Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи - Юрiй Ячейкiн (сторінка 9)

I тут я по­чув най­ди­вовижнiшу iсторiю.

Ви­яв­лясть­ся, ця пла­нета в отих кра­ях Всесвiту сла­вила­ся як батькiвщи­на за­пек­лих стри­бунцiв, ко­лис­ка аб­со­лют­них чемпiонiв нав­ко­лишнь­ого свiту з усiх видiв фiгур­них i зви­чай­них стрибкiв.

Або­ригенiв хлiбом не го­дуй, а дай тiль­ки пос­три­бати. Ска­жу тiль­ки, що не­мов­ля­та вис­ка­кува­ли з ко­лисок i рук батькiв, шко­лярi вiдчай­душ­не стри­бали з дахiв шкiл i най­ви­щих де­рев (особ­ли­во, ко­ли ух га­няли сто­рожi), а за­коханi ки­дали­ся з ви­сячих мостiв у страшнi уще­лини i прiрви. Альпiнiзм на цiй дивнiй пла­нетi по­ширив­ся ли­ше то­му, що най­смiливiшим ре­корд­сме­нам спо­доба­лося стри­бати зi снiго­вих вер­шин. I хоч якi це бу­ли не­без­печнi впра­ви, iсторiя пла­нети стри­бунцiв не зна­ла жод­но­го не­щас­но­го ви­пад­ку.

А стри­бали тубiльцi з не­пере­вер­ше­ною май­стернiстю. Для них не бу­ло бiль­шоу втiхи, як летiти, щоб за­хоп­лю­вало дух. У нас, на Землi, це три­вож­но-со­лод­ке вiдчут­тя мож­на заз­на­ти хiба що увi снi, та й то за­моло­ду.

Але нас­тав на пла­нетi та­кий час, ко­ли навiть найбiльшi вер­ши­ни бу­ли вздовж i впо­перек обс­три­банi. Пос­туп на пла­нетi сповiль­не­но. За­непа­ла ко­лись ви­сока куль­ту­ра стрибкiв i вiль­них поль­отiв. Та хiба iнак­ше мог­ло бу­ти? У стри­бунцiв згас спор­тивний iнте­рес, бо у них уже не за­лиши­лося шляхiв до но­вих пе­ремог i до­сяг­нень.

Тодi й ви­ник­ла зух­ва­ла дум­ка про­дов­ба­ти наскрiзь ба­гатос­траж­даль­ну пла­нету i влаш­ту­вати у транс­пла­нетнiй дiрцi а­еро­динамiчнi пе­рего­ни.

- Але це ще не все! - зах­ли­нав­ся мiй тре­нова­ний су­пут­ник. - Сон­це щас­тя зiй­шло над пла­нетою! Ста­лося те, про що ми не насмiлю­вали­ся й мрiяти! У день вiдкрит­тя транс­пла­нет­ноу дiрки прилiтас­те ви i щи­ро да­рус­те нам свiй генiаль­ний ви­нахiд! Цей iсто­рич­ний день за­почат­ку­вав но­ву до­бу i бу­де зо­лоти­ми лiте­рами за­писа­ний на скри­жалях iсторiу!

- Який ще ви­нахiд? - нiяк не мiг вто­ропа­ти я.

- О, ва­ша скромнiсть тiль­ки пiдкрес­люс щедрiсть ва­шоу дум­ки! - з при­таман­ною й­ому спра­вед­ливiстю вiдзна­чив мiй су­пут­ник. - Ваш при­лад, який ви з про­ник­ливiстю чу­дот­ворця змай­стру­вали з ко­лоди i дош­ки, вiдкри­вас пе­ред вдяч­ни­ми стри­бун­ця­ми новi, ще нiко­ли не ба­ченi обрiу i дас без­межнi мож­ли­востi вдос­ко­налю­вати спор­тивну май­стернiсть! Ось чо­му ми, стри­бунцi, од­ностай­но довiри­ли ва­шому мо­лодо­му су­пут­ни­ковi, який на­оч­но про­демонс­тру­вав, як ко­рис­ту­вати­ся чу­довим при­ладом, ви­соку честь пер­шо­му вiдкри­ти тиж­день без­пе­рер­вно­го а­еро­об­ка­чуван­ня на­шоу дiри...

Тиж­день!

Я вiдчув, що у ме­не за­макiтри­лось у го­ловi. Та як­що ми з Ази­мутом об­ка­чува­тиме­мо цю дiру тиж­день, то в iсторiу пла­нети ста­неть­ся пер­ший не­щас­ний ви­падок!

А стри­бунцi ле­тять, зап­лю­щив­ши очi, i мур­ко­чуть вiд за­дово­лен­ня. Нiчо­го не ба­чать, нiчо­го не чу­ють, гой­да­ють­ся в ша­лено­му темпi з од­но­го кон­ти­нен­ту на дру­гий. Ну, я й пiшов по них, як по шпа­лах, шу­кати Ази­мута. А що менi бу­ло ро­бити?

Ко­ли ба­чу, гур­ко­че вiн на­зустрiч. Об­личчя пе­реля­кане, очi на­поло­ханi, на чолi бли­щать краплi по­ту.

Я помiняв курс на сто вiсiмде­сят гра­дусiв, сприт­но взяв сво­го штур­ма­на на абор­даж i зас­по­ко­юю й­ого як мо­жу:

- Ти, хлоп­че, не жу­рись, не впа­дай у роз­пач, як­що вже впав у цю дiру. Все якось улад­насть­ся. Го­лов­не, вилiзти нам на по­вер­хню i дiста­тися до ко­роб­ки...

- Ви­береш­ся тут, ко­ли за­чепи­тися не­ма за що, - ма­ло не пла­че вiн.

I тут ме­не на­че ося­яло.

- Слу­хай, - ше­почу й­ому я, - а ми ж з то­бою зче­пили­ся! То да­вай чiпля­тися один за од­но­го i далi! Зро­бимо так. Ко­ли ви­лети­мо в отвiр, де сто­уть на­ша ко­роб­ка, ти ме­не пiдса­диш уго­ру, а я те­бе ви­тяг­ну з цiсу дiри за комiр.

- Капiта­не, - радiсно виз­нав мiй вiдда­ний штур­ман, - з ва­ми не про­падеш!

Що й­ому на це за­пере­чиш? I яке я маю мо­раль­не пра­во за­пере­чува­ти?

Во­но справдi, в яких тiль­ки та­рапа­тах ми не бу­вали, я з будь-якоу ха­лепи зав­жди ви­тягав й­ого жи­вого i здо­рово­го.

Та, як­що доб­ре по­дума­ти, i про­мовець­стри­бунець прий­шов цiлком то­тож­но­го вис­новку. Вiн од­ра­зу ж по­бачив, що мiй са­мороб­ний трамплiн та­мус у собi ве­личезнi мож­ли­востi i вря­тус на­селен­ня пла­нети вiд спор­тивноу дег­ра­дацiу i ду­хов­но­го за­непа­ду. Ад­же отi транс­пла­нетнi гой­дал­ки не вирiшу­вали проб­ле­ми i за пiвро­ку всiм би наб­ридли...

...З усь­ого бу­ло вид­но, що капiтан Неб­ре­ха вже щас­ли­во виб­рався з дiри i не хо­че ту­ди по­вер­та­тися. Але я вже звик по­вер­та­ти й­ого роз­повiдь у потрiбно­му менi нап­рямку.

От i за­раз я не по­соро­мив­ся за­пита­ти:

- Од­но­го не ро­зумiю, звiдки ж узяв­ся зна­чок зас­лу­жено­го тре­нера? Ко­го ви там тре­нува­ли?

Мить якусь капiтан Неб­ре­ха не мiг збаг­ну­ти мо­го за­питан­ня. Вид­но, досi в й­ого дум­ках па­нува­ла транс­пла­нет­на наскрiзна дiрка.

Та ко­ли вiн роз­па­лив свою люль­ку, то при­гадав, з чо­го по­чав роз­повiдь.

- Ко­ли ми стар­ту­вали, - мiж дво­ма за­тяж­ка­ми нед­ба­ло по­яс­нив вiн, - до ба­гаж­ни­ка ко­роб­ки встиг при­чепи­тися один юний мо­лодець-стри­бунець. I що б ви ду­мали? Вiн стриб­нув на свою пла­нету з ви­соти свiтло­воу пiвсе­кун­ди i та­ким ро­бом пе­регор­нув ще од­ну слав­ну сторiнку в iсторiу стри­бунцiв. Зав­дя­ки менi на пла­нетi з'явив­ся пер­ший у Всесвiтi свiтло­вий чемпiон! Потiм з яко­юсь оказiсю мiй друг капiтан Ко­зир привiз менi оцей зна­чок. А хiба ви вва­жас­те, що стри­бунцi пе­ре­оцiни­ли моу зас­лу­ги пе­ред ухнь­ою iсторiсю?

6. У ЧА­СИ КО­МЕТИ

- Ви ба­чили у ме­не на столi чор­ний камiнь? - якось за­питав ме­не капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха, ко­ли ми фар­бу­вали в ошат­ний бiлий колiр й­ого мiнiатюр­ну ях­ту. - Ма­лень­кий та­кий камiнець, але ду­же важ­кий. Вранцi я з ним зай­ма­юся гiмнас­ти­кою по радiо, а вдень вiн менi пра­вить за надiй­ний прес.

Зро­зумiло, я од­ра­зу при­гадав, що й справдi капiтан зав­жди при­тис­кав своу па­пери чор­ною, як нiч, ка­меню­кою. Я й гад­ки не мав, що ця зви­чай­на для жи­теля Чор­но­морсь­ко­го уз­бе­реж­жя рiч с нiмим свiдком яко­усь нез­ви­чай­ноу подiу.

- Це все, що за­лиши­лося вiд дру­гого при­род­но­го су­пут­ни­ка Землi, за­дум­ли­во мо­вив капiтан.

- Дру­гого при­род­но­го су­пут­ни­ка? - зди­вова­но пе­репи­тав я, впев­не­ний, що не до­чув.

- Атож. Дру­гого при­род­но­го су­пут­ни­ка Землi! - ще раз пiдкрес­лив Неб­ре­ха i ба­гатоз­начно до­дав: - Як­би сво­го ча­су я ва­гав­ся хоч се­кун­ду, людс­тво й досi не з'ясу­вало б тас­мницi по­ход­ження пiвнiчно­го сяй­ва, а я за­раз не че­пурив би свою ях­ту, а ло­вив дри­жаки на яко­мусь не­зай­ма­ному ас­те­ро­удi...

Капiтан Неб­ре­ха за­мовк, ки­нув у вiдер­це з фар­бою ква­чики i ви­тяг з ки­шенi свою про­куре­ну люль­ку.

Та я вже звик до не­одмiнних тю­тюно­вих ан­трактiв i тер­пля­че че­кав, ко­ли Неб­ре­ха схо­васть­ся за ди­мовою завiсою.

Тiль­ки тодi вiн по­чав свою чер­го­ву ди­вовиж­ну роз­повiдь.

- Це пев­но, як­би я ва­гав­ся хоч се­кун­ду, ми б за­раз не зна­ли ба­гать­ох ре­чей, не зна­ли б навiть та­коу дрiбнич­ки, звiдки узяв­ся Мiсяць...

Ви ще пам'ятас­те, як нес­подiва­но ми з Ази­мутом стар­ту­вали з пла­нети стри­бунцiв?

Стар­ту­вати стар­ту­вали, а за­пасiв па­лива не по­пов­ни­ли. А скiль­ки вит­ра­часть­ся па­лива на стартi, ви й самi доб­ре знас­те, роз­повiда­ти вам про це не­ма чо­го.

Сло­вом, нi сiло нi впа­ло, а ми опи­нили­ся у глу­хому за­кут­ку кос­мо­су з май­же по­рожнiми ба­ками.

На до­помо­гу годi бу­ло сподiва­тися, бо нiхто з на­ших шу­качiв при­год у тих кра­ях ще нiко­ли не ман­дру­вав, а най­ближ­ча зо­ряна тра­са про­ляга­ла на вiдстанi кiль­кох свiтло­вих рокiв. Ад­же ми по­вер­та­лися з пер­шоу нав­ко­лога­лак­тичноу по­дорожi!

Нам заг­ро­жува­ла мо­торош­на пер­спек­ти­ва ста­ти i пер­ши­ми у свiтi космiчни­ми робiнзо­нами. Доб­ре, ко­ли нам по­щас­тить знай­ти теп­лу, ба­гату на ки­сень пла­нету. А як до­ведеть­ся ви­кида­тися на гострi скелi за­дубiло­го вiд хо­лоду ас­те­ро­уда? Бр-р!

Ази­мут зовсiм скис i ди­вив­ся на ме­не з доб­ро­зич­ливiстю лю­доже­ра.

Ну, я лю­дина щед­ра, пок­лав пе­ред ним доб­ря­чий обе­ремок хло­рели, сам сiв пе­ред груб­кою, за­палив люль­ку i за­мис­лився.

Що бу­ло ро­бити? Го­лов­не, не по­лоши­тися, це яс­но. Ро­зум­на лю­дина, особ­ли­во та­ка досвiдче­на, як я, зав­жди знай­де ра­ду. Та за­раз ми вско­чили-та­ки у ви­нят­ко­ву ха­лепу.

Ази­мутовi що? Вiн си­дить собi i хрум­тить хло­релою, а менi тре­ба вирiшу­вати. Ви­курив я од­ну люль­ку, двi, три, а в го­ловi по­рож­не­ча, як у прос­торi, що звiдусiль ото­чував нас.

Ра­нок по­каже, на­рештi на­думав я i полiз на га­мак тро­хи спо­чити. Тiль­ки зап­лю­щив очi, як Ази­мут по­чав га­ласу­вати:

- Ко­мета! Ко­мета!

- Де ко­мета? Яка ко­мета? - крiзь сон за­питую я.

- Ма­лога­барит­на ко­мета май­же з па­ралель­ним ко­робцi кур­сом!

I тут ме­не на­че елек­трич­ним стру­мом штрик­ну­ло. Ко­мета! Май­же з па­ралель­ним кур­сом! Ось хто ви­везе нас з бiди!

За хви­лину я вже сидiв бiля оку­ляра те­лес­ко­па, а мiй штур­ман га­ряч­ко­ве об­ди­рав у ко­робцi усi дро­ти. Я й­ому навiть свiй па­сок вiддав - ще дро­ту не вис­та­чить на вуз­дечку. Ко­мета не кiнь, уу так прос­то не заг­нуздасш...

А ко­мета, ска­жу я вам, тра­пила­ся нап­ро­чуд гар­на! Око вог­нем го­рить, гри­ва i хвiст усiма коль­ора­ми со­няч­но­го спек­тра виг­ра­ють. Та­ка кра­суня, а в чуб­чик ще срiбнi зiрки впле­тенi. I, го­лов­не, хо­да доб­ра!

Ми­лу­юся я нею, а сам Ази­мута квап­лю:

- Швид­ше! Швид­ше, ти­сяча ас­те­ро­удiв i сто штуч­них су­пут­никiв!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.docx212 Кб1629
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2)Yuriy_yachejkin_divovizhni_prigodi_kapitana.fb2337 Кб1901

Пошук на сайті: