з хло­рели i пас­ти! Та не за­будь на­топ­та­ти космiчним хар­чем тор­би­ну для слав­но­го капiта­на Неб­ре­хи! Ад валь­орем! [ad valorem (лат.) - вiдповiдно до цiни, тоб­то, гiдно осо­би]

Щи­ро ка­жучи, ко­ли я при­був до са­диби капiта­на да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­хи, у ме­не в го­ловi вже надiй­но за­пану­вала якась суцiль­на мiша­нина з ди­ких i су­переч­ли­вих ду­мок. Жах! Де тут за та­ких нес­при­ят­ли­вих умов, ко­ли в го­ловi сум­бур замiсть зла­годи, мрiяти про плiдну на­уко­ву ро­боту? Ад­же за­галь­новiдо­мо, що доб­ре пра­ця й­де тодi, ко­ли дум­ка - од­на за всi, а всi за од­ну!

А роз­бурха­ла ме­не так за­гад­ко­ва, але слуш­на пiдказ­ка капiта­на Ко­зира.

Ко­ли i як мiг по­молод­ша­ти капiтан Неб­ре­ха? Яким чи­ном вiн спромiгся по­вер­ну­ти уже про­житi ро­ки, що виг­ля­дас на ро­вес­ни­ка капiта­на Ко­зира? Мо­же, вiн теж втра­пив у згубнi обiй­ми про­тилеж­но­го ча­су, як ото ста­лося з й­ого вiрним штур­ма­ном? Та нi. Бо нинi капiтан Неб­ре­ха не па­лив би оце пе­редi мною свою тра­дицiй­ну люль­ку, а ра­зом з Ази­мутом нав­чався б уму-ро­зуму у школi для об­да­рова­них дiтей. Чи, мож­ли­во, мiжзо­ряний вовк сво­го ча­су та­ки спо­кусив­ся та й про­дегус­ту­вав елiксир мо­лодостi з кош­марно­го ке­лиха магiстра Кiмiхли? Але й це при­пущен­ня ви­дасть­ся безпiдстав­ним. Як­би Неб­ре­ха спо­кусив­ся на оте пе­кель­не ва­риво, вiн би нинi не вiдав про доб­рий шмат з влас­ноу бiог­рафiу. Хiба ж за та­ких об­ста­вин щось ва­жить мет­рична довiдка з бю­ро за­писiв актiв гро­мадянсь­ко­го ста­ну? Ад­же Неб­ре­ха вiдвiдав Зем­лю, ко­ли ще й людс­тва на нiй не бу­лоу Ота­коу!

А вiн си­дить собi у ко­ман­дорсь­ко­му крiслi, роз­важли­во пос­моктус лю­леч­ку, нiби це не вiн шу­гав у прос­торi, а хтось iнший, старiший навiть за най­пра­давнiшу сги­петсь­ку мумiю...

Сон­це, мов яс­кра­во-чер­во­ний мiдний гонг, за­вис­ло над шов­ко­вою гладiнню розiмлiло­го мо­ря. Ден­на спе­ка по­волi роз­чи­няла­ся у дзвiнко­му, як бу­руль­ки, гiрсь­ко­му повiтрi, що спус­ка­лося зе­лени­ми схи­лами з одвiчно бiлих кряжiв.. При­рода нiби та­мува­ла по­дих, го­ту­ючись до одвiчно вра­жа­ючо­го ви­довись­ка, ко­ли со­нячнi про­менi звiль­нять не­бо по всь­ому вид­нокраю i вiдчи­нить­ся ве­летенсь­кий iлюмiна­тор в чор­ну кра­су зо­ряно­го без­межжя. Чи зна­ли б ми щось про Всесвiт, про нез­багнен­не да­лекi свiти, як­би Зем­ля обер­та­лася в сис­темi двох або й трь­ох Сонць i нiч нiко­ли б не огор­та­ла пла­нету, ча­ру­ючи i хви­лю­ючи сво­уми не­бес­ни­ми при­нада­ми i тас­мни­цями? Чи по­роди­ла б Зем­ля-матiнка за умов нескiнчен­но­го, нев­ми­рущо­го дня Пто­лемея, Джор­да­но Бру­но, Галiлео Галiлея, Iса­ака Нь­юто­на та Аль­бер­та Ей­нштей­на? Ми лю­бимо свiтлий, со­няч­ний день - час працi й творiння, але ми лю­бимо i тас­мничi ча­ри ночi - час мрiй, ко­хан­ня i роз­думiв. Що ж бiль­ше ва­жить - день чи нiч? Не знаю. Але без зо­ряних но­чей не бу­ло б зо­ряних буднiв. Сон­це да­ло землi Жит­тя, нiч - Дум­ку... Ось уже над обрiсм бла­кит­ною пер­ли­ною засвiти­лася Ве­нера. Ще тро­хи, i в до­пит­ливi очi лю­дей зно­ву бен­тежно втуп­лять­ся срiбнi, нез­во­рушнi очi га­лак­тик...

Та годi фiло­софс­тву­вати. Час бра­тися i до дiла. Зреш­тою, я при­ман­дру­вав аж на Чор­но­морсь­ке уз­бе­реж­жя не для то­го, аби по­Дум­ки про­дира­тися крiзь дiалек­тичнi хащi. Але, ска­жу на­перед, я й гад­ки тодi не мав, що моу роз­ду­ми бу­ли тодi цiлком слушнi, бо ух про­дов­жив сво­сю хи­мер­ною оповiддю капiтан Неб­ре­ха...

- Капiта­не, - хит­ро за­кинув я га­чок, рiшу­че бе­ручись до спра­ви, зап­ри­сяга­юся усiма зна­ками Зодiака, що ви - та­ки ди­вовиж­на лю­дина.

Неб­ре­ха пиль­но глип­нув на ме­не крiзь ви­пад­ко­ве вiкон­це у хма­рах ото­чу­ючо­го й­ого тю­тюно­вого ди­му, але нiчим не за­пере­чив мо­го, слiд виз­на­ти, вель­ми зух­ва­лого, хоч i цiлком спра­вед­ли­вого, твер­джен­ня.

- Ко­ли ди­виш­ся на вас, - виспiву­вав я сво­су, - ми­моволi спа­дас на дум­ку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Ко­зир ка­же, що ви то­рува­ли мiжзо­рянi путiвцi ще тодi, ко­ли вiн без­ву­сим юна­ком про це тiль­ки мрiяв, а нинi виг­ля­дас­те на й­ого од­нолiтка. Бiль­ше то­го: дех­то вва­жас, що капiтан Ко­зир старiший за вас!

Я пе­редих­нув, щоб за­пита­ти про го­лов­не:

- Пев­но, ви, капiта­не, на яки­хось свiтах за­володiли сек­ре­том дов­голiття?

- Точнiше бу­ло б ска­зати не "на свiтах", а "на чор­но­тах", - за­гад­ко­во за­ува­жив капiтан Неб­ре­ха, який по­над усе по­люб­ляв аб­со­лют­ну точнiсть у виз­на­чен­нях. - Окрiм то­го, не я за­володiв отим сек­ре­том, а сек­рет дов­голiття за­пану­вав над мо­сю скром­ною осо­бою... Але скажiть, мо­лодий чо­ловiче, чи не мiй зо­ряний ко­лега, про яко­го ви оце бу­ли лас­кавi зга­дати, на­по­умив вас на такi хитрi пiдсту­пи? - за­питав вiн i за­вер­шив свою дум­ку в улюб­ленiй ма­нерi капiта­на Ко­зира: - Хiк Ро­дус, хiк саль­та!

З мо­го бо­ку бу­ло б без­глуз­до за­пере­чува­ти. Ще вва­жати­ме Неб­ре­ха ме­не за без­со­ром­но­го хваль­ка, який прив­ласнюс чужi гiпо­тези! Ад­же га­лак­тичний вовк зовсiм нед­вознач­но про­циту­вав за­вер­шу­валь­ний ря­док з бай­ки Езо­па про од­но­го хваль­ка, кот­рий за­пев­няв, що на ос­тровi Ро­дос вiн ро­бив ней­мовiрно дов­же­лезнi стриб­ки, та ще по­силав­ся на ви­гада­них свiдкiв. А й­ому ска­зали, що свiдки не потрiбнi i яду­че до­дали: "Тут Ро­дос, тут i стри­бай". Атож! Вiд зо­ряно­го бу­валь­ця не­сила при­хова­ти жод­ноу тас­мницi!

- Ва­ша прав­да, - му­сив виз­на­ти я. - Але й сам капiтан Ко­зир да­рем­но су­шить го­лову над ва­шою за­гад­ко­вою вiко­вою влас­тивiстю. Во­но й справдi, ко­ли по­диви­тися на вас...

- Як­би сво­го ча­су, - зу­пинив мою не­долу­гу ба­лака­нину капiтан Неб­ре­ха, я не на­важив­ся на жас­кий i вель­ми не­без­печний ек­спе­римент, ви б нинi не ма­ли честi вив­ча­ти ме­не, хiба що на архiвнiй фо­токартцi...

Вiн на хвиль­ку за­мовк, аби ввiмкну­ти шнур елек­тро­кав­ни­ка в ро­зет­ку, роз­клав на жур­наль­но­му сто­лику люль­ку, тю­тюн, сiрни­ки та попiль­нич­ку, аби що­митi бу­ли на­пох­ватi, i за­дум­ли­во до­кинув:

- Ав­жеж, як­би сво­го ча­су я не на­разив влас­но­го жит­тя на не­без­пе­ку, я б нiко­ли не по­бачив га­лак­ти­ку Чор­них Сонць, i нинi, на­пев­но, не я, а капiтан Ко­зир за­бирав би у вас до­рогоцiнний час космiчни­ми спо­гада­ми.

Як не с, а Неб­ре­ха та­ки вмiс iнтри­гува­ти, Самi по­думай­те - га­лак­ти­ка Чор­них Сонць! Бр-р! Аж му­раш­ки по спинi бiга­ють, нiби ти си­диш не на бе­резi мо­ря, а за­вис у космiчно­му прос­торi в ска­фандрi з про­бо­уна­ми завбiль­шки з най­дрiбнiшо­го мiкро­ба.

А капiтан Неб­ре­ха хлюп­нув у фiлiжан­ки по кавi i нек­ва­пом по­чав свою ди­вовиж­ну роз­повiдь.

- Усе по­чало­ся з так зва­ноу ен­тропiу, або, ко­ли простiше ска­зати, сис­те­матич­но­го збiль­шен­ня ха­осу у Всесвiтi.


Ко­ли я впер­ше на­читав­ся про тую ен­тропiю, то аж мо­торош­но ста­ло. З ма­тема­тич­них фор­мул з усiсю оче­виднiстю вип­ли­вало, нiби вже й паль­цем кив­ну­ти не­без­печно. Бо кив­ну­ти паль­цем - це зро­бити пев­ний рух, тоб­то по­сили­ти нав­ко­ло се­бе си­лове по­ле, от­же, ще в бiль­ший енер­ге­тич­ний ха­ос за­нури­ти всесвiтню ен­тропiю. I сло­во ж ви­гада­ли ге­монсь­ке яке! Та спра­ва не в словi, а в то­му, що, мов­ляв, ко­ли той ха­ос дiй­де кри­тич­ноу межi, весь Всесвiт ви­бух­не, як цис­терна з бен­зи­ном, ко­ли ту­ди вки­нути за­пале­ного сiрни­ка. Мо­жете собi це у­яви­ти? Весь Всесвiт у спо­пеля­ючо­му вогнiу

Над тiсю ен­тропiсю не один вче­ний по­сивiв i ви­сушив собi мо­зок. З фор­мул нед­вознач­но вип­ли­вало, що аби вря­тува­ти наш рiдний Всесвiт вiд не­мину­чоу по­гибелi, не­обхiдно штуч­но змен­ши­ти фа­таль­не на­копи­чен­ня ен­тропiу. А як й­ого змен­ши­ти, ко­ли усi га­лак­ти­ки, ту­ман­ностi, сузiр'я i свiти­ла-оди­наки що­митi вип­ромiню­ють та­ку си­лу енергiу, що уу навiть порiвня­ти не­мож­ли­во з енер­ге­тич­ним по­тенцiалом не­щас­но­го паль­ця. При­мусо­во га­сити зiрки, чи що? Чи, мо­же, ви­моро­зити усi га­лак­ти­ки? Та по­ки од­ну зiрку заллсш, як дру­га вже десь на­родить­ся. Ав­жеж, хи­мер­на та шту­ка ен­тропiя!

Але ме­не весь час не по­кида­ла дум­ка, що як­би з бо­ку ен­тропiу справдi iсну­вала якась ре­аль­на заг­ро­за, Всесвiт ще мiль­яр­ди рокiв то­му так ба­бах­нув би, що й ас­те­ро­удiв бу­ло б не зiбра­ти. А пла­нет - i по­готiв. Замiсть пла­нет­них сис­тем нав­ко­ло бу­яючих Сонць кру­тили­ся б вог­неннi ко­леса...

Чо­му ж сво­го ча­су Всесвiт не ви­бух­нув i досi не ви­бухас? Вис­но­вок один: не ви­бухас за бра­ком доб­роу кон­денсацiу ха­осу. А ку­ди ж тодi по­ринас про­мене­ва енергiя? Хто вис­моктус i пог­ли­нас уу кри­тичнi над­лишки? Ад­же прос­то узя­ти та й ви­пару­вати­ся во­на не мог­ла, бо це су­пере­чило б за­коновi збе­режен­ня енергiу.

Але нав­ряд чи хто вiдшу­кав би на цi за­питан­ня прис­тойнi вiдповiдi, як­би од­но­го ра­зу я не опи­нив­ся в га­лак­тичнiй сис­темi Чор­них Сонць.

Не бу­ду кри­тися, ме­не прой­няв ми­мовiль­ний жах, ко­ли я впер­ше уздрiв чорнi сузiр'я i вугiльнi ту­ман­ностi на тлi бiло­го i блис­ку­чого, мов гiрсь­кий снiг, космiчно­го прос­то­ру. Зро­зумiй­те ме­не вiрно: щой­но, якiсь мiзернi се­кун­ди то­му, я ми­лував­ся звич­ною па­нора­мою Всесвiту - ве­селим ме­режи­вом яс­кра­вих зiрок на тра­дицiй­но чор­но­му ок­са­мито­вому фонi, аж рап­том масш - суцiль­не ся­юче мо­локо, або, як­що зма­люва­ти точнiше, чис­те, про­менис­то-бiле по­лот­но, не­щад­но про­шите ки­мось з дро­бови­ка, за­ряд­же­ного рiзно­калiбер­ним шро­том. Розмiром од го­лов­ки англiй­ськоу шпиль­ки до ква­соли­ни.

Бу­ло вiд чо­го вжах­ну­тися - та­кими ней­мовiрни­ми нес­подiван­ка­ми Всесвiт ще нiко­ли ме­не не при­гощав. Про всяк ви­падок, я при­пус­тився зас­покiй­ли­воу дум­ки, що ото пер­ший з навiга­торiв зiткнув­ся з якимсь не вiдо­мим на­уцi, фе­номе­наль­ним космiчним ма­ревом. А вирiшив так то­му, аби не при­пус­ти­тися гiршоу дум­ки - що це в ме­не вiд ста­ростi зiр зiпсу­вав­ся. I в який не­дореч­ний мо­мент - ко­ли я ман­дру­вав у часi i прос­торi сам один, бо мiй вiрний штур­ман Ази­мут вже вiдвiду­вав шко­лу для об­да­рова­них дiтей. Гiрко зро­било­ся менi. У Всесвiтi навiть та­ка дрiбни­ця, як тер­мо­метр, що вий­шов з ла­ду, мо­же ста­ти фа­таль­ною. А що вже ка­зати, ко­ли роз­ладнасть­ся сам навiга­тор?

"Ех, капiта­не, ста­рий мiжзо­ряний вов­чись­ко! - по­чав сам по собi справ­ля­ти па­нахи­ду. - Вiку в те­бе, рев­ма­тику (а рев­ма­тизм я прид­бав, ко­ли за­губив но­гу, - пiсля ка­тас­тро­фи на ко­метi Гал­лея), як у ко­зи хвос­та!"

Во­но дiй­сно - по­жив, нiвро­ку. Таж хiба я тодi га­дав, що отой солiдний ба­гаж рокiв ме­не, зреш­тою, i вря­тус? Атож! Як­би то­го ра­зу мiй штур­ман був на бор­ту, вiн би вже нiко­ли не хо­див до шко­ли об­да­рова­них дiтей - й­ому, без сумнiву, заб­ракло б про­житих рокiв, щоб вий­ти з тiсу ска­женоу при­годи жи­вим i здо­ровим...

Але по­вер­не­мося до роз­повiдi.

Справжнiй дослiдник, до­щен­ту вiдда­ний на­уцi, нiко­ли не гу­бить­ся за будь-яких об­ста­вин. Ко­ли iншi втра­ча­ють го­лову, панiку­ють i внаслiдок без­слав­но ги­нуть без уся­коу ко­ристi для людс­тва, справжнiй на­уко­вець спокiй­но вив­ча­тиме но­ве для се­бе яви­ще. Скажiмо, що зро­бив ста­роримсь­кий вче­ний Плiнiй Мо­лод­ший, ко­ли вул­кан Ве­зувiй ви­вер­гав по­лум'я i сiрку, хо­ва­ючи пiд маг­мою Гер­ку­ланум i Пом­пею? Полiз у са­ме пек­ло, аби док­ладно вив­чи­ти страхiтли­ве стихiй­не яви­ще!

Зро­зумiло, я навiть не ду­мав рiвня­тися до ге­ро­уч­но­го вчин­ку Плiнiя. Вiн пiшов у во­гонь на очах у лю­дей, от­же, бу­ли свiдки, якi зво­руш­ли­во засвiдчи­ли й­ого без­межну вiдданiсть на­уцi. А я дiяв за на­бага­то гiрших об­ста­вин, самiтний, як па­лець, боз­на на якiй вiдстанi вiд матiнки-Землi, от­же, як­би за­гинув, нiко­му бу­ло б зга­дати про вiдчай­душ­ну смiливiсть капiта­на Неб­ре­хи.

Але хоч за яких нес­при­ят­ли­вих умов опи­нив­ся, ро­зуму не втра­тив. У ра­кетi нез­викло свiтло, як вночi на свят­ко­вому Хре­щати­ку, а я собi нез­во­руш­но спос­терiгаю по­ведiнку чис­ленних навiгацiй­них при­ладiв. Як не див­но, а во­ни теж не по­кази­лися. Що то зна­чить - осо­бис­тий прик­лад ко­ман­до­ра! Ко­ли див­лю­ся - ти­сяча ас­те­ро­удiв! - по­каж­чик шу­кача пла­нет вка­зус на на­явнiсть з лiво­го бор­ту чи­мало­го космiчно­го тiла, при­дат­но­го до жит­тя. Вiдстань - яки­хось кiль­ка де­сяткiв ти­сяч кiло­метрiв.

Пла­нета!!!

Тiль­ки за умов ото­го не­само­вито­го штуч­но­го освiтлен­ня я не помiтив уу не­оз­брос­ним оком.

"Оце по­щас­ти­ло! - зрадiв я. - Бу­де твер­дий грунт пiд но­гами! Хай хоч на ку­ряв­них сте­жинах цiсу да­лекоу пла­нети за­лишать­ся моу слiди..."

Та, ска­жу я вам, менi по­щас­ти­ло ще бiль­ше, нiж я сподiвав­ся, - пла­нета бу­ла гус­то за­селе­на ро­зум­ни­ми iсто­тами. На жаль, но­вовiдкри­та цивiлiзацiя, на пер­ший пог­ляд, не яв­ля­ла нiчо­го цiка­вого для космiчноу iсто­тологiу. Не бу­ло у меш­канцiв пла­нети трь­ох, а то й чо­тирь­ох очей замiсть двох, не но­сили во­ни на макiвцi ву­сикiв-ан­тен замiсть нор­маль­них вух, не стри­бали, спи­ра­ючись на пруж­ний м'язис­тий хвiст, i не ма­ли крил, хо­ча б у виг­лядi ма­лих атавiстич­них вiдросткiв. Во­ни бу­ли подiбнi до мо­ух за­губ­ле­них у зо­рянiй бе­зоднi зем­лякiв, як двi краплi дис­тиль­ова­ного H2O. Копiу лю­дей та й годi! Не кри­юся, як­би не суцiль­но ся­юче не­бо й чор­не, хо­лод­не ко­ло замiсть сон­ця у зенiтi, я б тодi запiдоз­рив, що яки­мось нез­багнен­ним чи­ном по­вер­нувся на рiдну пла­нету.

Та оця вра­жа­юча подiбнiсть не за­вади­ла тубiль­цям зустрiти ме­не з не­бува­лою уро­чистiстю. Ви б тiль­ки ба­чили, як ме­не зустрiча­ли! Нiде до то­го я не чув та­ких пал­ких вiтань, та­кого радiсно­го га­ласу, нiде не спос­терiгав та­кого непiдроб­но­го по­диву i бур­хли­вого, як мо­ре, зах­ва­ту, на жоднiй пла­нетi не ба­чив стiль­ки за­хоп­ле­них очей i щи­рих, спов­не­них лю­бовi та без­межноу сим­патiу усмiшок, як на цiй... Сто Чор­них Сонць на мою го­лову, ко­ли я хоч на пiвсло­ва пе­ребiль­шую!

Од­нак ви й самi збаг­не­те си­ту­ацiю, ко­ли я вам оце повiдом­лю, що там­тешнiй бiлий кос­мос був не ма­ревом, а най­справжнiсiнь­кою одвiчною ре­альнiстю. Але док­ладно про це пiзнiше. Ска­жу тiль­ки, що за та­ких, зда­вало­ся б, не­нор­маль­них при­род­них умов або­риге­ни пла­нети, не­залеж­но з яко­го бо­ку уу во­ни меш­ка­ли, нiко­ли не ба­чили ночi, бо уся пла­нета з усiх бокiв бу­ла ото­чена бе­зупин­ним вiковiчним ден­ним освiтлен­ням. А що з ць­ого вип­ли­вас?

Ось що.

Тубiльцi й гад­ки не ма­ли про iншi свiти. Ад­же, щоб по­бачи­ти свiтло да­леких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не сни­лася навiть у хво­роб­ли­вому мо­роцi. Отож во­ни не бу­ли мо­раль­но пiдго­тов­ленi до мож­ли­вого вiзи­ту iншоп­ла­нет­них братiв по ро­зуму, як iншi цивiлiзацiу, котрi ма­ють зо­ряне не­бо над го­ловою i очi, щоб на нь­ого ди­вити­ся. А навiть для мо­раль­но пiдго­тов­ле­них цивiлiзацiй при­бут­тя iншо­мов­них космiчних мандрiвникiв подiя ве­личез­ноу всесвiтньо-iсто­рич­ноу ва­ги, яка стихiй­но i вод­но­час за­кономiрно пе­рет­во­рюсть­ся на три­вале всеп­ла­нет­не i все­народ­не свя­то. Тож якою му­сить бу­ти радiсть iстот без хоч та­коу-ся­коу мо­раль­ноу пiдго­тов­ки?

Так, для них це бу­ло ди­во з див! Лю­дина, та­ка ж, як i во­ни, рап­том впа­ла з не­ба! Як­би тубiльцi бу­ли ди­куна­ми, во­ни не­одмiнно вва­жали б ме­не за Все­вишнь­ого i все­верхнь­ого бо­га. Та, на щас­тя, нiякi за­бобо­ни i релiгiу на цiй каз­ковiй пла­нетi ще не на­роди­лися. З ць­ого бо­ку у них все ще бу­ло по­пере­ду. Але аж нiяк не з мо­су про­вини...

Од­не сло­во, зустрiча­ли ме­не ви­нят­ко­во, бо нiхто не сподiвав­ся на прик­ре не­поро­зумiння, що вже чи­гало на всiх, а особ­ли­во на ме­не. Нес­подiван­ки на но­вих пла­нетах зав­ше сип­лють­ся, як з ро­гу дос­татку.

Я в ото­ченнi ака­демiкiв, зо­дяг­ну­тих в ста­ровиннi мантiу, i си­вобо­родих про­фесорiв з не­бува­лими труд­но­щами про­дирав­ся крiзь роз­бурха­ний на­товп, нев­томно вiдповiдав на нев­щу­ха­ючi вiтальнi ви­гуки, сам про­мов­ляв для го­дить­ся поз­до­ровнi сло­ва, нес­хибно про­сува­ючись до три­буни. Знас­те, пе­ребу­ван­ня на чужiй пла­нетi не­одмiнно по­чинасть­ся з три­буни, з вро­чис­тих, iсто­рич­ноу ва­ги про­мов, з ба­гато­тисяч­но­го мiтин­гу на честь пер­шо­го кон­такту. Не знаю, вiд ко­го це пiшло, а та­кий вже за­веде­но се­ред ви­соко­роз­ви­нених цивiлiзацiй за­галь­нов­сесвiтнiй по­рядок, що зай­вий раз свiдчить про спiльнi за­кономiрностi у роз­витку iнте­лек­ту­аль­но­го пос­ту­пу.

Ледь ми дiста­лися до три­буни, як не­озо­рий на­товп по­чав скан­ду­вати:

- Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Про­мовцiв на ми­ло!

Отож опи­нив­ся я пе­ред ше­рен­гою мiкро­фонiв, i роз­по­чало­ся оте зна­мени­те iнтерв'ю, яке тран­слю­вало­ся по всiй пла­нетi i че­рез яке я впер­ше у свос­му життi пот­ра­пив до психiат­ричноу лiкарнi. Але хто ж на мос­му мiсцi мiг би оцю ха­лепу пе­ред­ба­чити? Ко­му спа­ло б на дум­ку, що прав­ди­ва роз­повiдь про успiхи зем­ноу на­уки i технiки бу­дуть сприй­нятi як безвiдповiдальнi те­ревенi не­сумнiвно­го бо­жевiль­но­го?

Вiд та­ких нес­подiва­нок й справдi мож­на з'уха­ти з глуз­ду.


- Вель­ми­шанов­ний капiта­не Неб­ре­хо, - со­лод­ко заспiвав най­сла­ветнiший мiсце­вий га­зетяр, весь - з го­лови до п'ят - обвiша­ний фо­то­апа­рата­ми, звiсно, ми ще не мо­жемо ро­бити ос­та­точ­них вис­новкiв, бо на­ше iсто­рич­не знай­омс­тво по­ки що над­то по­вер­хо­ве, але, су­дячи з ва­ших побiжних те­оре­тич­них за­ува­жень, ма­нери мис­лення i технiчно­го спо­ряд­ження, нашi цивiлiзацiу пе­ребу­ва­ють на од­но­му рiвнi суспiль­но­го пос­ту­пу. Чи, мо­же, я по­миля­юся?

- Га­даю, що ва­ша гiпо­теза не­помиль­на, - вiдповiв я. - Мiж iншим, я теж, i зваж­те - цiлком са­мостiй­но, дiй­шов до то­тож­них вис­новкiв,

- Прис­мно чу­ти! - при­яз­но осмiхнув­ся га­зетяр, а на­товп ви­бух­нув гуч­ни­ми, дов­го не сти­ха­ючи­ми оп­леска­ми. - Якi ж, як­що це не дер­жавний сек­рет, пер­спек­ти­ви роз­витку ва­шоу на­уки i технiки?

Це бу­ла вiдповiдаль­на мить. Ад­же я в кiль­кох сло­вах му­сив зма­люва­ти ве­лич людсь­коу дум­ки. Я з гордiстю за до­сяг­нення мо­ух зем­лякiв роз­повiв про штуч­ний харч у таб­летках, про енер­ге­тичнi греблi на рiчках, про ко­баль­товi гар­ма­ти як лiку­валь­не зна­ряд­дя, роз­повiв, що на­ука сяг­ну­ла та­кого ве­летенсь­ко­го рiвня, що лю­динi вже не­сила опа­нува­ти уу в усiх роз­ма­утос­тях, i то­му на до­помо­гу уй прий­шли елек­трон­но-об­числю­вальнi ма­шини i спецiалiзо­ванi ро­боти, що лю­ди на­писа­ли мiль­яр­ди томiв ху­дожнь­оу i на­уко­воу лiте­рату­ри, хоч кож­на ок­ре­ма лю­дина нез­датна за свос жит­тя про­чита­ти бiль­ше як де­сять ти­сяч томiв. А ко­ли я по­чав оповiда­ти про не­чуванi успiхи кiбер­не­тики i суцiль­ноу ав­то­мати­зацiу, га­зетяр зди­вова­но за­питав :

- А навiщо вам усе це?

- Як це навiщо? - у свою чер­гу за­питав я. До то­го ж спос­терiг, що ба­гато­тисяч­ний на­товп якось нас­то­роже­но зас­тиг.

- Навiщо ви ус­клад­нюсте собi жит­тя? - уточ­нив свос за­питан­ня га­зетяр.

- Хiба ж за­дово­лен­ня усiх ду­хов­них i ма­терiаль­них пот­реб - це ус­клад­нення жит­тя? - ук­рай вра­зив­ся я. - На­ша ме­та - ду­хов­но вiль­на, гар­монiй­но роз­ви­нута лю­дина!

- Про яку ж ду­хов­ну сво­боду мо­же й­ти мо­ва, ко­ли лю­дина у свос­му пов­сякден­но­му життi в усь­ому за­лежить вiд про­мис­ло­во-технiчно­го по­тенцiалу? - вже зовсiм кис­ло за­питав iнтерв'ю­ер, а в й­ого очах з'яви­лися по­лох­ливi вог­ни­ки. - Хiба ж мож­ли­вий гар­монiй­ний роз­ви­ток за умов примiтив­ноу вузь­коу спецiалiзацiу?

Я не го­ден був хоч щось вто­ропа­ти. Над ве­личез­ним май­да­ном, вщерть за­пов­не­ним тубiль­ця­ми, за­вис­ла зловiсна цвин­тарна ти­ша.

А за­розумiлий iнтерв'ю­ер по­зад­ку­вав вiд ме­не на кiль­ка крокiв, узяв у ру­ку, мов ка­меню­ку, важ­кень­кий фо­то­апа­рат i во­роже мо­вив:

- Як вам не со­ром, капiта­не? Лiтня лю­дина, а про­пагус­те ма­шин­не рабс­тво, кли­чете на­зад, до мо­року се­реднь­овiччя! А мо­же, ви зовсiм нiякий не капiтан? Мо­же, ви втiкач з при­тул­ку для ура­жених га­неб­ни­ми пе­режит­ка­ми ми­нуло­го? Мо­же, усi вашi те­ревенi - атавiстич­ний про­яв хво­роб­ли­воу фан­тазiу?

Вiн та­ки не­дар­ма зад­ку­вав i оз­бро­ув­ся фо­то­апа­ратом! Та це й­ого не вря­тува­ло. Я од­ним ско­ком опи­нив­ся бiля нь­ого, згрiб в обiй­ми i за­волав:

- Гей, лю­ди! Клич­те швид­ку до­помо­гу! Бо­жевiль­ний на три­бунi!

Му­шу виз­на­ти, що двiчi кли­кати швид­ку до­помо­гу не до­вело­ся. Те, що я тiль­ки те­пер збаг­нув, при­сутнi, пев­но, зро­зумiли од­ра­зу, i ма­шина з чер­во­ним хрес­том бу­ла вик­ли­кана заз­да­легiдь. Во­на з про­низ­ли­вим вит­тям вже про­сува­лася крiзь на­товп до три­буни. А ко­ли з неу си­пону­ли ста­турнi санiта­ри, я по­лег­ше­но зiтхнув.

Аж тут ста­лося ней­мовiрне. Замiсть при­бор­ка­ти здурiло­го iнтерв'ю­ера, во­ни мов­чки по­чали вик­ру­чува­ти ру­ки менi.

- Ви що, всi тут при­чиннi? - об­ра­зивсь я. - Хiба ж так зустрiча­ють iншоп­ла­нет­них гос­тей? Чи у вас ска­сованi за­кони гос­тинностi?

Але це не спра­вило на них жод­но­го вра­жен­ня. З од­на­ковим успiхом я б со­ромив вось­ми­ногiв.

- На помiч! - за­волав я в усi мiкро­фони, але на­товп вiдповiв глуз­ли­вим ре­готом - нiхто й не зби­рав­ся ме­не бо­рони­ти.

Я вiдчай­душ­не бор­сався се­ред ду­жих санiтарiв. Та си­ли бу­ли нерiвнi. А ко­ли на ме­не си­ломiць на­тяг­ли гамiвну со­роч­ку, годi бу­ло пру­чати­ся. Ад­же бо­рони­тися в гамiвнiй со­рочцi ще важ­че, анiж бiгти на­пере­гони в мiшку. Нас­тупноу митi ме­не, мов лан­тух, вки­нули в роз­зявле­ну па­щу ма­шини з бо­жевiльнi.

Ув'яз­нення мос три­вало дов­го. Та не ска­жу, щоб во­но впли­вало на ме­не зле. Зраз­ко­вий ме­дич­ний наг­ляд, чу­довий са­натор­ний роз­клад дня, вчас­на i ви­соко­калорiй­на ужа - усь­ого ць­ого я дов­го був поз­бавле­ний. А те­пер на­долу­жував про­га­яне. Та й що ли­шало­ся ро­бити, ко­ли весь пер­со­нал вва­жав ме­не не­вилiков­ним мань­яком?

Оце за­гад­ко­ве став­лення до мо­су осо­би з бо­ку бук­валь­но усiх або­ригенiв я нiяк не мiг до пут­тя вит­лу­мачи­ти. А щоб вря­тува­тися, я кон­че му­сив розв'яза­ти цю прик­ру тас­мни­цю. Iнших шляхiв до по­рятун­ку не бу­ло.

Щод­ня до ме­не при­ходив аж до брiв по­сивiлий Про­фесор i вiв зi мною лагiднi бесiди. Вiн нiко­ли не су­пере­чив менi, бо по­бо­ював­ся ус­клад­ни­ти мiй ти­хий сказ ще й буй­ним бо­жевiллям. Вiн спокiй­но i не­бо­яз­ко вис­лу­хову­вав моу гордi оповiдки про на­уковi й технiчнi до­сяг­нення. Але, ко­ли я вже га­дав, що пе­реко­нав й­ого, що вiн упев­нився в мос­му зраз­ко­вому психiчно­му станi. Про­фесор тiсу ж митi руй­ну­вав моу оп­тимiстичнi при­пущен­ня.

- То у вас вiд пе­рев­то­ми, - лас­ка­во ка­зав вiн i, мов ди­тину, з батькiвсь­кою нiжнiстю гла­див ме­не по лисiй голiвцi. Виз­наю, у цi зво­руш­ливi хви­лини я й справдi вiдчу­вав се­бе iдiотом. Самi по­думай­те, хiба ж мож­ли­ва цивiлiзацiя бо­жевiль­них?

- То у вас вий­шла з-пiд кон­тро­лю ви­щоу нер­во­воу сис­те­ми ге­нетич­на пам'ять, - жа­хав вiн ме­не сво­уми на­уко­вими по­яс­нення­ми. - Те, що дав­но ми­нуло­ся i бу­ло зафiксо­вано чис­ленни­ми по­колiння­ми ва­шого ро­дово­ду в нер­во­вих клiти­нах як iнфор­мацiй­ний ма­терiал, нинi без­кон­троль­но вих­люпну­лося i за­поло­нило ва­шу свiдомiсть. I нинi ви нг; годнi зро­зумiти, що про­пагус­те са­мов­бивчi iдеу, бо кли­чете на­зад, у мо­рок се­реднь­овiччя, i ще далi - в не­мож­ли­ву дав­ни­ну, ко­ли нашi дикi пра­щури iсну­вали в страхiтливiй за­леж­ностi вiд без­жаль­ноу елек­трон­нокiбер­не­тич­ноу дик­та­тури...

По­годь­те­ся, нор­мальнiй лю­динi важ­ко збаг­ну­ти такi не­мож­ливi спо­луки, як даль­ший пос­туп на­уки i се­реднь­овiччя, що пог­ляд впе­ред с нас­правдi пог­ля­дом на­зад i що зо­лотий вiк - це ста­рез­на ми­нув­ши­на, час без­душно­го па­нуван­ня фан­тастич­но роз­ви­неноу ма­шинерiу. За­пев­няю вас, як­би я ще ранiше не по­лисiв, я б тодi не­одмiнно по­сивiв.

Ну, доб­ре: з вов­ка­ми жи­ти - по-вов­чо­му ви­ти. Зно­ву ж та­ки: в чу­жий мо­нас­тир зi сво­ум ста­тутом не хо­дять. Цi мудрi на­роднi прислiв'я я при­гадав, ко­ли пiдслу­хав роз­мо­ву Про­фесо­ра з за­уж­джим психiат­ричним свiти­лом.

- Як по­водить­ся ваш ди­вовиж­ний i та­кий рiдкiсний пацiснт? - за­питав но­воп­ри­булий ко­рифей. - Не ку­састь­ся? Не гар­чить? Не беш­ке­тус?

- Вiн ти­хий i смир­ний, - став на мiй за­хист Про­фесор. - А ко­ли мов­чить, по­водить­ся як цiлком нор­маль­на лю­дина. До то­го ж, нез­ва­жа­ючи на усю фан­тасма­горичнiсть й­ого суд­жень, во­ни не поз­бавленi логiки i послiдов­ностi. Як­би не оте прик­ре бо­жевiлля, вiн мiг би чу­дово вик­ла­дати iсторiю.

- Ви­ходить, по­ки що зру­шень не­ма?

- На жаль...

- Так, рiдкiсний ви­падок. По­дума­ти тiль­ки - вiн вва­жас справжнс не­бо чор­ним з ся­ючи­ми цят­ка­ми, ко­ли в дiй­сностi все с нав­па­ки!

- Ех, як­би ото з'ясу­вати, на яко­му грунтi вiн здурiв! Дзер­каль­не сприй­ман­ня свiту i за­кономiрнос­тей роз­витку суспiль­ства на­водить на дум­ку...

Але далi я вже нiчо­го не по­чув, бо про­тяг за­чинив дверi до кабiне­ту Про­фесо­ра. Втiм, i ць­ого бу­ло до­сить, щоб зро­бити певнi вис­новки. От­же, що­до ме­не ви­роб­ле­но ста­лий на­уко­вий пог­ляд. От­же, я не по­даю жод­них надiй на ви­дужан­ня. А ко­ли так, то менi не виб­ра­тися з цiсу лiку­валь­ноу в'яз­ницi. Що ж, до­ведеть­ся пiдко­рити­ся пра­вилам чу­жоу гри. I вже то­го ж са­мого дня я зро­бив пер­ший вда­лий хiд.

- Про­фесо­ре, - мо­вив я, ко­ли вiн звик­ло завiтав до мо­су па­лати, при­пус­каю, що ви мас­те рацiю. Але для то­го, щоб вилiку­вати ме­не, не­обхiдно при­бор­ка­ти i зап­ро­тори­ти ку­ди слiд пов­ста­лу ге­нетич­ну пам'ять. Хiба не так?

- Чу­дово, капiта­не! - вiд за­дово­лен­ня Про­фесор аж по­рожевiв. - Са­ме це ми й на­магас­мо­ся зро­бити! Я ра­дий за вас, що ви на­рештi це зро­зумiли! Пер­ший крок до ви­дужу­ван­ня по­лягас у то­му...

- Але ж. Про­фесо­ре, - зу­пинив я й­ого, - аби зап­ро­тори­ти ге­нети­ку, слiд ство­рити пе­рева­гу або ж вiдно­вити пам'ять ви­щоу нер­во­воу сис­те­ми, яка вга­мус моу роз­бурханi первiснi iнстин­кти. Як­що ж ць­ого не зро­бити, я тут у вас вкiнець зди­чавiю i дег­ра­дую.

- Не май­те сумнiву, капiта­не! - по­годив­ся зi мною Про­фесор.

- Отож я про­шу, щоб ви ме­не хо­ча б ко­ротень­ко поз­най­оми­ли з iсторiсю на­уко­вого i суспiль­но­го пос­ту­пу цивiлiзацiу, а та­кож лас­ка­во за­без­пе­чили вiдповiдною iсто­рич­ною i на­уко­во-по­пуляр­ною лiте­рату­рою.

- З ве­личез­ним мо­ум за­дово­лен­ням! - аж зат­ремтiв од зах­ва­ту Про­фесор. Поч­не­мо хоч би й за­раз, аби зце­мен­ту­вати у вашiй пам'ятi цю роз­мо­ву! З ва­шого доз­во­лу, я за­палю...

Звiсно, я пiдтри­мав ком­панiю. Ви­тяг лю­леч­ку, тю­тюнець, i за хви­лину ми вдвох за­нури­лися у си­нюва­то-си­вий за­тишок.

- Поч­ну, капiта­не, з ка­зок, - мо­вив Про­фесор, - бо каз­ки - то най­давнiшi вiдо­мостi з на­род­ноу фан­тазiу, що ко­лись бу­ли втiленi у певнi ре­альнi об­ра­зи, а до нас дiй­шли як чу­дер­нацькi i дивнi ви­гад­ки. Нiяких вiдо­мос­тей, старiших за каз­ки, ми не мас­мо. Бiль­ше од то­го, вже й у каз­ках не все до пут­тя ро­зумiсмо.,.

Я на­шоро­шив ву­ха.


- Найбiльш по­пулярнi за­раз каз­ки - це iсторiу про ки­лим-лiтак i чо­боти-ско­рохо­ди, ска­тер­ку-са­моб­ранку i все­видю­че око, а та­кож про не­розмiнний кар­бо­ванець...

Я ледь не схо­пив­ся i не бов­кнув, що в нас точнiсiнь­ко то­тожнi каз­ки, та вчас­но стри­мав­ся. I пра­виль­но зро­бив, бо як нев­довзi з'ясу­вало­ся, тут каз­ки бу­ли на iнший лад.

- Що ми нинi знас­мо про цi речi? - вiв далi Про­фесор. - Тiль­ки й то­го, що це бу­ли над­зви­чай­но складнi хит­ро­мудрi ви­роби. Чо­боти-ско­рохо­ди i ки­лими-лiта­ки май­стру­вали­ся на ос­новi ан­тигравiтацiй­ноу ме­ханiки i ви­корис­то­вува­лися як найбiльш надiй­ний i зруч­ний на­зем­ний тран­спорт. Ска­тер­ка-са­моб­ранка бу­ла пор­та­тив­ним син­те­зато­ром для мо­леку­ляр­но­го вiдтво­рен­ня хар­чо­вих про­дуктiв. Iнодi уу прог­ра­ма-ме­ню ся­гала кiль­ка­сот най­ме­нувань. Наз­ва ж все­видю­чого ока го­ворить са­ма за се­бе - за до­помо­гою ць­ого кар­ко­лом­не склад­но­го, але мiнiатюр­но­го при­ладу ви мог­ли б по­бачи­ти все, що тiль­ки ко­уло­ся кож­ноу да­ноу митi на пла­нетi. Яс­но, усi цi речi, на пер­ший пог­ляд не­замiннi i ко­риснi, вик­ли­кали бу­рю нев­до­волен­ня. Ко­му, примiром, бу­ло прис­мно усвiдом­лю­вати, що за ва­шими дiями зад­ля роз­ва­ги будь-якоу митi з хво­роб­ли­вою цiкавiстю слiдкус який­сь невiдо­мий вам бла­зень-ан­ти­под? Мож­на ска­зати, то був не ко­рис­ний, а яв­но шкiдли­вий i амо­раль­ний ви­нахiд! Нинi й­ого вже солiдно спрос­ти­ли - до су­час­но­го те­левiзо­ра на два­над­цять на­перед вiдо­мих прог­рам.

Та це що! От з не­розмiнним кар­бо­ван­цем та­ки бу­ло справжнь­ого кло­поту!

Не­розмiнний кар­бо­ванець ви одер­жу­вали в день пов­нолiття, ко­ли оби­рали собi про­фесiю i ста­вали на стеж­ку са­мостiй­но­го жит­тя, не­залежнi i вiльнi вiд дос­таткiв батькiв. Але рiч по­ляга­ла в то­му, що хоч не­розмiнний кар­бо­ванець мав кож­ний, та самi кар­бо­ванцi бу­ли не од­на­ковоу вар­тостi. У кож­но­му ок­ре­мому кар­бо­ванцi бу­ли вра­хованi пот­ре­би кож­ноу iндивiду­аль­ноу осо­би. Як­що ви, примiром, во­лодiли однiсю мо­вою, то на свiй кар­бо­ванець нiза­що не змог­ли б прид­ба­ти iншо­мов­них кни­жок, бо не ма­ли в них жод­ноу пот­ре­би. Але бу­ли й речi, що цiка­вили всiх, як, скажiмо, рiзно­сортнi ска­тер­ки-са­моб­ранки. Син­те­затор най­ви­щого га­тун­ку на кiль­ка­сот назв ви ма­ли змо­гу одер­жа­ти, як­що Посiда­ли чiль­не мiсце в дер­жавно­му уп­равлiннi i за сво­ум служ­бо­вим ста­нови­щем му­сили влаш­то­вува­ти гучнi прий­оми. Як­що ж ви обiй­ма­ли скром­ну по­саду, то во­лодiли низь­ко­сор­тним син­те­зато­ром з штуч­ним до­бором ком­плексних снiданкiв, обiдiв та ве­чер на двi-три осо­би. Це вик­ли­кало жах­ливi ан­та­гонiстичнi про­тирiччя. Нинi ми злiквiду­вали цей га­неб­ний не­долiк, що сiяв во­рож­не­чу у суспiль­ствi, бо вже кiль­ка столiть, замiсть ска­терок-са­моб­ра­нок, ви­пус­касмо книж­ки з ти­сяча­ми найрiзно­манiтнiших кулiнар­них ре­цептiв. Оби­рай собi сам стра­ви i го­туй на влас­ний смак i роз­суд.

Або вiзь­ме­мо чо­боти-ско­рохо­ди. Примiром, ви рев­ма­тик, але мас­те нез­начнi осо­бистi пот­ре­би, в кот­рих вра­хова­но, що ба­гатомiсний ком­форта­бель­ний ки­лим-лiтак вам нi до чо­го. От i му­сили чов­га­ти в тих осо­руж­них чо­ботах до ско­ну рокiв.

Внаслiдок отiсу ней­мовiрноу рабсь­коу за­леж­ностi од, зда­вало­ся б, чу­дових ре­чей на пла­нетi весь час спа­лаху­вали за­коло­ти, кри­вавi бун­ти i жах­ливi пов­стан­ня. Ги­нули ма­терiальнi цiнностi, па­лали схо­вища з син­те­зато­рами, на смiтни­ках куп­чи­лись цiлi гор­би не­розмiнних кар­бо­ванцiв, пiд но­гами пов­ста­лих хрумтiли пот­ро­щенi все­видючi очi. З не­ба па­дали чис­леннi жер­тви, ко­ли знавiснiлi чобiтни­ки вiдчай­душ­не лiзли на абор­даж до ки­лимiв-лiтакiв. У хiд пiшли шап­ки-не­видим­ки, па­лоч­ки-ви­руча­лоч­ки i мечi-кла­денцi...

Та най­страхiтливiшою у тi пра­давнi ча­си збро­сю бу­ли вог­не­дишнi Змiу Го­риничi. Оскiль­ки ж ви, капiта­не, не мас­те навiть еле­мен­тарно­го у­яв­лення про цих мо­торош­них пот­вор, про цих не­щад­них чу­довиськ, я спро­бую ух вам зма­люва­ти.

Змiу Го­риничi ви­корис­то­вува­лися вик­лючно пiд час жор­сто­ких ка­раль­них акцiй. По­за­як го­ловнi су­тич­ки то­чили­ся в повiтрi - цi жах­ливi одо­роб­ла лiта­ли.

Бу­ли во­ни рiзно­го кла­су i по­туж­ностi - вiд однiсу до два­над­ця­ти бос­го­ловок, - та всi ма­ли ха­рак­терну, од­но­тип­ну по­будо­ву з од­на­кови­ми так­тични­ми i стра­тегiчни­ми за­соба­ми ве­ден­ня то­гочас­но­го дво­бою. У­явiть собi сто­мет­ро­ву мо­гут­ню пот­во­ру з вог­не­диш­ною, усес­по­пеля­ючою бос­го­лов­кою на довгiй елас­тичнiй шиу з не­об­ме­женим нап­рямком прицiль­них спа­лахiв в усiх трь­ох вимiрах, гiгантсь­кий ту­луб, щiль­но вкри­тий неп­ро­бив­ною, вог­нетрив­кою лус­кою, мо­гутнi ла­пи з роз­чепiре­ними от­руй­ни­ми па­зура­ми, дов­же­лез­ний хвiст в неп­риступнiй ти­лязi з гос­трякiв, що стир­ча­ли нав­себiч... Уся ця фан­тастич­на штуч­на спо­руда бу­ла ство­рена ли­ше для то­го, аби ни­щити, па­лити, вби­вати i мор­ду­вати. Навiть гуч­но­мовцi, якi бу­ли в тих Змiув вмон­то­ванi, про­мов­ля­ли вик­лючно з уль­ти­матив­них грам­за­писiв. А який жах на­води­ло ота­ке стра­ховид­ло, ко­ли во­но ма­ло не од­ну, а два­над­цять бос­го­ловок, ус­татко­ваних нищiвни­ми ла­зера­ми? Окрiм то­го, трап­ля­лися не­серiйнi ек­зем­пля­ри з ус­клад­не­ним бiологiчним са­моп­рогра­муван­ням i са­мовiдтво­рен­ням. У цих не­серiй­них лiта­ючих бан­дюг замiсть однiсу зни­щеноу бос­го­лов­ки, не­гай­но вiдбрунь­ко­вува­лися аж три! Бу­вало, пiсля су­тич­ки ок­ремi Змiу Го­риничi ма­ли по со­рок вiсiм бос­го­ловок, а то й бiль­ше! На щас­тя, пiд тя­гарем то­го по­над­нормо­вого по­голiв'я во­ни бу­ли не в силi нi лiта­ти, анi пла­зува­ти i швид­ко ко­нали при­род­ною смер­тю вiд за­галь­но­го фiзич­но­го вис­на­жен­ня.

От тодi на­роди­лася над­то не­без­печна, але вель­ми по­чес­на про­фесiя змiсбор­ця. Нинi навiть при­пус­ти­тися важ­ко, що од­на лю­дина до­лала ота­ку лiта­ючу фор­те­цю. А сек­рет по­лягав у то­му, що шиу бос­го­ловок не бу­ли вкритi важ­кою i неп­ро­бив­ною лус­кою. Ад­же лус­ка зве­ла б нанiвець ма­нев­ровiсть бос­го­ловок, от­же, й усю смер­то­нос­ну ефек­тивнiсть ка­раль­них ве­летнiв. Окрiм то­го, у ближнь­ому дво­боу Змiй Го­ринич зму­шений був вiдмов­ля­тися вiд ви­корис­тання сво­су най­не­без­печнiшоу зброу - ла­зер­них про­менiв, бо iнак­ше спа­лив би са­мого се­бе. Отож до­сить бу­ло наб­ли­зити­ся до вог­не­диш­но­го стра­ховись­ка впри­тул, як дiло вирiшу­вав меч смiли­вого зви­тяж­ця. Пос­ту­пово усi Змiу Го­риничi бу­ли ви­нищенi по всiй пла­нетi, iнку­бато­ри-розплiдни­ки ро­зоренi, а уся вiдповiдна технiчна до­кумен­тацiя спа­лена.

З то­го й по­чав­ся мир­ний, бла­годiй­ний пос­туп на пла­нетi. А вiд жах­ли­вих ми­нулих часiв тiль­ки й ли­шило­ся, що чарiвнi, фан­тастичнi каз­ки - прим­хли­ва фоль­клор­на тка­нина з ок­ре­мих найбiльш вра­жа­ючих пра­давнiх iсторiй...

Пiсля оцiсу вступ­ноу лекцiу Про­фесо­ра я впав у ще бiль­ший вiдчай. Гар­них наплiв вiн менi ка­зок! Нiби пе­ред ним сидiла не до­рос­ла i солiдна лю­дина, а соп­ли­ве ди­тя дошкiль­но­го вiку. Та я нiчим не зра­див се­бе i не ви­казав сво­го не­задо­волен­ня.

Але у­явiть мiй по­див: ко­ли я по­чав студiюва­ти iсто­ричнi хронiки i на­уко­во-по­пулярнi бро­шури, то од­ра­зу пе­реко­нав­ся, що Про­фесор не бре­хав. Ка­зав менi са­му прав­ду, якою б не­мож­ли­вою во­на не ви­дава­лася!

З хронiк з усiсю iсто­рич­ною оче­виднiстю ви­ника­ло, що пос­туп на пла­нетi дiй­сно ба­зував­ся на ней­мовiрно­му грунтi. Вiн нiби зад­ку­вав вiд надс­клад­но­го до сво­го примiтив­но­го про­тоти­пу. Але в той же час усе це сприй­ма­лося i по­яс­ню­вало­ся вче­ними iсторiог­ра­фами як не­запе­речнi до­сяг­нення мiсце­воу цивiлiзацiу i зна­ходи­ло свос, хоч i па­радок­саль­не, але логiчне те­оре­тич­не тлу­мачен­ня.

Рiч по­ляга­ла у то­му, що че­рез якiсь нез'ясо­ванi i по­ки що не зро­зумiлi менi при­чини iсто­рич­ний роз­ви­ток на пла­нетi за­почат­ку­вав­ся не з первiсно-ди­кунсь­ких вiдно­син, а з на ди­во роз­ви­нено­го тех­нокра­тич­но­го суспiль­ства. Мож­на бу­ло тiль­ки фан­та­зува­ти про той ко­лосаль­ний рiвень на­уки i технiки, що без­надiй­но за­губив­ся в сивiй дав­нинi ще до­каз­ко­вого перiоду. Нiчо­го див­но­го тут зреш­тою не­ма, бо й на Землi бу­ло надiй­но за­буто безлiч сек­ретiв пра­давнiх май­стрiв, що ста­нов­лять нинi за­гад­ки iсторiу. У нас поз­ни­кали цiлi га­лузi на­уки, як ото ас­тро­логiя, ге­раль­ди­ка, сфрагiсти­ка, там­го­логiя, алхiмiя, чарiвниц­тво i вiдь­мо­логiя, фiзiономiсти­ка i те­оре­тич­на ка­зу­ус­ти­ка. Ку­ди подiли­ся фа­ус­ти, щорiчнi кон­фе­ренцiу по обмiну досвiдом з пи­тань де­моно­логiу на Лисiй горi, грiзнi во­лодарi пiдзем­них, пiдвод­них i ефiрних стихiй? Де во­ни те­пер - про­видцi, про­роки i те­лепа­ти? Але ко­ли на Землi роз­ви­ток в ос­новно­му й­шов шля­хом ус­клад­нення, то на цiй чу­дер­нацькiй пла­нетi ста­лося нав­па­ки.

З ць­ого пог­ля­ду на пла­нетi бу­ло до­сяг­ну­то чи­малих успiхiв. Як я вже зга­дував, все­видю­ще око бу­ло прек­расно спро­щено до два­над­ця­тика­наль­но­го те­левiзо­ра зi ста­лими i нуд­ни­ми прог­ра­мами. Ко­лишнi чо­боти-ско­рохо­ди удос­ко­нали­лися (ма­ло не вдав­ся до по­мил­ко­вого виз­на­чен­ня - " дег­ра­дува­ли ") до мо­торо­лерiв, мо­тоциклiв, мо­педiв, ве­лоси­педiв i ди­тячих са­мокатiв, а ки­лими-лiта­ки - до прос­то лiтакiв. Ска­тер­ки-са­моб­ранки та­кож без слiду поз­ни­кали. На­томiсть пиш­но розквiтла чу­дово роз­га­луже­на сис­те­ма бу­фетiв, за­кусоч­них, кав'ярень i чай­них, уда­лень та рес­то­ранiв з на­тураль­ни­ми стра­вами, а не штуч­но син­те­зова­ними з абс­трак­тних мо­лекул.


Бу­ло рiшу­че злiквiдо­вано i га­неб­не закрiпа­чен­ня вiд на­род­ження вiль­ноу осо­би при­низ­ли­вим не­розмiнним кар­бо­ван­цем. До сь­ого­ден­них часiв, як да­лекий вiдгомiн ко­лишнiх ан­та­гонiстич­них вiдно­син, дiй­шла тiль­ки вар­варсь­ка, ан­ти­демок­ра­тич­на в сво­уй сутi iдiома - "вда­рити кар­бо­ван­цем". Новi ча­си по­роди­ли й новi прислiв'я та при­каз­ки: "Не­ма гро­шей - розмiняй кар­бо­ван­ця", "копiй­ка руб бе­реже", "гро­шей - що й ки­шеня не схо­дить­ся", "грошi всю­ди хо­рошi" та "хоч в го­ловi пус­то, аби капiта­лу гус­то". А ста­лося те, що жор­сто­кий дик­тат не­розмiнно­го кар­бо­ван­ця був замiне­ний твер­дою ва­лют­ною сис­те­мою, яка в прин­ципi пе­ред­ба­чала не­об­ме­жене на­копи­чен­ня капiта­лу кож­ною ок­ре­мою осо­бою. Та­ким чи­ном, нинi не вiд яко­гось осо­руж­но­го не­розмiнно­го кар­бо­ван­ця за­лежа­ло, як ти за­доволь­ня­тимеш своу пот­ре­би. Те­пер це за­лежа­ло вiд са­мого те­бе, вiд тво­ух здiбнос­тей i та­лан­ту, вiд тво­су сприт­ностi та енергiу. По сутi, пра­ва кож­ноу лю­дини нинi бу­ли не­об­ме­женi. Кож­на ок­ре­ма iндивiду­альнiсть ма­ла цiлко­виту змо­гу за­доволь­ни­ти не ли­ше своу, хай най­без­глуздiшi пот­ре­би, а й навiть ди­вацькi, iнодi навiть зло­чиннi прим­хи. Аби грошi!

Атож! Нарiжнi прин­ци­пи мо­делю­ван­ня там­тешнь­ого iде­аль­но­го суспiль­ства я збаг­нув. Та це бу­ло пiвдiла. Го­лов­не й те­пер ли­шало­ся не з'ясо­ваним. Ад­же я втя­мив ли­ше "як", але досi не вiдав "чо­му". А го­ле "як" без пу­тящо­го "чо­му" зав­ше мо­же при­вес­ти до хиб­них, а в мос­му ста­новищi - фа­таль­них вис­новкiв i вчинкiв.

Я не спав цiлих пiвдо­би (я не ка­жу "нiч", бо но­чей там вза­галi не iсну­вало), мар­но на­мага­ючись розв'яза­ти цю го­лов­ну тас­мни­цю. Аж на­рештi ме­не ося­яло. Стрiла ча­су, як ма­терiаль­ноу, об'сктив­но iсну­ючоу ве­личи­ни, ске­рова­на тут вiднос­но нас, зем­лян, на стрiчний нап­ря­мок.

I як це я ранiше не здо­гадав­ся? Ад­же на нашiй рiднiй Землi здав­на iсну­вала гiпо­тетич­на те­орiя, що час мо­же бу­ти не тiль­ки плю­совим, а й мiну­совим.

Але те­орiя ли­шала­ся на па­перi, бо гiпо­тетич­ний "мiнус" пе­ред­ба­чав подiу, якi нас­правдi нiким не спос­терiга­лися. Про­менi зiрки, скажiмо, й­дуть вiдцен­тро­ве в усiх нап­рямках. Нiхто i нiко­ли не помiчав про­тилеж­но­го. Ну, хто б на­важив­ся за­пев­ня­ти зво­рот­не - мов­ляв, про­менi над­хо­дять до зiрок звiдусiль i кон­серву­ють­ся у зiрках? Ад­же тодi не­обхiдно бу­ло виз­на­ти, що в зiрках вiдбу­ва­ють­ся зво­ротнi ядернi ре­акцiу, тоб­то, що кож­на зiрка пог­ли­нас вип­ромiню­ван­ня, а не с й­ого дже­релом.

Отут все ста­ло на мiсце.

Мiнус-га­лак­ти­ки та­ки iсну­ють. Але во­ни не помiтнi для спос­терiгачiв з плюс-га­лак­тик... Ад­же вiд них не над­хо­дить свiтло, бо во­ни й­ого зас­мокту­ють у свою сис­те­му. Ого, у Всесвiтi не­мас дрiбниць! От­же, цi мiну­совi га­лак­ти­ки вга­мову­ють не­без­печну для нас ен­тропiю i зберiга­ють всесвiтню енер­ге­тич­ну рiвно­вагу! Те­пер вам зро­зумiло, чо­му на зо­ряно­му небi ми ба­чимо густi чорнi пля­ми. Усi iншi за­кони при­роди на тих "чор­но­тах" ма­ють мiну­совий змiст i кру­тять ко­лесо iсторiу в зво­рот­ний бiк. Те, що для нас тем­не ми­нуле, для них свiтле май­бутнс, а на­ше свiтле май­бутнс - для них ми­нула до­ба на­уко­вого вар­варс­тва i ви­соко­технiчно­го ди­кунс­тва...

Ти­сяча москiтних ме­те­оритiв завбiль­шки з мо­лоду кар­топлю! Це ж я за­меш­кав у мiну­сово­му часi i ско­ро зно­ву хо­дити­му з па­рубоць­кою чуп­ри­ною! Це ж, як­що на­дов­го зат­ри­ма­юся тут, ме­не не впiзнас навiть мiй юний друг i послiдов­ник, но­вос­пе­чений капiтан Ко­зир!

З не­терпiнням очiку­вав я на чер­го­вий вiзит Про­фесо­ра i ре­тель­но го­тував­ся до вирiшаль­но­го iнте­лек­ту­аль­но­го дво­бою. Сво­бода або довiчне пси­хо­ув'яз­нення! - бу­ло мо­ум бой­овим гас­лом. А ко­ли вiн прий­шов, я аж ско­чив вiд хви­люван­ня з крiсла i нес­покiй­но за­рипiв про­тезом з кут­ка у ку­ток па­лати.

- Що ста­лося, мiй вель­ми­шанов­ний капiта­не? - за­питав над­то спос­те­реж­ли­вий го­лов­ний наг­ля­дач.

- Про­фесо­ре, - рiшу­че зу­пинивсь я нав­про­ти нь­ого i вту­пив­ся й­ому в очi, - доз­воль­те з ва­ми пер­шим подiли­тися однiсю, на мiй пог­ляд, до­сить цiка­вою технiчною iде­сю...

- Гм, - скеп­тично на­бур­мо­сив­ся вiн, - кажiть, хоч я ух од вас уже нас­лу­хав­ся дос­хо­чу. Але однiсю бiль­ше чи однiсю мен­ше, то нiчо­го не ва­жить...

- Так от, Про­фесо­ре, - вро­чис­то роз­по­чав я. - Нас­тав час, ко­ли ство­рили­ся еко­номiчнi i соцiальнi умо­ви для пов­но­го зни­щен­ня елек­три­ки як го­лов­ноу i вирiшаль­ноу енер­ге­тич­ноу ба­зи пла­нети.

Вiн тiль­ки вра­жено заклiпав очи­ма.

- Анах­ронiзм i вiдсталiсть елек­трич­ноу енергiу оче­виднi, прос­торiку­вав я. - Це галь­мо у даль­шо­му пос­тупi суспiль­но­го роз­витку. Усi рiчки за­хара­щенi громiздки­ми греб­ля­ми. Огиднi вежi елек­тро­пере­дач з тран­сфор­ма­тор­ни­ми пiдстанцiями спот­во­рю­ють чу­довi крас­ви­ди. Прек­раснi мiста вкритi, мов ве­летенсь­ким па­вутин­ням, дро­тяним ме­режи­вом. А вiзьмiть хатнiй по­бут! Будь-яка домiвка вкрай на­топ­та­на хо­лодиль­ни­ками, елек­троп­раска­ми, елек­тро­кав­ни­ками i те­левiзо­рами. Скiль­ки з'явить­ся до­дат­ко­воу жит­ло­воу площi i спокiй­но­го сiмей­но­го за­тиш­ку, як­що ви­кину­ти на смiтни­ки цi не­без­печнi для жит­тя при­ладиi А що ми втра­тимо ра­зом з втра­тою елек­три­ки? Та нiчо­го! Бо й за­раз нiчогiсiнь­ко не знас­мо про уу при­роду. Та й зна­ти не вар­то. А що виг­расмо? Знiме­мо пу­та з рiчок, у них за­ведеть­ся ри­ба. Розквiтне пла­ван­ня i ри­болов­ний спорт як за­соби здо­рово­го i ко­рис­но­го вiдпо­чин­ку. У­явiть, як змiнить­ся на кра­ще об­личчя пла­нети!

- А як же трам­вау? - спан­те­личе­но про­бель­котiв Про­фесор.

- А що трам­вау? - зни­зав я пле­чима. - Хай ух тя­га­ють конi! Зреш­тою, кiнсь­ка си­ла вже не один-два ро­ки на­бувас чин­ностi ос­новно­го по­каж­чи­ка по­туж­ностi...

Та Про­фесор вже огов­тався.

- Мас­те рацiю, - спо­чат­ку по­годив­ся вiн зi мною. - Елек­тро­технiчнi спо­руди справдi над­то громiздкi i пот­ворнi. А скiль­ки во­ни за­бира­ють у нас сил i здiбнос­тей! Скiль­ки за­водiв тiль­ки те й роб­лять, що ви­готов­ля­ють елек­тро­ус­татку­ван­ня та елек­троп­ри­лади. Страш­но зга­дати, мiль­йони лю­дей пра­цю­ють у потi чо­ла сво­го ли­ше для то­го, щоб засмiти­ти пла­нету. Але ви, капiта­не, не вра­хува­ли однiсу важ­ли­воу об­ста­вини. Для то­го щоб вiдмо­вити­ся вiд од­но­го дже­рела енергiу, слiд ви­най­ти iнше, бiльш прос­те. Не бу­демо ж у свос­му пос­тупi зад­ку­вати до гло­баль­но не­без­печноу тер­мо­ядер­ноу i про­мене­воу енергiу.

Тiль­ки ць­ого я й че­кав.

Пiдiй­шов до сто­лу i спокiй­но ки­нув ко­зир­но­го ту­за або, ко­ли точнiше, крес­лення еле­мен­тарно­го па­рово­го дви­гуна.

- Ось вам но­ве дже­рело! Й­ого мож­на мон­ту­вати навiть у са­рау. Я аж ди­ву­юся, як це досi нiхто не до­думав­ся до та­коу прос­тоу речi...

Про­фесор швид­ко, збаг­нув нес­клад­ний прин­цип ро­боти па­рови­ка. Очi й­ого радiсно за­яснiли.

- Капiта­не! - роз­чу­лено за­гор­лав вiн i ки­нув­ся ме­не обнiма­ти. При­сяга­юся усiма дiрка­ми на небi, я зав­жди вва­жав вас ви­дат­ною лю­диною. Про це свiдчить навiть ваш так зва­ний зо­релiт, кус­тарно злiпле­ний ва­шими зо­лоти­ми ру­ками у цiлко­вито­му ро­зумо­вому поть­ма­реннi. Я за­пев­няв ко­лег, що ваш генiй не стiй­ко ура­жений i ли­ше тим­ча­сово жи­вотiс в по­лонi хво­роб­ли­воу фан­тазiу.

Про­фесор пе­редих­нув од зах­ва­ту, а тодi ви­гук­нув:

- Ваш генiаль­ний ви­нахiд, капiта­не, по­чат­куе но­ву про­мис­ло­во-технiчну ре­волюцiю на пла­нетi! Ви - один з найбiль­ших мис­ли­телiв, якi будь-ко­ли ощас­ливлю­вали на­ше людс­тво!

Я нез­во­руш­но вис­лу­хав цi дифiрам­би i нiчим не заш­ко­див Про­фесо­ровi, ко­ли вiн з пе­ремож­ни­ми зой­ка­ми "Ви­дужав! Ви­дужав! Ви­дужав!" ки­нув­ся до те­лефо­ну...

Нас­тупно­го дня я звiту­вав зi сво­ум кар­ко­лом­ним (з пог­ля­ду там­тешнь­ого пос­ту­пу) про­ек­том пе­ред вче­ною ра­дою. Зно­ву мiй го­лос, по­силе­ний рет­ран­сля­тора­ми, лу­нав над пла­нетою. Уся люднiсть слу­хала ме­не, за­таму­вав­ши по­дих. Ме­не, но­во­об­ра­ного Го­лов­но­го Те­оре­тика Вче­ноу Ра­ди! Кож­не мос сло­во бу­ло на ва­гу зо­лота. Па­роп­ла­ви! Па­ротя­ги! Па­ровi мли­ни, па­ровi май­стернi i фаб­ри­ки! Я до то­го роз­па­лив­ся, що ши­роки­ми маз­ка­ми ок­реслив й по­дальшi свiтлi обрiу. Я не пош­ко­дував фарб, щоб зма­люва­ти да­лекий прий­дешнiй день, ко­ли щас­ливi на­щад­ки за­меш­ка­ють у пе­черах навiть без па­рово­го опа­лен­ня (й­ого замiнять га­рячi при­роднi дже­рела i гей­зе­ри), поз­бу­дуть­ся будь-якоу за­леж­ностi вiд технiки, го­монiти­муть бiля за­тиш­но­го ба­гат­тя, оповiда­ючи про своу мис­ливськi та ри­баль­ськi под­ви­ги...

Нiхто менi не пе­речив. Усi слу­хали мов за­чаро­ванi. Тiль­ки мiй по­перед­ник по по­садi Го­лов­но­го Те­оре­тика нез­граб­но на­магав­ся спап­лю­жити моу iдеу.

- Наш дос­той­ний вче­ний ко­лега, - пiдступ­но по­чав вiн, - не вра­хував у свос­му вель­ми смiли­вому про­ектi од­ну, так би мо­вити, дрiбнич­ку, яка, на жаль, пе­рек­реслюс весь про­ект.

- Це ж яку, ко­ли не сек­рет? - за­питав я.

- А ота­ку! - зловтiшне процiдив цей вче­ний цап. - Маю на увазi рiчки, хiмiчно очи­щенi внаслiдок ре­алiзацiу па­рово­го про­ек­ту. Ав­тор й­ого сам нед­вознач­но за­пев­нив, що в рiчках мож­на бу­де навiть ку­пати­ся. А що це оз­на­час прак­тично? Прак­тично це оз­на­час, що в га­зетах побiль­шас нек­ро­логiв. Маю на увазi утоп­ле­никiв.

Ач, ка­пос­ний заздрiсник!

- А дiти? - рап­том трагiчним го­лосом за­вищав вiн. - Як ут­ри­мати дiтей од вод­ноу спо­куси? Во­ни ж усi пе­ретоп­лять­ся, i на­ша цивiлiзацiя без­слав­но за­гине! Я серй­оз­но по­бо­ююся, що до­повiда­ча пе­ред­часно ви­пус­ти­ли з й­ого не­само­витим i по­гибель­ним про­ек­том! Я все ска­зав, - вже зовсiм мо­гиль­ним то­ном закiнчив вiн свiй вис­туп се­ред цвин­тарноу тишi.

О не­бо! Нев­же зно­ву до психiат­ричноу в'яз­ницi?

Та я вид­ря­пував­ся й не з та­ких та­рапат...


- А ко­ли це, - заг­римiв у мiкро­фони я, - ро­зумнi iсто­ти зад­ку­вали пе­ред труд­но­щами? Хiба ж важ­ко бу­де склас­ти i вид­ру­кува­ти ме­тодо­логiчнi посiбни­ки "Як нав­чи­тися пла­вати" i "Пер­ша до­помо­га по­топа­ючо­му"? - Грiм оп­лескiв був крас­но­мов­ною вiдповiддю на моу спов­ненi оп­тимiзму i гли­бокоу вiри у людсь­кий ро­зум сло­ва. - А як­що ж i зах­ли­неть­ся двiй­ко псев­довче­них рет­роградiв i кон­серва­торiв, - схид­но до­кинув я, - прог­ре­сив­на дум­ка вiд ць­ого нiчо­го не втра­тить...

Ав­жеж, пiсля та­коу рiшу­чоу вiдсiчi я ли­шив­ся на волi. Од­нак ви­руши­ти у зво­рот­ну путь ще дов­го не мав змо­ги. Ку­ди б я не по­дав­ся, ме­не зав­жди ото­чував на­товп з чис­ленних зас­тупникiв, сек­ре­тарiв, помiчникiв, ре­ферентiв, кон­суль­тантiв i сте­ног­рафiстiв. Пев­но, ма­ли ме­не весь час на оцi, бо по­бо­юва­лися, рап­том я зно­ву звих­ну­ся, на­роб­лю дур­ниць i ском­про­метую ви­соку ре­путацiю вче­ноу ра­ди.

Ех, як­би тут iсну­вали ночi! Вночi ку­ди вигiднiше лаш­ту­вати­ся до втечi, нiж удень...

Але згiдно з те­орiсю вiрогiдностi, ра­но чи пiзно по­винен був склас­ти­ся та­кий збiг об­ста­вин, що я мав ли­шити­ся сам один. Я день у день тер­пля­че че­кав отоу вiрогiдноу на­годи. I прий­шов мiй день.

Я про­бирав­ся до ра­кети, мов злодiй, бо як­би хтось по­бачив моу пiдозрiлi ма­нев­ри, не­одмiнно вирiшив би, що став­ся тяж­кий ре­цидив. I ме­не зно­ву б спо­вили у гамiвну со­роч­ку. Та все ми­нуло­ся щас­ли­во...

- Ось вам, мо­лодий чо­ловiче, й уся iсторiя, - мо­вив капiтан Неб­ре­ха. Бу­ду щи­ро ра­дий, ко­ли за­доволь­нив ва­шу юна­чу до­пит­ливiсть.

Я мов­чки зби­рав­ся з дум­ка­ми. Роз­повiдь капiта­на Неб­ре­хи, як i зав­ше, бу­ла вра­жа­ючою, при­голом­шли­вою i нес­подiва­ною. Щоб як слiд усвiдо­мити уу, кон­че потрiбен пев­ний час. Та в мо­уй го­ловi вов­ту­зила­ся не­вираз­на пiдоз­ра, що оповiдь мiжзо­ряно­го вов­ка мiстить в собi якусь чер­во­точи­ну. Щось в нiй бу­ло не до ла­ду, су­пере­чило самiй iдеу, щось нев­ло­виме, як свiтло.

Свiтло!

Ось во­на - невiдповiднiсть!

Ад­же як­що мiну­совi га­лак­ти­ки кон­цен­тру­ють нав­ко­ло се­бе i кон­серву­ють у сво­ух мiну­сових зiрках про­мене­ву енергiю, то хiба ж ух мож­ли­во по­бачи­ти? Ми ба­чимо ли­ше тi зiрки, якi вип­ромiню­ють енергiю, а не вби­ра­ють уу. Капiтан Неб­ре­ха сам ка­зав про це. Як­би бу­ло iнак­ше, зiрки на­зива­лися б не "свiти­ла", а "чор­ни­ла". Ну, а швидкiсть свiтла ли­шасть­ся незмiнною у всiх фор­му­лах, з плю­сами во­ни чи з мiну­сами. Як же опи­нив­ся на "чор­но­тах" капiтан Неб­ре­ха? Це за­питан­ня на­буде ще бiль­шоу за­гад­ко­востi, вар­то зга­дати хрес­то­матiй­ний ви­падок з капiта­ном Ко­зиром, кот­рий на­магав­ся дослiди­ти зiрку, що стис­ка­лася ра­зом зi сво­уми про­тубе­ран­ця­ми iз швидкiстю свiтла. Хоч капiтан Ко­зир розiгнав свою "ган­те­лю" до май­же свiтло­воу швид­костi, вiн за рiк цих унiкаль­них пе­регонiв не наб­ли­зив­ся до по­верхнi зiрки i на мiлiметр. Нав­па­ки, че­рез рiзни­цю, хоч i мiзер­ну, у швид­костi вiн вiдда­лив­ся од зiрки на кiль­ка метрiв!

- Капiта­не, - на­рештi на­важив­ся за­пита­ти я, - а як ви опи­нили­ся там, ко­ли свiтло...

Та капiтан зу­пинив ме­не од­ним рiшу­чим по­махом ру­ки.

- А я мав надiю, що ви й самi здо­гадас­те­ся... Зви­чай­но, пер­шим бу­ти ку­ди важ­че, нiж ос­таннiм. Не знасш, яка не­без­пе­ка на те­бе че­кас. А чи хтось на­важу­вав­ся досi обiгна­ти свiтло? Нi, бо те­оре­тич­но дав­но бу­ло до­веде­но, що ра­кета та­кого смiлив­ця зник­не без слiду. Митт­свий спа­лах i край... Але чо­му? Та щоб вiдповiсти на це за­питан­ня, не­обхiдно бу­ло б за­ризи­кува­ти i пе­рет­ну­ти свiтло­вий бар'ср! Тодi менi й вiдкри­лися нiким до то­го не ба­ченi га­лак­тичнi сис­те­ми з чор­ни­ми зiрка­ми...

Я при­голом­ше­но по­зирав н" зо­ряно­го вiдчай­ду­ху, а капiтан нек­ва­пом вiв далi об­ра­ним кур­сом:

- А хiба ранiш не бу­ло ге­ро­ув, що ва­жили влас­ним жит­тям в iм'я но­вих знань, в iм'я на­уки? Хiба не бу­ло вче­них, якi ура­жали се­бе епiдемiчни­ми мiкро­бами i вiру­сами, щоб ек­спе­римен­таль­не нав­чи­тися зви­тяжи­ти над ни­ми? Бу­ли, с i бу­дуть! Смiли­ва дум­ка не знас не­побор­них пе­репон! I от я iнодi ду­маю, що як­би сво­го ча­су я не на­важив­ся на ри­зико­ванi ек­спе­римен­тальнi зма­ган­ня з са­мим свiтлом i не ви­пере­див й­ого, людс­тво й по­нинi не вiда­ло б, що ко­уть­ся по той бiк свiтла...

10. ТАр­МНИ­ЦЯ БIЛЬ­ЯР­ДНОт КУЛI

Хiба ви не зди­вува­лися б, як­би по­бачи­ли за­пек­ло­го ен­то­моло­га, що пiшов ло­вити ме­теликiв, а замiсть сач­ка оз­бро­ув­ся ки­тобiй­ним гар­пу­ном? р в при­родi речi, якi нiяк не спо­луча­ють­ся.

Вiзь­ме­мо, нап­риклад, ве­лемов­но­го фахiвця з Му­зею космiчних мандрiв. Що ста­лося б з ним, як­би й­ого пос­дна­ли хо­ча б з од­ним ков­тком ан­ти­речо­вини? Та, хоч сло­ва з нь­ого ллють­ся справжнiм во­дос­па­дом, пiсля ков­тка ан­ти­речо­вини вiн не змiг би зв'яза­ти й двох слiв!

Отож у­явiть собi, як зди­вувавсь я, по­бачив­ши у шух­лядi пись­мо­вого сто­ла, за яким капiтан Неб­ре­ха лю­бив пор­па­тися у "свос­му архiвi, зви­чай­ну бiль­яр­дну ку­лю.

Звiдки ця жов­та ку­ля пот­ра­пила до капiта­на? Я зро­ду не ба­чив, щоб каш­тан при­низив свiй iнте­лект до гульнi у пiдкид­но­го дур­ня або го­нит­ви бiль­яр­дних куль.

- Бiль­яр­дна ку­ля! - вра­жено гук­нув я. - Капiта­не, звiдки во­на у вас?

Неб­ре­ха спокiй­но вий­няв з шух­ля­ди ку­лю i замрiяно пiдки­нув уу на до­лонi.

- Зав­дя­ки ли­ше цiй кулi, - уро­чис­то мо­вив вiн, - п'ят­де­сят неб­ре­хоз­навцiв, весь квiт на­уко­воу дум­ки, прив­се­люд­но обо­рони­ли кан­ди­датськi та док­торськi ди­сер­тацiу. Але як­би сво­го ча­су я за­барив­ся ще на се­кун­ду, тас­мни­цю кулi й досi не бу­ло б роз­га­дано...

Ска­жу не кри­ючись, од­вертi сло­ва капiта­на Неб­ре­хи бу­ли менi, як нiж у сер­це. Цiсу митi я впер­ше у свос­му життi вiдчув, що та­ке рев­нощi.

П'ят­де­сят неб­ре­хоз­навцiв!

Тас­мни­ця бiль­яр­дноу кулi!

По­дума­ти ли­шень, лю­ди пи­шуть про цю кля­ту ку­лю ди­сер­тацiу та прив­се­люд­но обо­роня­ють ух, а я впер­ше про це чую i впер­ше ба­чу са­му ку­лю! Це я, кот­рий вва­жав се­бе за сди­ного, а от­же, i най­обiзнанiшо­го бiог­ра­фа капiта­на Неб­ре­хи! Гань­ба менi, гань­ба!..

Капiтан Неб­ре­ха за­ува­жив, як я жу­рюся, i з влас­ти­вою й­ому чуйнiстю на­магав­ся ме­не зас­по­ко­ути:

- А ви, юна­че, да­рем­но хви­люс­те­ся. За­пев­няю, що вашi цiлком прав­дивi та без­сто­роннi но­тат­ки ста­ли настiль­ною кни­гою для кож­но­го неб­ре­хоз­навця. I ще од­на прис­мна для вас но­вина: Мiнiстерс­тво ви­щоу освiти ре­комен­ду­вало вашi прав­дивi оповiдi як пiдруч­ник з неб­ре­хоз­навс­тва для iсто­рич­них фа­куль­тетiв гу­манiтар­них вузiв.

Я лю­то зас­кре­готав зу­бами.

Як? Капiтан Неб­ре­ха ще зну­щасть­ся з ме­не!

Самi по­думай­те, ну, яким по­битом мiй твiр ус­тиг ста­ти настiль­ною кни­гою i ре­комен­до­ваним пiдруч­ни­ком, ко­ли я й­ого ще тiль­ки на­писав? I про мою ро­боту нiхто, крiм са­мого капiта­на, ще нiчо­го не чув!

- Атож, - зно­ву по­вер­нувся до сво­го нез­граб­но­го до­тепу Неб­ре­ха, - ваш твiр став настiль­ною кни­гою для кож­но­го неб­ре­хоз­навця i ре­комен­до­ваним пiдруч­ни­ком для гу­манiтар­них вузiв... Але до­мови­мося: спо­чат­ку я роз­повiм вам усю цю зво­руш­ли­ву iсторiю, а тодi вже ви об­ра­жати­мете­ся на ста­рого капiта­на, як­що ма­тиме­те на це пiдста­ви...

Я по­годив­ся.

Капiтан Неб­ре­ха не ха­па­ючись за­палив свою про­куре­ну люль­ку.

- Повiрте менi, як­би я тодi ва­гав­ся хоч се­кун­ду, ви оце те­пер не по­бачи­ли б кулi, от­же, i не бу­ло б на­шоу та­коу щи­роу роз-мо­ви.

Ця при­года ста­лася вже тодi, ко­ли я сам се­бе спи­сав за вис­лу­гою рокiв з бор­ту ко­роб­ки, а свою ста­ру ко­роб­ку пос­та­вив на вiчний якiр у мос­му са­доч­ку. Тiль­ки й ман­дру­вати менi за­лиши­лося, що на яхтi по ри­бу он за тi скелi...

Чи ж га­дав я, що най­ди­вовижнiша у мос­му життi по­дорож ще по­пере­ду!

Отож якось чарiвно­го ве­чора я сидiв отут, ко­ло сто­лу, i впо­ряд­ко­вував свiй архiв. Знас­те, за ро­ки всесвiтнiх блу­кань до бiса наз­би­рало­ся всiля­ких папiрцiв.

Ко­ли рап­том повiтря пе­ред мо­уми очи­ма зас­тру­менiло, на­че га­рячо­го со­няч­но­го дня, а всi речi, що бу­ли у кiмнатi, ста­ли роз­плив­части­ми i хи­мер­ни­ми, як ма­рево у пус­телi.

"Кепськi спра­ви! - су­мови­то по­думав я. - От i старiсть до ме­не завiта­ла. До­ведеть­ся тобi, капiта­не, ку­пува­ти оку­ляри..."

Та за хви­лину повiтря зно­ву ста­ло чис­те i про­зоре, як криш­таль, а всi речi на­були сво­су ста­лоу фор­ми. Та це ще не все!

На­раз прос­то пе­редi мною вро­див­ся з нiчо­го чу­дер­наць­кий ма­лога­барит­ний повiз iз роз­чи­нени­ми двер­ця­тами, на­че який­сь не­видим­ка зап­ро­шував ме­не у цей повiз сiсти.

Ну, я лю­дина в бу­валь­цях бу­вала, всiля­ких див за сво­го вiку на­дивив­ся, сло­вом, звик уже за сер­це не ха­пати­ся.

По­дивив­ся я на цю ди­вину, спокiй­но за­палив люль­ку i лю­бесень­ко пош­канди­бав до по­воза, щоб як слiд об­сте­жити й­ого.

Ска­жу од­верто, ма­шини та­коу оригiналь­ноу конс­трукцiу я в життi свос­му ще нiко­ли не ба­чив.

От хо­ча б пульт ке­руван­ня - це самi го­дин­ни­ки, дос­то­ту вiтри­на го­дин­ни­ковоу май­стернi. Бу­ли тут i най­точнiшi хро­номет­ри, i по­бутовi бу­диль­ни­ки, i капiталь­ний го­дин­ник свiту, i спор­тивнi се­кун­домiри, i зви­чайнi хо­дики (во­ни менi на­гада­ли пульт мо­су ко­роб­ки), i ста­родавнi пiщанi дзи­гарi, якi щох­ви­лини ав­то­матич­но пе­ревер­та­лися,., Але як я од­ра­зу не збаг­нув, що це бу­ла ма­шина ча­су, я й досi не втям­лю! Тiль­ки й до­думав­ся звiри­ти свiй на­руч­ний го­дин­ник з атом­ним хро­номет­ром. А про­те ще ста­родавнi на­уковi фан­тасти про­року­вали по­яву та­коу ма­шини.

Ко­ли ба­чу, на сидiння ки­нуто розкiшну тиг­ро­ву шку­ру, в зу­бах тиг­ра стри­мить який­сь папiрець.

Анi се­кун­ди не ва­га­ючись, я ви­хопив папiрець з па­щеки хи­жака. Це бу­ла за­пис­ка, я пробiг уу очи­ма з ас­тро­номiчною швидкiстю. Во­на за­пала у мою пам'ять на все жит­тя:

"ЛЮ­БИЙ КАПIТА­НЕ: ВIТАЮ ВАС IЗ СВIТЛО­ГО МАЙ­БУТ­ТЯ!

СЬ­ОГОДНI УРО­ЧИС­ТЕ ВIДКРИТ­ТЯ МЕ­МОРIАЛЬ­НО­ГО МУ­ЗЕЮ НЕ­ЗАБУТНЬ­ОГО ЗО­РЕП­ЛАВЦЯ, СЛАВ­НО­ГО КАПIТА­НА НЕБ­РЕ­ХИ; ЗАП­РО­ШУр­МО ВАС НА ВСЕ­НАРОД­НЕ СВЯ­ТО! МА­ШИНУ ЧА­СУ ЗАП­РОГРА­МОВА­НО НА ЗВО­РОТ­НУ ПУТЬ. СIДАЙ­ТЕ I ВИ­РУШАЙ­ТЕ. ДО СКО­РОт ЗУСТРIЧI!

Ваш Ази­мут,

ди­рек­тор му­зею капiта­на Неб­ре­хи".

Що ви на це ска­жете? Мо­лодець Ази­мутi От що та­ке - закiнчи­ти шко­лу для об­да­рова­них дiтей!

Не ва­га­ючись, я стриб­нув у ма­шину ча­су. Тiсу ж митi во­на ви­руши­ла у свою чу­дес­ну по­дорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i ро­ки.

Ко­ли од­верто ска­зати, сам ча­соп­робiг був не ду­же цiка­вий. Усе нав­ко­ло поть­ма­рило­ся, геть нiчо­го не вид­но - нiби ма­шина ча­су за­нури­лася в суцiль­ний мо­лоч­ний ту­ман.

А час спли­вас. А май­бутнс наб­ли­жасть­ся. Ну, щоб не га­яти цiннi хви­лини, я по­чав скла­дати вiталь­ну про­мову.

Я у­яв­ляв собi цю хви­лю­ючу зустрiч. Свят­ко­вий на­товп, пор­тре­ти i чер­вонi тран­спа­ран­ти, ду­ховий ор­кестр, тра­дицiйнi стрiчка i но­жицi, ви­сока три­буна, об'скти­ви те­лека­мер... Хоч як я звик до вро­чис­тих зустрiчей, але во­ни ме­не зав­жди хви­лю­ють...

I рап­том спос­терiг, що в ме­не по­чали про­пада­ти речi. Пер­ша роз­та­нула з ди­мом моя люль­ка. Потiм ви­пару­вав­ся про­тез. А тодi од­не за од­ним поз­ни­кали гуд­зи­ки, че­ревик, со­роч­ка, шта­ни, сди­на шкар­петка... Сло­вом, за кiль­ка хви­лин на мос­му тiлi не­мож­ли­во бу­ло знай­ти анi нит­ки - все зник­ло в часi!

Я вжа­хано ду­мав про зустрiч з май­бутнiм по­колiнням. Що про ме­не ска­жуть лю­ди, ко­ли по­бачать у та­кому, ли­ше для лазнi, вбраннi? Яка гань­ба!

Та я не­дов­го жу­рив­ся. Спокiй­но об­ду­мав свос скрут­не ста­нови­ще i за­ходив­ся шу­кати по­рятун­ку. I де, ви ду­мас­те, я знай­шов й­ого? Не повiри­те, але я бук­валь­но сидiв на нь­ому! Мо­сю рятiвни­цею бу­ла тиг­ро­ва шку­ра. Я ки­нув уу собi на плечi i ще пiдпе­резав­ся дов­гим сму­гас­тим хвос­том. Вий­шов цiлком прис­той­ний кос­тюм.

Од­верто ка­жучи, не хо­четь­ся менi роз­повiда­ти про са­му зустрiч. Але й мов­ча­ти не мож­на, бо це ски­дати­меть­ся на зло­чин­не фаль­шу­ван­ня фактiв.

Зустрiч бу­ла справдi нез­ви­чай­на. Тiль­ки­но ма­шина ча­су зу­пини­лася, як ме­не за­кида­ли квiта­ми. Квiтiв бу­ло так ба­гато, що я прос­то то­нув се­ред пе­люсткiв. До­вело­ся вик­ли­кати ря­туваль­ну ко­ман­ду. По­ети чи­тали вiршi i по­еми, ор­кес­три гра­ли сим­фонiу, ора­торiу та кан­та­ти, об'сднанi хо­ри спiва­ли пiсень, i все, знас­те, мод­ни­ми "космiчни­ми" го­лоса­ми. Менi ма­ло не по­зак­ла­дало, але я терпiв. Що вдiсш, кон­церт май­стрiв мис­тецтв цiлком i повнiстю був прис­вя­чений од­но­му менi.

А потiм пе­рерiза­ли стрiчку i зай­шли до му­зею.

Хо­чете вiрте, хо­чете не вiрте, а я на­че прий­шов до се­бе до­дому. Тут бу­ли зiбранi усi моу су­венiри! На стен­дах я по­бачив i справжнiй зуб справжнь­ого дра­кона, i ку­ряву з Чу­маць­ко­го Шля­ху, i обе­ремок хло­рели, i груд­ку землi, i "Цiка­ву ариф­ме­тику", i зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера... Знай­шов я та­кож свою люль­ку, про­тез та одяг. То ось ку­ди во­ни поз­ни­кали пiд час по­дорожi! З доз­во­лу адмiнiстрацiу му­зею я не­гай­но пе­ре­одяг­нувся у свiй зви­чай­ний кос­тюм.

А що Ази­мут ви­роб­ляв! Вiн прос­то-та­ки но­сив ме­не на ру­ках, не вiдхо­див анi на крок i на кож­но­му кроцi зi мною фо­тог­ра­фував­ся. А скiль­ки ав­тографiв я тодi за­лишив! I все, мiж iншим, на палiтур­ках ва­ших кни­жок про ме­не...

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк i замрiяно вту­пив­ся у ку­ток кiмна­ти. Я й­ого ро­зумiв: вiн ба­чив кар­ти­ни, якi нiхто не ба­чив, i чув цiсу митi го­лоси, якi нiхто нiко­ли не чув.

- А звiдки ж узя­лася бiль­яр­дна ку­ля i ди­сер­тацiу неб­ре­хоз­навцiв?

- Ет! - сха­менув­ся капiтан i не­гай­но вий­шов на орбiту по­чат­ко­воу роз­повiдi. - Справдi, звiдки взя­лася ку­ля? Це пи­тан­ня тур­бу­вало всiх неб­ре­хоз­навцiв!

Уве­черi то­го ж дня ме­не зап­ро­сили на уро­чис­те на­уко­ве засiдан­ня. Там зiбра­лися усi вченi ки­ти неб­ре­хоз­навс­тва, i там я впер­ше по­чув про цю зло­щас­ну бiль­яр­дну ку­лю.

Ви­яв­лясть­ся, во­на бу­ла iсто­рич­ною за­гад­кою! Нiхто не знав, як, ко­ли i чо­му з'яви­лася се­ред мо­ух су­венiрiв. Iсторiю будь­яко­го су­венiра вченi мужi зна­ли на­зубок, а от ку­ля "ум бу­ла не по зу­бах. I то­му ко­жен на­уко­вець ви­сував свою гiпо­тезу про по­ход­ження ць­ого су­венiра i за­пек­ло об­сто­ював уу.

Але тра­гедiя бу­ла у то­му, що я сам не знав, звiдки взя­лася ота бiль­яр­дна ку­ля! У ме­не уу нiко­ли не бу­ло. А на­уковцi весь час тiль­ки й те­реве­нили про неу. Ну, я не хотiв ух роз­ча­рову­вати, бо на­ука од­ра­зу втра­тила б з пiвсотнi док­торiв i кан­ди­датiв. I вра­хуй­те, що ко­жен кон­че ба­жав, аби я пiдтвер­див са­ме й­ого гiпо­тезу.

Пер­шим упiй­мав ме­не за гуд­зи­ка i заг­нав у ку­ток док­тор неб­ре­хоз­навс­тва з нап­ро­чуд iнте­лек­ту­аль­ним прiзви­щем - Iнтелiга­тор. Не знаю чо­му, але я на нь­ого ди­вив­ся як на свосрiдне спо­лучен­ня iнтелiген­та й алiга­тора. Ма­буть, то­му, що вiн прос­то ув ме­не очи­ма.

Хи­жо свiтя­чи оку­ляра­ми, вiн по­чав iнтерв'ю:

- Не крий­те­ся вiд ме­не, капiта­не!

- Та я й не кри­юся, - зас­по­ко­ював й­ого я.

- Ви бу­вали на пла­нетi Лу­за?

Я бо­яв­ся за сво­го гуд­зи­ка i то­му не за­пере­чував :

- Атож, - ка­жу, - бу­вав.

- I ба­чили зе­лене по­ле? - нев­га­вав вiн.

- Ав­жеж, ба­чив.

- I кущi, на яких дос­ти­га­ють бiль­ярднi кулi?

- Еге ж.

- А як тубiльцi зби­ра­ють вро­жай?

- Хо­дять i зби­ва­ють кулi ки­ями!

- О! - прос­тогнав Iнтелiга­тор, вра­жений мо­сю залiзною логiкою, i не­обе­реж­но ви­пус­тив з рук гуд­зи­ка. - Генiаль­но! Я на­пишу ще од­ну ди­сер­тацiю! - кри­чав менi вслiд.

Але до по­рятун­ку бу­ло ще да­леко. Ледь я звiль­нив­ся вiд Iнтелiга­тора, як ме­не по­лони­ли два спiвав­то­ри, ух теж цiка­вила тас­мни­ця кулi.

- Ви бу­ли на пла­нетi Вiл-Ярд? - ,га­ряч­ко­во за­пита­ли во­ни.

- Був, - не спе­речав­ся я, ози­ра­ючись на всi бо­ки.

- .А це прав­да, що кулi там - живi iсто­ти?

- Факт! - ка­жу. - I прудкi во­ни, як ртуть!

- А як же ви впiй­ма­ли уу, ко­ли куль­гас­те на про­тезi?

- Заг­нав у ко­роб­ку дуп­ле­том!

Та ку­ля вже сидiла менi в печiнках. Я ба­чив, що ко­ли так бу­де й далi, то кла­сич­не неб­ре­хоз­навс­тво пе­рет­во­рить­ся на схо­лас­тичне ку­лез­навс­тво. Тре­ба будь-що до­бути ку­лю i пок­ласти уу вдо­ма се­ред мо­ух су­венiрiв. Щоб пер­шо­му-лiпшо­му ди­летан­товi бу­ло зро­зумiло, звiдки во­на взя­лася.

Ну, вип­ручнув­ся я з бра­ну неб­ре­хоз­навцiв i по­дав­ся до мо­го ко­лишнь­ого штур­ма­на.

- Ази­муте, - ка­жу, - чи не час менi по­вер­та­тися у свiй час?

По­дивив­ся вiн на го­дин­ник i важ­ко зiтхнув :

- Час...

По­ки Ази­мут зап­равляв ма­шину ча­су се­кун­да­ми, хви­лина­ми i го­дина­ми, ван­та­жив уу тиж­ня­ми, мiся­цями i ро­ками, я пiшов у ма­газин спор­тто­варiв i прид­бав од­ну бiль­яр­дну ку­лю, точ­ний дублiкат му­зей­ноу. А ко­ли, го­ту­ючись по­ман­дру­вати у свiй час, зно­ву пе­ре­одяг­нувся в тиг­ро­ву шку­ру, я (хай уже ви­бачить менi ди­рек­тор му­зею!) ниш­ком замiнив му­зей­ну ку­лю на щой­но куп­ле­ну.

Те­пер неб­ре­хоз­навцям до­ведеть­ся бо­рони­ти новi ди­сер­тацiу!

I все ж при однiй думцi досi стас мо­торош­но: а що, ко­ли пи­тан­ня ще бiль­ше зап­лу­тасть­ся? Ад­же те­пер, замiсть од­ноу кулi, в май­бутнь­ому мо­же ви­яви­тися двi! Тодi й гурт неб­ре­хоз­навцiв под­во­уть­ся!

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, вит­ру­сив з люль­ки на чор­ну до­лоню попiл i, хит­ро прим­ру­жив­шись, до­кинув:

- А втiм, ще по­бачи­мо. Ви чо­ловiк мо­лодий i, бе­зумов­но, до­чекас­те­ся май­бутнь­ого навiть без ма­шини ча­су. I ко­ли Ази­мут скла­де iспи­ти на атес­тат зрiлостi i й­ого зап­ро­сять ди­рек­то­ром до мо­го му­зею, не­одмiнно при­ходь­те на вiдкрит­тя. Пе­реда­вай­те Ази­мутовi привiт i че­кай­те ме­не. Ми з ва­ми ще зустрiне­мося!

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1629
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1900

Пошук на сайті: