Народження Адама - Юрiй Ячейкiн

 

Ячейкiн Юрій

На­род­ження Ада­ма

 

Iз спо­гадiв штур­ма­на Ази­мута

Од­но­го не­забутнь­ого ве­чора (i май­те на увазi, що це аб­со­лют­но об'сктив­не виз­на­чен­ня, а не прос­то лiте­ратур­ний прий­ом) капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха за­ходив­ся скла­дати пов­ний спи­сок сво­ух незлiчен­них скарбiв.

Ро­бота ця копiтка, ви­магас ви­нят­ко­воу ува­ги i зо­серед­же­ностi. То­му, зви­чай­но, га­лак­тично­му мандрiвни­ковi бу­ло не до ме­не.

Як лю­дина i друг капiта­на, я ро­зумiв й­ого. Тре­ба ж ко­лись на­вес­ти у са­дибi зраз­ко­вий му­зей­ний лад! Але як сди­ний пред­став­ник неб­ре­хоз­навс­тва не мав пра­ва ви­бачи­ти ць­ого зло­чин­но­го для мо­лодоу на­уки роз­ба­зарю­ван­ня до­рогоцiнно­го ча­су.

Хiба ж не мiг вiн проiнвен­та­ризу­вати сво­ух унiкумiв пiсля мо­го вiд'уз­ду?

Я нер­во­во мiряв кро­ками з кут­ка в ку­ток вiталь­ню, з вiдвер­тим не­задо­волен­ням спос­терiга­ючи цю нескiнчен­ну сiзiфо­ву пра­цю. Та тут же ро­боти на рiк для чор­то­воу дю­жини досвiдче­них ек­спертiв! А неб­ре­хоз­навс­тво в мо­уй особi не­тер­пля­че че­кас но­вих за­хоп­ли­вих при­год. А капiтан мов­чить, мов зiпсо­ваний гуч­но­мовець!

Та Неб­ре­ха нiби про­читав моу по­нурi дум­ки. Вiн на мить одiрвав­ся вiд ресс­трацiу i роз­судли­во по­реко­мен­ду­вав:

- Мо­лодий чо­ловiче, замiсть вiдволiка­ти мою ува­гу оцим iмпровiзо­ваним хатнiм ма­рафо­ном, узя­ли б кра­ще та пе­рег­ля­нули один до­сить цiка­вий до­кумент. До­пит­ли­вий чи­тач знай­де в нь­ому ба­гато пов­чаль­но­го. Це мiй штур­ман Ази­мут на­кидав звiт про на­шу пер­шу спiль­ну по­дорож. Пам'ятас­те, я ко­лись побiжно зга­дував про нав­ко­лога­лак­тичнi ман­дри? То оце про них. Ех, як­би я тодi запiзнив­ся хоч на день...

I замiсть про­дов­ження сво­го iнтри­гу­ючо­го всту­пу вiн тiль­ки мах­нув ру­кою. Та оця крас­но­мов­на пан­томiма бу­ла зро­зумiла без слiв. Капiта­нова ру­ка з за­тис­не­ною люль­кою на­че про­мов­ля­ла:

- Ав­жеж, ще день зат­римки, i ви нинь­ки не ма­ли б честi слу­хати ста­рого бу­валь­ця...

Капiтан Неб­ре­ха виз­во­лив з-пiд цик­лопiчноу ку­пи су­венiрiв гру­без­ний по­жов­клий фолiант, надiй­но про­шитий з лiво­го бор­ту по­зеленiлим вiд ча­су мiдним дро­том, здмух­нув з палiтур­ки солiдний шар пи­лу (бе­зумов­но, космiчно­го) i про­тяг­нув й­ого менi.

Я з радiсним хви­люван­ням пок­лав ру­копис собi на колiна. Зро­зумiй­те ме­не, я три­мав док­ладний звiт про пер­шу спiль­ну мiжзо­ряну по­дорож Неб­ре­хи та Ази­мута, влас­но­руч­но за­ното­ваний й­ого вiрним штур­ма­ном! Оце по­тала­нило...

Та лед­ве я з по­божнiстю пе­регор­нув пер­шу сторiнку, як ма­ло не впав з. стiль­ця вiд по­диву.

Спос­те­реж­ли­вий ха­зя­ун пиль­но гля­нув менi в очi i спокiй­но за­ува­жив:

- Пев­но, вас бен­те­жить той, на пер­ший пог­ляд, нез­багнен­ний факт, що ру­копис не­забутнь­ого Ази­мута наш­кря­бано мо­сю влас­ною ру­кою?

Я тiль­ки й го­ден був, що ствер­дли­во хит­ну­ти го­ловою.

- Дiй­сно, це моя ру­ка, - хо­лод­нокров­не виз­нав капiтан Неб­ре­ха. - Мiй по­черк i справдi мож­на упiзна­ти навiть без гра­фологiчноу ек­спер­ти­зи. А мiж тим, у цiй невiдповiдностi мiж осо­бою ав­то­ра i ру­копи­сом не­мас нiчо­го див­но­го. Ба­чите, за­галом Ази­мут був хло­пець хоч ку­ди, але на пи­сани­ну стра­шен­но ле­дачий. Й­ого лег­ше бу­ло при­муси­ти зжу­вати мiшок су­хоу хло­рели, анiж склас­ти хо­ча б ма­лень­ку те­лег­ра­му. I от, ко­ли я дав й­ому до­машнс зав­дання пiдго­тува­ти оцей звiт, вiн, аби по­лег­ши­ти собi пра­цю, на­бала­кав й­ого на магнiто­фон­ну стрiчку. Зго­дом, на дозвiллi, я й пе­репи­сав сло­во в сло­во й­ого, тре­ба виз­на­ти, вель­ми зух­валi те­ревенi, щоб в архiвi був хоч еле­мен­тарний по­рядок. Зно­ву ж та­ки, що за­писа­но пе­ром, то­го не ви­воло­чеш во­лом.

Капiтан Неб­ре­ха вмо­чив свою постiй­но­недiючу ав­то­руч­ку у пiвлiтро­ву бан­ку з чор­ни­лом i за­мис­ле­но до­дав:

- I, знас­те, я вчас­но це зро­бив, бо лед­ве пос­та­вив ос­танню крап­ку, як мишi оту стрiчку пог­ризли...

Ось чо­му за­раз, гор­та­ючи не­оцiненнi сторiнки прав­ди­вого Ази­муто­вого лiто­пису, я з зав­ми­ран­ням сер­ця ду­маю, що як­би не оця да­леког­лядна зав­бачливiсть капiта­на, людс­тво й по­нинi не зна­ло б однiсу з най­ди­вовижнiших й­ого при­год.

Н.Е.ЗА­ТУЛИ­ВУХО, неб­ре­хоз­на­вець.

1. БЕН­ТЕЖНА ОБ'ЯВА

Слу­хай­те, слу­хай­те, слу­хай­те!

Го­ворить штур­ман Ази­мут.

Поч­ну з iнтим­но­го виз­нання. Менi зав­ше спа­дас на дум­ку, що як­би мiй улюб­ле­ний капiтан Неб­ре­ха за усю свою космiчну прак­ти­ку здiй­снив тiль­ки оцю нез­ви­чай­ну по­дорож, про яку вiн при­мусив ме­не звiту­вати, i бiль­ше нiко­ли в життi не то­рував мiжзо­ряних шляхiв, iм'я й­ого все од­но слiд бу­ло б зо­лоти­ми лiте­рами впи­сати в iсторiю всесвiтнiх мандрiв.

Спо­чат­ку це бу­ла прос­то смiли­ва до бо­жевiлля гiпо­теза, а потiм не­пере­вер­ше­ний за сво­сю вiдчай­душнiстю нав­ко­лога­лак­тичний рейс, що за­вер­шився та­ким нес­подiва­ним вiдкрит­тям, яке пе­ревер­ну­ло на­ше у­яв­лення про по­ход­ження жит­тя на пла­нетах i при­муси­ло усiх по-но­вому по­диви­тися на са­мих се­бе.

Та спер­шу роз­повiм вам, з чо­го все по­чало­ся.

Я тодi кiнчав шко­лу кос­мо­навтiв по кла­су штур­манiв. За кiль­ка днiв ма­ли вiдбу­тися ос­таннi ек­за­мени на атес­тат космiчноу зрiлостi!

Втiм, пер­спек­ти­ви у ме­не бу­ли невтiшнi, хоч я змал­ку мрiяв про за­хоп­ливi зви­тяги за ме­жами тяжiння Землi. Рiч у тiм, що ос­тання мiжзо­ряна ек­спе­дицiя стар­ту­вала ще тодi, ко­ли я навiть не го­лив ву­са, а нас­тупна пла­нува­лася аж на той час, ко­ли я вже хо­дити­му з бо­родою.

Отож годi бу­ло й сподiва­тися на путнс приз­на­чен­ня.

Я прек­расно усвiдом­лю­вав, що у най­кра­щому ви­пад­ку ме­не за­раху­ють до екiпа­жу ван­тажноу ра­кети, i я до ско­ну во­зити­му по за­уж­дженiй трасi мiне­ральнi доб­ри­ва з Мiся­ця.

Зви­чай­но, дiло це потрiбне й по­чес­не. Але з нес­клад­ни­ми штур­мансь­ки­ми обов'яз­ка­ми на бор­ту ван­тажноу ра­кети впо­рав­ся б навiть ро­бот, зап­рогра­мова­ний у ку­цих ме­жах пiдго­тов­чо­го кур­су. Зап­ри­сяга­юся усiма за­ресс­тро­вани­ми сузiр'ями, що у тi днi я вiддав би пiвжит­тя тiль­ки за те, щоб опи­нити­ся на за­дубiло­му ас­те­ро­удi i зу­бами ви­цоку­вати сиг­на­ли SOS!

Та нинi у ме­не не­мас нiяких пiдстав ла­яти до­лю. Са­ме у тi не­веселi днi я повiрив у гли­боку мудрiсть за­галь­новiдо­мого пра­вила : чим гiрше - тим кра­ще.

А бу­ло так.

Iду якось Хре­щати­ком, i все не ми­ле менi. Нав­ко­ло вес­на, дiвча­та вже мо­рози­вом ла­су­ють, а менi бай­ду­же. Див­лю­ся на чис­те бла­кит­не не­бо, де нев­томно сну­ють бiле па­вутин­ня ре­ак­тивнi лiта­ки, i су­мови­то зiтхаю:

- Ех, Ази­муте, Ази­муте! Не­вип­равний ро­ман­ти­ку! Не бу­ти, вид­но, тобi, Ази­муте, мiжзо­ряним вов­ком, а бу­ти пе­риферiй­ним вiзни­ком...

Ну, сам не знаю як, ма­буть, знiчев'я, зу­пинив­ся пе­ред ве­летенсь­кою дош­кою "Мiсь­кдовiдки". Стою - ру­ки у ки­шенях - i апа­тич­но пе­рег­ля­даю усiлякi "шу­каю", "мiняю", "прий­маю", "про­поную"...

Вже й по­вер­ну­ти хотiв, ко­ли рап­том ме­не нiби гро­мом уда­рило. Аж по­тили­ця спiтнiла. Див­лю­ся на ма­лень­ку не­показ­ну об'яв­ку, над­ря­пану хiмiчним олiвцем на ар­кушi з учнiвсь­ко­го зо­шита, i влас­ним очам не й­му вiри.

Що це? Сон, га­люци­нацiя, ма­рево?

"ШУ­КАЮ СУ­ПУТ­НИ­КА (НЕ ШТУЧ­НО­ГО, А ЗВИ­ЧАЙ­НУ ДВО­НОГУ IСТО­ТУ) ДЛЯ НАВ­КО­ЛОГА­ЛАК­ТИЧНО­ГО РЕЙ­СУ. ЗАЦIКАВ­ЛЕНIЙ ОСОБI СЛIД ПIДНЯ­ТИСЯ ЛIФТОМ НА ДВА­НАД­ЦЯ­ТИЙ ПО­ВЕРХ ГО­ТЕЛЮ "КО­МЕТА". СТУ­ПИТИ ТРИ КРО­КИ ВПЕ­РЕД, ПО­ВЕР­НУ­ТИ ЛIВО­РУЧ I ВIДРА­ХУВА­ТИ ВЗДОВЖ КО­РИДО­РА П'ЯТ­ДЕ­СЯТ ОДИН КРОК, ПО­ВЕР­НУ­ТИ ПРА­ВОРУЧ, ВIДМIРЯ­ТИ ЩЕ ЧО­ТИРИ КРО­КИ I ОПИ­НИТИ­СЯ ПЕ­РЕД ДВЕ­РИМА З НО­МЕРОМ 326. ТОДI ЧЕМ­НО ПОС­ТУ­КАТИ I, ЯК­ЩО БУ­ДЕ ДОЗВIЛ, ЗАЙ­ТИ ТА ЗА­ПИТА­ТИ КАПIТА­НА НЕВ­РЕ­ХУ. ТIЛЬ­КИ ТОЧ­НЕ ВИ­КОНАН­НЯ ЦIрт НЕС­КЛАД­НОт ШСТРУКЦIт ВРЯ­ТУр ЗАЦIКАВ­ЛЕ­НУ ОСО­БУ ВIД МАР­НИХ БЛУ­КАНЬ ПО ГО­ТЕЛЮ, ЩО ЯВ­ЛЯр СО­БОЮ НОВIТНIЙ ЛАБIРИНТ.

Капiтан Н-ха".

О не­бо! Як­би ме­не тiсу митi про­шило елек­трич­ним стру­мом, я швид­ше прий­шов би до тя­ми. На­писа­ти та­ку без­глуз­ду об'яву! На­че знай­ти тре­ба не лю­дину, а спо­ряди­ти ек­спе­дицiю на по­шуки ста­ровин­но­го пiратсь­ко­го скар­бу!

"А втiм, що тут, зреш­тою, див­но­го? - га­му­ючи роз­бурханi по­чут­тя, по­думав я. - З усь­ого вид­но, що ав­тор об'яви дос­те­мен­но знас собi справ­жню цiну".

Та як не на­магав­ся зас­по­ко­ути­ся, а де­яких сумнiвiв, од­нак, не поз­бувся.

А що, ко­ли об'яву повiсив нез­граб­ний жартiвник, що вирiшив пог­лу­зува­ти з бiдо­лаш­них ви­пус­кникiв шко­ли кос­мо­навтiв? I вза­галi, що за один капiтан Неб­ре­ха? Хто чув про нь­ого? Це ж смiшно, щоб досвiдче­ному мiжзо­ряно­му мандрiвни­ковi зви­чайнiсiнь­кий го­тель ви­дав­ся лабiрин­том? Як вiн тодi орiснтусть­ся в без­межних прос­то­рах Всесвiту?

Отак по­думав i вирiшив: перш нiж бiгти до ць­ого ди­вака, вар­то роз­пи­тати про нь­ого ста­рих ко­ман­дорiв. Мож­ли­во, во­ни щось чу­ли про ць­ого за­розумiло­го витiвни­ка i да­дуть менi доб­ру по­раду.

Я озир­нувся i злодiй­ку­вато зiрвав про всяк ви­падок об'яву з дош­ки "Мiсь­кдовiдки". Щоб, бу­ва, ме­не хтось не ви­пере­див, по­ки я бiга­тиму до знай­омих. Що не кажiть, а й­шло­ся про нав­ко­лога­лак­тичний рейсi А я з iсторiу знав, що на та­ку важ­ку по­дорож ще не на­важу­вав­ся жо­ден з космiчних вовкiв.

Ото за­ховав по­далi об'яву i шви­день­ко поп­ря­мував до капiта­на Ко­зира. Ць­ого ро­ку вiн у нас у школi чи­тав фа­куль­та­тив­ний курс. У та­кий спосiб ус­лавле­ний капiтан Ко­зир за­роб­ляв грошi на капiталь­ний ре­монт "ган­телi" (так вiн ве­личав свiй зо­релiт), яко­го вель­ми по­калiчив на досi не впо­ряд­ко­ваних кiль­цях Са­тур­на.


2. РЕ­КОМЕН­ДАЦIт КАПIТА­НА КО­ЗИРА

Капiтан Ко­зир, на без­розмiрно­му буш­латi яко­го (на ве­летенсь­кий рiст капiта­на важ­ко бу­ло знай­ти ро­бу за розмiром) ся­яла зiрка ор­де­на ко­ман­дорiв, зустрiв ме­не iз зво­руш­ли­вою гос­тиннiстю.

- Ага! Юнь ще не за­бувас ста­рих капiтанiв! - за­ревiв вiн та­ким гус­тим ба­сом, що за­ростi хло­рели в дiжках по­хили­лися, а скло у вiкнах за­дерен­ча­ло. - Це прис­мно. Ду­же прис­мно! Про­шу сiда­ти i роз­повiда­ти, яка щас­ли­ва орбiта ви­вела вас на тра­верс мо­су ха­лабу­ди. Гей, Ма­люче, ще два кок­тейлi з мо­лока i пас­ти! Ад ек­зем­плюм! [ad exemplum (лат.) - за зраз­ком]

Зна­мени­тий ро­бот Ма­люк ди­вив­ся на гро­моподiбно­го капiта­на Ко­зира за­коха­ними лiхта­рями, що й­ому анiтро­хи не за­важа­ло iз спритнiстю досвiдче­ного бар­ме­на зби­вати добiрнi кок­тейлi. Оцю жи­вот­ворну сумiш капiтан смок­тав крiзь тов­стен­ний ней­ло­новий шланг, який менш ге­ро­учнi на­тури ви­корис­то­ву­ють хiба що пiд час не­без­печних про­типо­жеж­них робiт.

У при­сут­ностi цiсу вiдо­моу на всiх космiчних тра­сах лю­дини ме­не з но­вою си­лою огор­ну­ли сумнiви. За­раз смiхо­вин­на об'ява зда­вала­ся менi не вар­та нiякоу ува­ги.

- Я слу­хаю вас, мiй юний дру­же! - привiтно ви­бух­нув капiтан на пов­них регiстрах сво­го не­мож­ли­вого го­лосу.

- Оце прий­шов за по­радою, - не­пев­но мо­вив я.

- На кон­суль­тацiю! - вип­ра­вив ме­не капiтан Ко­зир. - Так на­зива­ють бесiди з вик­ла­дача­ми у вашiй космiчнiй школi?

- Точнiсiнь­ко так! - за­пев­нив я. - Я й ка­жу: оце iду Хре­щати­ком i рап­том ба­чу об'яву, про яку досi не мо­жу склас­ти нiякоу путнь­оу дум­ки. Не знаю навiть, чи це жарт, чи прос­то нiсенiтни­ця...

Я ви­тяг з ки­шенi ар­куш, роз­горнув й­ого i по­дав капiта­новi.

- Ти­сяча москiтних ме­те­оритiв! - заг­римiв вiн i аж пiдско­чив з мiсця. Я поспiхом роз­зя­вив ро­та, щоб не ог­лухну­ти, як пiд час ар­ти­лерiй­ськоу ка­нона­ди. - Пiзнаю ру­ку мо­го дру­га капiта­на Неб­ре­хи! Екс ун­кве ле­онем! [ex unque Leonem (лат.) - по кiгтю ле­ва, тоб­то, вид­но пта­ха по поль­оту]. Але звернiть ува­гу, з якою ви­нят­ко­вою скромнiстю капiтан Неб­ре­ха го­тус но­ву кар­ко­лом­ну ек­спе­дицiю. Навiть менi не под­зво­нив!

- То ви знас­те й­ого? - ви­хопи­лось у ме­не.

- Ще б пак! Це один з най­ус­лавленiших мiжзо­ряних вовкiв, якi тiль­ки га­няли­ся за ко­мета­ми! Гордiсть кор­пу­су ко­ман­дорiв! Нев­же ви не чу­ли про нь­ого?

- Анiчогiсiнь­ко, - пох­ню­пивсь я.

Вiд та­кого га­неб­но­го виз­нання аж у доб­ро­зич­ли­вого ро­бота Ма­люка зе­ленi лiхтарi рап­том спа­лах­ну­ли зловiсним чер­во­ним коль­ором.

- Фо­бос i Дей­мос! [Фо­бос i Дей­мос - су­пут­ни­ки Мар­са, у пе­рек­ладi з грець­коу - Страх i Жах] - скрик­нув капiтан Ко­зир. - Чо­го тiль­ки вас у школi нав­ча­ють? А тим ча­сом, мо­лодий чо­ловiче, ко­муко­му, а вам, ви­пус­кни­ковi, слiд бу­ло б зна­ти, що не хтось iнший, а са­ме капiтан Неб­ре­ха у да­леко­му сузiр'у Во­лос­ся Ве­ронiки вiдкрив чу­дер­наць­ку пла­нету, яка яв­ля­ла со­бою го­лову жи­воу iсто­ти!

Я по­нуро мов­чав, мов не­щас­ли­вий шко­ляр на ек­за­менi, яко­му дiстав­ся бiлет з мо­торош­ним но­мером три­над­цять.

От що зна­чить - сач­ку­вати з лекцiй на пляж...

На мос щас­тя, капiтан Ко­зир за­хоп­ле­но по­ринув у спо­гади.

- Атож, це бу­ла пов­чаль­на, але ду­же не­без­печна по­дорожi Неб­ре­ха тодi тро­хи не нак­лав го­ловою! Тiль­ки-но вiн по­чав галь­му­вати, са­дов­ля­чи ра­кету на нiс пла­нети, як во­на чхну­ла, i без­по­рад­ну ко­роб­ку капiта­на вiдки­нуло, на­че ко­маху. Бач­те, яке ли­хо - у пла­нети на той час бу­ла не­жить. Та Неб­ре­ха не з тих слаб­ко­духих ту­ристiв, якi од­ра­зу зад­ку­ють пе­ред не­побор­ни­ми труд­но­щами. Вiн та­ки дослiдив пла­нету-го­лову i вивiдав усi уу най­по­тасмнiшi дум­ки.

- Яким чи­ном? - насмiлив­ся за­пита­ти я.

- А ду­же прос­то, - вро­чис­то прог­римiв капiтан Ко­зир. - Вiн влетiв пла­нетi в од­не ву­хо, а ви­летiв в iнше. На мiй пог­ляд, це генiаль­ний вхiд i вихiд!

- Ней­мовiрно...

- Але факт! I вкар­буй­те собi, юна­че, сла­вет­ний капiтан Неб­ре­ха не тiль­ки нев­томний мiжга­лак­тичний прак­тик, а й один з най­ви­датнiших те­оре­тикiв. Це вiн, пер­ший у Всесвiтi, ви­сунув за­памо­роч­ли­ву гiпо­тезу, вiд якоу бук­валь­но го­лова й­де обер­том. Вiн дiй­шов до твер­дих вис­новкiв, що пла­нетнi сис­те­ми - це ато­ми, а га­лак­ти­ки - мо­леку­ли нез­багнен­не ве­лико­го мак­росвiту. Бiль­ше то­го, вiн серй­оз­но вва­жас, що без­межне скуп­чення зiрок - це прос­то жа­рини у ней­мовiрно ве­ликiй люльцi. А щоб усiм до­вес­ти цю оче­вид­ну iсти­ну, капiтан Неб­ре­ха шля­хом цiка­вих дослiдiв вив­чив при­хованi фiзичнi про­цеси у роз­жа­рено­му по­пелi влас­ноу люль­ки i вивiв струн­ку та не­похит­ну ма­тема­тич­ну фор­му­лу. Не маю сумнiву, що нинi уу вив­ча­ли б у всiх ви­щих уч­бо­вих зак­ла­дах, як­би вик­ла­дачi та сту­ден­ти спро­можнi бу­ли уу за­пам'ята­ти.

Я тiль­ки знiяковiло клiпав очи­ма. Ро­бот Ма­люк осуд­ли­во по­зирав на ме­не.

- Фор­му­ла Неб­ре­хи, - вiв далi капiтан Ко­зир, - та­ка дов­же­лез­на, що вiд уу по­чат­ку i до кiнця мож­на вiль­но вмiсти­ти морсь­ку ми­лю з га­ком. Сло­вом, по­ки до­читасш цей ма­тема­тич­ний лан­цюг до кiнця, по­чаток й­ого у пам'ятi не­одмiнно заiржавiс. Ест мо­дус iн ре­бус [est modus in rebus (лат.) - с мiра у ре­чах (Го­рацiй)]. Так от, мо­лодий чо­ловiче, як­що капiтан Неб­ре­ха вiзь­ме вас на борт сво­су ко­роб­ки, од­но­кур­сни­ки вам тiль­ки по­заз­дрять. Кар­пе дiсм! [carpe diem (лат.) - зри­вай день (Го­рацiй), тоб­то, не ло­ви гав]

Я не­гай­но схо­пив­ся на но­ги.

- Ку­ди ж ви? - пiдвiвся й капiтан Ко­зир.

- До Неб­ре­хи! - вiдповiв я.

Капiтан тiль­ки скеп­тично зни­зав пле­чима.

- А я б не ра­див отак не­розум­но поспiша­ти, - дружньо за­ува­жив вiн. Про що ви з ва­шими об­ме­жени­ми знан­ня­ми роз­мовля­тиме­те з цим куль­га­вим ен­цикло­педич­ним слов­ни­ком? Я б на ва­шому мiсцi пе­редусiм сiв за пiдруч­ни­ки, щоб пiдфар­бу­вати у прис­той­ний колiр чис­леннi бiлi пля­ми ва­шоу освiти. Тих­ше удеш - далi бу­деш. Гей, Ма­люче, ще кок­тей­ль на­шому юно­му дру­говi! Дiксi! [dixi (лат.) - я ска­зав, тоб­то, закiнчив]

3. НЕС­ПОДIВАН­КА ЗА НЕС­ПОДIВАН­КОЮ

У ме­не бу­ла ти­сяча книг i ли­ше од­на нiч. Та для сту­ден­та-ве­тера­на це не тра­гедiя.

Я шпар­ко гор­тав пiдруч­ни­ки, посiбни­ки, мо­ног­рафiу, i, ко­ли зiй­шло сон­це, у ме­не пiд ру­кою вже не бу­ло жод­ноу кни­ги, в якiй я не встиг би з швидкiстю сприн­те­ра пробiгти хо­ча б пе­ред­мо­ву. От­же, якось зорiснту­юся. Не­дар­ма ж ме­не вчи­ли на штур­ма­на!

За ран­ко­вою ка­вою я на­магав­ся у­яви­ти, який на виг­ляд капiтан Неб­ре­ха.

Моя збуд­же­на ка­вою у­ява пос­лужли­во ма­люва­ла ти­повий об­раз мiжзо­ряно­го вов­ка. Кре­мез­ний, як дуб, муд­рий, як унiвер­саль­ний довiдник, хоч i се­реднь­ого вiку, але вже бiлий, як го­луб, вiд космiчних зви­тяг. Очi чорнi, як те­рен, бро­ви густi, як ву­са, з ву­ха зви­сас срiбний пiвмiсяць. Ду­ша у нь­ого щед­ра, як Всесвiт, а вда­ча за­паль­на, як у по­над­но­воу зiрки. Жи­ве вик­лючно кос­мо­сом, а на бiдну Зем­лю ди­вить­ся, на­че тран­зитний па­сажир, ли­ше як на ви­пад­ко­вий при­тулок. Пев­но, навiть го­лити­ся хо­дить до пе­рукарнi у ска­фандрi. Ех, тiль­ки б ме­не не ви­пере­дили...

Ось чо­му, ко­ли я на­рештi ввiй­шов у кабiну лiфта го­телю "Ко­мета", сер­це мос ша­лено ка­лата­ло. Я ще нiко­ли так не хви­лював­ся.

По­дума­ти тiль­ки, за якусь хви­лину я вiч-на-вiч роз­мовля­тиму з од­ним з най­ви­датнiших зо­ряних капiтанiв, який за­жив всесвiтнь­оу сла­ви, ко­ли я ще тiль­ки впер­ше пи­шав­ся "до­рос­ли­ми" шта­нами!

Я вий­шов з лiфта на два­над­ця­тому по­версi i, весь час звiря­ючись з вказiвка­ми об'яви, вiдмiряв три кро­ки упе­ред, чiтко, як на строй­ових за­нят­тях, по­вер­нув лiво­руч, вiдра­хував уз­довж ко­ридо­ра п'ят­де­сят один крок, по­вер­нув пра­воруч, сту­пив ще чо­тири кро­ки i опи­нив­ся пе­ред две­рима з но­мером 326.

Каш­тан Неб­ре­ха ви­раху­вав тра­су до сво­го но­мера з точнiстю елек­трон­но­го об­числю­вача!

Я кiль­ка разiв гли­боко зiтхнув, щоб зас­по­ко­ути­ся, i чем­но пос­ту­кав у дверi.

- Лас­ка­во про­шу! - про­лунав звiдти спокiй­ний, тро­хи хрип­ку­ватий го­лос.

Я зай­шов до кiмна­ти i од­ра­зу спос­терiг, що тут зав­бачли­во i ре­тель­но го­ту­ють­ся до три­валих космiчних мандрiв.

На пiдлозi ва­ляли­ся на­топ­танi рiзним ту­ристсь­ким на­чин­ням спальнi мiшки та най­мо­дернiшi ска­фан­дри з ма­гази­ну "Спор­тто­вари", де­рев'янi скринi з на­писом "не кан­ту­вати" i зоб­ра­жен­ням ве­ликоу чар­ки, у кут­ку сто­яв на тон­ких ме­тале­вих нiжках чер­во­нобо­кий ка­зан, в яко­му доб­ре ва­рити кар­топлю в мун­ди­рах або не­муд­ру ри­баль­ську юш­ку, а по­ряд ле­жала ста­родав­ня ко­цюба. Та­коу унiкаль­ноу речi нинi не по­бачиш, хiба що у му­зеу пра­давнь­ого по­буту. Вид­но, капiтан лю­бить iнодi по­сидiти на невiдомiй пла­нетi бiля привiтно­го ба­гат­тя i нек­вапли­во во­руши­ти ко­цюбою жа­рини.

Але са­мого ха­зя­уна нiде не бу­ло вид­ко. Тiль­ки по­серед кiмна­ти гой­да­лася якась хи­мер­на хма­ра.

- Капiта­не, де ви? - напiвго­лос­но гук­нув я.

I рап­том з клубiв си­вого ди­му, як со­неч­ко з хмар­но­го не­ба, ви­гуль­кну­ло ро­жеве усмiхне­не об­личчя. Як­би не хваць­ко зак­ру­ченi ву­са i не люль­ка в зу­бах, оця без­до­ган­но круг­ла го­лова цiлком мог­ла б пра­вити за зраз­ко­ву мо­дель яко­усь привiтноу пла­нети, ото­ченоу гус­тою тю­тюно­вою ат­мосфе­рою.

Та я, виз­наю, з неп­ри­хова­ною вiдра­зою ди­вив­ся на оцю не­очiку­вану мо­дель пла­нети курцiв.

От i маю собi кон­ку­рен­та! Бач, та­ки встиг ви­пере­дити ме­не! А я сподiвав­ся, що капiтан за­пише ме­не у своу су­пут­ни­ки без уся­кого кон­курсу.

Тим ча­сом це опу­дало ос­та­точ­но ви­пур­хну­ло з тю­тюно­воу хма­ри i, куль­га­ючи на про­тезi, за­рипiло до ме­не з прос­тягне­ною ру­кою. Ма­буть, на­хаба вирiшив зi мною ще за­това­ришу­вати.


Але я тiль­ки насмiшку­вато спос­терiгав за й­ого не­долад­ним ма­нев­ром.

- На однiй нозi вирiши­ли стри­бати у кос­мос? - у­уд­ли­во за­питав я. - Та ви спiткне­тесь у пер­шо­му ж кабiнетi ме­дич­ноу комiсiу.

Я з радiстю по­бачив, як ся­юче об­личчя мо­го кон­ку­рен­та од­ра­зу спох­мурнiло. Здо­рово! Отак дво­ма сло­вами збив з нь­ого пи­ху!

А вiн пох­му­ро зу­пинив­ся, лю­то ви­бив прос­то на до­лоню попiл з люль­ки i кри­жаним то­ном вiдре­комен­ду­вав­ся:

- Капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха. З ким маю честь?

Я зак­ляк на мiсцi.

Си­ли не­беснi, що я на­ко­ув! Отак з дур­ноу го­лови об­ра­зив ле­ген­дарно­го капiта­на! Та кра­ще б я по­давив­ся найбiль­шим ас­те­ро­удом!

- З ким маю честь? - зно­ву прог­римiв влад­ний го­лос капiта­на Неб­ре­хи.

- Май­бутнiй штур­ман Ази­мут, - спан­те­личе­но про­бель­котiв я. - Дня­ми здаю ек­за­мени на атес­тат космiчноу зрiлостi... При­був згiдно з вка­зани­ми в об'явi ко­ор­ди­ната­ми...

- Пре­чудо­воу - про­гар­чав космiчний вовк. - А я вже не мав i надiу, що хтось завiтас до ме­не. У­явiть, який­сь не­до­ум­ку­ватий те­лепень зiрвав мою об'яву! Як­би вiн пот­ра­пив до мо­ух лап...

- Я б й­ому пер­ший звер­нув ще­лепи, - без­со­ром­но збре­хав я, щоб якось спо­куту­вати свою ми­мовiль­ну про­вину.

Та кра­ще б у цю мить я по­давив­ся дру­гим ас­те­ро­удом, бо капiтан пре­зир­ли­во зас­терiг ме­не:

- Бе­режiть своу ще­лепи, мо­лодий чо­ловiче. Що це у вас з ки­шенi стир­чить? Чи не моя об'ява?

Я по­чер­вонiв, як прис­тарку­вате свiти­ло.

Спос­те­реж­ли­вий капiтан вправ­но пок­ви­тав­ся зi мною!

Як я жал­ку­вав, що й­ого ще не­дав­но лагiдне об­личчя вже не на­гадус ве­селе со­неч­ко, а скорiше ски­дасть­ся на на­ше свiти­ло пiд час пов­но­го за­тем­нення.

- Як­би я не ро­зумiв ва­шого пал­ко­го ба­жан­ня по­рину­ти у незвiданi крау Всесвiту, - су­воро мо­вив вiн, - на ць­ому б на­ше знай­омс­тво й при­пини­лося. Ма­ло то­го, що ви не­вихо­вана лю­дина (а в об'явi я цiлком яс­но зас­терiгав не­чем), ви ще поз­ба­вили ме­не ши­роко­го ви­бору. Що ж, до­ведеть­ся роз­мовля­ти з ва­ми, сди­ним кан­ди­датом.

Я зап­хав по­далi у ки­шеню зло­щас­ний кла­поть па­перу. Чо­му я й­ого не ви­кинув у смiттспровiд?

- От­же, поч­не­мо, - ска­зав капiтан, на­топ­ту­ючи свiжим тю­тюном люль­ку. Доз­воль­те пе­редусiм пос­та­вити вам за­питан­ня, що дуб­люсть­ся в усiх без ви­нят­ку ан­ке­тах. Сидiли?

Вiн пиль­но по­дивив­ся на ме­не.

- Бу­ло, - ти­хо вiдповiв я.

- Де са­ме? - од­ра­зу ж пож­вавiшав Неб­ре­ха.

Я по­чав пе­рера­хову­вати:

- У ба­ротер­мо­камерi, у сур­до­камерi, на цен­три­фузi, на вiброс­тендi...

- Не­пога­ноу - оцiнив вiн. - Те­пер за­лишасть­ся тiль­ки пе­ревiри­ти вашi те­оре­тичнi знан­ня...

Мiй над­то до­пит­ли­вий ек­за­мена­тор за­мовк, оче­вид­но, обмiрко­ву­ючи який­сь но­вий пiдступ. А я в цей час га­ряч­ко­ве при­гаду­вав змiст ти­сячi пiдруч­никiв.

I ось капiтан за­питав:

- Що бу­де, ко­ли вiсiмку подiли­ти на двi рiвнi по­лови­ни?

В й­ого бла­кит­них очах свiти­лася впев­ненiсть, що я дам хиб­ну вiдповiдь навiть на та­ке еле­мен­тарне за­питан­ня.

Та я вже зас­по­ко­ув­ся i са­мов­певне­но посмiхнув­ся.

- Капiта­не, - зух­ва­ло поп­ро­хав я, - а чи не мож­на пос­та­вити менi за­питан­ня хо­ча б з прог­ра­ми дру­гого кла­су?

- А чо­го ж, - хит­ро прим­ру­жив­ся Неб­ре­ха, та я, на жаль, не звер­нув на це дос­татнь­оу ува­ги. - Бу­де i з дру­гого кла­су. Зви­чай­но, як­що ви пра­виль­но вiдповiсте на по­переднс за­питан­ня. Пов­то­рюю: що бу­де, ко­ли вiсiмку подiли­ти на двi по­лови­ни?

Вiн що, досi зну­щасть­ся з ме­не?

- Чо­тири! - по­нуро бов­кнув я.

- Як­би сво­го ча­су, - з до­кором оз­вався на цю вiдповiдь капiтан Неб­ре­ха, - я отак без­думно розв'язу­вав рiзнi зав­дання, я б не по­вер­нувся вже з пер­шоу космiчноу по­дорожi, а ви нинi шу­кали б ро­боту десь в iншо­му мiсцi. Нi, доб­родiю, з ва­ми не тiль­кТi у Всесвiт, а й на шкiль­ну ма­тема­тич­ну вiкто­рину пiти страш­но.

- Хiба ж я по­милив­ся? - ви­рячив­ся я на нь­ого. I це сла­вет­ний мандрiвник! Нев­же капiтан Ко­зир розiграв ме­не?

- Ав­жеж - по­мили­лися, - хо­лод­нокров­но пiдтвер­див капiтан Неб­ре­ха.

- Але як?

- А отак.

Вiн ви­пус­тив без­до­ган­не кiль­це ди­му.

- Як­би я за­питав вас, скiль­ки бу­де, як­що вiсiм подiли­ти на два, ва­ша вiдповiдь, бе­зумов­но, бу­ла б ви­чер­пною. Але я вас за­питав, що бу­де, ко­ли вiсiмку подiли­ти на двi рiвнi по­лови­ни. Так от, на­далi за­пам'ятай­те: як­що уу подiли­ти вздовж, бу­де двi трiй­ки, а як­що впо­перек, два нулi.

Як я кар­тав се­бе тiсу митi! Про­вали­тися на та­кому лег­ко­му ек­за­менi! А що ста­лося б, як­би капiтан Неб­ре­ха на­думав ек­за­мену­вати ме­не з пи­тань мiжзо­ряноу прак­ти­ки?

- Га­даю, - вiв далi нев­бла­ган­ний капiтан, - на ць­ому слiд закiнчи­ти на­шу роз­мо­ву, що над­то за­тяг­ла­ся.

Я прек­расно зро­зумiв про­зорий на­тяк i скор­ботно звiвся на но­ги.

А Неб­ре­ха до­кинув менi з убив­чою ввiчливiстю :

- Ду­же пе­реп­ро­шую, але повiсь­те мою об'яву на мiсце. Оскiль­ки ж ви над­то не­уваж­на лю­дина, я маю про­сити вас зав'яза­ти собi вуз­лик на згад­ку.

Отут я скипiв. Як­що я й осо­ромив­ся на й­ого ди­тячих за­питан­нях, хiба це дас й­ому мо­раль­не пра­во об­ра­жати ме­не? Я й­ому по­кажу вуз­ли­ки на згад­ку!

Я сер­ди­то пiдняв з пiдло­ги гар­то­вану у вогнi ко­цюбу i грiзно на­супив­ся. Капiтан Неб­ре­ха зацiкав­ле­но слiдку­вав за мо­уми дiями. Тодi я лю­то зас­кре­готав зу­бами i пе­ред самiсiнь­ким й­ого но­сом скру­тив ко­цюбу у морсь­кий ву­зол.

- Ось вам вуз­лик на згад­ку!

Та тiль­ки-но я шпур­нув понiве­чену ко­цюбу на ку­пу космiчно­го мот­ло­ху, як капiтан Неб­ре­ха з нес­подiва­ною спритнiстю зiрвав­ся з мiсця i ки­нув­ся до ме­не.

Я зля­кав­ся не на жарт.

А що, ко­ли цей мiжзо­ряний вовк за­жадас, щоб я вiдшко­дував й­ому збит­ки за пок­ру­чену ан­тиквар­ну рiч? Самi знас­те, яка у сту­дентiв сти­пендiя...

Але капiтан Неб­ре­ха схваль­но поп­лескав ме­не по пле­чу i, радiючи, мов ди­тина, ви­гук­нув :

- Мiй юний дру­же, оця твоя сди­на якiсть пе­рева­жус усi твоу ва­ди! Вирiше­но - бе­ру!

У за­палi вiн навiть не помiтив, як з бун­дючно­го дип­ло­матич­но­го то­ну пе­рей­шов на то­варись­ке "ти".

4. НА ПО­РЯД­КУ ДЕН­НО­МУ - ВIЗИТ ДО ТРОГ­ЛО­ДИТIВ

Щой­но пе­редi мною сидiв упе­ред­же­ний ек­за­мена­тор, а за­раз за­хоп­ле­но ляс­кас по пле­чу друг, то­вариш i брат.

- Ази­муте, шко­да, що в ме­не не­мас пiдко­ви. Ми б з то­бою тро­хи по­роз­ва­жали­ся, зги­на­ючи уу мiж паль­ця­ми навпiл!

А потiм капiтан, ку­мед­но пiдстри­бу­ючи, мов го­робець, за­куль­гав до елек­трич­но­го кав­ни­ка, i за хви­лину на жур­наль­но­му сто­лику вже па­рува­ла чор­на, як тропiчна нiч, за­паш­на ка­ва

Я сь­ор­бнув, i прис­мне теп­ло роз­ли­лося по тiлу. Ка­ва бу­ла та­ка мiцна, що зве­ла б на но­ги навiть сги­петсь­ку мумiю.

- Капiта­не, - посмiливiшав я, - ко­ли це не сек­рет, яка ме­та на­шоу нав­ко­лога­лак­тичноу по­дорожi?

- Яс­но, це бу­де не ту­ристсь­ка про­гулян­ка, - вiдповiв Неб­ре­ха. - На­ше зав­дання - пе­ревiри­ти де­якi ас­пекти те­орiу вiднос­ностi [згiдно з те­орiсю вiднос­ностi, швидкiсть течiу ча­су за­лежить вiд швид­костi ру­ху тiла у прос­торi; на ра­кетi, що ле­тить iз швидкiстю, близь­кою до швид­костi свiтла, час бу­де iти знач­но повiльнiше, нiж на Землi].

Ура! На­рештi я маю пов­ну змо­гу по­каза­ти свою еру­дицiю!

- Ро­зумiю, - муд­ро мо­вив я, - стри­бок че­рез ти­сячолiття. Але, капiта­не, че­рез сотнi вiкiв то­гочас­не людс­тво ди­вити­меть­ся на нас, мов на трог­ло­дитiв. Вас не жа­хас ця сум­на iсто­рич­на не­минучiсть?

Неб­ре­ха звич­ним ру­хом су­нув люль­ку в га­ман з тю­тюном.

- Не ду­маю. Нав­па­ки, я га­даю, що нам са­мим по­щас­тить на власнi очi по­бачи­ти трог­ло­дитiв...

Тут я ма­ло не зах­ли­нув­ся ка­вою. Але капiтан вчас­но пiдско­чив до ме­не i так ляс­нув по спинi, що ка­ва ви­летiла з ле­генiв ра­зом з повiтрям. Ого, Неб­ре­ха чу­дово ро­зумiвся на на­роднiй ме­дицинi. З та­ким не про­падеш!

- Ви вва­жас­те, що людс­тво зди­чавiс?! - прох­рипiв я.

- Я ба­чу, - спокiй­но за­ува­жив Неб­ре­ха, - на кур­сах вас не знай­оми­ли з так зва­ною обер­ненiстю ча­су. А це вель­ми пов­чаль­на дис­циплiна, що не мо­же не зацiка­вити на­уко­во мис­ля­чу iсто­ту. Щоп­равда, термiн цей ду­же не­точ­ний. Доцiльнiше цей па­радокс бу­ло б ох­рести­ти "обер­ненiстю явищ" або "обер­ненiстю хо­ду iсто­рич­них про­цесiв". Та не бу­ду роз­повiда­ти про це де­таль­но, - капiтан Неб­ре­ха по-хлоп'ячо­му пiдмор­гнув, - мiй юний штур­ман ма­тиме до­волi ча­су, щоб са­мотуж­ки опа­нува­ти цю гiпо­тетич­ну те­орiю. А суть уу, як на мiй пог­ляд, та­ка: по­дорож у часi цiлком мож­ли­ва не тiль­ки впе­ред, а й на­зад. Що ви ска­жете про ре­кор­дний стри­бок че­рез ти­сячолiття на­зад­гузь?

- Ма­шина ча­су? - вра­жено за­питав я.

- Як­би я мав ма­шину ча­су, - за­пере­чив мiжзо­ряний вовк, - я б оце не шу­кав су­пут­ни­ка для нав­ко­лога­лак­тично­го рей­су.

- Хай так, - про­мим­рив я, не зна­ючи, що й по­дума­ти. - Але ця те­орiя, капiта­не, да­лека вiд прак­ти­ки. Iнак­ше про неу пи­сали б в усiх пiдруч­ни­ках.


- По­гано ти чи­тав пiдруч­ни­ки, - гос­тро ки­нув Неб­ре­ха, за­нурю­ючись у ди­мову завiсу вiд вусiв до про­теза. - Ще до то­го, як те­орiя ви­ник­ла, уу блис­ку­че бу­ло пiдтвер­дже­но прак­тичним досвiдом. I цей факт за­ресс­тро­вано навiть у ху­дожнiй лiте­ратурi. Зга­дай вiдо­мий ро­ман Жю­ля Бер­на "80 днiв нав­ко­ло свiту". Й­ого ге­роу ви­руши­ли у кру­госвiтню по­дорож на схiд Сон­ця. I що ж ста­лося? Во­ни при­були у вчо­рашнiй день! А якi бу­ли б наслiдки, як­би нев­томнi мандрiвни­ки у та­кий свосрiдний спосiб по­доро­жува­ли не в об­ме­жених зем­них мас­шта­бах, а в космiчних? Чи не по­вер­ну­лися б во­ни на батькiвщи­ну у до­бу первiсно­го суспiль­ства, ко­ли нашi во­лохатi пра­щури меш­ка­ли в пе­черах без па­рово­го опа­лен­ня i ще тiль­ки вчи­лися тро­щити че­репи кам'яни­ми со­кира­ми?

Це справдi бо­жевiль­не при­пущен­ня капiта­на зму­сило ме­не зно­ву нас­то­рожи­тися. Нев­же на й­ого ен­цикло­педич­ний мо­зок впли­нула шкiдли­ва космiчна радiацiя, i нинi й­ого мо­гутнiй iнте­лект жи­вотiс у по­лонi хво­роб­ли­воу фан­тазiу?

- Вель­ми­шанов­ний капiта­не, - про всяк ви­падок со­лод­ко заспiвав я, - ваш намiр вiдкри­вас но­ву iсто­рич­ну епо­ху космiчних мандрiв. Як­що я пра­виль­но вас зро­зумiв, ви лад­насте­ся пов­то­рити пра­давнiй ек­спе­римент у ве­лич­них мас­шта­бах Со­няч­ноу сис­те­ми?

Капiтан Неб­ре­ха поб­лажли­во оз­вався з тю­тюно­воу хма­ри:

- О! Я ба­чу, вже бри­нить слаб­кий промiнь свiтла у темнiй ца­ринi не­уц­тва! Але вiдзна­чу, що пiсля по­вер­нення з та­ких ку­цих мандрiв ми пот­ра­пили б хiба що на день мо­го на­род­ження. Во­но, зви­чай­но, цiка­во по­бачи­ти са­мого се­бе у пе­люш­ках, та я змал­ку звик осо­бистi iнте­реси пiдко­ряти iнте­ресам суспiль­ним.

Бе­зумов­но, й­ого не долiку­вали i ви­пус­ти­ли. А це ж не жарт - опи­нити­ся у кос­мосi сам на сам з не­долiко­ваним манiяком.

А Неб­ре­ха розвiяв ру­ками хма­ру, щоб ба­чити ме­не:

- Ос­таннс ро­зумо­ве зу­сил­ля, i ти, Ази­муте, вий­деш на заз­да­легiдь роз­ра­хова­ну мною орбiту!

- Ага, ро­зумiю, - лагiдно мо­вив я. - Пев­но, ви, капiта­не, на­важи­лися по­ман­дру­вати по Со­нячнiй орбiтi дов­ко­ла на­шоу Га­лак­ти­ки на схiд Всесвiту?

Вiн аж зам­ру­жив­ся вiд за­дово­лен­ня, мов кiт пе­ред доб­ря­чою мис­кою сме­тани.

- Мiй юний дру­же, ць­ого ра­зу ти не схи­бив! До­дам, ко­ли вра­хува­ти, що ми по­лети­мо а свiтло­вою швидкiстю мар­шру­том, який ся­гас на двiстi з лиш­ком мiль­йонiв зем­них рокiв, то у­яви, в яко­му часi ми опи­нимо­ся. В уся­кому разi, осо­бис­то я не мо­жу собi ць­ого у­яви­ти. Тiль­ки успiшне за­вер­шення мандрiв дасть ви­черпнi вiдповiдi на всi пов'язанi з цiсю май­же не­дослiдже­ною проб­ле­мою за­питан­ня. Вдяч­не людс­тво но­сити­ме нас на ру­ках.

Хоч я анiтро­хи не сумнiвав­ся, що капiтан вiдчув би цю на­соло­ду й за­раз, як­би я под­зво­нив до швид­коу ме­дич­ноу до­помо­ги, та вирiшив за­чека­ти.

Я сто­яв на роз­дорiжжi: летiти чи не летiти? Що не кажiть, а про­позицiя опе­реза­ти Га­лак­ти­ку космiчною тра­сою бу­ла над­то спо­кус­ли­ва. Да­лебi! Чо­го менi бо­яти­ся? Я нiвро­ку хло­пець не слаб­кий, маю кiль­ка спор­тивних роз­рядiв.

Зва­жу­ючи усi "за" i "про­ти", я при­гадав, як у пар­ку куль­тур­но­го вiдпо­чин­ку з од­но­го уда­ру роз­тро­щив си­ломiр, а потiм узяв штуч­но­го би­ка за ро­ги i скру­тив й­ому ме­талевi в'язи. Тодi з усь­ого пар­ку збiгли­ся дру­жин­ни­ки, аби поз­най­оми­тися з та­ким фе­номе­ном. Гур­том умов­ля­ли ме­не роз­повiсти бiог­рафiю!

Тож нев­же я не впо­ра­юся з од­ним капiта­ном? Та й Неб­ре­ха, бу­демо вiдвер­ти­ми, ко­ли не зай­мав сво­су бо­жевiль­ноу iдеу, по­водив­ся, як цiлком нор­маль­на лю­дина. Зреш­тою, про всяк ви­падок, у по­дорож мож­на за­хопи­ти гамiвну со­роч­ку.

А капiтан Неб­ре­ха хлюп­нув у фiлiжан­ки ще по кавi i, ма­буть, вва­жа­ючи, що пи­тан­ня ос­та­точ­но вирiше­но, пiдсу­мував:

- Ав­жеж, уся пла­нета свят­ку­вати­ме но­ву пе­ремо­гу людсь­коу дум­ки. От тiль­ки учнi нам цiсу пе­ремо­ги нiко­ли не по­дару­ють, бо об­сяг шкiль­ноу прог­ра­ми, бе­зумов­но, на­бага­то збiль­шить­ся...

5. ПА­РАДОК­СИ КАПIТА­НА НЕБ­РЕ­ХИ

Капiтан Неб­ре­ха не зволiкав анi хви­лини. Це бу­ла лю­дина дiла. Тiль­ки-но я одер­жав атес­тат космiчноу зрiлостi i штур­манськi пра­ва, як ми стар­ту­вали.

Слiд вiдзна­чити, що досвiдче­ний зо­реп­ла­вець при­готу­вав­ся до нав­ко­лога­лак­тичних мандрiв з ре­тельнiстю, якiй мож­на тiль­ки по­заз­дри­ти. Вiн вра­хував геть усе.

Мiжзо­ряний вовк влас­но­руч­но розiбрав ста­резнi хо­дики i щед­ро змас­тив ко­жен гвин­тик гус­тим ша­ром пер­шо­сор­тно­го вер­шко­вого мас­ла.

- Ми ж не ро­боти, - ска­зав вiн, скла­да­ючи хо­дики, - щоб пiд час аварiу жи­вити­ся ма­шин­ним мас­ти­лом. Хай навiть най­ви­щого га­тун­ку.

Та ще замiсть гирi при­пасу­вав до хо­дикiв важ­кень­кий глек з ви­соко­калорiй­ною пас­тою.

А якi га­маки вiн зрих­ту­вав! Сiв i за од­ну нiч май­стер­но сплiв з мiцних скрутнiв су­хоу хло­рели прек­раснi пружнi сiтки.

- На ви­падок чо­го, - по­яс­нив Неб­ре­ха, - ух мож­на бу­де роз­тов­кти у ступi. Вий­де пре­гар­на юш­ка. Як не с, а це кра­ще, нiж на­мина­ти чо­боти або, скажiмо, жу­вати ска­фан­дри...

Ав­жеж, це був тя­мущий прак­тик!

Пла­ван­ня про­ходи­ло спокiй­но, хоч де­що од­но­манiтно. Ад­же капiтан, щоб не зга­яти анi се­кун­ди, не зу­пиняв­ся на жоднiй стрiчнiй пла­нетi. Невiдомi свiти за­лиша­лися за бор­том, хо­ва­ючи пiд ат­мосфер­ною обо­лон­кою своу при­над­ливi тас­мницi.

Мож­ли­во, я б зовсiм оч­манiв з нудь­ги, як­би Неб­ре­ха з при­таман­ною й­ому чуйнiстю час вiд ча­су не жа­хав ме­не сво­уми страхiтли­вими гiпо­теза­ми.

Як за­раз, пам'ятаю ти­пову бесiду.

Без­журна зо­ряна нiч. Ми з капiта­ном си­димо на ду­бовiй ко­лодi, хтоз­на-ко­ли ус­татко­ванiй у ко­робцi, i замрiяно ди­вимо­ся в iлюмiна­тор на ве­летенськi спiралi га­лак­тик. Ех, дiвча­та, як­би справдi мож­на бу­ло зри­вати з не­ба зiрки, я б усiм вам по­дару­вав ся­ючi кош­товнi на­мис­ти­ни!

А Неб­ре­ха теж ду­мас про щось свос, нек­вапли­во пос­моктус незмiнну чор­ну, як гру­ба, люль­ку, не за­бува­ючи аку­рат­но пе­рехи­ляти стан­дар­тну чар­ку "ан­ти­речо­вини".

Аж рап­том вiн пiдсу­васть­ся ближ­че до ме­не i пiдозрiло лас­ка­во го­ворить:

- Лю­бий Ази­муте, що б ти по­думав про ста­рого капiта­на Неб­ре­ху, як­би вiн ви­сунув отакi гiпо­тези: "Зем­ля - це су­пут­ник Сiрiуса" або "Не лю­доже­ри з'ули капiта­на Джей­мса Ку­ка, а сла­вет­ний капiтан Кук по­жер лю­дожерiв"? Га?

У вiдповiдь я тiль­ки крас­но­мов­но зни­зав пле­чима i при­нагiдне зга­дав про гамiвну со­роч­ку, яку гли­боко за­ховав у рюк­за­ку пiд бiлиз­ною.

- А тим ча­сом, - нес­хибно й­шов об­ра­ним кур­сом Неб­ре­ха, - у при­родi iснус безлiч за­гад­ко­вих явищ, якi, щоб збаг­ну­ти ух, слiд пос­та­вити з нiг на го­лову. Вiзь­ме­мо, нап­риклад, на­шу рiдну пла­нету. Скiль­ки на нiй знай­де­но ди­вог­лядiв, що не пiдда­ють­ся нiяко­му на­уко­вому тлу­мачен­ню! Ось тобi ко­ротень­кий пе­релiк. Джунглi Кос­та-Рiки одвiку всiянi ти­сяча­ми гла­день­ких кам'яних куль, розмiром вiд фут­боль­но­го м'яча до гiгантiв з по­пере­ком до двох метрiв i ва­гою до кiль­кох де­сяткiв тонн. Хто i ко­ли грав­ся ци­ми кам'яни­ми м'ячи­ками? Зно­ву ж та­ки у рiзних мiсце­вос­тях Землi знай­де­но тас­мничi тек­ти­ти, тоб­то не­ор­ганiчнi спо­луки, що ут­во­рю­ють­ся ли­ше за умов не­мож­ли­воу у при­родi пла­нети тем­пе­рату­ри. Чи не наслiдок це ро­боти атом­них дви­гунiв? А слiд за­пам'ята­ти, що вiк тек­титiв ста­новить вiд пiвмiль­йона до шес­ти мiль­йонiв рокiв! Зга­дас­мо ще Ба­аль­бексь­ку те­расу [Ба­аль­бексь­ка те­раса у Лiванi скла­дена ще у си­ву дав­ни­ну з кам'яних плит ва­гою по­над ти­сячу тонн кож­на; як це бу­ло зроб­ле­но, на­уцi досi невiдо­мо] з ти­сячо­тон­них плит, пра­давнiй ка­лен­дар на двiстi дев'янос­то днiв, вирiзь­бле­ний на "во­ротах Сон­ця" в Тiу­ана­ко [ста­ровиннi ру­уни в Пiвденнiй Аме­рицi, що ма­ють вiк що­най­мен­ше 15 ти­сяч рокiв; на "во­ротах Сон­ця" вирiзь­бле­но ка­лен­дар на 290 днiв; де­якi вченi вва­жа­ють цей ка­лен­дар ве­нерiансь­ким], фрес­ки Са­хари з зоб­ра­жен­ням кос­мо­навтiв у похiдно­му спо­ряд­женнi i та­ке iнше. Як усе це мож­на по­яс­ни­ти?

- Що я мо­жу ска­зати, - обач­ли­во повiв я, прек­расно ро­зумiючи, що капiтан пiдступ­но го­тус менi якусь на­уко­ву пас­тку. - З давнiх-да­вен то­чать­ся впертi су­переч­ки на цю те­му, але вченi досi нiяк, не по­годять сво­ух ду­мок. Однi вва­жа­ють, що це не­запе­речнi слiди пе­ребу­ван­ня на Землi чу­жинцiв, а iншi не менш пе­рекон­ли­во спрос­то­ву­ють гiпо­тези про мiжзо­ряних блу­кальцiв...

- Мо­лод­ця! - пож­вавiшав Неб­ре­ха. - Що то зна­чить - закiнчи­ти шко­лу кос­мо­навтiв! Та хiба тобi не спа­дало на дум­ку, що обидвi цi по­лярнi точ­ки зо­ру хибнi?

- Як? - ми­моволi ви­хопи­лося у ме­не. - Нев­же мож­ли­вий ще третiй пог­ляд?

- А чо­му б нi? Осо­бис­то я цiлком пе­вен, що усi цi нез­ро­зумiлi знахiдки не бiльш як до­кази iсну­ван­ня на Землi ви­соко­роз­ви­нених цивiлiзацiй, якi зго­дом ско­тили­ся до жа­люгiдно­го iнте­лек­ту­аль­но­го рiвня пiте­кан­тропiв.

Як­би капiтан зне­наць­ка лус­нув ме­не по по­тилицi сво­ум важ­кень­ким про­тезом, вiн би не до­сяг та­кого при­голом­шли­вого ефек­ту. А по­ки я по-дур­но­му лу­пав очи­ма, на­мага­ючись опа­нува­ти но­ву для ме­не iдею, Неб­ре­ха нед­ба­ло до­кинув:

- Атож, во­ни зди­чавiли, як­що ба­рили­ся i вчас­но не по­кину­ли при­рече­ну пла­нету, яку гой­да­ло на хви­лях про­тилеж­ноу течiу.

Не кри­юсь, я не го­ден був щось втя­мити. Од­нак мов­чки че­кав по­даль­ших по­яс­нень, бо за час мандрiв ус­тиг пе­реко­нати­ся, що ко­ли каш­тан Неб­ре­ха стар­ту­вав з гiпо­тезою на бор­ту, зу­пини­ти й­ого так са­мо не­мож­ли­во, як стрiлки за­веде­них хо­дикiв.

Капiтан ще ближ­че при­сунув­ся до ме­не i по­чав вик­ла­дати своу при­пущен­ня.


- Ще у древнiх уче­них, - за­гув вiн менi на ву­хо, - бринiв не­вираз­ний здо­гад, буцiм су­ходiл з усiх бокiв ото­чус ве­летенсь­ка рiка, на тас­мни­чому уз­бе­режжi якоу дiють не­дослiдженi за­кони ма­терiаль­но­го iсну­ван­ня. Оцi бе­реги во­ни на­селя­ли тiня­ми сво­ух предкiв. Та бiда в то­му, що ста­родавнi вченi мис­ли­ли не в космiчних, а в об­ме­жених ге­ог­рафiчних мас­шта­бах та ще за­бобон­но впа­дали в мiсти­ку. А тим ча­сом Зем­ля справдi пли­ве i по­гой­дусть­ся на ве­лич­них хви­лях без­межноу, як i сам Всесвiт, рiки. I наз­ва уу - рiка Ча­су!

По­чув­ши та­ке, я про всяк ви­падок пе­ресiв на рюк­зак i не­помiтно для Неб­ре­хи роз­стеб­нув ремiнцi.

Ху! Так мож­на i по­сивiти!

- Це факт, прав­да, мною ще не до­веде­ний, - виспiву­вав сво­су капiтан, що течiу рiки Ча­су ки­да­ють пла­нети Со­няч­ноу сис­те­ми, як без­помiчнi трiски. Хiба рух пла­нет не на­гадус рух трiсок у во­дяно­му вирi? Як i в зви­чай­но­му ру­чау, течiу рiки Ча­су то прис­ко­рю­ють­ся, то уповiль­ню­ють­ся, то сто­ять не­рухо­мо, як у став­ку, або по­вер­та­ють на­зад­гузь, мов пе­ред греб­лею. Вiдповiдно й iсто­рич­ний роз­ви­ток то прис­ко­рюсть­ся, то уповiль­нюсть­ся, то зав­ми­рас, а то й зад­кус. В iсторiу безлiч та­ких при­ладiв! То що бу­ло б, як­би за­раз Со­няч­ну сис­те­му ки­нуло на хвилi три­валоу про­тилеж­ноу течiу ча­су? Вiдповiдь од­на. Прог­рес по­чав би пос­ту­пово за­непа­дати. Ве­ликi ви­нахо­ди безслiдно за­губи­лися б в архiвах (та­ке вже бу­вало). Людс­тво по­волi втра­чало б своу знан­ня. Замiсть ре­ак­тивних лiтакiв по­чали б нез­граб­но шу­гати першi про­пелернi "ета­жер­ки". Впо­ряд­ко­ванi ав­тос­тра­ди зно­ву пе­рет­во­рили­ся б на неп­ро­лаз­не ба­говин­ня. В Англiу ко­ролiвсь­ка вла­да зно­ву на­чепи­ла б ли­царськi об­ла­дун­ки часiв ко­роля Ар­ту­ра. По­вер­ну­лися б ча­си, ко­ли у не­зай­ма­них сте­пах пiвден­ноу Русi ниш­по­рили б з ар­ка­ном i лу­ком за пле­чима ко­со­окi мис­ливцi за дво­ногим то­варом. I те­бе, Ази­муте, по­волок­ли б на мо­туз­ку, спле­тено­му з ко­нячо­го хвос­та, аж у Цар­град, щоб за безцiнь збу­ти у не­волю пер­шо­му-лiпшо­му ра­бов­ласни­ковi

Оцi на­уковi при­пущен­ня капiта­на Неб­ре­хи по­чали ме­не дра­тува­ти. Тут i так дош­ку­ляс не­вагомiсть, то вiн ще сво­сю ба­лака­ниною ви­водить ме­не з рiвно­ваги.

- А вам, ду­мас­те, ми­нуло­ся б? - мсти­во за­питав я, пе­рехоп­лю­ючи iнiцiати­ву. - Вас, капiта­не, з ва­шим унiкаль­ним про­тезом де­монс­тру­вали б за помiрну плат­ню пе­ред не­вибаг­ли­вою публiкою в ба­зар­них ба­лага­нах.

- Ази­муте, з те­бе вий­шов би не­аби­який iсто­рик! - охо­че встряв у об­го­ворен­ня сво­су сум­ноу долi каш­тан Неб­ре­ха. - Але твоу при­пущен­ня поз­бавленi здо­рово­го . глуз­ду. Ме­не з мо­уми скром­ни­ми знан­ня­ми виз­на­ли б за чак­лу­на i, бе­зумов­но, по­сади­ли б на па­лю або жив­цем зас­ма­жили у мiдно­му ка­занi. Ли­ше нас­тупнi по­колiння дос­той­но вша­нува­ли б мою свiтлу пам'ять. Та не в тiм рiч. По­думай ли­шень, що за­лиши­лося б за та­ких умов вiд на­шоу цивiлiзацiу? Нiчо­го! А ко­ли Со­няч­на сис­те­ма зно­ву ви­рину­ла б на нор­маль­ну течiю i май­бутнi ар­хе­оло­ги знай­шли б, скажiмо, су­час­ний ке­рамiчний глек з зоб­ра­жен­ням кос­мо­нав­та у ска­фандрi, що по­дума­ли б ученi? Яс­но, по­чали б за­пек­ло дис­ку­тува­ти, прилiта­ли чи не прилiта­ли на Зем­лю чу­жинцi.

- Але, капiта­не, - зу­пинив я Неб­ре­ху, - хiба вимiри ча­су - це не сталi оди­ницi?

- Ет, знай­шов сталi оди­ницi! - з цiлко­витою зне­вагою до ча­су вiдка­зав вiн. - У те­бе. Ази­муте, якась примiтив­на у­ява. Во­на при­дат­на ли­ше на те, щоб вчас­но нак­ру­тити бу­диль­ник, аби не запiзни­тися на вах­ту. Та ще у вiдпустцi приз­на­чити по­бачен­ня пiд ву­лич­ним го­дин­ни­ком. I я по­бо­ююся, що на оцi по­бачен­ня ти тiкав навiть з лекцiй. Бо вас у школi не мог­ли не поз­най­оми­ти з тiсю аксiомою, що на зо­рель­отах, а та­кож поб­ли­зу ма­сив­них зiрок плин ча­су на­бага­то уповiль­нюсть­ся. Се­кун­ди роз­тя­гу­ють­ся на свiтловi го­дини, а то й на тижнi. У пер­шо­му ви­пад­ку, хоч як це па­радок­саль­но, плин ча­су галь­мусть­ся швидкiстю ра­кет, а в дру­гому й­ого ха­пас за по­ли над­по­туж­на си­ла тяжiння. Та й на самiй Землi ми мас­мо певнi невiдповiдностi. Ось на ек­ва­торi день i нiч дiлять до­бу рiвно навпiл, а на по­люсах во­ни вже дiлять не до­бу, а цiлий рiк.

Капiтан на хвиль­ку за­мовк, щоб ре­тель­но про­чис­ти­ти го­лосовi ко­мунiкацiу "ан­ти­речо­виною". Вiдтак вправ­но вий­шов на фiнiшну пря­му:

- Але по­вернiмо­ся до по­чат­ку роз­мо­ви. Як­що вра­хува­ти, що бiог­рафiя людс­тва налiчус яки­хось двад­цять ти­сяч рокiв, а тек­ти­ти бу­ли ут­во­ренi шiсть мiль­йонiв рокiв то­му, то ска­жи менi, хто пра­цював на атом­них дви­гунах? Космiчнi заб­лу­ди? Хиб­на дум­ка! Як­би це справдi бу­ло так, ми знай­шли б два чи три тек­ти­ти, не бiль­ше, Ад­же тiль­ки навiже­ний га­сати­ме по пла­нетi на важ­ко­му зо­рель­отi i мар­но вит­ра­чати­ме ядер­не паль­не. На­бага­то зручнiше дослiджу­вати невiдо­му пла­нету на всю­дихо­дах або вер­толь­отах. Нi, Ази­муте, на атом­них дви­гунах пра­цюва­ли нашi не­щаснi по­перед­ни­ки. А потiм, ко­ли нев­бла­ган­ний час по­чав пог­ли­нати ухнi на­уковi та технiчнi до­сяг­нення, во­ни й шу­гону­ли на по­шуки бiльш при­дат­ноу для суспiль­но­го пос­ту­пу пла­нети. Зви­чай­но, як­що не ба­рили­ся анi хви­лини...

Всесвiт ди­вив­ся на нас вог­ненни­ми очи­ма га­лак­тик. У чорнiй бе­зоднi ви­рува­ли не­видимi страхiтливi течiу. У спа­лахах мер­твоу ма­терiу на­род­жу­вали­ся новi свiти. Без­межний простiр про­низу­вали вiдчай­душнi зой­ки радiога­лак­тик, що, пев­но, по­тер­па­ли на мiли­нах ча­су.

- Капiта­не, - сти­ха мо­вив я, - а мо­же, час i с ота каз­ко­ва жи­ва во­да, тiль­ки ми ще не вмiсмо уу кон­денсу­вати?

Неб­ре­ха за­чудо­вано гля­нув на ме­не i по­батькiвсь­ки по­радив:

- Лiзь кра­ще, Ази­муте, в га­мак, бо ми роз­па­тякас­мо­ся аж до спа­лаху по­над­но­воу зiрки. До то­го ж я дав­но вий­шов з вiку, ко­ли менi на нiч роз­повiда­ли каз­ки...

Я сумлiнно ви­конав су­ворий капiтанiв на­каз. Дис­циплiна с дис­циплiна!

Так, що не кажiть, а капiтан Неб­ре­ха i нудь­га бу­ли по­нят­тя аб­со­лют­но не­сумiснi.

6. ПО­ВЕР­НЕННЯ З ЗIРОК

Дов­го чи ко­рот­ко ми ман­дру­вали, не ска­жу. Та й як менi бу­ло виз­на­чити точ­ний термiн навiгацiу, ко­ли капiтан Неб­ре­ха без­надiй­но зап­лу­тав весь хро­номет­раж сво­уми ви­дов­же­ними, як свiтловi ро­ки, роз­мо­вами?

За час мандрiв я мав цiлко­виту змо­гу пе­реко­нати­ся, що у порiвняннi з па­радок­саль­ни­ми знан­ня­ми Неб­ре­хи кла­сич­на шкiль­на на­ука не вит­ри­мус нiякоу кри­тики. У кос­мосi во­на ви­яви­лася та­кою ж неп­ри­дат­ною, як ко­леса вiд во­за на Чу­маць­ко­му Шля­ху.

Вiзь­ме­мо зло­щаснi хо­дики. Ще у се­реднiй школi менi при­щепи­ли про них у­яв­лення, як про вип­ро­бува­ний iсторiсю лiчиль­ник ча­су. Але пiд бла­годiй­ним впли­вом капiта­на Неб­ре­хи я по­чав ди­вити­ся на них, як на ку­мед­не вмiсти­лище аварiй­них ка­лорiй. Ма­буть, хо­дики бу­ли на бор­ту ко­роб­ки прос­то да­ниною давнiй тра­дицiу. З ць­ого пог­ля­ду бу­ло б на­бага­то доцiльнiше, як­би ми замiсть бе­зупин­но цо­ка­ючо­го анах­ронiзму повiси­ли над пуль­том уп­равлiння зви­чай­ну ав­то­мобiль­ну канiстру з олiсю або не­дотор­канним за­пасом паль­но­го.

Та скiль­ки б хо­дики не на­цока­ли, а на­ша нав­ко­лога­лак­тична одiссея ма­ла ось-ось за­вер­ши­тися.

Це ста­ло цiлком оче­вид­ним (навiть не­оз­брос­ним оком) фак­том, ко­ли на ме­талевi гру­ди ко­роб­ки, мов фiнiшна стрiчка, ляг­ла ве­летенсь­ка орбiта Плу­тона.

Звiдси, як­що не галь­му­вати ма­ло не свiтло­ву швидкiсть ра­кети, до Землi по прямiй за­лиша­лося чо­тири го­дини ль­оту.

По­ра бу­ло че­пури­тися пе­ред вро­чис­тою зустрiччю. Не з'яв­ля­тися ж на очi май­бутнiх по­колiнь зди­чавiли­ми робiнзо­нами!

Я присiв нав­почiпки пе­ред два­над­ця­тилiтро­вим чай­ни­ком i, вдив­ля­ючись у й­ого блис­кучi бо­ки, по­чав ста­ран­но ви­голю­вати що­ки. Ад­же не бу­ло сумнiвiв, що з бор­ту ко­роб­ки ми од­ра­зу пот­ра­пимо на борт три­буни. Як ко­лись ка­зали, з ко­раб­ля та на бал.

А мiй зна­мени­тий су­пут­ник без­турбот­но розлiгся на ко­лодi й не ду­мас джен­джу­рити­ся. I ще тiль­ник одяг­нув, до то­го нед­ба­ло за­лата­ний, що се­ред мо­ря го­ризон­таль­них хвиль рап­том ви­рина­ли ма­тери­ки з вер­ти­каль­ни­ми сму­гами. Хоч би не полiну­вав­ся та вий­няв iз скринi па­рад­ний мун­дир.

Нi! Ле­жить, пе­реки­нув­ши про­тез на пра­ву но­гу i зак­лавши ру­ки за го­лову, скеп­тично спос­терiгас моу пе­рукарськi хит­рощi i тiль­ки в'уд­ли­во гму­кав.

- Капiта­не, - не стри­мав­ся я, ди­ву­ючись й­ого бай­ду­жостi до iсто­рич­них подiй, - нiж ото на ко­лодi винiжу­вати­ся, сiли б та заз­да­легiдь скла­ли вiталь­ну про­мову. Де ви ба­чили мiтин­ги без вiталь­них про­мов!?

- Ази­муте, - при­мир­ли­во оз­вався капiтан Неб­ре­ха, - трог­ло­дити ще не приз­ви­ча­ули­ся до ду­хов­но­го по­жив­ку. На мiй пог­ляд, ух слiд при­гоща­ти не вiталь­ни­ми пе­ребiль­шен­ня­ми, а при­най­мнi окiстом пе­чер­но­го вед­ме­дя.

Вiд цих слiв ме­не аж струс­ну­ло. Аж ру­ки без­си­ло впа­ли.

- Зно­ву ви за ста­ре, - скри­вив­ся, як вiд зуб­но­го бо­лю. - Ад­же те­орiя вiднос­ностi го­ворить...

- Мiй юний дру­же, - зу­пинив ме­не зо­реп­ла­вець, - ти по­доро­жусш не з те­орiсю вiднос­ностi, а з мiжзо­ряним вов­ком, який на га­лак­тичних путiвцях про­ков­тнув не од­ну тор­бу космiчно­го пи­лу. От i слу­хай, що тобi го­ворить ста­рий капiтан...

Ста­лося най­жах­ливiше - я не­обе­реж­но вiдкрив шлю­зи капiта­ново­го крас­но­мовс­тва. Ось за­раз вiн ви­тяг­не свою люль­ку, втрам­бус у неу доб­ря­чу пуч­ку тю­тюну i поч­не вер­зти не­чуванi речi.

Так i е!

Неб­ре­ха вер­хи сiв на ко­лодi, полiз обо­ма ру­ками у ки­шенi по люль­ку та га­ман.


- Ав­жеж, доб­ря­чий шмат вед­ме­жати­ни од­ра­зу на­лаго­див би мiж на­ми то­вариськi сто­сун­ки, - мо­вив вiн, за­палю­ючи люль­ку. - Ти тiль­ки у­яви, Ази­муте, ко­лорит­ну кар­ти­ну первiсно­го по­буту. Сто­уть го­ра ви­сока, а пiд го­рою рiчка. На май­данi бiля вхо­ду до пе­чер­них квар­тир ви­сочить на­мет з усiяноу гос­тря­ками шку­ри ти­рано­зав­ра. Ця спо­руда тим­ча­сова, бо на­мет на­пина­ють на цик­лопiчнi реб­ра iкло­нос­ця ли­ше вдень, а вночi хо­ва­ють­ся в пе­черах. Так от. Бiля на­мету ве­село трiщить ба­гат­тя. Ста­рий трог­лодiд, у яко­го навiть во­лоха­та спи­на вже по­сивiла, си­дить на вiдполiро­вано­му пра­давнiми уд­ця­ми че­репi ма­мон­та i сприт­но май­струс кам'яну со­киру ва­гою у пiвцен­тне­ра. А по­ряд з ним ха­зяй­нус трог­ло­баба, теж ста­рень­ка. Во­на вки­дас у кам'яний ка­зан, пов­ний дже­рель­ноу во­ди, роз­пе­чену до чер­во­ного брукiвку, щоб у та­кий спосiб зва­рити юш­ку з вiтамiнiзо­ваних корiнцiв. Не­подалiк, на га­лявинi, трог­лодiти гра­ють у скраклi, а за бит­ки ум прав­лять пу­довi суг­ло­би хи­жих ящерiв...

Капiтан по-змов­ниць­ко­му пiдмор­гнув менi i за­вер­шив свою ди­ку трог­ло­фан­тазiю нез­граб­ним жар­том:

- I от, ко­ли ти, Ази­муте, з'явиш­ся ви­голе­ний, як по­ле пiсля жнив, се­ред куд­ла­тих во­лохачiв, те­бе не вiзь­муть навiть у трог­лоприй­ми. Знавш, iз санiтар­них мiрку­вань, бо всi вва­жати­муть, що ти без­надiй­но ура­жений яко­юсь не­вилiков­ною про­казою.

Тим ча­сом ми чор­ною блис­кавкою пе­рет­ну­ли орбiту Мар­са. До Землi ли­шали­ся лiченi хви­лини ль­оту.

Слiд бу­ло го­тува­тися до при­зем­лення.

На­рештi капiтан Неб­ре­ха зняв­ся з ко­лоди, на­сунув на свою за­горiлу, як брон­за, го­лову каш­ке­та i за­рипiв на про­тезi до пуль­та уп­равлiння.

Хоч як ме­не дра­тував й­ого зат­ра­пез­ний виг­ляд, але спос­терiга­ти, як вiн фiлiгран­не ке­рус ко­роб­кою, бу­ло справжнь­ою на­соло­дою. Ба­чили б ви, як вiн з нат­хнен­ним чо­лом фор­теп'ян­но­го вiрту­оза вмос­тився се­ред чис­ленних ва­желiв!

Од­ра­зу но­совi дю­зи заг­ра­ли про­низ­ли­ву увер­тю­ру до бо­жес­твен­ноу сим­фонiу галь­му­ван­ня. Пiд аком­па­немент за­памо­роч­ли­вого ви­щан­ня ко­роб­ку по­нес­ло, як му­зей­ний дран­ду­лет на хи­мер­них ви­бо­ях пе­риферiй­но­го би­того шля­ху. Вiд нес­подiва­них пош­товхiв ра­кету тру­сило так, що навiть я зму­шений був ви­цоку­вати зу­бами якусь три­вож­ну партiю.

А капiта­новi хоч би що! Си­дить собi i чут­ли­во прис­лу­хасть­ся до при­над­них звукiв, тор­ка­ючись час вiд ча­су на­ужа­чених ва­желiв.

Ось пiд вро­чис­те бух­кання пра­вобор­тно­го квар­те­ту ми ма­ло не за­чепи­ли цирк Пла­тона, ко­ли прос­ка­кува­ли пiд самiсiнь­ким Мiся­цем. Ось зву­ковi хвилi пiдня­лися до пе­ремож­них спа­лахiв, ко­ли зо­реп­ла­вець впри­тул розстрiляв не­без­печний рiй не­бес­них ядер, якi ас­тро­номи чо­мусь ох­рести­ли ме­те­ори­тами.

Ска­жу од­верто, вiд не­людсь­коу май­стер­ностi капiта­на у ме­не во­лос­ся ста­вало сторч i кров хо­лола у жи­лах.

I от, ко­ли ми на першiй космiчнiй швид­костi вдер­лись у зо­ну штуч­них су­пут­никiв, я ви­раз­но вiдчув, що в капiта­новiй пар­ти­турi яв­но бра­кус мужнь­ого го­лосу лю­дини.

- Грiм i блис­кавка! - чим­дуж за­волав я. - Капiта­не, що ви ро­бите? Ви по­руши­ли пра­вила нав­ко­лозем­но­го ру­ху! Хiба ви за­були, що в зонi штуч­них су­пут­никiв рух при­ват­но­го кос­мотран­спор­ту су­воро за­боро­нено? Ех, те­пер за­беруть пра­ва та ще ош­тра­фу­ють!

I у­явiть, капiтан Неб­ре­ха пос­та­вив­ся до мо­ух кри­тич­них за­ува­жень цiлком об'сктив­но.

Навiть бiль­ше то­го - у свою космiчну сим­фонiю вiн ввiв ду­ет, взяв­ши на се­бе партiю дру­гого солiста.

Вiн при­тишив дви­гуни, щоб нашi го­лоси домiну­вали над мо­дер­ним ха­осом звукiв, i заспiвав сво­су:

- Ази­муте, крас­но дя­кую за друж­ню пе­рес­то­рогу. Ска­жи менi тiль­ки, ку­ди подiла­ся твоя за­боро­нена зо­на?

Я при­пав до оку­ляра те­лес­ко­па.

- Да­ремнi на­маган­ня, штур­ма­не. З од­на­ковим успiхом ти мiг би шу­кати су­пут­ни­ки у мiкрос­коп. Ну, хто в доiсто­ричнi ча­си за­кинув би ух на орбiту?

I справдi. У нав­ко­лозем­но­му прос­торi, де ще так не­дав­но юр­ми­лися, мов на яр­марку, мiрiади су­пут­никiв з радiопе­реда­вача­ми, те­левiзiй­ни­ми рет­ран­сля­тора­ми i фо­то­апа­рата­ми, те­пер зя­яла без­донна не­зай­ма­на по­рож­не­ча.

Вiд хит­ро­муд­рих штуч­них створiнь не ли­шило­ся й гол­ки. Нiби ух нiхто i нiко­ли не вiшав на небi.

Вид­но, я та­ки да­рем­но го­лив­ся. Це тiль­ки ус­клад­нить iсто­ричнi пе­рего­вори пред­став­никiв май­бутнiх iнте­лек­ту­алiв з ко­лишнiми трог­ло­дита­ми.

Од­нак вий­шло не зовсiм так.

Я вже скла­дав у го­ловi ви­шуканi дифiрам­би на ад­ре­су ви­дат­но­го зо­реп­лавця, ко­ли рап­том з лiво­го бор­ту Землi у ве­сел­часто­му сяйвi со­няч­них про­тубе­ранцiв ви­ринув на тра­верз Ве­лико­го Во­за цик­лопiчний дис­колiт оригiналь­но­го виг­ля­ду.

Фор­мою i коль­ором вiн над­то на­гаду­вав гiгантсь­кий сир­ник. Як­би вiн справдi був устiвний, ним мож­на бу­ло б на­году­вати усiх меш­канцiв Со­няч­ноу сис­те­ми.

Вiд та­кого, нез­ви­чай­но­го ди­вовись­ка я ма­ло не ос­товпiв.

Що во­но оз­на­час? I ку­ди ми пот­ра­пили? Як­що в ми­нуле, то звiдки узяв­ся цей орбiталь­ний мли­нець? А як­що у май­бутнс, то ку­ди подiли­ся штучнi су­пут­ни­ки? А мо­же, на­щад­ки замiсть засмiчу­вати нав­ко­лозем­ний простiр чис­ленни­ми су­пут­ни­ками ви­пек­ли на за­водах один космiчний мли­нець та й пок­ла­ли на нь­ого усю радiо-, те­ле- i фо­то­об­слу­гу пла­нети? А що?

Атож! Те­пер нас­та­ла моя чер­га кеп­ку­вати. Не­ма чо­го зби­вати ме­не з пан­те­лику!

- Капiта­не, - хит­ро до­кинув я, - ви ли­шень глянь­те, ку­ди сяг­ну­ли олiмпiй­ськi ре­кор­ди! Ба­чите, який­сь трог­ло­дит чи трог­ло­дит­ка за­кину­ли диск аж на орбiту...

Але досвiдче­ного зо­реп­лавця не­лег­ко збо­чити з об­ра­ного ним кур­су.

Неб­ре­ха на мить одiрвав­ся вiд ва­желiв i спокiй­но заз­на­чив:

- А чи не здасть­ся тобi, Ази­муте, що на дис­коль­отi ось цiсу хви­лини чер­го­вий навiга­тор за­писус у бор­то­вий жур­нал: "Вже еле­мен­тарне вiзу­аль­не спос­те­режен­ня по­каза­ло, що на Третiй iснус ви­соко­технiчна, хоч i ма­локуль­тур­на цивiлiзацiя. Так, ро­зумнi iсто­ти не­розум­но пе­рет­во­рили нав­ко­лоп­ла­нет­ний простiр на космiчний смiтник, бо ви­кида­ють ту­ди кон­сервнi бля­шан­ки". При­чому кон­сер­вною бля­шан­кою вiн вва­жас са­ме на­шу ко­роб­ку.

Нi! З капiта­ном Неб­ре­хою не­сила спе­реча­тися. Ота­коу! Нев­же ми i во­ни гостi в од­ну ха­ту?

Та я не встиг обмiрку­вати но­ву для ме­не проб­ле­му як слiд: за­рев­ли дви­гуни, вiщу­ючи фiнальнi акор­ди космiчноу iмпровiзацiу капiта­на Неб­ре­хи.

На по­сад­ку мiжзо­ряний вовк пiшов з зап­лю­щени­ми очи­ма. Оцим гра­нич­ним трю­ком вiн, пев­но, на­магав­ся вкрай ура­зити ме­не. I та­ки вра­зив. На серцi зро­било­ся тос­кно, а на спи­ну на­че хтось си­понув жме­ню кри­жано­го космiчно­го пи­лу.

Я теж зап­лю­щив очi, але з iнших мiрку­вань...

Аж рап­том - ТО­РОХ-ТО­РОРОХ!

Пе­ред очi поп­ливла зо­ряна ту­маннiсть.

За­пала цiлко­вита ти­ша.

Ура! Ми на Землi!

7. СЮР­ПРИ­ЗИ МЕ­ЗОЗОЯ

Си­ту­ацiя, ска­жу я вам, на­гаду­вала ста­родавнiй анек­дот (або май­бутнiй, як на пог­ляд капiта­на Неб­ре­хи). Сло­вом, анек­дот та­кого змiсту.

Один па­сажир сiв у Брянсь­ку на по­узд "Мос­ква - Ки­ув". Знай­шов свос ку­пе, за­ходить. А там ще один чо­ловiк си­дить. Но­воп­ри­булий зрадiв по­пут­ни­ковi i по­чинас знай­оми­тися :

- Ку­ди уде­те, як­що не сек­рет?

- У Ки­ув, доб­родiю.

- От здо­рово! - аж пiдско­чив но­воп­ри­булий. - Технiка те­пер на ви­сотi! По­дума­ти тiль­ки, от ви си­дите нап­ро­ти ме­не i уде­те у Ки­ув, а я сид­жу нап­ро­ти вас i уду в Мос­кву.

Отак са­мо без­глуз­до ви­ходи­ло й у нас.

Хоч ми по­доро­жува­ли в однiй ра­кетi, але в капiта­на станцiсю приз­на­чен­ня бу­ло да­леке ми­нуле, а кiнце­вою зу­пин­кою й­ого штур­ма­на бу­ло да­леке май­бутнс. Це тре­ба вмiти - три­мати курс у про­тилежнi бо­ки i ди­вити­ся на сузiр'я в один iлюмiна­тор.

Та нiчо­го. Фак­ти та­ка впер­та рiч, що ла­ма­ють опiр най­впертiшо­го опо­нен­та.

Оче­вид­но, капiтан Неб­ре­ха був та­коу ж дум­ки, бо ми син­хрон­но при­кипiли но­сами до скла iлюмiна­тора.

Пе­ред на­ми вiдкри­лась ди­вог­лядна кар­ти­на.

Хо­ча ще тiль­ки-но по­чало свiта­ти, але пред­ме­ти бу­ло вид­ко до­сить ви­раз­но.

На­ша ко­роб­ка ста­ла на грунт унiкаль­но­го за­повiдни­ка.

У­явiть собi до­сить прос­то­ру, за­тиш­ну га­ляви­ну i ти­ху замрiяну рiчку, яка спокiй­но пли­не, хо­ва­ючись за со­кови­тим оче­ретя­ним ти­ном. На то­му боцi уу се­ред ча­гар­ни­ка та ек­зо­тич­них де­рев маль­ов­ни­чо ви­сочить ве­личень­кий па­горб, всiяний три­кут­ни­ми ске­лями.

На узлiссi ку­пами сто­ять хи­мернi де­рева iз ко­нусо­подiбни­ми стов­бу­рами, з гос­трих вер­шин яких вiялом стир­чать тир­хатi чуп­ри­ни. Де­якi рос­ли­ни на­гаду­вали при­роднi га­манцi, бо з ухнiх роз­чахну­тих стов­бу­рин, мов бан­кно­ти, ви­зира­ли па­ки зе­лено­го лис­тя. Де-не-де бу­ли по­нати­канi товстi де­рева з та­кою во­лоха­тою верхiвкою, що ми­моволi зда­вало­ся, нiби на них по­одя­гали ви­вер­нутi ко­жухи. Тут i там се­ред буй­них за­рос­тей па­поротi вис­трун­чи­лися розкiшнi паль­ми.

Лiс ча­тува­ла пе­ред­ранко­ва ти­ша. З оче­рету не­чут­но ви­пов­зав слаб­кий си­нюва­тий ту­манець...

Так, це був чарiвний жи­вий му­зей фло­ри!

- Капiта­не, - ска­зав я Неб­ресi, по­вер­та­ючись до на­шоу ос­то­гид­лоу дис­кусiу, - чи ви не по­мили­лися?


- Ав­жеж, по­милив­ся, - не­задо­воле­но про­бур­чав вiн. - Тiль­ки слiпий мiг би ще спе­реча­тися...

Й­ого сло­ва бу­ли для ме­не мов рай­ська му­зика. Хоч ми й при­зем­ли­лися, але я по­чував се­бе на сь­омо­му небi.

- Та­ки схи­бив у роз­ра­хун­ках! - бiдкав­ся са­мок­ри­тич­ний капiтан. Замiсть кам'яно­го вiку зас­ко­чив аж у ме­зозой!

Виз­наю, падiння з сь­омо­го не­ба бу­ло вiдчут­не. Ви­яв­лясть­ся, капiта­нова хво­роба прог­ре­сус!

- Ти­сяча ти­рано­заврiв! - гримiв мiжзо­ряний вовк. - Це не що iнше, як крей­дя­ний пралiс!

- Капiта­не, - на­магав­ся я вга­мува­ти й­ого, - нiякий це не пралiс, а чу­довий бо­танiчний парк, який ство­рили нашi з ва­ми на­щад­ки. От за­раз пiду пок­ли­чу сто­рожiв, i все од­ра­зу з'ясусть­ся.

- Стiй! - су­воро на­казав менi капiтан Неб­ре­ха. - Як­що ти вий­деш, май­бутнi па­ле­он­то­логи навiть кiсто­чок тво­ух не знай­дуть.

Я нев­до­воле­но зир­кнув на капiта­на, бо тiсу митi й гад­ки не мав, що оцим, зда­вало­ся б, дес­по­тич­ним на­казом вiн вря­тував менi жит­тя.

Нiчо­го не за­лиша­лося, як зно­ву вту­пити­ся в iлюмiна­тор.

I рап­том я ма­ло не скрик­нув з нес­подiван­ки. Па­горб, що па­нував на про­тилеж­но­му боцi рiчки, зру­шив з мiсця! Чи менi при­вер­зло­ся? Але нi!

Го­ра зве­лася на тов­щеннi но­ги. Хрип­ке позiхан­ня, що на­гаду­вало сер­ди­те гар­чання, до­лину­ло до нас. А ожи­ла го­ра, важ­ко. со­пучiу i крек­чу­чи, вже про­дира­лася крiзь лiс i ту­ман до рiчки. Потiм з за­дово­леним бур­котiнням плюх­ну­ла у ти­ховiд.

Ми чу­ли, як пiсля ран­ко­воу ван­ни тiлис­та iсто­та за­ходи­лася на­топ­ту­вати свос не­осяж­не че­рево осо­кою та оче­ретом.

Аж тут зад­вигтiла зем­ля, нiби на нас нев­бла­ган­но ко­тила­ся на­вала важ­ких танкiв. Це вра­жен­ня ще бiль­ше по­силю­вало­ся не­само­витим бряз­ко­том i гур­ко­том. I ось, тро­щачи i ви­вер­та­ючи з корiнням де­рева, що стов­би­чили на шля­ху, на га­ляви­ну вдер­ла­ся вал­ка ду­жих, але не­пово­рот­ких чу­довиськ.

ухнi ку­поло­подiбнi п'яти­мет­ровi ту­луби надiй­но за­хища­ли ба­гато­кутнi ро­говi плас­тинки, що вкупi ут­во­рюва­ли неп­ро­бив­ний пан­цир. На кiнцях дов­гих окiль­цьова­них кiстя­ними ти­ляга­ми хвостiв - при­голом­шливi бу­лави, з яких навсiбiч стир­ча­ли пiвмет­ровi гос­тря­ки.

- Та­кою бу­лавою мож­на порiши­ти сло­на, - хо­лод­нокров­не заз­на­чив капiтан Неб­ре­ха.

На щас­тя, вай­лу­ватi ве­летнi ма­ли нап­ро­чуд мир­ну вда­чу. Зак­ло­пота­но рох­ка­ючи, мов свинi на ви­пасi, во­ни по­випов­за­ли на га­ляви­ну i по­чали ре­тель­но ви­кошу­вати праць­ови­тими ще­лепа­ми па­пороть.

Ма­буть, са­ме в цей час у за­повiдни­ку чу­дер­наць­коу фло­ри i, як ба­чимо, фа­уни по­чинав­ся пер­ший снiда­нок.

Неб­ре­ха по­вер­нувся до ме­не й по­вагом за­ува­жив:

- Мiй юний дру­же, в май­бутнь­ому цих тва­рюк ми по­бачи­ли б хiба що в му­зе­ях.

Та я не скла­дав по­лемiчноу зброу.

- Ви, капiта­не, - вiдчай­душ­не бо­ронив я свою гiпо­тезу, - втра­тили вiру у свiтлий людсь­кий ро­зум. Оцi тва­рюки - штучнi по­доби ко­лишнiх ящерiв. Знас­те, такi свосрiднi ро­боти. Мож­ли­во, ух злiпи­ли спецiаль­но на за­мов­лення Мiнiстерс­тва освiти як на­очнi уч­бовi посiбни­ки. Вдень сю­ди во­дять пер­шоклас­никiв на прак­тичнi за­нят­тя з iсторiу по­ход­ження жит­тя на Землi. Хiба ви не при­пус­касте та­кого тлу­мачен­ня?

- Я при­пус­каю, - за­дум­ли­во вiдповiв капiтан Неб­ре­ха, - що ми самi мас­мо пов­ну змо­гу вско­чити в гар­ну iсторiю. А те­пер, Ази­муте, слу­хай мiй на­каз. Ото­чи ко­роб­ку ви­пара­ми гiдра­ту спир­ту.

А ко­ли я цей див­ний на­каз ви­конав, капiтан по­яс­нив менi:

- Па­хощi спир­ту - най­надiйнiший у да­ному ви­пад­ку за­хист. Усi тва­рини, штучнi во­ни чи при­роднi, вiдчу­ва­ють до спир­тно­го не­побор­ну вiдра­зу.

Я зав­ше ди­ву­юся ней­мовiрнiй да­леког­лядностi капiта­на Неб­ре­хи. От, скажiмо, як­би вiн зволiкав з на­казом ще хви­лину, вiд на­шоу ко­роб­ки, мож­ли­во, за­лиши­лася б хiба ку­па ме­тале­вого брух­ту.

Атож!

Тiль­ки-но ми одяг­ли ко­роб­ку у неп­ро­ник­ли­ву спир­то­ву со­роч­ку, як з бо­танiчноу гу­щави­ни вис­триб­нув хваць­кий монстр завбiль­шки з п'яти­повер­хо­ву будiвлю.

Щоб зма­люва­ти й­ого, до­сить у­яви­ти ви­дов­же­ний, як тру­на, че­реп з кро­вожер­ни­ми i ве­лики­ми, на­че мис­ки для ва­реникiв, бань­ка­ми та ряс­но всiяною iкла­ми i зу­бами па­щекою, з якоу нев­пинно ко­тила­ся по­жад­ли­ва сли­на. Оцю брид­ку го­лову нап­ну­то на гнуч­ку дра­конiвсь­ку шию, що по­волi пе­рехо­дила у цик­лопiчне че­рево, надiй­но вкри­те пле­тивом кам'яних м'язiв i твер­дою, мов наж­дак, лус­ка­тою шкiрою.

Пот­во­ра жва­во стри­бала на двох заднiх ко­лодах (ла­пами ух не наз­веш!), з яких стир­ча­ли страшнi па­зури, що бiль­ше ски­дали­ся на залiзнi га­ки су­час­них пiдй­ом­них кранiв.

Щоп­равда, пе­реднi кiнцiвки ць­ого страхiтли­вого монс­тра не яв­ля­ли нiякоу не­без­пе­ки. Во­ни бу­ли ма­ленькi i кволi, як у пу­головкiв. На знак сво­су цiлко­витоу нiкчем­ностi во­ни без­си­ло зви­сали пе­ред мо­гутнiми грудь­ми.

Але хвiст! Як­би хто ба­чив хвiст! Од­ним уда­ром дов­же­лез­но­го хвос­та хи­жак лег­ко зро­бив би з на­шоу ко­роб­ки гар­мошку.

Оцей до­потоп­ний кра­сун­чик спо­ганив усю ран­ко­ву iдилiю.

Тiль­ки-но й­ого уздрiли за­кутi в пан­ци­ри мирнi па­поро­уди, як во­ни на­че збо­жеволiли. Пан­церни­ки ки­нули­ся хто ку­ди, спов­ню­ючи повiтря жалiбним зой­ком.

Та ось во­ни сприт­но по­зако­пува­лись у зем­лю i пе­рет­во­рили­ся на дов­готри­валi опорнi точ­ки. Iз за­падин ви­пина­лися на по­вер­хню ли­ше ма­сивнi, як ва­луни, ро­говi щи­ти, що бу­ли яв­но не по зу­бах будь-яко­му во­роговi. До то­го ж бiля кож­но­го щи­та ще ле­жала на­пох­ватi страхiтли­ва бу­лава.

Але пя­типо­вер­хо­ве чу­довись­ко не звер­та­ло на ве­летенсь­ких че­репах жод­ноу ува­ги. Во­но з ди­ким ги­кан­ням мет­ну­лося до ти­хово­ду, де й досi ла­сував ко­мишем го­роподiбний завр.

Що там ста­лося, важ­ко й опи­сати. На­сам­пе­ред то­му, що кар­ти­ну дво­бою хо­вав ту­ман, який знач­но по­густiшав. Але зва­жа­ючи на не­само­вите ре­вище, вiдчай­душ­не вит­тя, брязкiт ще­леп i па­зурiв, ог­лушли­вий хрускiт кiсток, чу­довись­ка тю­жили один од­но­го не на жит­тя, а на смерть.

На­рештi пе­ремож­не ре­вище лус­ка­того стра­хови­ща та пе­ред­смертний хрип го­роподiбно­го гур­ма­на зли­лися в зак­лючний трагiчний ду­ет.

З ту­ману ви­рину­ли за­юше­на ха­ва хи­жака з ве­личез­ним кус­нем па­ру­ючо­го м'яса в зу­бах...

- А що. Ази­муте, - по­рушив гнiтю­чу мов­чанку капiтан Неб­ре­ха, - да­лебi, штучнi копiу ко­лишнiх пот­вор же­руть од­на од­ну? Не хотiв би я опи­нити­ся на мiсцi тво­ух бiдо­лах-пер­шоклас­никiв, аби не пот­ра­пити на де­серт оць­ому "ма­шино­зав­ровi"...

Чим я мiг за­пере­чити? Та й навiщо за­пере­чува­ти оче­виднi фак­ти? Я й сам ро­зумiв, що ми бу­ли б чу­довись­ку на один зуб. I ска­фан­дри не вря­тува­ли б. Пот­во­ра злус­ка­ла б ух, мов горiшки.

Та на ць­ому сюр­при­зи ще не скiнчи­лися.

8. 4ПI-ЕР-КВАД­РАТ

Що я мав ро­бити?

Яс­но, пiдня­ти ру­ки вго­ру на знак без­засте­реж­ноу капiту­ляцiу i щи­ро виз­на­ти:

- Капiта­не, ви - генiй!

Але, на щас­тя, не встиг ць­ого зро­бити. Бо са­ме тiсу митi вда­рив грiм з чис­то­го не­ба. Грiм дуж­чав, ши­рив­ся i вже обiй­мав не­бо вiд краю до краю.

Тас­мни­чий грiм стра­шен­но на­поло­хав ве­летенсь­ких че­репах. Во­ни по­види­рали­ся iз зем­ля­них схо­ванок i панiчно ри­нули у над­ра первiсноу хащi.

Лус­ка­тий убив­ця теж не ли­шив­ся бай­ду­жим до гро­мових ритмiв. З не­задо­воле­ним ри­кан­ням, яке те­пер ви­дава­лося жа­люгiдним ска­вучан­ням, вiн схо­пив свою жер­тву iклас­тою па­щекою i на­силу по­волiк уу у пралiс про­тилеж­но­го бе­рега.

За хви­лину на га­лявинi бу­ло по­рожньо, як у мить на­шого ак­ро­батич­но­го при­зем­лення. Тiль­ки тра­ва, я помiтив, ста­ла сторч, мов во­лос­ся на го­ловi лю­дини, ко­ли во­на цiпенiс з ля­ку.

Хоч це бу­ло не­нор­маль­не i то­му три­вож­не ви­довись­ко, хви­люва­тися не бу­ло й най­мен­шоу при­чини. Нав­па­ки, бу­ли всi пiдста­ви радiти i пи­шати­ся влас­ною да­леког­ляднiстю. Ад­же це був гуркiт авiацiй­но­го мо­тора!

Я прис­лу­хав­ся до шу­мовин­ня авiацiй­но­го мо­тора з не­вимов­ною на­соло­дою. На­че сидiв не в залiзнiй бочцi, а в пар­терi Ве­лико­го те­ат­ру на прем'срi чу­довоу опе­ри.

Але най­присмнiше бу­ло, бе­зумов­но, по­пере­ду.

Ось за­раз капiтан Неб­ре­ха пiднiме вго­ру ру­ки i виз­нас:

- Ази­муте, ти - генiй!

I щоб наб­ли­зити цю вро­чис­ту мить, я взяв ме­гафон, аби пе­ремог­ти гуркiт, i в'уд­ли­во про­ревiв на ву­хо Неб­ресi:

- Капiта­не, це справдi не­чува­но! Пте­родак­тилi лiта­ють з мо­тором! Ха-ха-ха!

Та мiжзо­ряний вовк i не по­думав виз­на­ти по­раз­ку. Вiн узяв в ме­не з рук ме­гафон, щоб спокiй­но прок­ри­чати на мою ад­ре­су:

- Доб­ре смiсть­ся той, хто смiсть­ся ос­таннiйi

На жаль, на цю тривiаль­ну реплiку я не мiг вiдповiсти но­вим нищiвним "ха-ха-ха", бо капiтан зав­бачли­во не ви­пус­кав з рук ме­гафо­на. А в не­само­витiй гур­котнi мiй го­лос роз­та­нув би, як снiжин­ка у пе­кучiй Са­харi.

Я присiв нав­почiпки, схи­лив го­лову набiк i гля­нув у iлюмiна­тор зни­зу на­гору. Та хоч я од­ра­зу по­бачив те, що й сподiвав­ся по­бачи­ти, я аж сто­ропiв.

Я уздрiв вер­толiт, але вiн па­дав на зем­лю до­гори ко­леса­ми! Й­ого по­тужнi гвин­ти стра­шен­но хур­ча­ли, ут­во­рю­ючи мо­гутнiй повiтря­ний вир, що без­жалiсно скуб за зе­ленi чуп­ри­ни де­рева i з корiнням ви­дирав кущi.


Ти­сяча про­пелерiв! Опе­реза­ти космiчною тра­сою Чу­маць­кий Шлях i ли­ше для то­го, щоб пот­ра­пити на повiтря­ну ка­тас­тро­фу! Ад­же ще мить, i вiд вер­толь­ота за­лишить­ся тiль­ки гiрка зап­частинi

Ли­ше капiтан Неб­ре­ха з й­ого про­ник­ли­вим ро­зумом i ба­гатю­щим досвiдом, мож­ли­во, мiг би по­ряту­вати пiлотiв. Та як зак­ли­кати й­ого до ря­туваль­них робiт, ко­ли вiн мер­твим хап­ком вче­пив­ся у ме­гафон?

I тут ме­не ося­яло. Знас­те, у не­без­пецi дум­ка зав­жди пра­цюс гострiше. Я схо­пив по­рожнiй бiдон з-пiд пас­ти i зак­лично за­гув у нь­ого:

- Капiта­не, при­думай­те щось i вря­туй­те смiливцiв.

- Нi, Ази­муте, - з неп­ри­хова­вим су­мом вiдгук­нувся Неб­ре­ха, - ухнiй бiдi не за­радиш. Як­би ми пiдго­тува­лися до ць­ого заз­да­легiдь...

- Але ж ум заг­ро­жус жах­ли­ва не­без­пе­ка!

- Ав­жеж, - по­годив­ся капiтан, - як­що во­ни зу­пинять дви­гуни, ух за­кине аж на орбiту Мiся­ця, а мож­ли­во, ще далi. Бр-р! Опи­нитись у кос­мосi на вер­толь­отi!

- Як так?! - за­питав я, до краю вра­жений цiсю ней­мовiрною версiсю.

- А отак, - роз­важли­во по­яс­нив Неб­ре­ха. - Хiба ти не ба­чиш, що Зем­ля не при­тягас, а вiдштов­хус цю повiтря­ну ма­шинерiю? Iнак­ше вiд неу ще хви­лину то­му за­лиши­лася б са­ма згад­ка...

Я схи­лив­ся над бiдо­ном i зди­вова­но про­бубонiв :

- Що це зна­чить? Нев­же за час на­ших мандрiв Зем­ля втра­тила си­лу тяжiння?

- Нi, Ази­муте, нi! - зас­по­ко­ув ме­не капiтан Неб­ре­ха. - Прос­то ми ба­чимо ан­тигравiтацiй­ний вер­толiт, який Зем­ля, замiсть при­тяга­ти, вiдштов­хус. Вiн вiдрiзнясть­ся од зви­чай­них вер­толь­отiв, як ра­кети ти­пу "зем­ля - не­бо" вiд ра­кет ти­пу "не­бо - зем­ля". Ко­рот­ко ка­жучи, не­бо i зем­ля помiня­лися для нь­ого мiсця­ми. Ось чо­му цей пе­ревер­тень лiтас до­гори ко­леса­ми. Але я не знаю, чим мож­на до­помог­ти пiло­там у цiй справдi кру­тиго­ловнiй си­ту­ацiу.

Капiтан на хвиль­ку за­мовк, а по­тому гли­боко­дум­но за­кинув у ме­гафон:

- Атож, во­ни мог­ли б при­зем­ли­тися хiба що на магнiтно­му по­люсi...

I що ви ду­мас­те? Тiль­ки-но вiн це ска­зав, як у хвос­товiй час­тинi вер­толь­ота-пе­ревер­тня вiдкри­лися якiрнi шлю­зи i на во­лю з бряз­ко­том ви­валив­ся пер­ший якiр.

Вiн був нез­ви­чай­ноу конс­трукцiу. Замiсть па­вуко­подiбно­го гач­ка ми по­бачи­ли, що на лан­цю­гу гой­дасть­ся важ­кий ро­галик. Один рiг по­фар­бо­ваний у чер­во­ний колiр, а дру­гий у синiй. Той, хто вив­чав хо­ча б по­чат­ко­вий курс фiзи­ки, од­ра­зу ж здо­гадав­ся б, що це - зви­чай­ний магнiт.

Так, це був магнiт!

Вiн без­ладно гой­дав­ся, наслiду­ючи обе­режнi ру­хи вер­толь­ота, аж по­ки не пiдплив до ко­роб­ки i не при­кипiв до уу об­шивки.

Шум гвинтiв од­ра­зу вщух. Тов­стен­ний лан­цюг нап­нувся, мов стру­на. На­ша ко­роб­ка надiй­но врiвно­важу­вала си­лу тяжiння Землi. З вер­толь­ота на грунт впа­ла мо­тузя­на дра­бина.

На­рештi! Час зустрiчi, яку я так пал­ко че­кав, нас­тав. Ось ко­ли все з'ясусть­ся!

Капiтан Неб­ре­ха надiв буш­лат, роз­пра­вив ву­са й по­важ­но вий­шов з ко­роб­ки.

Аж рап­том ста­лося ди­во див­не.

З вер­толь­ота, замiсть лю­дини, на яку я очiку­вав, ви­коти­лася ве­личень­ка, ге­омет­ричне пра­виль­на ку­ля, бiла, мов снiг, i пруд­ка, як ртуть.

Жва­ва i юр­ли­ва, во­на хут­ко пiдко­тила­ся до капiта­на Неб­ре­хи.

Я тiль­ки оше­леше­но лу­пав з ко­роб­ки очи­ма, див­ля­чись на це ди­вовись­ко, а капiтан - хоч би що - сто­уть як вко­паний i нез­во­руш­но че­кас, що бу­де далi.

Вiдтак пра­вий бiку у кулi нес­подiва­но вип­нувся, i з ут­во­реноу пух­ли­ни мит­тю ви­дов­жи­лася гнуч­ка, де­що схо­жа на шланг кiнцiвка з сiмо­ма паль­ця­ми. Ку­ля привiтно по­маха­ла нею в повiтрi i прис­мним бас­ком мо­вила:

- 4пi-ер-квад­рат!

I тут капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха (вже в кот­рий раз!) вра­зив ме­не сво­сю ней­мовiрною ви­нахiдливiстю.

Не га­ючи анi се­кун­ди, вiн теж привiтно по­махав ру­кою i з при­род­же­ною гiднiстю, яка нiде, нi за яких умов, нi пе­ред ким не зрад­жу­вала й­ого, вiдре­комен­ду­вав­ся:

- Неб­ре­ха!

А тодi дружньо по­тис­нув кулi уу гнуч­ку кiнцiвку.

9. ДВОБIЙ IНТЕ­ЛЕКТIВ

Для мо­ух пе­ред­ба­чень зустрiч з мис­ля­чим ко­лоб­ком бу­ла фа­таль­ною. Ад­же са­ма й­ого зовнiшнiсть крас­но­мов­но свiдчи­ла, що ми зустрiли­ся не з да­леки­ми на­щад­ка­ми, а з чу­дер­наць­ким пред­став­ни­ком ви­соко­технiчноу iншоп­ла­нет­ноу цивiлiзацiу.

Да­лебiу Капiтан Неб­ре­ха не по­милив­ся. Ми та­ки за­летiли у кат­зна-яку бе­зод­ню доiсто­рич­но­го ча­су.

Та, нез­ва­жа­ючи на цю прик­ру для ме­не нев­да­чу, я радiв уй, мов шко­ляр нес­подiванiй п'ятiрцi.

По­дума­ти тiль­ки, ми зди­бали на свiтан­ку ге­ологiчноу бiог­рафiу Землi космiчно­го бра­та по ро­зумуi

Ав­жеж, що не кажiть, а як­би не ди­вовиж­на впертiсть капiта­на Неб­ре­хи, оця доiсто­рич­на зустрiч нiко­ли не бу­ла б за­ресс­тро­вана у бор­то­вому жур­налi. Навiть капiтан Ко­зир не мiг би пох­ва­лити­ся чи­мось подiбним, хоч би скiль­ки вiн рив­ся на зва­лищi сво­ух космiчних спо­гадiв.

Ба­чили б ви, з якою зво­руш­ли­вою щирiстю роз­мовля­ли 4пi-ер-квад­рат i Неб­ре­ха.

Во­ни, як рiднi бра­ти, що дов­го не ба­чили­ся, ква­пили­ся роз­повiсти один од­но­му про своу незлiченнi зас­лу­ги, на­мага­ючись жод­ним не­обе­реж­ним сло­вом не при­низи­ти се­бе в очах спiвроз­мовни­ка.

ухнi сло­ва сти­кали­ся, мов блис­кавки, освiтлю­ючи iнте­лек­ту­аль­ну ве­лич обох цивiлiзацiй. У сло­вах 4пi-ер-квад­ра­та я впiзна­вав нес­хибну вда­чу Неб­ре­хи, а в капiта­нових сло­вах - гос­тро­ту ду­мок мiжзо­ряно­го бра­та.

Та кра­ще вик­ла­ду ухнiй дiалог вiд сло­ва до сло­ва, щоб кож­на ко­ма ста­ла над­банням iсто­рикiв, яким не за­вади­ло б прив­се­люд­но по­дяку­вати менi, що я той дiалог не полiну­вав­ся за­ноту­вати.

Щой­но капiтан Неб­ре­ха вiдре­комен­ду­вав­ся, як 4пi-ер-квад­рат вiд душi мо­вив:

- Та­ка радiсть!

- Ще б пак! - по­годив­ся капiтан.

- А чи у­яв­лясте ви, хто я? - повiв далi привiтний ко­лобок. - Як­би ви це у­яви­ли, ва­ша радiсть бу­ла б ще бiль­шою. Та не бу­ду iнтри­гува­ти вас. Тож слу­хай­те: я - Ве­ликий Шу­кач По­милок, На­лад­чик Ево­люцiй Ви­щого Роз­ря­ду, Конс­трук­тор Мис­ля­чих Iстот з да­лекоу га­лак­ти­ки ЗС-295! По­чес­ний член усiх мож­ли­вих i не­мож­ли­вих ака­демiй та фiлан­тропiчних зак­ладiв! Бать­ко су­час­ноу га­лак­тичноу iсто­тологiу! Я шу­каю на всiх космiчних путiвцях цiлиннi пла­нети, що тiль­ки про­буд­жу­ють­ся до ор­ганiчно­го жит­тя, i ко­лонiзую ух штуч­ни­ми мис­ля­чими iсто­тами. Ось у ко­го ви ма­ли честь пот­ри­мати кiнцiвку!

- Ав­жеж, з ва­ми цiка­во поз­най­оми­тися, - не­гай­но пiдхо­пив зап­ро­поно­вану те­му капiтан Неб­ре­ха. - А чи здо­гадус­те­ся ви, доб­родiю, ко­го ба­чите пе­ред се­бе? Навiть вам, конс­трук­то­ре, роз­гриз­ти цей горiшок бу­ло б так са­мо важ­ко, як менi за­пали­ти люль­ку з про­тилеж­но­го кiнця. Та не бу­ду мо­рочи­ти вас цiсю не­потрiбною за­раз за­гад­кою. Знай­те ж: я - Нев­томний Шу­кач При­год, Капiтан Да­леко­го Мiжзо­ряно­го Пла­ван­ня, Дослiдник i Ге­ог­раф Всесвiту з Чу­маць­ко­го Шля­ху! Я прок­ла­даю космiчнi тра­си до но­вих за­селе­них свiтiв, щоб пер­шо­му з зо­реп­лавцiв на невiдо­мих ро­зум­них iстот по­диви­тися i се­бе по­каза­ти. Ось ко­му ви ма­ли честь по­тис­ну­ти ру­ку.

- Але по­годь­те­ся, капiта­не, - делiкат­но на­тяк­нув на своу ви­датнi зас­лу­ги 4пi-ер-квад­рат, - як­би я не за­селю­вав новi пла­нети, ва­ша про­фесiя бу­ла б зай­вою. До ко­го б ви тодi лiта­ли?

- А ви, конс­трук­то­ре, - скром­но вiдповiв й­ому капiтан Неб­ре­ха, - зваж­те на той не­запе­реч­ний факт, що як­би не моу ман­дри, ва­ша ро­бота бу­ла б мар­ною. Хто знав би про неу?

- Те-те-те! За свос жит­тя, капiта­не, я за­селив стiль­ки пла­нет i сот­во­рив так ба­гато найрiзно­манiтнiших iстот, що у ме­не вже май­же ви­чер­па­лася фан­тазiя! От!

- Ах-ах-ах! До речi, конс­трук­то­ре, я й сам це помiтив, бо менi вже бра­кус оригiналь­них не­дослiдже­них цивiлiзацiй.

- Капiта­не!

- Конс­трук­то­ре!

Як ба­чите, за сво­ум iнте­лек­ту­аль­ним рiвнем ус­лавле­ний капiтан Неб­ре­ха i конс­трук­тор 4пi-ер-квад­рат анiтро­хи не пос­ту­пали­ся один од­но­му.

- Капiта­не, - ввiчли­во поцiка­вися 4пi-ер-квад­рат, - нев­же ви один-вди­ний у Всесвiтi зо­реп­ла­вець?

- Конс­трук­то­ре, - чем­но за­питав Неб­ре­ха, - нев­же ви один-сди­ний у Всесвiтi тво­рець?

- Ви, капiта­не, ли­ше ресс­тра­тор цивiлiзо­ваних свiтiв! - вiддав Неб­ресi на­леж­ну й­ому ша­ну ко­лобок.

- А ви, конс­трук­то­ре, - вiдзна­чив й­ого успiхи Неб­ре­ха, - не бiльш як пбмiчник при­роди!

- Що ж, з ва­ми не­мож­ли­во не по­годи­тися, - зiтхнув 4пi-ер-квад­рат.

- Так са­мо, як i з ва­ми, - на­супив­ся Неб­ре­ха.

Менi дав­но кортiло втру­тити­ся у цю ле­ген­дарну роз­мо­ву, та я аж нiяк не всти­гав до­кину­ти хоч би од­не iсто­рич­не сло­во.

Аж ось капiтан i конс­трук­тор за­мов­кли i тiль­ки важ­ко хе­кали, на­че ра­зом з мiфiчним Сiзiфом тя­гали на ве­личез­ну го­ру кам'янi бри­ли.

З усь­ого бу­ло вид­но, що спiвроз­мовни­ки цiлком ви­чер­па­ли те­му. I справдi, це я му­шу на­перед заз­на­чити, во­ни уу бiль­ше нiко­ли не тор­ка­лися. Вже з пер­шоу вступ­ноу бесiди Неб­ре­ха i 4пi-ер-квад­рат до­сяг­ли пов­но­го, взас­мо­розумiння. I де тiль­ки каш­тан нав­чився дип­ло­матiу?

Я за­коха­но ди­вив­ся на двох мов­чазних ти­танiв.

4пi-ер-квад­рат за­дум­ли­во гой­дав­ся з бо­ку на бiк, а Неб­ре­ха зо­серед­же­но ко­лупав про­тезом грунт.


Я волiв ух обох стис­ну­ти в обiй­мах. Та це бу­ло не­мож­ли­во. По-пер­ше, це су­пере­чило б уся­ким нор­мам дип­ло­матич­но­го ети­кету, а по-дру­ге, конс­трук­тор мав у по­пере­ку мет­ра пiвто­ра. Та й Неб­ре­ха, нiвро­ку, не ду­же пос­ту­пав­ся й­ому га­бари­тами.

I тодi я вiдклав своу но­тат­ки, вий­шов з ко­роб­ки i хо­роб­ро взяв сло­во.

- Конс­трук­то­ре! Капiта­не! - схвиль­ова­но ви­гук­нув я. - Ва­ша сла­ва i под­ви­ги, як i сам Всесвiт, не ма­ють меж! Один у вас генiаль­но по­чинас, дру­гий генiаль­но за­вер­шус. Хай жи­ве на­уко­вий симбiоз двох цивiлiзацiй! Ура!

Ку­ля аж пiдстриб­ну­ла вiд за­дово­лен­ня, а Неб­ре­ха лагiдно гля­нув на ме­не.

- Капiта­не, а не­пога­но ска­зано, - оцiнив мою щи­росер­дну про­мову 4пi-ер-квад­рат.

- Здо­рово! - охо­че по­годив­ся з ним Неб­ре­ха.

- Хто цей чарiвний юнак? - нiжно за­питав 4пi-ер-квад­рат.

- Мiй штур­ман Ази­мут, - гор­до по­яс­нив мiжзо­ряний вовк.

Та рап­том сфе­рич­на по­вер­хня кулi зать­ма­рила­ся.

- Нев­же ще один зна­мени­тий дослiдник? - чо­мусь стур­бу­вав­ся конс­трук­тор.

- Та нi, вiн ще по­чаткiвець, - зас­по­ко­ув й­ого капiтан Неб­ре­ха.

- Ах, так! Оце прис­мно! - з неп­ри­хова­ною радiстю мо­вив чу­жинець. Над­зви­чай­но прис­мно! Мiй юний дру­же, я доз­во­ляю тобi пот­ри­мати­ся за мою кiнцiвку.

Ма­буть, ко­лись менш вро­чис­то вис­вя­чува­ли на ли­царiв, нiж ме­не у друзi ви­дат­но­го га­лак­тично­го конс­трук­то­ра, не­одмiнно­го по­чес­но­го чле­на усiх iсну­ючих та май­бутнiх ака­демiй i фiлан­тропiчних зак­ладiв. Менi навiть зда­лося, що я при­пав й­ому до сер­ця бiльш, нiж сам капiтан Неб­ре­ха, хоч який ус­лавле­ний вiн був.

- Конс­трук­то­ре, - гос­тинно ска­зав капiтан Неб­ре­ха, - доз­воль­те зап­ро­сити вас до на­шоу ра­кети на тю­бик пас­ти.

4пi-ер-квад­рат не пру­чав­ся.

- Охо­че прий­маю ва­ше зап­ро­шен­ня, ко­лего, - ви­хова­но гой­днув­ся вiн. Але з тiсю умо­вою, що й ви завiтас­те до ме­не на сухiврю з хло­рели.

10. ЕК­СПЕ­РИМЕН­ТИ КОНС­ТРУК­ТО­РА 4ПI-ЕР-КВАД­РАТ

На­ша за­тиш­на ко­роб­ка бук­валь­но за­чару­вала 4пi-ер-квад­ра­та. Щоп­равда, не ма­лу роль у ць­ому вiдiгра­ла кав­казь­ка ан­ти­речо­вина, якою капiтан Неб­ре­ха щед­ро сервiру­вав не­хит­рий снiда­нок.

Все тут вра­жало на­шого до­пит­ли­вого гос­тя.

Не­муд­ря­щий ме­ханiзм хо­дикiв прос­то роз­чу­лив ви­дат­но­го конс­трук­то­ра. Вiн вмос­тився пiд гле­ком з ви­соко­калорiй­ною пас­тою, що пра­вив за ги­рю, i замрiяно цо­кав, iмiту­ючи ме­лодiйнi рит­ми ста­рень­ко­го го­дин­ни­ка:

- Тiк-так, тiк-так, тiк-так...

Але най­дуж­че й­ого при­нади­ли нашi га­маки.

Вiн, як вправ­ний цир­кач, пе­релiтав з сiтки на сiтку, у ве­село­му зах­ватi пiдстри­бував на пруж­но­му пле­тивi хло­рели i нат­хнен­но во­лав:

- Та у вас рай­ський ку­точок! I хто тiль­ки до­думав­ся до цих та­лано­витих прис­тро­ув? Я не стрiчав ух на жод­но­му зо­рель­отiу Усе крiсла та лiжка...

Вiд цих пиш­них дифiрамбiв капiтан Неб­ре­ха аж за­шарiвся. Яс­но, пiсля та­коу вiдвер­тоу пох­ва­ли з й­ого бо­ку бу­ло б не­гар­но ка­зати про се­бе. От менi й до­вело­ся узя­ти вiдповiдальнi обов'яз­ки гiда.

- Це капiтан, - вiдповiв я на за­питан­ня конс­трук­то­ра, - под­бав про наш ком­форт... Вiн все вмiеi

- Ко­лего, - за­хоп­ле­но мо­вив конс­трук­тор, звер­та­ючись до Неб­ре­хи, ба­гато я ба­чив генiаль­них i навiть над­генiаль­них ви­находiв, та й сам маю ку­пу па­тентiв, але та­кого ба­чити не до­води­лося. Це справдi ма­терiаль­не втiлен­ня гнуч­ко­го пле­тива ва­ших моз­ко­вих зви­винi

I вiн зно­ву, мов лег­кий м'ячик, з щас­ли­вим ве­рес­ком пе­релетiв з га­мака в га­мак.

- Ви ще не все знас­те, - нев­га­вав я. - Звернiть ува­гу, ва­ша генiальнiсть, сiтки спле­тено iз скрутнiв хло­рели. Оцi скрутнi вря­ту­ють нас у скрутi. На ви­падок чо­го, ух мож­на роз­тов­кти у ступi i зва­рити чу­дову юш­ку. I вра­хуй­те, конс­трук­то­ре, обидвi сiтки капiтан сплiв рiвно за пiво­бер­та оцiсу пла­нети нав­ко­ло сво­су осi!

- Муд­ра го­лова та ще зо­лотi ру­ки! - вра­жено ви­гук­нув наш гiсть. Капiта­не, ви зро­бите ме­не най­щас­ливiшою ку­лею у Всесвiтi, як­що по­дарус­те крес­лення ць­ого каз­ко­вого при­ладу. Ва­ше iм'я увiй­де в iсторiю га­лак­ти­ки ЗС-295, як найбiль­шо­го уу бла­годiй­ни­ка. При­сяга­юся подвiй­ною дiаг­ра­мою на­род­ження по­над­но­вих зiрок!

- Та що ви, - з ви­нят­ко­вою скромнiстю оз­вався капiтан Неб­ре­ха i, щоб при­хова­ти за тю­тюно­вою завiсою свос не­дореч­но ся­юче об­личчя, за­ходив­ся на­топ­ту­вати люль­ку. - Да­вай­те, мiй лю­бий ко­лего, лiпше не бу­демо пе­реван­та­жува­ти ко­роб­ку зай­ви­ми комплiмен­та­ми, хоч якi б об'сктивнi во­ни не бу­ли. Я про­поную вам, конс­трук­то­ре, то­варо­обмiн, щоб нiхто не по­думав, нiби ви ошу­кали ста­рого тубiль­но­го капiта­на.

- Оце дiло! - зрадiв 4пi-ер-квад­рат. - За крес­лення га­мака я, не за­мис­лю­ючись, вiддам вам влас­ну шап­ку-не­видим­ку i ще все­видю­ще око на до­дачу!

Я аж за­таму­вав по­дих.

Шап­ка-не­видим­ка! Все­видю­ще око! Отакi скар­би за га­мак з хло­рели! О не­бо, вже че­рез такi су­венiри вар­то бу­ло б ви­руши­ти у цю нез­ви­чай­ну по­дорож!

Але капiтан Неб­ре­ха розвiяв моу надiу, як про­тяг розвiюс тю­тюно­ву хма­ру.

- Знан­ня, конс­трук­то­ре, - не­корис­ли­ве за­ува­жив вiн, - до­рожчi над усякi скар­би. Тiль­ки во­ни зба­гачу­ють мис­ля­чу iсто­ту.

- Ця iсти­на та­ка ж не­помиль­на, як i те, що 2 в квад­ратi i 2х2 дорiвнюс 4! - пiдтак­нув 4пi-ер-квад­рат. - Але до чо­го ви, ко­лего, ве­дете?

- До то­варо­обмiну, мiй вче­ний дру­же, - по­яс­нив капiтан Неб­ре­ха. - Я вам - крес­лення, ви менi - роз­повiдь. Бо над усе я волiю пос­лу­хати роз­повiдь, як ви на­лагод­жу­вали ево­люцiу на цiлин­них пла­нетах, про що ви бу­ли лас­кавi зга­дати пiд час на­шого прис­мно­го знай­омс­тва. Як­що, зви­чай­но, га­мак i на­лад­ка ево­люцiй - рiвноцiннi речi...

- Капiта­не, ви гра­бус­те самi се­беу - цiлком спра­вед­ли­во ви­гук­нув 4пi-ер-квад­рат.

Я теж осуд­ли­во ди­вив­ся на за­тято­го капiта­на. I, як ви­яви­лося, не­дар­ма, бо в особi круг­ло­видо­го конс­трук­то­ра вiн собi знай­шов дос­той­но­го, як оповiда­ча, кон­ку­рен­та. Та­коу ди­вовиж­ноу роз­повiдi я нi до­ти, анi пiсля не чув i, пев­но, вже не по­чую.

- Що ж, друзi моу, - повiв 4пi-ер-квад­рат, ле­гень­ко по­гой­ду­ючись на га­маку, - як роз­повiда­ти, то роз­повiда­ти...

Поч­ну з двох ос­новних по­ложень iсто­тологiу. Пер­ше: жит­тя на пла­нетах ви­никас, не че­ка­ючи мис­ля­чих ди­ригентiв. Дру­ге: фор­ми й­ого такi ж роз­ма­утi, як i при­роднi умо­ви не­бес­них тiл.

Вiзь­ме­мо для прик­ла­ду пла­нет­ну сис­те­му свiти­ла, пiд лас­ка­вими про­меня­ми яко­го нам по­щас­ти­ло зустрiти­ся.

На першiй пла­нетi ми знай­де­мо вай­лу­ватих, не­пово­рот­ких i важ­ких кам'яних створiнь. IПес­ти­лапi i дво­головi, во­ни без­думно гри­зуть кам'янi стов­бу­рини крис­талiчних рос­лин або винiжу­ють­ся у роз­пе­чено­му ба­говиннi пiд не­само­витим жа­ром вель­ми близь­ко­го Сон­ця. Це квар­цевi iсто­ти. Свiт ожи­лого ка­меню.

А що ми ба­чимо отут, на третiй пла­нетi?

Гiгантсь­ких хо­лод­нокров­них реп­тилiй з мiкрос­копiчним моз­ком. Во­ни бо­ять­ся навiть ць­ого лагiдно­го дня i хо­ва­ють­ся у затiнку де­рев або охо­лод­жу­ють­ся у при­береж­них морсь­ких во­дах. Ли­ше у сутiнках та вночi во­ни без­тямно роз­ди­ра­ють один од­но­го, щоб пiджи­вити своу ве­летенськi тiла.

А те­пер завiтай­мо на п'яту, найбiль­шу пла­нету сис­те­ми.

Там ви­ру­ють без­доннi амiачнi оке­ани i ша­ленiють страхiтливi азотнi ура­гани. Але цик­лопiчнi аме­би та ве­летенськi iнфу­зорiу, що нинi ца­рю­ють на от­руснiй пла­нетi, по­чува­ють се­бе як вдо­ма.

Та хоч якi на цих трь­ох пла­нетах при­роднi вiдмiнностi, ево­люцiя за па­ру со­тень мiль­йонiв рокiв мас зро­бити свос дiло. На пла­нетах за­бу­яс ро­зум­не жит­тя. I тодi нас­та­не iсто­рич­на мить, ко­ли за круг­лим сто­лом мiжпла­нет­ноу кон­фе­ренцiу по обмiну досвiдом зустрiнуть­ся такi рiзнi пред­став­ни­ки трь­ох цивiлiзацiй: генiаль­ний брон­то­завр (вiн вже за­раз мас аж три моз­ки - у че­репi, гру­дях i в хвостi), муд­рий кам'яний гiсть з чарiвною кам'яною квiткою i драг­листий од­ноклiтин­ний iнте­лект.

Аж тут я пе­ред­ба­чаю од­ну прик­ру об­ста­вину: генiаль­ний брон­то­завр на кон­фе­ренцiю не з'явить­ся, хоч би скiль­ки на­галь­них зап­ро­шень й­ому не по­сила­ли.

Чо­му?

Нев­же вiн знех­тус сво­уми дос­ко­нали­ми iншоп­ла­нет­ни­ми ро­дича­ми i оцим не­дос­той­ним мис­ля­чоу iсто­ти вчин­ком згань­бить ви­соко­роз­ви­нену цивiлiзацiю ящерiв?

Нi i ще раз нi!

Прос­то не­щас­ний три­моз­ко­вий брон­то­завр при­рече­ний ево­люцiсю на без­слав­ну за­гибель. Мiсцевi гiган­ти нiко­ли не по­дару­ють Всесвiту мис­ля­чих чу­довиськ...

По-пер­ше, реп­тилiу не ма­ють по­тових за­лоз, цих надiй­них тер­мо­регу­ляторiв тiла. Навiть за­раз во­ни вдень ляк­ли­во хо­ва­ють­ся вiд со­няч­них про­менiв у во­логих сутiнках джунглiв. Вар­то ум ви­суну­тися прос­то не­ба, як во­ни всi до од­но­го ско­на­ють вiд со­няч­но­го уда­ру.

По-дру­ге, у пот­вор над­то повiль­ний обмiн ре­човин. От­же, во­ни нес­про­можнi швид­ко аку­мулю­вати житт­сву енергiю.

А по-третс (i це най­го­ловнiше!), у реп­тилiй вель­ми ви­сока прис­то­сованiсть до об­ме­жених пар­ни­кових умов, що нинi за­пану­вали на пла­нетi. Спра­ва в тiм, що ево­люцiя не пе­ред­ба­час ге­офiзич­них змiн, а при­рода сип­ле ни­ми, як з ро­гу дос­татку. Та­ким чи­ном, тiль­ки-но на пла­нетi ста­неть­ся якась ка­тас­трофiчна клiма­тич­на змiна, як геть усi монс­три за­гинуть.

Що ж ро­бити ви­соко­роз­ви­неним цивiлiзацiям iнших свiтiв?

Сидiти i склав­ши ру­ки спос­терiга­ти тра­гедiю пла­нети?

Але ж це при­веде до зри­ву вiдповiдаль­ноу мiжпла­нет­ноу кон­фе­ренцiу!


Чи не кра­ще шля­хом свiдо­мого ек­спе­римен­ту вип­ра­вити фа­тальнi по­мил­ки ево­люцiу? Чи не кра­ще ство­рити якiсно но­ву пер­спек­тивну iсто­ту i кан­чу­ком дум­ки прис­ко­рити уу роз­ви­ток?

А на пла­нетi с всi умо­ви для жит­тя сй­модiючих штуч­них створiнь, що са­мов­доско­налю­ють­ся на ос­новi хiмiчно­го син­те­зу бiлкiв з амiно­кис­лот за до­помо­гою i уп­равлiнням кис­лот нук­ле­уно­вих. От, ска­жу я вам, це бу­дуть мо­лодцi! Менi так i кор­тить у темпi мо­го дру­га капiта­на Неб­ре­хи - за пiво­бер­та пла­нети нав­ко­ло осi - злiпи­ти зра­зок: ав­то­ном­ну дов­годiючу аналiтич­ну ма­шину, ско­роче­но АДА­Ма. I тодi ево­люцiя по­котить­ся ви­моще­ним мо­сю дум­кою би­тим шля­хом, не звер­та­ючи на ви­пад­ковi манiвцi.

Але, як ба­чите, я досi нiчо­го не роб­лю. Тiль­ки мар­ную до­рогоцiнний час, тiша­чись у сво­уй ху­дожнiй май­стернi. Знас­те, ви­точую з наймiцнiших ка­менiв скуль­птурнi ав­то­пор­тре­ти на доб­ру згад­ку май­бутнiм ха­зя­ям пла­нети. Оце у джунглi од­но­го з ма­терикiв я вже на­кидав ти­сячi кам'яних куль. Всi во­ни копiя я!..

...Конс­трук­тор жур­ли­во за­мовк i навiть при­пинив гой­да­тися.

Це бу­ло мо­торош­не повiдом­лення. Ад­же ко­ли вiн i далi роз­ва­жати­меть­ся ли­ше влас­ни­ми ав­то­пор­тре­тами, людс­тво нiко­ли не ви­ник­не на Землi, i нам з капiта­ном нi до ко­го бу­де по­вер­та­тися. Уся на­ша нав­ко­лога­лак­тична по­дорож ви­явить­ся мар­ною.

Оче­вид­но, такi ж три­вожнi дум­ки ви­рува­ли i в го­ловi Неб­ре­хи, бо вiн ви­ринувз тю­тюно­воу хма­ри i стур­бо­вано за­питав:

- Що ж галь­мус ва­шу бла­город­ну спра­ву, конс­трук­то­ре?

- Так! - рiшу­че пiдтри­мав я капiта­на. - Чо­му ви зволiкас­те? Май­бутнс людс­тво вам нiко­ли не по­дарус ць­ого зло­чин­но­го бай­ди­куван­ня! А що ска­жуть кам'янi муд­рецi та од­ноклiтиннi iнте­лек­ти?

- Рiч у то­му, - су­мови­то вiдповiв 4пi-ер-квад­рат, - що я нiяк не при­думаю вда­лоу ес­те­тич­ноу фор­ми. Не бу­ду ж я лiпи­ти ро­зум­них па­вукiв або мис­ля­чих вось­ми­ногiв? Фу! По­гань яка! Прав­да, бiлко­вого АДА­Ма мож­на бу­ло б ви­гото­вити за влас­ним об­ра­зом та по­добою, але це зна­чить нак­ли­кати на цивiлiзацiу га­лак­ти­ки ЗС-295 май­же не­поп­равне ли­хо...

- Що ж вас стра­шить, мiй смiли­вий ко­лего? - поцiка­вив­ся капiтан Неб­ре­ха.

- Ба­чите, каш­та­не, - ми­лос­ти­во по­яс­нив 4пi-ер-квад­рат, - га­лак­ти­ка ЗС-295 пе­ребу­вас на ве­личезнiй вiдстанi вiд Чу­маць­ко­го Шля­ху. Свiтло пробiгас й­ого за п'ять з дев'ять­ма ну­лями рокiв. До то­го ж га­лак­тичне скуп­чення рiзних зiрок ри­не усе далi в бе­зоднi Всесвiту з швидкiстю сто со­рок сiм ти­сяч кiло­метрiв на се­кун­ду. От­же, що­секун­ди вiдстань страхiтли­во зрос­тас.

- То й що з то­го? - не зро­зумiв й­ого я, чим зас­лу­гував осуд­ли­вий пог­ляд капiта­на Неб­ре­хи.

- А те, мiй юний дру­же, - з при­тис­ком вiдповiв наш гiсть, - що ко­ли моу зем­ля­ки вдру­ге завiта­ють на цю пла­нету, спли­ве стiль­ки ча­су, що ви­соко­технiчна мiсце­ва цивiлiзацiя вже са­ма бу­де ске­рову­вати ево­люцiй­ний роз­ви­ток на iнших пла­нетах. I я по­бо­ююся, що тодi спа­лах­не впер­та на­уко­ва су­переч­ка на те­му - хто ко­го сот­во­рив? I навiть на­перед не ска­жеш, хто ко­го пе­рек­ри­чить. Один та­кий ви­падок у нашiй прак­тицi вже був. Ми вже нав­ченi гiрким досвiдом! Ад­же це факт, що кулi з Кра­бови­доу ту­ман­ностi вва­жа­ють нас сво­уми кiбер­не­тич­ни­ми вит­во­рами i ти­ця­ють нам пiд нiс своу iсто­ричнi хронiки! Яке на­хабс­твоу Але нашi iсторiог­ра­фи, хоч нiяк не знай­дуть в архiвах вiдповiдноу довiдки, об­сто­юють про­тилеж­ну дум­ку, бо вже сто мiль­ярдiв рокiв не втра­ча­ють надiу оту довiдку знай­ти... А без довiдки хiба хто вiрить ко­му?

Атож, це бу­ла вель­ми по­важ­на при­чина.

Я пригнiче­но мов­чав, нiби отой при­рече­ний брон­то­завр. Навiть реп­тилiя з уу трь­ома моз­ка­ми нiчо­го путнь­ого не при­дума­ла для сво­го по­рятун­ку, де там ду­мати менi. Все в го­ловi сплу­тало­ся, мов скуй­ов­дже­не во­лос­ся.

"Як же так? - по­чав розчiсу­вати я своу дум­ки. - Iсную я вза­галi чи не iсную? Як­би 4пi-ер-квад­рат не ство­рив АДА­Ма, ми б з капiта­ном Неб­ре­хою не ви­руши­ли у ман­дри. А оскiль­ки це ста­лося, зна­чить, конс­трук­тор та­ки зро­бив дiло. По­рядок!"

I я з по­божнiстю по­чав ди­вити­ся на нь­ого, тер­пля­че че­ка­ючи по­рятун­ку.

Та до­помо­га прий­шла зовсiм з iншо­го бо­ку.

- Конс­трук­то­ре, - ти­хо мо­вив капiтан Неб­ре­ха, - чи по­добасть­ся вам мiй ран­го­ут, або, як ви ка­жете, фор­ма? Чи не су­пере­чить во­на ва­шим ес­те­тич­ним пог­ля­дам?

- Капiта­не, - оз­вався 4пi-ер-квад­рат, з на­соло­дою ог­ля­да­ючи з усiх бокiв по­каз­ну пос­тать Неб­ре­хи, - бiльш дос­ко­налоу, бiльш вмо­тиво­ваноу, бiльш врод­ли­воу фор­ми менi не знай­ти! О, я вiддав би усi своу па­тен­ти, аби бу­ти ав­то­ром та­коу незрiвнян­ноу iсто­ти, як ви, мiй га­лак­тичний дру­же!

- Тож дер­зай­те, конс­трук­то­ре! - на­полiг капiтан Неб­ре­ха.

4пi-ер-квад­рат ма­ло не впав. Та че­рез не­дос­ко­налiсть й­ого фор­ми й­ому не вда­лося на­оч­но про­демонс­тру­вати свiй гра­нич­ний по­див. Вiн тiль­ки за­хитав­ся з бо­ку на бiк.

- Як? - за­волав вiн. - Нев­же ви ладнi ста­ти мо­ум на­тур­щи­ком?

- Так!

- I вас не ля­кас жах­ли­ва пер­спек­ти­ва дис­ку­тува­ти на те­му, хто ко­го сот­во­рив?

- Анiтро­хи!

- Але ж май­бутнi по­колiння пiдда­дуть сумнiву всi вашi до­кази!

- Хай пiдда­ють...

- Капiта­не, хо­чете вiрте, хо­чете не вiрте, а ви - ге­рой! Ва­ша смiливiсть не мас меж!

- Я весь до ва­ших пос­луг, ко­лего, - ще раз пiдкрес­лив капiтан Неб­ре­ха. - Вiд вусiв до про­теза!

- Ой-ой-ой! - зой­кнув конс­трук­тор, на­че й­ого нес­подiва­но чи­мось штрик­ну­ли. - Все про­пало, капiта­не! Я ж зовсiм за­був про ваш про­тез! От як­би ви мiцно сто­яли на двох но­гах...

Й­ого свiтла по­вер­хня зно­ву по­темнiла. З усь­ого бу­ло вид­но, що 4пi-ер-квад­рат огор­нув без­надiй­ний роз­пач.

Та цiсу вирiшаль­ноу митi зна­мени­тий зо­реп­ла­вець на­оч­но довiв, що вiн по пра­ву зас­лу­говус всесвiтнь­оу сла­ви нес­хибно­го ко­ман­до­ра, лю­дини з тон­ким ро­зумом i ши­роким свiтог­ля­дом.

- Але ж мiй штур­ман хо­дить на двох но­гах! - заг­римiв вiн.

- Пра­виль­но! - зрадiв конс­трук­тор. Вiн за­ся­яв, мов ки­тай­ський лiхта­рик. - Капiта­не, ви - са­ма мудрiсть!

- Ура! - чим­дуж за­гор­лав я.

А ти­тани дум­ки схо­пили­ся з мiсця i зав­зя­то пiшли у ти­повий космiчний та­нок.

Неб­ре­ха, пих­ка­ючи люль­кою, по­вагом стри­бав нав­ко­ло осi про­теза, а 4пi-ер-квад­рат обер­тався нав­ко­ло нь­ого по кла­сич­них орбiтах, як вiдда­на пла­нета ко­ло сво­го житт­сдай­но­го свiти­ла.

Ех, як­би менi фо­то­апа­рат!

На­рештi енергiй­ний конс­трук­тор зу­пинив­ся i, вiдса­пу­ючись, мо­вив:

- А те­пер до дiла, друзi моу. Я не­гай­но ж на­варю у тер­мо­камерi добiрних бiлкiв, щоб на зав­тра все бу­ло го­тове до ек­спе­римен­ту. Бу­вай­те, ко­леги!

I вiн хут­ко по­котив­ся до вер­толь­ота.

А ко­ли вер­толiт роз­та­нув у бла­китнiй бе­зоднi, капiтан Неб­ре­ха стом­ле­но присiв на ко­лоду.

- Ска­жи менi. Ази­муте, що ста­лося б з людс­твом та й з на­ми, як­би я спо­кусив­ся на шап­ку-не­видим­ку i все­видю­ще око? Я б за нь­ого не зас­та­вив i пуч­ки тю­тюну...

Так! Як i зав­ше, мiжзо­ряний бу­валець не схи­бив i на во­лоси­ну!

11. З ВО­ЛОСИ­НИ У БЕ­ЗОД­НЮ

Ав­жеж, ба­гать­ох див я тодi на­дивив­ся. р що при­гада­ти.

Узя­ти хо­ча б на­шу дав­ню су­переч­ку що­до ча­су, у який ми за­летiли. Хоч як це див­но, а ми з капiта­ном обид­ва не по­мили­лися. А, ко­ли ви пам'ятас­те, Неб­ре­ха з са­мого по­чат­ку вва­жав, що ми за­летiли у ми­нуле, а я га­дав, що у май­бутнс. I от масш! Ми й справдi за­летiли у си­ву дав­ни­ну, але на власнi очi по­бачи­ли май­бутнс. Ад­же лю­ди теж ко­лись нав­чать­ся штуч­но ство­рюва­ти мис­ля­чих iстот. Ко­ли не вiри­те, пос­пи­тай­те кiбер­не­тикiв.

Од­нак на­ша при­года ма­ло не скiнчи­лася для людс­тва трагiчно. Успiх ек­спе­римен­ту конс­трук­то­ра 4пi-ер-квад­рат висiв бук­валь­но на во­лосинi, хоч ця во­лоси­на i ма­ла виг­ляд надiй­но­го якiрно­го лан­цю­га. А все че­рез те, що капiтан Неб­ре­ха впер­ше за час мандрiв за­барив­ся, хоч i не з сво­су ви­ни.

Та роз­повiм, як во­но бу­ло.

Ра­нок не вiщу­вав нiяких прик­ростей. Нi капiта­новi, нi менi. А нам то­го дня обом доб­ря­че пе­репа­ло.

Нас пiдняв на но­ги вже знай­омий гуркiт вер­толь­ота, i, ко­ли в об­шивку ко­роб­ки з бряз­ко­том вп'яв­ся магнiт, ми вже встиг­ли по­одя­гати ска­фан­дри.

Круг­ло­видий конс­трук­тор ви­сунув­ся з вер­толь­ота i ра­до привiтав­ся:

- Доб­ро­го iсто­рич­но­го ран­ку!

- Са­лют! - вiдгук­ну­лися ми.

Тодi 4пi-ер-квад­рат ски­нув мо­тузя­ну дра­биня­ку i мо­вив:

- Про­шу на борт, друзi моу. Час не ждеу У ме­не все го­тове для ек­спе­римен­ту.

Тут ми й вско­чили у пер­шу ха­лепу.

Я вид­ря­пав­ся на борт сприт­но, мов мав­па, а от капiтан за­лишив­ся на землi. Вiн без­по­рад­но туп­цю­вав уни­зу i да­рем­но рив про­тезом грунт. Та це й­ому анiтро­хи не до­пома­гало.

Ось ко­ли я зро­зумiв, чо­му конс­трук­тор вирiшив сот­во­рити АДА­Ма за мо­ум об­ра­зом та по­добою. Як­би вiн злiпив ав­то­ном­ну дов­годiючу аналiтич­ну ма­шину за об­ра­зом та по­добою капiта­на Неб­ре­хи, лю­ди нiко­ли не ка­тали­ся б на ве­лоси­педах i не зво­дили б хма­рочосiв. Ад­же од­но­ногим осо­бам схо­ди про­типо­казанi, а лiфти, самi знас­те, над усе по­люб­ля­ють ви­ходи­ти з ла­ду.

Хви­лини спли­вали за хви­лина­ми, i конс­трук­тор по­чав не в жарт панiку­вати.


- Капiта­не! - бла­гав вiн. - Хутчiш, капiта­неу Ви, як досвiдче­ний хiрург, рiже­те ме­не без но­жа! Не­щас­на ево­люцiя! У ме­не ж про­холо­нуть бiлки! За­сох­не моз­ко­ва плаз­ма! Ви­парусть­ся сумiш з бiлих i чер­во­них куль­ок, що мас жи­вити пор­та­тив­ний мо­тор­чик!

Вiн у вiдчау вип­нув кiль­ка кiнцiвок i за­ходив­ся гам­се­лити ни­ми по влас­но­му пiвнiчно­му по­люсу, нiби жа­дав ви­бити з се­бе но­ве генiаль­не конс­трук­тивне рiшен­ня.

Та як­би не капiтан Неб­ре­ха, ми, мож­ли­во, й досi шу­кали б вихiд з цiсу нес­подiва­ноу скру­ти.

- Гей, на вер­толь­отi! - грим­нув капiтан, за­дер­ши го­лову. - Ану, по­пус­кай­те за­пас­ний якiр! Май­на!

4пi-ер-квад­рат ма­ло не знеп­ри­томнiв вiд та­коу нез­ро­зумiлоу ко­ман­ди. Самi по­думай­те, нам слiд яко­мога швид­ше знiма­тися з яко­ря, а капiтан Неб­ре­ха чо­мусь ви­магас ки­нути ще дру­гий якiр! На щас­тя, я вже звик ви­кону­вати капiта­новi на­кази без роз­думiв.

Не ва­га­ючись анi се­кун­ди, я ски­нув за­пас­ний магнiт. Це й уря­тува­ло ево­люцiю. Капiтан Неб­ре­ха мит­тю впiй­мав й­ого i при­кипiв до ро­гали­ка усiм ту­лубом, як му­ха до ли­пуч­ки. Доб­ре, що вiн був у ме­тале­вому ска­фандрi.

- Вiра! - гук­нув мiжзо­ряний вовк.

А ко­ли вiн опи­нив­ся на бор­ту, то, вiдса­пу­ючись, про­казав:

- Да­лебi! Як­би я, конс­трук­то­ре, вiдда­вав пе­рева­гу но­вомод­ним син­те­тич­ним ска­фан­драм, вашi бiлки, бе­зумов­но, про­кис­ли б. Та, як ба­чите, я пе­реко­наний при­хиль­ник ста­рих залiзних тра­дицiй.

- Ва­ша прав­да, - зму­шений був по­годи­тися з оче­вид­ним фак­том 4пi-ер-квад­рат, - але ми, капiта­не, од­на­ково при­муд­ри­лися зга­яти над­то ба­гато ча­су. По­ки пiднiме­мо якiр, по­ки вий­де­мо на орбiту... Ех!

I вiн роз­пачли­во змах­нув усiсю дю­жиною кiнцiвок.

- У ме­не ж не­ма свiжо­го ма­терiалу! - зас­тогнав не­обач­ли­вий конс­трук­тор. - Я ж пок­лав у тер­мо­каме­ру все до крих­ти!

Та цiсу фа­таль­ноу митi космiчний бу­валець зно­ву по­казав усю свою ви­нахiдливiсть i рiшучiсть.

По­ки 4пi-ер-квад­рат з ре­тельнiстю за­коренiло­го вче­ного лiчив за­губ­ленi хви­лини, а я три­мав пе­ред ним похiдну рахiвни­цю, капiтан Неб­ре­ха ки­нув­ся до аварiй­но­го стен­да, схо­пив со­киру i од­ним по­махом роз­ру­бав якiрний лан­цюг, що три­мав нас на землi.

Що тут ста­лося!

Мо­гутнс по­ле зем­но­го тяжiння з та­кою ша­ленiстю ки­нуло нас у не­бо, нiби хотiло роз­плю­щити зух­вальцiв об не­бес­ну твердь. I справдi, як­би ота твердь дiй­сно iсну­вала, вiд нас за­лиши­лося б кри­ваве мiси­во.

Ми злiта­ли на ат­мосфернi по­вер­хи, мов на ре­ак­тивно­му лiфтi. Во­ни змiню­вали один од­но­го що­секун­ди.

Тро­пос­фе­ра!

Стра­тос­фе­ра!

Ме­зос­фе­ра!

Iонос­фе­ра!

Бац! - i ми вже в ко­лишнiй зонi май­бутнiх су­пут­никiв!

Аж тут я при­гадав про­рочi сло­ва капiта­на Неб­ре­хи що­до навiгацiй­них особ­ли­вос­тей цiсу ан­тигравiтацiй­ноу ди­вовижi.

- Конс­трук­то­ре! - зой­кнув я. - Ще тро­хи, i ми опи­нимось аж у рай­онi Аль­фи Цен­тавра! Не­гай­но вми­кай­те гвин­ти!

Але од­ра­зу вжа­хано по­думав, що у без­повiтря­ному прос­торi ми з од­на­ковим успiхом кру­тили б пе­далi вод­но­го ве­лоси­педа.

Втiм, все скiнчи­лося лег­ким пе­реля­ком.

Вер­толiт ви­явив­ся прис­то­сова­ним до та­ких нес­подiва­нок, бо, крiм авiацiй­них дви­гунiв, мав ще ре­ак­тивнi, щоб поб­ли­зу не­бес­них тiл до­лати вiдво­рот­ну си­лу тяжiння.

Та го­лов­ний пе­реляк був ще по­пере­ду.

12. ЗА ОБ­РА­ЗОМ ТА ПО­ДОБОЮ

Чи вар­то опи­сува­ти всi ди­вовижнi при­нади дис­коль­ота? Ад­же ко­лись лю­ди самi поч­нуть мон­ту­вати подiбнi озiу, i док­ладний опис ух бу­де вмiще­но в чис­ленних технiчних довiдни­ках. А ще, му­шу чес­но виз­на­ти, я тих див не ду­же й роз­ди­вив­ся, бо ми поспiша­ли до ла­бора­торiу, мов на по­жежу. А потiм, самi пе­реко­нас­те­ся, менi бу­ло не до спос­те­режень.

Вiдзна­чу тiль­ки, що всi примiщен­ня дис­коль­ота бу­ли без­до­ган­ноу сфе­рич­ноу фор­ми, от­же, у­яв­лення про сте­лю, пiдло­гу та стiни од­ра­зу зни­кало. Орiснту­вати­ся у цих по­меш­каннях бу­ло не­мож­ли­во, i я нiяк не мiг утя­мити, де ми сту­пас­мо - по стелi чи по пiдлозi. Га­даю, прав­да, що мар­шрут був комбiно­ваний.

От про са­му ла­бора­торiю роз­повiм док­ладнiше.

Во­на теж бу­ла круг­ла, як на­дув­на ку­ля. З про­тилеж­них бокiв уу за­виса­ли двi бiлi ша­фи, що над­то на­гаду­вали хо­лодиль­ни­ки. Мiж ша­фами - прим­хли­ве пле­тиво рiзно­коль­оро­вих дротiв. Ку­ди не кинь оком, на по­лицях сто­яли спо­лученi по­суди­ни, в яких пуль­су­вала жи­ва рiди­на. З колб i ре­торт пiднiма­лись у повiтря рiзкi ви­пари.

4пi-ер-квад­рат зап­ро­пону­вав менi, як но­воб­ранцевi на ме­дич­но­му ог­лядi, роз­дя­гати­ся, а потiм у са­мих плав­ках зай­ти до однiсу з шаф!

У шафi бу­ло тем­но, хоч в око стрель. Але теп­ло. I, го­лов­не, нiчо­го зi мною не ро­бить­ся. Стою собi i знiчев'я чу­ха­юсь.

Я вже зовсiм бу­ло приз­ви­ча­ув­ся до нез­ви­чай­но­го ек­спе­римен­ту, ко­ли чую го­лос конс­трук­то­ра:

- Мiй юний дру­же, - пи­тас вiн, - ти го­товий?

- Ще нi, - вiдповiдаю, - ще ди­хаю.

- Та я не про те.

- А про що?

- Чи го­товий ти до ек­спе­римен­ту?

Он во­но як! Ви­ходить, вiдтво­рен­ня ще й не по­чина­лося. Ви­ходить, й­ого тiль­ки по­чина­ють, i менi, як ув'яз­не­ному, на­да­ють ос­таннс сло­во. Аж не­пере­лив­ки ста­ло. Та я пе­ребо­ров своу по­бо­юван­ня.

- Го­товий! - ка­жу.

Щось ззовнi за­гупа­ло, нiби капiтан Неб­ре­ха вип­ро­бував про­тезом мiць ша­фи, а тодi ста­ло ти­хо-ти­хо, як бу­вас уночi пе­ред ран­ком.

I рап­том зно­ву за­лунав нап­ру­жений го­лос конс­трук­то­ра:

- Ува­га, ува­га, ува­га! П'ять! Чо­тири! Три! Два! Один!

Я вiдчув, як нез­римi про­менi про­шили мос тiло. Свiдомiсть по­волi зга­сала, нiби цiпенiла. Я по­ринув у цiлко­витий мо­рок без ду­мок i сно­видiнь. Я за­синав, це точ­но. Тiль­ки за­синав, як кiнь, на но­гах. Та, ко­ли по­дума­ти, сон у вер­ти­каль­но­му по­ложеннi за умов сфе­рич­ноу ла­бора­торiу мав чис­то вiднос­ний ха­рак­тер. Усе за­лежа­ло бук­валь­но вiд точ­ки зо­ру. Як­би на ме­не ди­вили­ся з про­тилеж­но­го бо­ку, то зда­лося б, нiби я задрiмав до­гори но­гами.

Скiль­ки я спав, не знаю. Вiдчут­тя бу­ло та­ке, нiби я скле­пив i роз­кле­пив очi. А ко­ли роз­кле­пив, зно­ву по­чув го­лос конс­трук­то­ра:

- Один! Два! Три! Чо­тири! П'ять!

Дверi ша­фи вiдчи­нились, i я, по­тягу­ючись, що аж у кiстках хрумтiло, вий­шов.

I що ви ду­мас­те? Тiсу ж митi з про­тилеж­ноу ша­фи, теж по­тягу­ючись, ви­вали­лася моя копiя, но­вос­пе­чений АДАМ.

Так, це бу­ло чу­дове ви­дови­ще! Як­би я заз­да­легiдь не знав, що це зви­чайнiсiнь­ка кiбер­не­тич­на ма­шина, я б нiко­ли не ска­зав, що вiн був штуч­ним створiнням. Кра­сень вий­шов хоч ку­ди! Чу­батий, ру­ки-но­ги на мiсцi i го­лову мас на в'язах! Добрi кос­мо­нав­ти ко­лись по­вирос­та­ють на Землi, ад­же АДАМ з дня сво­го на­род­ження го­дува­тиметь­ся космiчною пас­тою i спа­тиме на обе­рем­ку хло­рели.

Я з радiсним хви­люван­ням сту­пив до нь­ого i дружньо поп­лескав по пле­чу.

- Ну, як ся масш?

Вiн теж з не­чува­ною для ма­шини доб­ро­зич­ливiстю поп­лескав ме­не по пле­чу i теж привiтно за­питав:

- А ти як, чу­дове створiння?

Хоч ме­не тро­хи збен­те­жила й­ого фамiль­ярнiсть, та комплiмент зро­бив свос дiло. Та й що вiзь­меш з не­вихо­вано­го кiбе­ра, яко­му вiд на­род­ження ми­нуло кiль­ка хви­лин? Й­ому ж нiхто ще не чи­тав лекцiй на мо­раль­но-ви­ховнi те­ми.

- Мо­лод­ця! - по-то­варись­ки ляс­нув я й­ого по жи­вотi.

- З те­бе бу­дуть лю­ди! - ляс­нув вiн ме­не.

Я ве­село посмiхнув­ся i лас­ка­во вип­ра­вив й­ого пер­шу у життi по­мил­ку:

- Не з ме­не, а з те­бе бу­дуть лю­ди, АДА­Ме.

- Що?! - рап­том визвiрив­ся вiн. - Який я тобi АДАМ? Я штур­ман Ази­мут, на­хабо! Ба­чите штуч­ку, не встиг вилiзти з ша­фи, як по­чинас шах­ра­юва­ти!

- Це хто вилiз з ша­фи? - обу­рив­ся я. - Я вилiз з ша­фи? Це ти, не­чемо, вилiз з ша­фи! А справжнiй штур­ман - це я, не­щас­на копiс!

- Са­моз­ва­нець! - за­вере­щав вiн.

- Узур­па­тор! - за­волав я i схо­пив­ся за шта­ни, щоб одяг­ти­ся i тим са­мим пок­ласти край ць­ому ди­кому не­поро­зумiнню.

Але цей нев­дячний штуч­ний хулiган так штур­хо­нув ме­не в гру­ди, що я ма­ло не по­летiв шке­реберть. Ах, так! Я вiдки­нув шта­ни вбiк, щоб не за­важа­ли, пiдхо­пив знавiснiло­го кiбе­ра i май­стер­ним прий­омом пе­реки­нув й­ого че­рез стег­но. Та вiн став на мiсток i вип­ручнув­ся з мо­ух обiймiв.

Си­лу вiн мав не­людсь­ку. Пев­но, конс­трук­тор не по­жалiв й­ому на м'язи бiлко­вого мiси­ва. Та я теж не пiдда­вав­ся. Ми ка­чали­ся по всiй сферi, мар­но на­мага­ючись пок­ласти один од­но­го на ло­пат­ки.

Бу­ла мить, ко­ли вiн сiв на ме­не коп­ки i, ла­ма­ючи менi шию, злiсно си­чав:

- Я тобi не ево­люцiя! Я тобi вмить при­щеп­лю гарнi ма­нери!

Та нас­тупноу митi вiн сам пла­зував пiд мо­ум колiном, а я нав­чав й­ого уму-ро­зуму :

- Нiкчем­на копiрко, штанiв тобi за­кор" тiло? Бу­деш ши­кува­ти, до­потоп­ний мод­ни­ку, у ца­повiй шкурi!

Аж врештi-решт ми обид­ва зап­лу­тали­ся у чис­ленних дро­тах, мов у па­вутиннi, i ви­муше­ний се­анс кла­сич­ноу бо­роть­би за­вер­шився внiчию.

- Капiта­не! - прох­рипiв Лже­ази­мут. - Скажiть, капiта­не, хто з ва­ми при­летiв? Я чи оця пiдла пот­во­ра?

- Конс­трук­то­ре! - рев­нув я. - Ва­ша генiальнiсть, скажiть на­рештi, ко­го ви сот­во­рили? Оць­ого на­хаб­но­го й­оло­па чи ме­не?

- Неб­ре­хо!

- 4пi-ер-квад­рат!

Але з од­на­ковим успiхом ми звер­та­лися б до стiн, яких в ла­бора­торiу, влас­не, й не бу­ло. Конс­трук­тор роз­губле­но тiпав­ся, а капiтан Неб­ре­ха зо­серед­же­но шкря­бав по­тили­цю.

- Ех, конс­трук­то­ре, - з до­кором мо­вив зна­мени­тий зо­реп­ла­вець, - тре­ба бу­ло поз­на­чити Ази­мута хо­ча б хрес­ти­ком...

На це 4пi-ер-квад­рат ли­ше скор­ботно зiтхнув:

- Це нiчо­го не да­ло б, капiта­не. Во­ни обид­ва по­вихо­дили б з шаф за­тав­ро­ванi хрес­та­ми. Хто ж мiг по­дума­ти, що во­ни схоп­лять­ся i ми ух пе­реп­лу­тас­мо? А за­раз во­ни од­на­ковоу мiри Ази­мути i ав­то­номнi дов­годiючi аналiтичнi ми­шини... То­тожнi, як двi краплi Н2О.

Ну? Пiдкла­ли-та­ки менi сви­ню у виг­лядi АДА­Мау А мо­же, це я сви­ня? Та не мо­же ць­ого бу­ти? Яка ж я сви­ня, ко­ли пам'ятаю Ази­муто­ву, тоб­то влас­ну бiог­рафiю до най­мен­ших дрiбниць? Хто чи­тав на Хре­щати­ку капiта­нову об'яву, я чи оцей брех­ли­вий бла­зень? Хто пив кок­тейлi з мо­лока i пас­ти у капiта­на Ко­зира? Хто зав'язав ко­цюбу у вуз­лик на згад­ку? Хто, на­рештi, про всяк ви­падок пок­лав у рюк­зак гамiвну со­роч­ку? Ех, як­би я за­хопив уу сю­ди!

- Капiта­не! - по­дав у цей час свiй брид­кий го­лос нiкчем­ний узур­па­тор. У мос­му рюк­за­ку ле­жить на сподi гамiвна со­роч­ка. При­везiть уу, i ми од­ра­зу огов­тасмо ць­ого штуч­но­го ви­род­ка!

- Че­кай-че­кай! - роз­судли­во вiдповiв й­ому капiтан Неб­ре­ха, ви­бач­ли­во по­зира­ючи на ме­не. - Це, хлоп'ята, не дiло. Ви ж чу­ли, що за­раз ви обид­ва Ази­мути i вод­но­час АДА­Ми. Самi виннi, що пе­реп­лу­тали­ся. Як вас те­пер вiдрiзни­ти, же­ребок ки­нути?

Та ме­не вiд цiсу про­позицiу взяв дрож. А рап­том же­ребок ви­паде не на мою ко­ристь? Рап­том я за­лишу­ся у шкiдли­вому для здо­ров'я то­вариствi при­рече­них чу­довиськ, а оцей сприт­ний прой­дисвiт по­летить з капiта­ном до нор­маль­них лю­дей? Що ро­бити, що менi ро­бити? Не пок­ла­дати­ся ж на слiпий ви­падок! Дум­ка би­лася, як без­помiчний птах у клiтцi.

- Ва­ша генiальнiсть, - зак­ви­лив я до 4пi-ер-квад­рат, - ви ж Ве­ликий Шу­кач По­милок! Бла­гаю вас, знайдiть, будь лас­ка, влас­ну по­мил­ку!

Та конс­трук­тор тiль­ки нiяко­во од­вернув­ся вiд ме­не на всi сто вiсiмде­сят гра­дусiв.

Все. Кiнець. До­лю вирiшу­вати­ме жа­люгiдний же­ребок. Бiдо­лаха Ази­муте! Не­дар­ма те­бе брав сумнiв, чи ви­руша­ти тобi у цю зло­щас­ну по­дорож. Та лiпше б ти до ско­ну во­див ван­тажнi ра­кети на Мiсяць.

Аж тут до­ля зно­ву всмiхну­лася менi.

Капiтан Неб­ре­ха рап­том ляс­нув се­бе по лобi i радiсно ви­гук­нув:

- Ази­мути, с прек­расний вихiд! I як це я, ста­рий ду­рень, од­ра­зу не змакiтрив?

- Який? - в один го­лос за­пита­ли ми.

Надiя на по­ряту­нок зно­ву за­жеврiла в мос­му серцi. З капiта­ном Неб­ре­хою нiде не про­падеш!

- Чи пам'ятас­те ви, хто з якоу ша­фи по­вихо­див? - за­питав Неб­ре­ха.

- Ще б пак! - га­ряче за­пев­ни­ли ми.

- Чу­дово! - пож­вавiшав капiтан. - То по­вер­тай­те­ся ко­жен у свою ша­фу, а ми, я i вель­ми­шанов­ний ко­лега, виз­на­чимо, хто з вас хто.

4пi-ер-квад­рат не­гай­но роз­вернув­ся на сто вiсiмде­сят гра­дусiв i у зах­ватi зап­лескав у се­мипалi до­лонi.

- Генiаль­ноу - ви­гук­нув вiн. - Нiчо­го ро­зумнiшо­го i простiшо­го не при­дума­ти, хоч су­ши го­лову до кiнця свiту!

- Тодi, хлопцi, гай­да по ша­фах! - на­казав капiтан Неб­ре­ха.

Нi ме­не, нi АДА­Ма не до­вело­ся двiчi зап­ро­шува­ти. Мить - i ми за­чини­лися у ша­фах.

От ко­ли iсти­на взя­ла го­ру. Щой­но я опи­нив­ся у шафi, як по­чув зво­руш­ли­вий го­лос конс­трук­то­ра.

- Ази­муте, - ска­зав 4пi-ер-квад­рат, а я з присмнiстю вiдзна­чив, що вiн знех­ту­вав при­дур­ку­ватим АДА­Мом i звер­тасть­ся вик­лючно до ме­не, - не­обхiдно з дуб­лю­вати ек­спе­римент, аби поз­бу­тися усiля­ких прик­ростей. Чи зго­ден ти на дуб­ляж?

- Не май­те сумнiву, конс­трук­то­ре, - вiдповiв я.

- Ти го­товий?

- Го­товий!

- Тодi по­чинай­мо. Ува­га, ува­гау Ува­га! П'ять! Чо­тири! Три! Два! Один!

Я зно­ву вiдчув на­валу нез­ри­мих про­менiв i по­ринув у сон без сно­видiнь. Та ось з цiлко­вито­го мо­року вип­ливли чiткi сло­ва 4пi-ер-квад­рат.

- Один! Два! Три! Чо­тири! П'ять!

Дверi ша­фи про­чини­лися, i я вис­триб­нув, го­товий вiдчай­душ­не бо­рони­ти свос чес­не iм'я i одяг. Та у ць­ому не бу­ло жод­ноу пот­ре­би. Дуб­ляж дав блис­кучi наслiдки.

З про­тилеж­ноу ша­фи ви­валив­ся не на­хаб­ний кiбер, а над­зви­чай­но сим­па­тич­ний хло­пець, що без уся­ких пре­тензiй ре­пету­вав чу­довою iншоп­ла­нет­ною мо­вою:

- Уа-уа-уа-уа-уа!..

Отож! Я поп­ря­мував до штанiв, од­нак з пiдоз­рою озир­нувся: а що, як хит­рю­га при­кидасть­ся. Втiм, моу по­бо­юван­ня бу­ли безпiдставнi. АДАМ без­турбот­но длу­бав­ся у носi i з непiдроб­ною нас­на­гою пус­кав з ро­та буль­баш­ки...

...Ко­ли ми з Неб­ре­хою по­вер­ну­лися до рiдноу ко­роб­ки, я зва­жив на своу жахнi при­годи i мо­вив:

- Капiта­не, як на мiй пог­ляд, нам уже час ви­руша­ти у зво­рот­ний путь, до нор­маль­них лю­дей. Знас­те, у конс­трук­то­ра не­ма ма­терiалу для по­даль­ших ек­спе­риментiв. Рап­том вiн зно­ву нап­лу­тас i по­мил­ко­во ви­лучить у ме­не реб­ро? А я вам ви­роб­ни­чоу трав­ми нiко­ли не ви­бачу!

- Що ж, ти. Ази­муте, масш рацiю, - спрок­во­ла оз­вався Неб­ре­ха. - Тож го­туй ко­роб­ку до стар­ту!

Нiко­ли ще на­кази капiта­на не вик­ли­кали у ме­не та­кого за­дово­лен­ня!

Нас­тупно­го дня ви­руша­ли. Схвиль­ова­ний 4пi-ер-квад­рат, що при­був зi сво­ум ма­шин­ним поч­том нас про­вод­жа­ти, кру­тив­ся нав­ко­ло ра­кети, мов дзи­га. АДАМ про­ходив пiдго­тов­чий курс лазiння по де­ревах. Вiн гой­дав­ся на вiтах i де­гус­ту­вав ме­зозой­ськi фрук­ти.

Хви­лини че­кан­ня, хви­лини про­щан­ня. Ос­таннi по­бажан­ня, щирi по­тис­ки рук, дзвiнкi поцiлун­ки...

Капiтан Неб­ре­ха i не­забутнiй 4пi-ер-квад­рат си­пали муд­ри­ми по­рада­ми, що до­жили аж до на­шого ча­су:

- Мий­те ру­ки пе­ред обiдом! - iз зво­ложе­ними очи­ма на­поля­гав слав­ний капiтан Неб­ре­ха.

- Пе­рехо­дячи ву­лицю, по­дивiть­ся лiво­руч, а потiм пра­воруч, - роз­чу­лено нашiпту­вав 4пi-ер 2.

- Кинь­те ку­биш­ку, за­ведiть ощад­книж­ку!

- Пий­те пи­во з ра­ками!

А ко­ли рев­ну­ли дви­гуни i ко­роб­ка, одiрвав­шись вiд грун­ту, за­вис­ла на мить не­поруш­но, капiтан да­леко­го мiжзо­ряно­го пла­ван­ня Неб­ре­ха ви­сунув­ся в iлюмiна­тор i вос­таннс об­да­рував ви­дат­но­го конс­трук­то­ра справжнь­ою пер­ли­ною муд­ростi:

- Конс­трук­то­ре, не да­вай­те АДА­Мовi ус­ти не­митi пло­ди!

Капiтан Неб­ре­ха, пев­но, весь час ниш­ком сте­жив, яке вра­жен­ня справ­ляв на ме­не де­таль­ний звiт Ази­мута.

Тiль­ки-но я пе­регор­нув ос­танню сторiнку по­жов­кло­го фолiан­та, як вiн за­ува­жив:

- Не май­те сумнiвiв. Ази­мут усе точ­но вик­лав, 4пi-ер-квад­рат скопiював й­ого з май­стернiстю генiаль­но­го ху­дож­ни­ка. Пiдроб­ка бу­ла над­то дос­ко­налою, щоб уу ви­явив будь­який ек­сперт. Навiть я не го­ден був вiдрiзни­ти оригiнал вiд копiу. I от iнодi менi спа­дас ди­ка дум­ка: а що, ко­ли справжнiй Ази­мут зо­палу пе­реп­лу­тав ша­фи i я замiсть сво­го вiрно­го штур­ма­на вивiз з ме­зозоя ав­то­ном­ну дов­годiючу аналiтич­ну ма­шину? Ад­же спо­чат­ку Ази­мут вель­ми скеп­тично ста­вив­ся до ме­не, а зго­дом рап­том по­чав бук­валь­но обож­ню­вати! Це ми­моволi на­водить на певнi роз­ду­ми...

Зна­мени­тий зо­реп­ла­вець сум­но зiтхнув, узяв люль­ку, та впер­ше не за­палив, а за­мис­ле­но стис­нув у до­лонях.

- Ав­жеж, при­пущен­ня не з прис­мних, - са­мок­ри­тич­но виз­нав вiн. - Але мог­ло бу­ти на­бага­то гiрше. Страш­но по­дума­ти, що як­би я тодi за­барив­ся з нав­ко­лога­лак­тични­ми ман­дра­ми ще на день, конс­трук­тор, мож­ли­во, на­робив би не­поп­равних дур­ниць. Так, як­би я вчас­но з ним не зустрiвся, то за­раз на мiсцi капiта­на Неб­ре­хи, ма­буть, сидiла б хваль­ко­вита са­ламан­дра з про­тезом замiсть хвос­та!

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб1328
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб1309

Пошук на сайті: