Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн (сторінка 7)

Але не бу­ду бре­хати, спо­чат­ку нам ду­же не по­щас­ти­ло - ми ввiмкну­лися не за ад­ре­сою. Во­но у всiля­ких там кни­жеч­ках усе доб­ре ви­ходить, а нас­правдi ой скiль­ки до­водить­ся мо­рочи­тися!

Ми ввiмкну­лися прос­то в роз­пал абор­дажно­го бою мiж пiратсь­ким i кра­марсь­ким суд­на­ми. Знас­те, трiпо­тить Ве­селий Род­жер - бiлий че­реп iз кiстка­ми на чор­но­му клаптi, виб­лиску­ють рапiри, шпа­ги, але­бар­ди, абор­дажнi со­кири, слiпить очi зловiсна мор­зянка пострiлiв з муш­кетiв i пiстолiв, сви­щуть кулi, нев­бла­ганнi пiра­ти стри­ба­ють з реу на рею...

А се­ред цiсу ве­ремiу си­дить па­пуга i ще пiд'юд­жус морсь­ких роз­би­шак брид­ким го­лосом :

- Пiас­три!.. Пiас­три!..

Ну i виг­ляд пiра­ти ма­ли, я вам ска­жуу У кож­но­го од­не око пе­рев'яза­не чор­ною стрiчкою, у ву­хах пiвмiся­цем ся­ють ве­личезнi се­реж­ки, пи­ки не­голенi, як у ужакiв, у зу­бах во­ни три­ма­ють гострi кин­джа­ли, а у во­лоха­тих ру­ках - ба­гатос­твольнi пiсто­лети...

Ази­мутовi тодi не по­вез­ло. Вiн безз­брой­ний опи­нив­ся в епiцентрi бiй­ки i тiль­ки ухи­ляв­ся вiд не­без­печних ударiв. А потiм не втерпiв i май­стер­ним ху­ком зва­лив з нiг яко­гось напiвго­лого здо­рови­ла. Я й­ому потiм до­коряв за безпiдстав­не втру­чан­ня в iсто­рич­ний про­цес.

На­рештi бит­ва вщух­ла. Капiтан пiратiв, та­кий опе­рет­ко­вий тип у ко­ротень­ко­му зо­лото­му жу­панi на го­лому тiлi, зап­ро­пону­вав по­лоне­ним ви­бира­ти: або на рею - су­шити­ся на со­неч­ку, або пе­рек­валiфiку­вати­ся на пiратiв.

Дру­га умо­ва чо­мусь усiм зда­лася спо­кус­ливiшою.

Но­вос­пе­ченi пiра­ти об­ня­лися з бу­валь­ця­ми, поб­ра­тали­ся i ра­зом ки­нули­ся вiдчай­душ­не штур­му­вати на­топ­танi на­чин­ням трю­ми. Чо­го тiль­ки там не бу­ло! Схiдця­ми ко­тили прос­мо­ленi кух­ви з зо­лотом, ве­село нес­ли пiд пах­вою темнi ба­риль­ця з ро­мом, одя­гали на шию на­мис­та з пер­лин i ба­нанiв, а бой­овi тро­феу нес­ли за пле­чима, мов в'язан­ки дров...

А потiм, ко­ли з пог­ра­бова­ного суд­на по­витя­гали навiть цвя­хи ( во­ни тодi цiну­вали­ся), вда­рили по нь­ому бор­то­вим зал­пом i пус­ти­ли на дно.

Тодi по­чали дiли­ти здо­бич i свят­ку­вати пе­ремо­гу.

Од­верто ска­жу, та­ких вiдчай­душ­них пи­як я нiко­ли не ба­чив! Як­би зiбра­ти отой ром, що во­ни виж­лукти­ли, бу­ло б штуч­не мо­реу А тодi всi по­пада­ли, де хто сто­яв, i пос­ну­ли. Один пiрат не встиг навiть люль­ки вит­ру­сити за борт. Ну, яс­но, жа­рин­ка за жа­рин­кою - i по­чала­ся по­жежа.

Пер­шо­му при­пек­ло п'яти капiта­новi. Вiн про­кинув­ся i хо­роб­ро ки­нув­ся у во­гонь. Та пе­ред тим капiтан так наб­рався ро­му, що те­пер вмить ви­бух­нув. А вiд де­тонацiу ви­бух­ну­ла по­рохо­ва ка­мера. Пiратсь­кий ко­рабель роз­летiвся на друз­ки.

За хви­лину в морi пла­вали ли­ше улам­ки. А з усiсу за­логи вря­тува­лися ли­ше двос гор­лорiзiв, якi три­мали­ся за по­рож­ню боч­ку з-пiд ро­му. Один з них ще по­жал­ку­вав:

- Ех, як­би во­на пов­на бу­ла!..

Та хоч яка це бу­ла цiка­ва i пов­чаль­на пе­реда­ча, але ми му­сили вим­кну­ти уу.

Ць­ого ра­зу ми не схи­били.

О, яка це бу­ла вро­чис­та мить! Ве­ликий уче­ний гу­ляв по яб­лу­нево­му са­доч­ку i, як це ли­чить генiю, про щось зо­серед­же­но мiрку­вав.

I рап­том упа­ло яб­лу­ко.

Iса­ак Нь­ютон зу­пинив­ся, хви­лин­ку за­дум­ли­во пос­то­яв ко­ло яб­лу­ка i на­рештi пiдняв й­ого.

Як за­раз ба­чу ве­лико­го Нь­юто­на! Лiкоть лiвоу ру­ки пiдпер­тий до­лонею пра­воу, а яб­лу­ко та­ким чи­ном ле­жить бiля й­ого про­ник­ли­вих очей.

- Цiка­во, чо­му це яб­лу­ка па­да­ють не вго­ру, а на зем­лю? - спи­тав сам у се­бе.

I тодi я не стри­мав­ся. Зви­чай­но, пiдка­зува­ти не го­дить­ся. Ко­жен ще у школi знай­омить­ся з цiсю аксiомою. Але iнте­реси людс­тва для ме­не ви­ще етич­них норм.

- То­му, що iснус за­кон всесвiтнь­ого тяжiння! - схвиль­ова­но пiдка­зав я Iса­аку Нь­юто­новi.

Вiн зди­вова­но пiдвiв очi i пиль­но гля­нув на ме­не. Вiн хотiв менi щось ска­зати, мож­ли­во, по­дяку­вати за пiдказ­ку, але тут ста­лося ли­хо. Дрiт десь обiрвав­ся, си­лове по­ле зник­ло, i простiр по­чав шма­тува­ти зiбранi з та­кими труд­но­щами iсто­ричнi подiу...

Я ки­нув­ся до пуль­та i рво­нув­ся нав­здогiн, щоб по­чути вiдповiдь Iса­ака Нь­юто­на. Але, самi ро­зумiсте, у то­му свiтло­вому ха­осi ця спро­ба бу­ла мар­на. Замiсть са­доч­ка, в яко­му гу­ляв зна­мени­тий фiзик, я на сво­уй ко­робцi вдер­ся на ста­родавнiй лон­донсь­кий ба­зар. I хоч я про­май­нув й­ого за якусь мiзер­ну час­тку се­кун­ди, од­нак встиг помiти­ти, що пiсля то­го, як яб­лу­ко впа­ло, цiни на яб­лу­ка не­гай­но пiдско­чили...

От я i ду­маю: а що бу­ло б з людс­твом, як­би я на мить за­барив­ся пiдка­зати? Ви мо­жете менi вiдповiсти?

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, че­ка­ючи на мою вiдповiдь.

Та я, при­голом­ше­ний усiма ци­ми ней­мовiрни­ми при­года­ми, тiль­ки й змiг не­дореч­но про­мим­ри­ти:

- А який зв'язок з Нь­юто­ном мас ва­ша звич­ка па­лити пе­ред груб­кою?

Капiтан Неб­ре­ха поб­лажли­во осмiхнув­ся :

- Не за­бувай­те, на бор­ту ко­роб­ки був мiй вiрний штур­ман Ази­мут. Вар­то менi бу­ло дiста­ти люль­ку, як вiн по­чинав на­тяка­ти: "От i пiра­ти ку­рили..." Тодi, щоб не дра­тува­ти Ази­мута, я й зрих­ту­вав цю груб­ку i ниш­ком па­лив. А за довгi ро­ки, по­ки ми по­вер­та­лися, до чо­го тiль­ки не звик­неш! А у мос­му вiцi, самi ро­зумiсте, звич­ка - дру­га на­тура.

5. ПРИ­ГОДИ НА ПЛА­НЕТI СТРИ­БУНЦIВ

На пер­ший пог­ляд, отi унiкальнi речi, що ото­чува­ли капiта­на Неб­ре­ху, мог­ли зацiка­вити хiба зби­рача брух­ту. Але я доб­ре знав ух­ню справ­жню цiну i з по­божнiстю ан­тиква­ра ста­вив­ся до най­мен­шоу по­рошин­ки. Бо ця по­рошин­ка нес­подiва­но мог­ла ви­яви­тися од­ною-однiсiнь­кою релiквiсю яко­усь нез­ви­чай­ноу космiчноу при­годи.

От, нап­риклад, на стiнi кам­бу­за, мiж ба­наль­ни­ми низ­ка­ми чер­во­ного пер­цю, ци­булi та час­ни­ку, ви­сить не­показ­ний вiхоть су­хоу хло­рели. Доб­ра ха­зяй­ка дав­но ви­кину­ла б й­ого на смiтник. А я зав­жди по­бож­но ди­вив­ся на цю по­жов­клу i су­ху, як по­рох, хло­релу. Ад­же цей вiхоть - мiзер­ний за­лишок тiсу iсто­рич­ноу хло­рели, з за­пасом якоу капiтан Неб­ре­ха на сво­уй ко­робцi пе­рет­нув по дiаго­налi усю на­шу Га­лак­ти­ку. Вiн тодi на­магав­ся прак­тично до­вес­ти, що в кос­мосi мож­на про­жити на самiй хло­релi, i то­му, крiм ць­ого ка­лорiй­но­го си­лосу, нiчо­го не взяв у свою не­без­печну по­дорож. I ко­жен, ко­му до­води­лося зго­дом гос­тю­вати у капiта­на Неб­ре­хи, на­оч­но пе­реко­нував­ся, що цей без­прик­ладний за сво­ум смiли­вим за­думом та без­межною зух­валiстю ек­спе­римент закiнчив­ся блис­ку­чим трiум­фом.

Або вiзь­ме­мо iнший прик­лад. Якось удосвiта ми з капiта­ном по­дали­ся в мо­ре ло­вити ри­бу. Ко­ли це капiтан на­хилясть­ся над бор­том, i я ба­чу з внутрiшнь­ого бо­ку ви­логи й­ого ро­би по­зеленiлий вiд ча­су зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера.

Бе­зумов­но, був­ши на мос­му мiсцi, ви б теж зди­вува­лися. Де, ко­ли i ко­го мiг тре­нува­ти капiтан? I з яко­го ви­ду спор­ту? Ад­же вiн ла­таний-пе­рела­таний, як й­ого бу­вала в бу­валь­цях ко­роб­ка, та ще й ри­пить на про­тезiу

I хоч на ри­боловлi па­тяка­ти су­воро за­боро­нено, я не втри­мав­ся вiд за­питан­ня.

- Капiта­не, - про­шепотiв я, - звiдки у вас цей зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера?

- Яс­но, що не на ву­лицi знай­шов, - так са­мо по­шеп­ки вiдповiв мiжзо­ряний вовк. - Але менi вiн не­лег­ко дiстав­ся. Як­би я тодi за­барив­ся ще на один рейс по транс­пла­нетнiй штольнi, ми з Ази­мутом за­раз, мов вiчнi ма­ят­ни­ки, вiдлiчу­вали б час iсто­рич­но­го роз­витку однiсу ма­ловiдо­моу пла­нети. Ще й бiльш то­го, на­ше при­бут­тя зна­мену­вало для тубiльцiв по­чаток но­воу ери...

На ць­ому й змов­кли, аби не по­лоха­ти роз­повiддю ри­бу. А вве­черi, ко­ли ми сiли до ка­зан­ка з вог­ненною юш­кою, я й зовсiм за­був про ран­ко­ву роз­мо­ву.

Мас­на юш­ка бу­ла аж чор­на вiд мо­лото­го пер­цю. У дав­ни­ну уу цiлком мож­на бу­ло б замiсть роз­топле­ного оло­ва вли­вати у роз­зявленi пель­ки зло­чинцiв, яких ка­рали на гор­ло. В уся­кому разi осо­бис­то я кор­чився у страш­них кон­вульсiях пiсля кож­но­го ков­тка, а капiта­новi нiчо­го - сь­ор­бас i сь­ор­бас собi.

Сло­вом, пiсля ве­черi я мiг тiль­ки зне­силе­но впас­ти у крiсло i ла­яти про се­бе кулiнарнi вит­во­ри капiта­на. У­яв­ляю, який виг­ляд я мав - ру­ки кво­ло зви­са­ють уз­довж тiла, очi ви­ряченi, рот роз­па­наха­ний, як на прий­омi в дан­тиста, i з хри­пом ков­тас про­холод­не повiтря... Ах, як­би менi в ту хви­лину доб­ря­чий глек кри­жаноу дже­рель­ноу во­ди!

А Неб­ре­ха тiль­ки смiсть­ся з тю­тюно­воу хма­ри. Й­ому, звiсно, бай­ду­же: вiн дав­но звик до сво­ух жах­ли­вих ку­ховарсь­ких вит­ворiв.

Отодi, оче­вид­но, щоб вiдвер­ну­ти мою ува­гу i цим пок­ласти край мо­ум страж­данням, капiтан i по­вер­нувся до на­шоу ран­ко­воу те­ми.

- Ба­чите, - лагiдно мо­вив вiн, - навiть тут, у се­бе вдо­ма, на рiднiй пла­нетi, те, що по­добасть­ся од­но­му, зовсiм не до сма­ку iншо­му. Ме­не вiд юш­ки не одiрва­ти, а ви ладнi вiд неу тiка­ти. А якоу б ви заспiва­ли, як­би вас по­час­ту­вали шаш­ли­ком з ка­рака­тиць або драг­ля­ми iз сли­макiв? А те­пер самi по­думай­те, скiль­ки не­поро­зумiнь мо­же ста­тися, ко­ли впер­ше зустрiча­ють­ся двi чу­жоп­ла­нетнi цивiлiзацiу! Що доб­ре для од­них, мо­же бу­ти шкiдли­вим для iнших. Прав­да, всi цивiлiзацiу на­мага­ють­ся уни­кати та­ких прик­рих не­поро­зумiнь, та хiба все пе­ред­ба­чиш?

Капiтан Неб­ре­ха ста­ран­но вит­ру­сив у гли­боку попiль­нич­ку люль­ку, доб­ре на­топ­тав уу свiжим тю­тюном i при­сунув­ся ближ­че до ме­не.

- Оце ви за­пита­ли про зна­чок, я й при­гадав од­ну ду­же пов­чаль­ну iсторiю.

Ми з Ази­мутом по­вер­та­лися з пер­шо­го в iсторiу людс­тва нав­ко­лога­лак­тично­го рей­су. Не роз­повiда­тиму всiх при­год, якi тодi ви­пали на на­шу до­лю, а од­ра­зу ж пе­рей­ду до дiла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1629
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1901

Пошук на сайті: