Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн (сторінка 21)

- А ко­ли це, - заг­римiв у мiкро­фони я, - ро­зумнi iсто­ти зад­ку­вали пе­ред труд­но­щами? Хiба ж важ­ко бу­де склас­ти i вид­ру­кува­ти ме­тодо­логiчнi посiбни­ки "Як нав­чи­тися пла­вати" i "Пер­ша до­помо­га по­топа­ючо­му"? - Грiм оп­лескiв був крас­но­мов­ною вiдповiддю на моу спов­ненi оп­тимiзму i гли­бокоу вiри у людсь­кий ро­зум сло­ва. - А як­що ж i зах­ли­неть­ся двiй­ко псев­довче­них рет­роградiв i кон­серва­торiв, - схид­но до­кинув я, - прог­ре­сив­на дум­ка вiд ць­ого нiчо­го не втра­тить...

Ав­жеж, пiсля та­коу рiшу­чоу вiдсiчi я ли­шив­ся на волi. Од­нак ви­руши­ти у зво­рот­ну путь ще дов­го не мав змо­ги. Ку­ди б я не по­дав­ся, ме­не зав­жди ото­чував на­товп з чис­ленних зас­тупникiв, сек­ре­тарiв, помiчникiв, ре­ферентiв, кон­суль­тантiв i сте­ног­рафiстiв. Пев­но, ма­ли ме­не весь час на оцi, бо по­бо­юва­лися, рап­том я зно­ву звих­ну­ся, на­роб­лю дур­ниць i ском­про­метую ви­соку ре­путацiю вче­ноу ра­ди.

Ех, як­би тут iсну­вали ночi! Вночi ку­ди вигiднiше лаш­ту­вати­ся до втечi, нiж удень...

Але згiдно з те­орiсю вiрогiдностi, ра­но чи пiзно по­винен був склас­ти­ся та­кий збiг об­ста­вин, що я мав ли­шити­ся сам один. Я день у день тер­пля­че че­кав отоу вiрогiдноу на­годи. I прий­шов мiй день.

Я про­бирав­ся до ра­кети, мов злодiй, бо як­би хтось по­бачив моу пiдозрiлi ма­нев­ри, не­одмiнно вирiшив би, що став­ся тяж­кий ре­цидив. I ме­не зно­ву б спо­вили у гамiвну со­роч­ку. Та все ми­нуло­ся щас­ли­во...

- Ось вам, мо­лодий чо­ловiче, й уся iсторiя, - мо­вив капiтан Неб­ре­ха. Бу­ду щи­ро ра­дий, ко­ли за­доволь­нив ва­шу юна­чу до­пит­ливiсть.

Я мов­чки зби­рав­ся з дум­ка­ми. Роз­повiдь капiта­на Неб­ре­хи, як i зав­ше, бу­ла вра­жа­ючою, при­голом­шли­вою i нес­подiва­ною. Щоб як слiд усвiдо­мити уу, кон­че потрiбен пев­ний час. Та в мо­уй го­ловi вов­ту­зила­ся не­вираз­на пiдоз­ра, що оповiдь мiжзо­ряно­го вов­ка мiстить в собi якусь чер­во­точи­ну. Щось в нiй бу­ло не до ла­ду, су­пере­чило самiй iдеу, щось нев­ло­виме, як свiтло.

Свiтло!

Ось во­на - невiдповiднiсть!

Ад­же як­що мiну­совi га­лак­ти­ки кон­цен­тру­ють нав­ко­ло се­бе i кон­серву­ють у сво­ух мiну­сових зiрках про­мене­ву енергiю, то хiба ж ух мож­ли­во по­бачи­ти? Ми ба­чимо ли­ше тi зiрки, якi вип­ромiню­ють енергiю, а не вби­ра­ють уу. Капiтан Неб­ре­ха сам ка­зав про це. Як­би бу­ло iнак­ше, зiрки на­зива­лися б не "свiти­ла", а "чор­ни­ла". Ну, а швидкiсть свiтла ли­шасть­ся незмiнною у всiх фор­му­лах, з плю­сами во­ни чи з мiну­сами. Як же опи­нив­ся на "чор­но­тах" капiтан Неб­ре­ха? Це за­питан­ня на­буде ще бiль­шоу за­гад­ко­востi, вар­то зга­дати хрес­то­матiй­ний ви­падок з капiта­ном Ко­зиром, кот­рий на­магав­ся дослiди­ти зiрку, що стис­ка­лася ра­зом зi сво­уми про­тубе­ран­ця­ми iз швидкiстю свiтла. Хоч капiтан Ко­зир розiгнав свою "ган­те­лю" до май­же свiтло­воу швид­костi, вiн за рiк цих унiкаль­них пе­регонiв не наб­ли­зив­ся до по­верхнi зiрки i на мiлiметр. Нав­па­ки, че­рез рiзни­цю, хоч i мiзер­ну, у швид­костi вiн вiдда­лив­ся од зiрки на кiль­ка метрiв!

- Капiта­не, - на­рештi на­важив­ся за­пита­ти я, - а як ви опи­нили­ся там, ко­ли свiтло...

Та капiтан зу­пинив ме­не од­ним рiшу­чим по­махом ру­ки.

- А я мав надiю, що ви й самi здо­гадас­те­ся... Зви­чай­но, пер­шим бу­ти ку­ди важ­че, нiж ос­таннiм. Не знасш, яка не­без­пе­ка на те­бе че­кас. А чи хтось на­важу­вав­ся досi обiгна­ти свiтло? Нi, бо те­оре­тич­но дав­но бу­ло до­веде­но, що ра­кета та­кого смiлив­ця зник­не без слiду. Митт­свий спа­лах i край... Але чо­му? Та щоб вiдповiсти на це за­питан­ня, не­обхiдно бу­ло б за­ризи­кува­ти i пе­рет­ну­ти свiтло­вий бар'ср! Тодi менi й вiдкри­лися нiким до то­го не ба­ченi га­лак­тичнi сис­те­ми з чор­ни­ми зiрка­ми...

Я при­голом­ше­но по­зирав н" зо­ряно­го вiдчай­ду­ху, а капiтан нек­ва­пом вiв далi об­ра­ним кур­сом:

- А хiба ранiш не бу­ло ге­ро­ув, що ва­жили влас­ним жит­тям в iм'я но­вих знань, в iм'я на­уки? Хiба не бу­ло вче­них, якi ура­жали се­бе епiдемiчни­ми мiкро­бами i вiру­сами, щоб ек­спе­римен­таль­не нав­чи­тися зви­тяжи­ти над ни­ми? Бу­ли, с i бу­дуть! Смiли­ва дум­ка не знас не­побор­них пе­репон! I от я iнодi ду­маю, що як­би сво­го ча­су я не на­важив­ся на ри­зико­ванi ек­спе­римен­тальнi зма­ган­ня з са­мим свiтлом i не ви­пере­див й­ого, людс­тво й по­нинi не вiда­ло б, що ко­уть­ся по той бiк свiтла...

10. ТАр­МНИ­ЦЯ БIЛЬ­ЯР­ДНОт КУЛI

Хiба ви не зди­вува­лися б, як­би по­бачи­ли за­пек­ло­го ен­то­моло­га, що пiшов ло­вити ме­теликiв, а замiсть сач­ка оз­бро­ув­ся ки­тобiй­ним гар­пу­ном? р в при­родi речi, якi нiяк не спо­луча­ють­ся.

Вiзь­ме­мо, нап­риклад, ве­лемов­но­го фахiвця з Му­зею космiчних мандрiв. Що ста­лося б з ним, як­би й­ого пос­дна­ли хо­ча б з од­ним ков­тком ан­ти­речо­вини? Та, хоч сло­ва з нь­ого ллють­ся справжнiм во­дос­па­дом, пiсля ков­тка ан­ти­речо­вини вiн не змiг би зв'яза­ти й двох слiв!

Отож у­явiть собi, як зди­вувавсь я, по­бачив­ши у шух­лядi пись­мо­вого сто­ла, за яким капiтан Неб­ре­ха лю­бив пор­па­тися у "свос­му архiвi, зви­чай­ну бiль­яр­дну ку­лю.

Звiдки ця жов­та ку­ля пот­ра­пила до капiта­на? Я зро­ду не ба­чив, щоб каш­тан при­низив свiй iнте­лект до гульнi у пiдкид­но­го дур­ня або го­нит­ви бiль­яр­дних куль.

- Бiль­яр­дна ку­ля! - вра­жено гук­нув я. - Капiта­не, звiдки во­на у вас?

Неб­ре­ха спокiй­но вий­няв з шух­ля­ди ку­лю i замрiяно пiдки­нув уу на до­лонi.

- Зав­дя­ки ли­ше цiй кулi, - уро­чис­то мо­вив вiн, - п'ят­де­сят неб­ре­хоз­навцiв, весь квiт на­уко­воу дум­ки, прив­се­люд­но обо­рони­ли кан­ди­датськi та док­торськi ди­сер­тацiу. Але як­би сво­го ча­су я за­барив­ся ще на се­кун­ду, тас­мни­цю кулi й досi не бу­ло б роз­га­дано...

Ска­жу не кри­ючись, од­вертi сло­ва капiта­на Неб­ре­хи бу­ли менi, як нiж у сер­це. Цiсу митi я впер­ше у свос­му життi вiдчув, що та­ке рев­нощi.

П'ят­де­сят неб­ре­хоз­навцiв!

Тас­мни­ця бiль­яр­дноу кулi!

По­дума­ти ли­шень, лю­ди пи­шуть про цю кля­ту ку­лю ди­сер­тацiу та прив­се­люд­но обо­роня­ють ух, а я впер­ше про це чую i впер­ше ба­чу са­му ку­лю! Це я, кот­рий вва­жав се­бе за сди­ного, а от­же, i най­обiзнанiшо­го бiог­ра­фа капiта­на Неб­ре­хи! Гань­ба менi, гань­ба!..

Капiтан Неб­ре­ха за­ува­жив, як я жу­рюся, i з влас­ти­вою й­ому чуйнiстю на­магав­ся ме­не зас­по­ко­ути:

- А ви, юна­че, да­рем­но хви­люс­те­ся. За­пев­няю, що вашi цiлком прав­дивi та без­сто­роннi но­тат­ки ста­ли настiль­ною кни­гою для кож­но­го неб­ре­хоз­навця. I ще од­на прис­мна для вас но­вина: Мiнiстерс­тво ви­щоу освiти ре­комен­ду­вало вашi прав­дивi оповiдi як пiдруч­ник з неб­ре­хоз­навс­тва для iсто­рич­них фа­куль­тетiв гу­манiтар­них вузiв.

Я лю­то зас­кре­готав зу­бами.

Як? Капiтан Неб­ре­ха ще зну­щасть­ся з ме­не!

Самi по­думай­те, ну, яким по­битом мiй твiр ус­тиг ста­ти настiль­ною кни­гою i ре­комен­до­ваним пiдруч­ни­ком, ко­ли я й­ого ще тiль­ки на­писав? I про мою ро­боту нiхто, крiм са­мого капiта­на, ще нiчо­го не чув!

- Атож, - зно­ву по­вер­нувся до сво­го нез­граб­но­го до­тепу Неб­ре­ха, - ваш твiр став настiль­ною кни­гою для кож­но­го неб­ре­хоз­навця i ре­комен­до­ваним пiдруч­ни­ком для гу­манiтар­них вузiв... Але до­мови­мося: спо­чат­ку я роз­повiм вам усю цю зво­руш­ли­ву iсторiю, а тодi вже ви об­ра­жати­мете­ся на ста­рого капiта­на, як­що ма­тиме­те на це пiдста­ви...

Я по­годив­ся.

Капiтан Неб­ре­ха не ха­па­ючись за­палив свою про­куре­ну люль­ку.

- Повiрте менi, як­би я тодi ва­гав­ся хоч се­кун­ду, ви оце те­пер не по­бачи­ли б кулi, от­же, i не бу­ло б на­шоу та­коу щи­роу роз-мо­ви.

Ця при­года ста­лася вже тодi, ко­ли я сам се­бе спи­сав за вис­лу­гою рокiв з бор­ту ко­роб­ки, а свою ста­ру ко­роб­ку пос­та­вив на вiчний якiр у мос­му са­доч­ку. Тiль­ки й ман­дру­вати менi за­лиши­лося, що на яхтi по ри­бу он за тi скелi...

Чи ж га­дав я, що най­ди­вовижнiша у мос­му життi по­дорож ще по­пере­ду!

Отож якось чарiвно­го ве­чора я сидiв отут, ко­ло сто­лу, i впо­ряд­ко­вував свiй архiв. Знас­те, за ро­ки всесвiтнiх блу­кань до бiса наз­би­рало­ся всiля­ких папiрцiв.

Ко­ли рап­том повiтря пе­ред мо­уми очи­ма зас­тру­менiло, на­че га­рячо­го со­няч­но­го дня, а всi речi, що бу­ли у кiмнатi, ста­ли роз­плив­части­ми i хи­мер­ни­ми, як ма­рево у пус­телi.

"Кепськi спра­ви! - су­мови­то по­думав я. - От i старiсть до ме­не завiта­ла. До­ведеть­ся тобi, капiта­не, ку­пува­ти оку­ляри..."

Та за хви­лину повiтря зно­ву ста­ло чис­те i про­зоре, як криш­таль, а всi речi на­були сво­су ста­лоу фор­ми. Та це ще не все!

На­раз прос­то пе­редi мною вро­див­ся з нiчо­го чу­дер­наць­кий ма­лога­барит­ний повiз iз роз­чи­нени­ми двер­ця­тами, на­че який­сь не­видим­ка зап­ро­шував ме­не у цей повiз сiсти.

Ну, я лю­дина в бу­валь­цях бу­вала, всiля­ких див за сво­го вiку на­дивив­ся, сло­вом, звик уже за сер­це не ха­пати­ся.

По­дивив­ся я на цю ди­вину, спокiй­но за­палив люль­ку i лю­бесень­ко пош­канди­бав до по­воза, щоб як слiд об­сте­жити й­ого.

Ска­жу од­верто, ма­шини та­коу оригiналь­ноу конс­трукцiу я в життi свос­му ще нiко­ли не ба­чив.

От хо­ча б пульт ке­руван­ня - це самi го­дин­ни­ки, дос­то­ту вiтри­на го­дин­ни­ковоу май­стернi. Бу­ли тут i най­точнiшi хро­номет­ри, i по­бутовi бу­диль­ни­ки, i капiталь­ний го­дин­ник свiту, i спор­тивнi се­кун­домiри, i зви­чайнi хо­дики (во­ни менi на­гада­ли пульт мо­су ко­роб­ки), i ста­родавнi пiщанi дзи­гарi, якi щох­ви­лини ав­то­матич­но пе­ревер­та­лися,., Але як я од­ра­зу не збаг­нув, що це бу­ла ма­шина ча­су, я й досi не втям­лю! Тiль­ки й до­думав­ся звiри­ти свiй на­руч­ний го­дин­ник з атом­ним хро­номет­ром. А про­те ще ста­родавнi на­уковi фан­тасти про­року­вали по­яву та­коу ма­шини.

Ко­ли ба­чу, на сидiння ки­нуто розкiшну тиг­ро­ву шку­ру, в зу­бах тиг­ра стри­мить який­сь папiрець.

Анi се­кун­ди не ва­га­ючись, я ви­хопив папiрець з па­щеки хи­жака. Це бу­ла за­пис­ка, я пробiг уу очи­ма з ас­тро­номiчною швидкiстю. Во­на за­пала у мою пам'ять на все жит­тя:

"ЛЮ­БИЙ КАПIТА­НЕ: ВIТАЮ ВАС IЗ СВIТЛО­ГО МАЙ­БУТ­ТЯ!

СЬ­ОГОДНI УРО­ЧИС­ТЕ ВIДКРИТ­ТЯ МЕ­МОРIАЛЬ­НО­ГО МУ­ЗЕЮ НЕ­ЗАБУТНЬ­ОГО ЗО­РЕП­ЛАВЦЯ, СЛАВ­НО­ГО КАПIТА­НА НЕБ­РЕ­ХИ; ЗАП­РО­ШУр­МО ВАС НА ВСЕ­НАРОД­НЕ СВЯ­ТО! МА­ШИНУ ЧА­СУ ЗАП­РОГРА­МОВА­НО НА ЗВО­РОТ­НУ ПУТЬ. СIДАЙ­ТЕ I ВИ­РУШАЙ­ТЕ. ДО СКО­РОт ЗУСТРIЧI!

Ваш Ази­мут,

ди­рек­тор му­зею капiта­на Неб­ре­хи".

Що ви на це ска­жете? Мо­лодець Ази­мутi От що та­ке - закiнчи­ти шко­лу для об­да­рова­них дiтей!

Не ва­га­ючись, я стриб­нув у ма­шину ча­су. Тiсу ж митi во­на ви­руши­ла у свою чу­дес­ну по­дорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i ро­ки.

Ко­ли од­верто ска­зати, сам ча­соп­робiг був не ду­же цiка­вий. Усе нав­ко­ло поть­ма­рило­ся, геть нiчо­го не вид­но - нiби ма­шина ча­су за­нури­лася в суцiль­ний мо­лоч­ний ту­ман.

А час спли­вас. А май­бутнс наб­ли­жасть­ся. Ну, щоб не га­яти цiннi хви­лини, я по­чав скла­дати вiталь­ну про­мову.

Я у­яв­ляв собi цю хви­лю­ючу зустрiч. Свят­ко­вий на­товп, пор­тре­ти i чер­вонi тран­спа­ран­ти, ду­ховий ор­кестр, тра­дицiйнi стрiчка i но­жицi, ви­сока три­буна, об'скти­ви те­лека­мер... Хоч як я звик до вро­чис­тих зустрiчей, але во­ни ме­не зав­жди хви­лю­ють...

I рап­том спос­терiг, що в ме­не по­чали про­пада­ти речi. Пер­ша роз­та­нула з ди­мом моя люль­ка. Потiм ви­пару­вав­ся про­тез. А тодi од­не за од­ним поз­ни­кали гуд­зи­ки, че­ревик, со­роч­ка, шта­ни, сди­на шкар­петка... Сло­вом, за кiль­ка хви­лин на мос­му тiлi не­мож­ли­во бу­ло знай­ти анi нит­ки - все зник­ло в часi!

Я вжа­хано ду­мав про зустрiч з май­бутнiм по­колiнням. Що про ме­не ска­жуть лю­ди, ко­ли по­бачать у та­кому, ли­ше для лазнi, вбраннi? Яка гань­ба!

Та я не­дов­го жу­рив­ся. Спокiй­но об­ду­мав свос скрут­не ста­нови­ще i за­ходив­ся шу­кати по­рятун­ку. I де, ви ду­мас­те, я знай­шов й­ого? Не повiри­те, але я бук­валь­но сидiв на нь­ому! Мо­сю рятiвни­цею бу­ла тиг­ро­ва шку­ра. Я ки­нув уу собi на плечi i ще пiдпе­резав­ся дов­гим сму­гас­тим хвос­том. Вий­шов цiлком прис­той­ний кос­тюм.

Од­верто ка­жучи, не хо­четь­ся менi роз­повiда­ти про са­му зустрiч. Але й мов­ча­ти не мож­на, бо це ски­дати­меть­ся на зло­чин­не фаль­шу­ван­ня фактiв.

Зустрiч бу­ла справдi нез­ви­чай­на. Тiль­ки­но ма­шина ча­су зу­пини­лася, як ме­не за­кида­ли квiта­ми. Квiтiв бу­ло так ба­гато, що я прос­то то­нув се­ред пе­люсткiв. До­вело­ся вик­ли­кати ря­туваль­ну ко­ман­ду. По­ети чи­тали вiршi i по­еми, ор­кес­три гра­ли сим­фонiу, ора­торiу та кан­та­ти, об'сднанi хо­ри спiва­ли пiсень, i все, знас­те, мод­ни­ми "космiчни­ми" го­лоса­ми. Менi ма­ло не по­зак­ла­дало, але я терпiв. Що вдiсш, кон­церт май­стрiв мис­тецтв цiлком i повнiстю був прис­вя­чений од­но­му менi.

А потiм пе­рерiза­ли стрiчку i зай­шли до му­зею.

Хо­чете вiрте, хо­чете не вiрте, а я на­че прий­шов до се­бе до­дому. Тут бу­ли зiбранi усi моу су­венiри! На стен­дах я по­бачив i справжнiй зуб справжнь­ого дра­кона, i ку­ряву з Чу­маць­ко­го Шля­ху, i обе­ремок хло­рели, i груд­ку землi, i "Цiка­ву ариф­ме­тику", i зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера... Знай­шов я та­кож свою люль­ку, про­тез та одяг. То ось ку­ди во­ни поз­ни­кали пiд час по­дорожi! З доз­во­лу адмiнiстрацiу му­зею я не­гай­но пе­ре­одяг­нувся у свiй зви­чай­ний кос­тюм.

А що Ази­мут ви­роб­ляв! Вiн прос­то-та­ки но­сив ме­не на ру­ках, не вiдхо­див анi на крок i на кож­но­му кроцi зi мною фо­тог­ра­фував­ся. А скiль­ки ав­тографiв я тодi за­лишив! I все, мiж iншим, на палiтур­ках ва­ших кни­жок про ме­не...

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк i замрiяно вту­пив­ся у ку­ток кiмна­ти. Я й­ого ро­зумiв: вiн ба­чив кар­ти­ни, якi нiхто не ба­чив, i чув цiсу митi го­лоси, якi нiхто нiко­ли не чув.

- А звiдки ж узя­лася бiль­яр­дна ку­ля i ди­сер­тацiу неб­ре­хоз­навцiв?

- Ет! - сха­менув­ся капiтан i не­гай­но вий­шов на орбiту по­чат­ко­воу роз­повiдi. - Справдi, звiдки взя­лася ку­ля? Це пи­тан­ня тур­бу­вало всiх неб­ре­хоз­навцiв!

Уве­черi то­го ж дня ме­не зап­ро­сили на уро­чис­те на­уко­ве засiдан­ня. Там зiбра­лися усi вченi ки­ти неб­ре­хоз­навс­тва, i там я впер­ше по­чув про цю зло­щас­ну бiль­яр­дну ку­лю.

Ви­яв­лясть­ся, во­на бу­ла iсто­рич­ною за­гад­кою! Нiхто не знав, як, ко­ли i чо­му з'яви­лася се­ред мо­ух су­венiрiв. Iсторiю будь­яко­го су­венiра вченi мужi зна­ли на­зубок, а от ку­ля "ум бу­ла не по зу­бах. I то­му ко­жен на­уко­вець ви­сував свою гiпо­тезу про по­ход­ження ць­ого су­венiра i за­пек­ло об­сто­ював уу.

Але тра­гедiя бу­ла у то­му, що я сам не знав, звiдки взя­лася ота бiль­яр­дна ку­ля! У ме­не уу нiко­ли не бу­ло. А на­уковцi весь час тiль­ки й те­реве­нили про неу. Ну, я не хотiв ух роз­ча­рову­вати, бо на­ука од­ра­зу втра­тила б з пiвсотнi док­торiв i кан­ди­датiв. I вра­хуй­те, що ко­жен кон­че ба­жав, аби я пiдтвер­див са­ме й­ого гiпо­тезу.

Пер­шим упiй­мав ме­не за гуд­зи­ка i заг­нав у ку­ток док­тор неб­ре­хоз­навс­тва з нап­ро­чуд iнте­лек­ту­аль­ним прiзви­щем - Iнтелiга­тор. Не знаю чо­му, але я на нь­ого ди­вив­ся як на свосрiдне спо­лучен­ня iнтелiген­та й алiга­тора. Ма­буть, то­му, що вiн прос­то ув ме­не очи­ма.

Хи­жо свiтя­чи оку­ляра­ми, вiн по­чав iнтерв'ю:

- Не крий­те­ся вiд ме­не, капiта­не!

- Та я й не кри­юся, - зас­по­ко­ював й­ого я.

- Ви бу­вали на пла­нетi Лу­за?

Я бо­яв­ся за сво­го гуд­зи­ка i то­му не за­пере­чував :

- Атож, - ка­жу, - бу­вав.

- I ба­чили зе­лене по­ле? - нев­га­вав вiн.

- Ав­жеж, ба­чив.

- I кущi, на яких дос­ти­га­ють бiль­ярднi кулi?

- Еге ж.

- А як тубiльцi зби­ра­ють вро­жай?

- Хо­дять i зби­ва­ють кулi ки­ями!

- О! - прос­тогнав Iнтелiга­тор, вра­жений мо­сю залiзною логiкою, i не­обе­реж­но ви­пус­тив з рук гуд­зи­ка. - Генiаль­но! Я на­пишу ще од­ну ди­сер­тацiю! - кри­чав менi вслiд.

Але до по­рятун­ку бу­ло ще да­леко. Ледь я звiль­нив­ся вiд Iнтелiга­тора, як ме­не по­лони­ли два спiвав­то­ри, ух теж цiка­вила тас­мни­ця кулi.

- Ви бу­ли на пла­нетi Вiл-Ярд? - ,га­ряч­ко­во за­пита­ли во­ни.

- Був, - не спе­речав­ся я, ози­ра­ючись на всi бо­ки.

- .А це прав­да, що кулi там - живi iсто­ти?

- Факт! - ка­жу. - I прудкi во­ни, як ртуть!

- А як же ви впiй­ма­ли уу, ко­ли куль­гас­те на про­тезi?

- Заг­нав у ко­роб­ку дуп­ле­том!

Та ку­ля вже сидiла менi в печiнках. Я ба­чив, що ко­ли так бу­де й далi, то кла­сич­не неб­ре­хоз­навс­тво пе­рет­во­рить­ся на схо­лас­тичне ку­лез­навс­тво. Тре­ба будь-що до­бути ку­лю i пок­ласти уу вдо­ма се­ред мо­ух су­венiрiв. Щоб пер­шо­му-лiпшо­му ди­летан­товi бу­ло зро­зумiло, звiдки во­на взя­лася.

Ну, вип­ручнув­ся я з бра­ну неб­ре­хоз­навцiв i по­дав­ся до мо­го ко­лишнь­ого штур­ма­на.

- Ази­муте, - ка­жу, - чи не час менi по­вер­та­тися у свiй час?

По­дивив­ся вiн на го­дин­ник i важ­ко зiтхнув :

- Час...

По­ки Ази­мут зап­равляв ма­шину ча­су се­кун­да­ми, хви­лина­ми i го­дина­ми, ван­та­жив уу тиж­ня­ми, мiся­цями i ро­ками, я пiшов у ма­газин спор­тто­варiв i прид­бав од­ну бiль­яр­дну ку­лю, точ­ний дублiкат му­зей­ноу. А ко­ли, го­ту­ючись по­ман­дру­вати у свiй час, зно­ву пе­ре­одяг­нувся в тиг­ро­ву шку­ру, я (хай уже ви­бачить менi ди­рек­тор му­зею!) ниш­ком замiнив му­зей­ну ку­лю на щой­но куп­ле­ну.

Те­пер неб­ре­хоз­навцям до­ведеть­ся бо­рони­ти новi ди­сер­тацiу!

I все ж при однiй думцi досi стас мо­торош­но: а що, ко­ли пи­тан­ня ще бiль­ше зап­лу­тасть­ся? Ад­же те­пер, замiсть од­ноу кулi, в май­бутнь­ому мо­же ви­яви­тися двi! Тодi й гурт неб­ре­хоз­навцiв под­во­уть­ся!

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, вит­ру­сив з люль­ки на чор­ну до­лоню попiл i, хит­ро прим­ру­жив­шись, до­кинув:

- А втiм, ще по­бачи­мо. Ви чо­ловiк мо­лодий i, бе­зумов­но, до­чекас­те­ся май­бутнь­ого навiть без ма­шини ча­су. I ко­ли Ази­мут скла­де iспи­ти на атес­тат зрiлостi i й­ого зап­ро­сять ди­рек­то­ром до мо­го му­зею, не­одмiнно при­ходь­те на вiдкрит­тя. Пе­реда­вай­те Ази­мутовi привiт i че­кай­те ме­не. Ми з ва­ми ще зустрiне­мося!

 

Сторінка 21 з 21 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1629
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1901

Пошук на сайті: