Аж раптом – ТОРОХ-ТОРОРОХ!
Перед очi попливла зоряна туманнiсть.
Запала цiлковита тиша.
Ура! Ми на Землi!
7. СЮРПРИЗИ МЕЗОЗОЯ
Ситуацiя, скажу я вам, нагадувала стародавнiй анекдот (або майбутнiй, як на погляд капiтана Небрехи). Словом, анекдот такого змiсту.
Один пасажир сiв у Брянську на поузд "Москва – Киув". Знайшов свос купе, заходить. А там ще один чоловiк сидить. Новоприбулий зрадiв попутниковi i починас знайомитися :
– Куди удете, якщо не секрет?
– У Киув, добродiю.
– От здорово! – аж пiдскочив новоприбулий. – Технiка тепер на висотi! Подумати тiльки, от ви сидите напроти мене i удете у Киув, а я сиджу напроти вас i уду в Москву.
Отак само безглуздо виходило й у нас.
Хоч ми подорожували в однiй ракетi, але в капiтана станцiсю призначення було далеке минуле, а кiнцевою зупинкою його штурмана було далеке майбутнс. Це треба вмiти – тримати курс у протилежнi боки i дивитися на сузiр'я в один iлюмiнатор.
Та нiчого. Факти така вперта рiч, що ламають опiр найвпертiшого опонента.
Очевидно, капiтан Небреха був такоу ж думки, бо ми синхронно прикипiли носами до скла iлюмiнатора.
Перед нами вiдкрилась дивоглядна картина.
Хоча ще тiльки-но почало свiтати, але предмети було видко досить виразно.
Наша коробка стала на грунт унiкального заповiдника.
Уявiть собi досить простору, затишну галявину i тиху замрiяну рiчку, яка спокiйно плине, ховаючись за соковитим очеретяним тином. На тому боцi уу серед чагарника та екзотичних дерев мальовничо височить величенький пагорб, всiяний трикутними скелями.
На узлiссi купами стоять химернi дерева iз конусоподiбними стовбурами, з гострих вершин яких вiялом стирчать тирхатi чуприни. Деякi рослини нагадували природнi гаманцi, бо з ухнiх розчахнутих стовбурин, мов банкноти, визирали паки зеленого листя. Де-не-де були понатиканi товстi дерева з такою волохатою верхiвкою, що мимоволi здавалося, нiби на них поодягали вивернутi кожухи. Тут i там серед буйних заростей папоротi виструнчилися розкiшнi пальми.
Лiс чатувала передранкова тиша. З очерету нечутно виповзав слабкий синюватий туманець…
Так, це був чарiвний живий музей флори!
– Капiтане, – сказав я Небресi, повертаючись до нашоу остогидлоу дискусiу, – чи ви не помилилися?
– Авжеж, помилився, – незадоволено пробурчав вiн. – Тiльки слiпий мiг би ще сперечатися…
Його слова були для мене мов райська музика. Хоч ми й приземлилися, але я почував себе на сьомому небi.
– Таки схибив у розрахунках! – бiдкався самокритичний капiтан. Замiсть кам'яного вiку заскочив аж у мезозой!
Визнаю, падiння з сьомого неба було вiдчутне. Виявлясться, капiтанова хвороба прогресус!
– Тисяча тиранозаврiв! – гримiв мiжзоряний вовк. – Це не що iнше, як крейдяний пралiс!
– Капiтане, – намагався я вгамувати його, – нiякий це не пралiс, а чудовий ботанiчний парк, який створили нашi з вами нащадки. От зараз пiду покличу сторожiв, i все одразу з'ясусться.
– Стiй! – суворо наказав менi капiтан Небреха. – Якщо ти вийдеш, майбутнi палеонтологи навiть кiсточок твоух не знайдуть.
Я невдоволено зиркнув на капiтана, бо тiсу митi й гадки не мав, що оцим, здавалося б, деспотичним наказом вiн врятував менi життя.
Нiчого не залишалося, як знову втупитися в iлюмiнатор.
I раптом я мало не скрикнув з несподiванки. Пагорб, що панував на протилежному боцi рiчки, зрушив з мiсця! Чи менi приверзлося? Але нi!
Гора звелася на товщеннi ноги. Хрипке позiхання, що нагадувало сердите гарчання, долинуло до нас. А ожила гора, важко. сопучiу i крекчучи, вже продиралася крiзь лiс i туман до рiчки. Потiм з задоволеним буркотiнням плюхнула у тиховiд.
Ми чули, як пiсля ранковоу ванни тiлиста iстота заходилася натоптувати свос неосяжне черево осокою та очеретом.
Аж тут задвигтiла земля, нiби на нас невблаганно котилася навала важких танкiв. Це враження ще бiльше посилювалося несамовитим брязкотом i гуркотом. I ось, трощачи i вивертаючи з корiнням дерева, що стовбичили на шляху, на галявину вдерлася валка дужих, але неповоротких чудовиськ.
ухнi куполоподiбнi п'ятиметровi тулуби надiйно захищали багатокутнi роговi пластинки, що вкупi утворювали непробивний панцир. На кiнцях довгих окiльцьованих кiстяними тилягами хвостiв – приголомшливi булави, з яких навсiбiч стирчали пiвметровi гостряки.
– Такою булавою можна порiшити слона, – холоднокровне зазначив капiтан Небреха.
На щастя, вайлуватi велетнi мали напрочуд мирну вдачу. Заклопотано рохкаючи, мов свинi на випасi, вони повиповзали на галявину i почали ретельно викошувати працьовитими щелепами папороть.
Мабуть, саме в цей час у заповiднику чудернацькоу флори i, як бачимо, фауни починався перший снiданок.
Небреха повернувся до мене й повагом зауважив:
– Мiй юний друже, в майбутньому цих тварюк ми побачили б хiба що в музеях.
Та я не складав полемiчноу зброу.
– Ви, капiтане, – вiдчайдушне боронив я свою гiпотезу, – втратили вiру у свiтлий людський розум. Оцi тварюки – штучнi подоби колишнiх ящерiв. Знасте, такi свосрiднi роботи. Можливо, ух злiпили спецiально на замовлення Мiнiстерства освiти як наочнi учбовi посiбники. Вдень сюди водять першокласникiв на практичнi заняття з iсторiу походження життя на Землi. Хiба ви не припускасте такого тлумачення?
– Я припускаю, – задумливо вiдповiв капiтан Небреха, – що ми самi масмо повну змогу вскочити в гарну iсторiю. А тепер, Азимуте, слухай мiй наказ. Оточи коробку випарами гiдрату спирту.
А коли я цей дивний наказ виконав, капiтан пояснив менi:
– Пахощi спирту – найнадiйнiший у даному випадку захист. Усi тварини, штучнi вони чи природнi, вiдчувають до спиртного непоборну вiдразу.
Я завше дивуюся неймовiрнiй далекоглядностi капiтана Небрехи. От, скажiмо, якби вiн зволiкав з наказом ще хвилину, вiд нашоу коробки, можливо, залишилася б хiба купа металевого брухту.
Атож!
Тiльки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з ботанiчноу гущавини вистрибнув хвацький монстр завбiльшки з п'ятиповерхову будiвлю.
Щоб змалювати його, досить уявити видовжений, як труна, череп з кровожерними i великими, наче миски для вареникiв, баньками та рясно всiяною iклами i зубами пащекою, з якоу невпинно котилася пожадлива слина. Оцю бридку голову напнуто на гнучку драконiвську шию, що поволi переходила у циклопiчне черево, надiйно вкрите плетивом кам'яних м'язiв i твердою, мов наждак, лускатою шкiрою.
Потвора жваво стрибала на двох заднiх колодах (лапами ух не назвеш!), з яких стирчали страшнi пазури, що бiльше скидалися на залiзнi гаки сучасних пiдйомних кранiв.
Щоправда, переднi кiнцiвки цього страхiтливого монстра не являли нiякоу небезпеки. Вони були маленькi i кволi, як у пуголовкiв. На знак свосу цiлковитоу нiкчемностi вони безсило звисали перед могутнiми грудьми.
Але хвiст! Якби хто бачив хвiст! Одним ударом довжелезного хвоста хижак легко зробив би з нашоу коробки гармошку.
Оцей допотопний красунчик споганив усю ранкову iдилiю.
Тiльки-но його уздрiли закутi в панцири мирнi папороуди, як вони наче збожеволiли. Панцерники кинулися хто куди, сповнюючи повiтря жалiбним зойком.
Та ось вони спритно позакопувались у землю i перетворилися на довготривалi опорнi точки. Iз западин випиналися на поверхню лише масивнi, як валуни, роговi щити, що були явно не по зубах будь-якому вороговi. До того ж бiля кожного щита ще лежала напохватi страхiтлива булава.
Але пятиповерхове чудовисько не звертало на велетенських черепах жодноу уваги. Воно з диким гиканням метнулося до тиховоду, де й досi ласував комишем гороподiбний завр.
Що там сталося, важко й описати. Насамперед тому, що картину двобою ховав туман, який значно погустiшав. Але зважаючи на несамовите ревище, вiдчайдушне виття, брязкiт щелеп i пазурiв, оглушливий хрускiт кiсток, чудовиська тюжили один одного не на життя, а на смерть.
Нарештi переможне ревище лускатого страховища та передсмертний хрип гороподiбного гурмана злилися в заключний трагiчний дует.
З туману виринули заюшена хава хижака з величезним куснем паруючого м'яса в зубах…
– А що. Азимуте, – порушив гнiтючу мовчанку капiтан Небреха, – далебi, штучнi копiу колишнiх потвор жеруть одна одну? Не хотiв би я опинитися на мiсцi твоух бiдолах-першокласникiв, аби не потрапити на десерт оцьому "машинозавровi"…