Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн (сторінка 14)

Але менi, мiжзо­ряно­му прак­ти­ковi, ця гiпо­теза ви­дасть­ся зовсiм смiхо­вин­ною. Як­би пла­нетнi сис­те­ми справдi ут­во­рюва­лися че­рез отакi рiдкiснi навiть у всесвiтнiх мас­шта­бах су­тич­ки, я б ух би за­раз усi по­раху­вав на паль­цях, як це по­люб­ляс ро­бити наш вче­ний друг. При­чому пальцi мо­су сди­ноу но­ги ще за­лиши­лися б про за­пас.

Та на ць­ому покiнчи­мо з ек­скурсiсю у дрiмучi хащi кос­мо­гонiчних гiпо­тез, бо зреш­тою честь прак­тично розв'яза­ти найбiль­шу тас­мни­цю свiто­будо­ви ви­пала на мою до­лю. Нинi про це зна­ють усi моу знай­омi. А знай­омих у ме­не, самi ро­зумiсте, бiль­ше, нiж нез­най­омих.

Втiм, не бу­ду кри­тися: до­помiг менi не­щас­ли­вий ви­падок. Так, я не об­мо­вив­ся! Як­би не фа­таль­ний для ме­не збiг об­ста­вин, кос­мос досi три­мав би пiд сь­ома хит­ро­муд­ри­ми зам­ка­ми од­ну з найцiкавiших сво­ух тас­мниць.

А дiло бу­ло так.

Ми з Ази­мутом по­вер­та­лися з да­леких мандрiв у сузiр'я Вiзни­чого. Там ми вив­ча­ли пе­редо­вий досвiд ви­корис­тання ас­те­ро­удiв, як де­шево­го ван­тажно­го кос­мотран­спор­ту.

Приз­на­тися, по­дорож бу­ла важ­кень­кою.

Ма­ло то­го, що пiд час чер­гу­ван­ня Ази­мут за­був пiдтяг­ти ги­рю хо­дикiв, i ми зби­лися з лiку ча­су, так вiн ще про­гавив ма­нюсiнь­ку по­рошин­ку, яка з треть­ою космiчною швидкiстю про­шила ба­ки з паль­ним. I до то­го лег­ко це зро­била, нiби замiсть ти­тано­вих бакiв ко­роб­ка ма­ла мильнi буль­баш­ки. Яс­но, гiдрат спир­ту мит­тю ви­пару­вав­ся у простiр.

Це бу­ла не­поп­равна втра­та.

Ази­мут у роз­пачi. Си­дить у кут­ку, мов по­кара­на ди­тина, i не­щад­но сть­обас се­бе ба­тогом са­мок­ри­тики:

- В усь­ому вин­на тiль­ки моя лег­ко­важнiсть! Що я на­робив! Ой-ой-ой! Капiта­не, навiщо ви взя­ли у цю вiдповiдаль­ну по­дорож та­ку безвiдповiдаль­ну лю­дину? Ай­ай-ай! Ка­ри за це на вас не­мас!

Ну, до­вело­ся су­воро наг­ри­мати на нь­ого, щоб хло­пець ос­та­точ­но не за­губив го­лову i не на­ко­ув но­вих дур­ниць.

За iнерцiсю пiдлiтас­мо до кор­донiв Со­няч­ноу сис­те­ми, тут тре­ба ма­нев­ру­вати, а в ба­ках па­лива анi краплi. Су­хо, як у пiща­них ко­лодя­зях се­реднь­о­азiатсь­коу пус­телi.

Отут i по­чала­ся неп­рисмнiсть. Навiть без навiгацiй­них при­ладiв бу­ло помiтно, як ра­кета ви­гинас тра­су, повiль­но, але пев­но ста­ючи на довiчний орбiталь­ний якiр со­няч­но­го тяжiння.

На­гальнiсть рiшу­чих дiй бу­ла оче­вид­ною. Як­що пус­ти­ти все на са­моп­лив, то невiдо­мо, скiль­ки рокiв нам до­ведеть­ся мет­ля­ти нав­ко­ло Сон­ця за ме­жами сис­те­ми, по­ки мою мiкролiтраж­ку помiтять з ви­пад­ко­вого зо­рель­ота. Та й знай­дуть, мож­ли­во, самi кiстки!

А людс­тво ж че­кас нас з тру­довою пе­ремо­гою, че­кас не до­чекасть­ся пе­редо­вого досвiду цивiлiзацiй сузiр'я Вiзни­чого у га­лузi ви­корис­тання ас­те­ро­удiв як при­род­но­го ван­тажно­го тран­спор­ту.

Був, прав­да, один хоч i не­надiй­ний, але вихiд: пiджи­вити дви­гуни лiка­ми з похiдноу ап­те­ки - во­ни ж всi на спир­ту. Та чи на­дов­го ух вис­та­чить? Од­на­че вий­няв лiки з шаф­ки i за­ходив­ся бiля дви­гунiв по­рати­ся.

Мо­жете менi повiри­ти, це спра­вило на Ази­мута на­леж­ний ефект. У мо­го штур­ма­на вiд по­диву очi ро­гом полiзли. Та ко­ли отя­мив­ся, без­ко­рис­ли­во зап­ро­пону­вав свiй за­пас оде­коло­ну. Ази­мут зав­ше був че­пуру­ном!

А я, нiби нiчо­го ви­дат­но­го не ста­лося, лю­бесень­ко по­яс­нюю й­ому:

- Зви­чай­но, оцих за­пасiв на двох - це крап­ля у морi. Не вис­та­чить навiть до най­ближ­чоу пла­нети, Плу­тона. От­же, один з нас му­сить за­лиши­тися тут, на орбiтi, а дру­гий ху­тень­ко злiта­ти на Плу­тон по па­ливо.

- Я! - анi се­кун­ди не ва­га­ючись, ге­ро­уч­но оз­вався Ази­мут. - Я за­лишу­ся!

- Нi, за­лишусь я, - по-доб­ро­му втов­кма­чую й­ому. - А ти, ди­вись, не ба­рися.

- Що це за ви­гад­ки? - не на жарт обу­рив­ся Ази­мут. - Де спра­вед­ливiсть? - ре­петус вiн. - Хiба вам не вiдо­ме пра­вило, що капiтан за­лишас ко­рабель ос­таннiй? - пов­час ме­не.

Я навiть роз­чу­лив­ся вiд тих слiв. Ота­ка са­мовiдданiсть! Мiй вiрний штур­ман го­товий зчи­нити бунт на бор­ту, що зав­жди су­воро ка­расть­ся, аби вря­тува­ти жит­тя капiта­на! Та рiшен­ня мос бу­ло не­похит­не. На це я мав до­сить пiдстав.

Звiсно, я й виг­ля­ду не по­даю, що й­ого сло­ва за­чепи­ли ме­не за жи­ве, а спокiй­но, як малiй ди­тинi, по­яс­нюю:

- З уся­кого пра­вила, Ази­муте, с ви­няток. З цiсю аксiомою те­бе му­сили поз­най­оми­ти ще у се­реднiй школi. А по­дорож на лiках та оде­колонi - це прос­то не­чува­ний у мо­уй ба­гаторiчнiй прак­тицi ви­няток. Да­вай роз­гля­немо цю проб­ле­му з усiх бокiв, як тве­резi лю­ди. Щоб за та­ких нiкчем­них за­пасiв па­лива щас­ли­во дiста­тися до Плу­тона, ко­роб­ку слiд зро­бити ле­гень­кою, як пiр'яч­ко, щось на зра­зок по­рожнь­ого бiдо­на. Усе зай­ве - за борт! Вис­но­вок - один з нас...

- Я! - зно­ву на тiй же драж­ливiй нотi, як зiпсо­вана грам­плас­тинка, за­волав Ази­мут. - Я зай­вий!

- Нi, Ази­муте, - зму­шений був зас­му­тити й­ого, - зай­вий на бор­ту я! На це с два до­кази, жо­ден з яких ти не в си­лах спрос­ту­вати. По-пер­ше, я, нiвро­ку, важ­чий за те­бе. А це за­раз мас вирiшаль­не зна­чен­ня. По-дру­ге, ти со­баку з'ув у штур­манськiй на­уцi. Ду­масш, я за­був твою при­году у сузiр'у Псiв?

Але, ма­буть, мiй вiрний штур­ман i досi пру­чав­ся б десь на кор­до­нах Со­няч­ноу сис­те­ми (хло­пець вiн впер­тий!), як­би я влас­но­руч­но не наш­кря­бав вiдповiдний на­каз по ко­робцi. У па­раг­рафi пер­шо­му я без­жаль­но спи­сав се­бе за борт, як не­потрiбний ба­ласт, а в па­раг­рафi дру­гому по самi ву­ха на­ван­та­жив Ази­мута вiдповiдальнiстю за все. Вiдтак прик­но­пив на­каз пе­ред очi штур­ма­новi. Оскiль­ки вiн дис­циплiно­ваний, все й улад­на­лося.

Ав­жеж, за­лишивсь я в чорнiй бе­зоднi на са­мотi. Тiль­ки й по­бачив, з якою ска­женою швидкiстю чкур­ну­ла дбай­ли­во ви­пот­ро­шена ко­роб­ка до най­ближ­чоу пла­нети.

А за­галом я влаш­ту­вав­ся не­пога­но. Роз­ва­лив­ся на ко­лодi, люль­ку пос­моктую, щоб на ви­падок ме­те­орит­но­го бом­барду­ван­ня ут­во­рити нав­ко­ло се­бе стiй­ку тю­тюно­ву ат­мосфе­ру. Знас­те, зав­бачливiсть нiко­ли не за­вадить, а вiдо­мо ж, що це найбiльш надiй­ний за­хист, бо в ат­мосферi ме­те­ори­ти мо­мен­таль­но зго­ря­ють.

А нав­кру­ги, ку­ди не кинь оком, каз­ко­ва кар­ти­на. Жовтi, оран­жевi, чер­вонi, бла­китнi i бiлi зiрки во­дять нев­пинний космiчний та­нок. Куд­латi ко­мети влаш­ту­вали пус­тотливi пе­рего­ни.

Од­на нез­ручнiсть: з пра­вого бо­ку со­неч­ко пiдсма­жус, а з лiво­го одвiчний мо­роз пе­че. Як бiля вог­ни­ща взим­ку. Та й це ско­ро ми­нуло­ся, бо моу бо­ки не­заба­ром при­поро­шило прис­той­ним ша­ром космiчно­го пи­лу. А пил, самi знас­те, по­ганий теп­лопровiдник.

На­топ­тав я люль­ку свiжень­ким тю­тюном, ста­ран­но роз­па­лив уу та й, сам не знаю як, задрiмав.

Так от. Дов­го спав чи ма­ло, ко­ли чую, хтось чов­петь­ся на менi. Роз­плю­щив я очi - нiчо­го не ба­чу. Страхiтли­ва тем­ря­ва пог­ли­нула весь Всесвiт! Жод­ноу зiрки. Жод­ноу ко­мети. Жод­но­го про­меня свiтла. Тiль­ки пох­му­ра зловiсна тем­ря­ва. Спро­бував бу­ло про­тер­ти очi, та з жа­хом пе­ресвiдчив­ся, що не мо­жу й паль­цем во­рух­ну­ти. Ле­жу без­по­рад­ний, як не­мов­ля у пе­люш­ках.

Си­ли не­беснi!!! Нев­же я отак аку­рат­но прос­пав досi не ба­чену страш­ну всесвiтню ка­тас­тро­фу?!

Доб­ре, хоч люль­ка ще ку­рила­ся!

Я нер­во­во за­тяг­нувся i зно­ву зап­лю­щив очi, щоб не ба­чити ць­ого кош­марно­го по­ховаль­но­го мо­року. I рап­том по­чув сла­бень­кий, на­че крiзь ва­ту, го­лос Ази­мута.

- Капiта­не, ау! - ледь чут­но во­лав мiй вiрний штур­ман.

Це ме­не ще бiль­ше вра­зило. Я ж доб­ре вив­чив усi регiстри Ази­муто­вого го­лосоч­ка. Ко­ли за­гор­лас на пов­ну по­тужнiсть, то вiд радiопе­реш­код хрип­лять прий­мачi на всiх пла­нетах.

А тут - ледь чу­ти!

"Що ж тра­пило­ся? - три­вож­но розмiрко­вував я. - Як­що Ази­мут жи­вий i здо­ровий (а це факт, який кри­чить сам за се­бе!), то, ма­буть, всесвiтнь­оу ка­тас­тро­фи не бу­ло. Але чо­му ж тодi я нiчо­го не ба­чу? Хто об­хо­пив ме­не так щiль­но, що я не го­ден i во­рух­ну­тися? I, на­рештi, хто отак на­хаб­но чов­петь­ся на менi?"

Аж рап­том страш­на дум­ка блис­кавкою про­низа­ла мiй мо­зок.

Нев­же, по­ки я спав, ме­не вiд буш­при­та до кло­тикiв, по всь­ому ран­го­уту, при­поро­шило гру­без­ним ша­ром космiчно­го пи­лу? Нев­же я опи­нив­ся у ядрi но­вона­род­же­ноу пла­нети? Нев­же оце мiй штур­ман Ази­мут блу­кас по пла­нетi Неб­ресi i шу­кас сво­го капiта­на?

Атож, то бу­ло мо­торош­не прозрiння!

Мiй тре­нова­ний мо­зок пос­лужли­во на­гадав, що навiть зем­ноу по­верхнi, нез­ва­жа­ючи на ба­гатокiло­мет­ро­ву ат­мосфе­ру, що­року до­сягас три ти­сячi тонн космiчно­го пи­лу. Прав­да, для Землi це ми­нас не­помiтно, бо уся ця пи­люга роз­по­рошусть­ся на площi по­над п'ят­сот мiль­йонiв квад­ратних кiло­метрiв. Але для мо­ух, порiвню­ючи з рiдною пла­нетою, кар­ли­кових га­баритiв й пiвде­сят­ка тонн бу­ло цiлком до­сить.

Му­шу ще раз на­гада­ти: як­би я за тих об­ста­вин роз­гу­бив­ся хоч на хви­лину, ви б за­раз не слу­хали те­ревенi ста­рого капiта­на. Зго­дом Ази­мут виз­нав, що са­ме тiсу вирiшаль­ноу хви­лини вiн лад­нався стар­ту­вати з невiдо­моу пла­нети i об­летiти усю нав­ко­лосо­няч­ну орбiту, на яуiй я мав й­ого че­кати. Зро­зумiло, у ць­ому прик­ро­му ви­пад­ку я б навiки зах­ряс у над­рах но­во­ут­во­рено­го не­бес­но­го тiла.

Я ли­хоман­ко­ве шу­кав по­рятун­ку з цiсу пас­тки.

Та по­рятун­ку не бу­ло. "Нiчо­го, каш­та­не, - як мо­жу, втiшаю сам се­бе, бу­вас гiрше. У те­бе с хоч ос­тання роз­ра­да - люль­ка..."

I тут ме­не на­че ося­яло.

Люль­ка!

Ось що ме­не по­рятус!

Ад­же ко­ли во­на ку­рить­ся, зна­чить, уу кра­тер ще виг­ля­дас на по­вер­хню пла­нети!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1629
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1901

Пошук на сайті: