Народження Адама - Юрiй Ячейкiн (сторінка 5)

- Ще у древнiх уче­них, - за­гув вiн менi на ву­хо, - бринiв не­вираз­ний здо­гад, буцiм су­ходiл з усiх бокiв ото­чус ве­летенсь­ка рiка, на тас­мни­чому уз­бе­режжi якоу дiють не­дослiдженi за­кони ма­терiаль­но­го iсну­ван­ня. Оцi бе­реги во­ни на­селя­ли тiня­ми сво­ух предкiв. Та бiда в то­му, що ста­родавнi вченi мис­ли­ли не в космiчних, а в об­ме­жених ге­ог­рафiчних мас­шта­бах та ще за­бобон­но впа­дали в мiсти­ку. А тим ча­сом Зем­ля справдi пли­ве i по­гой­дусть­ся на ве­лич­них хви­лях без­межноу, як i сам Всесвiт, рiки. I наз­ва уу - рiка Ча­су!

По­чув­ши та­ке, я про всяк ви­падок пе­ресiв на рюк­зак i не­помiтно для Неб­ре­хи роз­стеб­нув ремiнцi.

Ху! Так мож­на i по­сивiти!

- Це факт, прав­да, мною ще не до­веде­ний, - виспiву­вав сво­су капiтан, що течiу рiки Ча­су ки­да­ють пла­нети Со­няч­ноу сис­те­ми, як без­помiчнi трiски. Хiба рух пла­нет не на­гадус рух трiсок у во­дяно­му вирi? Як i в зви­чай­но­му ру­чау, течiу рiки Ча­су то прис­ко­рю­ють­ся, то уповiль­ню­ють­ся, то сто­ять не­рухо­мо, як у став­ку, або по­вер­та­ють на­зад­гузь, мов пе­ред греб­лею. Вiдповiдно й iсто­рич­ний роз­ви­ток то прис­ко­рюсть­ся, то уповiль­нюсть­ся, то зав­ми­рас, а то й зад­кус. В iсторiу безлiч та­ких при­ладiв! То що бу­ло б, як­би за­раз Со­няч­ну сис­те­му ки­нуло на хвилi три­валоу про­тилеж­ноу течiу ча­су? Вiдповiдь од­на. Прог­рес по­чав би пос­ту­пово за­непа­дати. Ве­ликi ви­нахо­ди безслiдно за­губи­лися б в архiвах (та­ке вже бу­вало). Людс­тво по­волi втра­чало б своу знан­ня. Замiсть ре­ак­тивних лiтакiв по­чали б нез­граб­но шу­гати першi про­пелернi "ета­жер­ки". Впо­ряд­ко­ванi ав­тос­тра­ди зно­ву пе­рет­во­рили­ся б на неп­ро­лаз­не ба­говин­ня. В Англiу ко­ролiвсь­ка вла­да зно­ву на­чепи­ла б ли­царськi об­ла­дун­ки часiв ко­роля Ар­ту­ра. По­вер­ну­лися б ча­си, ко­ли у не­зай­ма­них сте­пах пiвден­ноу Русi ниш­по­рили б з ар­ка­ном i лу­ком за пле­чима ко­со­окi мис­ливцi за дво­ногим то­варом. I те­бе, Ази­муте, по­волок­ли б на мо­туз­ку, спле­тено­му з ко­нячо­го хвос­та, аж у Цар­град, щоб за безцiнь збу­ти у не­волю пер­шо­му-лiпшо­му ра­бов­ласни­ковi

Оцi на­уковi при­пущен­ня капiта­на Неб­ре­хи по­чали ме­не дра­тува­ти. Тут i так дош­ку­ляс не­вагомiсть, то вiн ще сво­сю ба­лака­ниною ви­водить ме­не з рiвно­ваги.

- А вам, ду­мас­те, ми­нуло­ся б? - мсти­во за­питав я, пе­рехоп­лю­ючи iнiцiати­ву. - Вас, капiта­не, з ва­шим унiкаль­ним про­тезом де­монс­тру­вали б за помiрну плат­ню пе­ред не­вибаг­ли­вою публiкою в ба­зар­них ба­лага­нах.

- Ази­муте, з те­бе вий­шов би не­аби­який iсто­рик! - охо­че встряв у об­го­ворен­ня сво­су сум­ноу долi каш­тан Неб­ре­ха. - Але твоу при­пущен­ня поз­бавленi здо­рово­го . глуз­ду. Ме­не з мо­уми скром­ни­ми знан­ня­ми виз­на­ли б за чак­лу­на i, бе­зумов­но, по­сади­ли б на па­лю або жив­цем зас­ма­жили у мiдно­му ка­занi. Ли­ше нас­тупнi по­колiння дос­той­но вша­нува­ли б мою свiтлу пам'ять. Та не в тiм рiч. По­думай ли­шень, що за­лиши­лося б за та­ких умов вiд на­шоу цивiлiзацiу? Нiчо­го! А ко­ли Со­няч­на сис­те­ма зно­ву ви­рину­ла б на нор­маль­ну течiю i май­бутнi ар­хе­оло­ги знай­шли б, скажiмо, су­час­ний ке­рамiчний глек з зоб­ра­жен­ням кос­мо­нав­та у ска­фандрi, що по­дума­ли б ученi? Яс­но, по­чали б за­пек­ло дис­ку­тува­ти, прилiта­ли чи не прилiта­ли на Зем­лю чу­жинцi.

- Але, капiта­не, - зу­пинив я Неб­ре­ху, - хiба вимiри ча­су - це не сталi оди­ницi?

- Ет, знай­шов сталi оди­ницi! - з цiлко­витою зне­вагою до ча­су вiдка­зав вiн. - У те­бе. Ази­муте, якась примiтив­на у­ява. Во­на при­дат­на ли­ше на те, щоб вчас­но нак­ру­тити бу­диль­ник, аби не запiзни­тися на вах­ту. Та ще у вiдпустцi приз­на­чити по­бачен­ня пiд ву­лич­ним го­дин­ни­ком. I я по­бо­ююся, що на оцi по­бачен­ня ти тiкав навiть з лекцiй. Бо вас у школi не мог­ли не поз­най­оми­ти з тiсю аксiомою, що на зо­рель­отах, а та­кож поб­ли­зу ма­сив­них зiрок плин ча­су на­бага­то уповiль­нюсть­ся. Се­кун­ди роз­тя­гу­ють­ся на свiтловi го­дини, а то й на тижнi. У пер­шо­му ви­пад­ку, хоч як це па­радок­саль­но, плин ча­су галь­мусть­ся швидкiстю ра­кет, а в дру­гому й­ого ха­пас за по­ли над­по­туж­на си­ла тяжiння. Та й на самiй Землi ми мас­мо певнi невiдповiдностi. Ось на ек­ва­торi день i нiч дiлять до­бу рiвно навпiл, а на по­люсах во­ни вже дiлять не до­бу, а цiлий рiк.

Капiтан на хвиль­ку за­мовк, щоб ре­тель­но про­чис­ти­ти го­лосовi ко­мунiкацiу "ан­ти­речо­виною". Вiдтак вправ­но вий­шов на фiнiшну пря­му:

- Але по­вернiмо­ся до по­чат­ку роз­мо­ви. Як­що вра­хува­ти, що бiог­рафiя людс­тва налiчус яки­хось двад­цять ти­сяч рокiв, а тек­ти­ти бу­ли ут­во­ренi шiсть мiль­йонiв рокiв то­му, то ска­жи менi, хто пра­цював на атом­них дви­гунах? Космiчнi заб­лу­ди? Хиб­на дум­ка! Як­би це справдi бу­ло так, ми знай­шли б два чи три тек­ти­ти, не бiль­ше, Ад­же тiль­ки навiже­ний га­сати­ме по пла­нетi на важ­ко­му зо­рель­отi i мар­но вит­ра­чати­ме ядер­не паль­не. На­бага­то зручнiше дослiджу­вати невiдо­му пла­нету на всю­дихо­дах або вер­толь­отах. Нi, Ази­муте, на атом­них дви­гунах пра­цюва­ли нашi не­щаснi по­перед­ни­ки. А потiм, ко­ли нев­бла­ган­ний час по­чав пог­ли­нати ухнi на­уковi та технiчнi до­сяг­нення, во­ни й шу­гону­ли на по­шуки бiльш при­дат­ноу для суспiль­но­го пос­ту­пу пла­нети. Зви­чай­но, як­що не ба­рили­ся анi хви­лини...

Всесвiт ди­вив­ся на нас вог­ненни­ми очи­ма га­лак­тик. У чорнiй бе­зоднi ви­рува­ли не­видимi страхiтливi течiу. У спа­лахах мер­твоу ма­терiу на­род­жу­вали­ся новi свiти. Без­межний простiр про­низу­вали вiдчай­душнi зой­ки радiога­лак­тик, що, пев­но, по­тер­па­ли на мiли­нах ча­су.

- Капiта­не, - сти­ха мо­вив я, - а мо­же, час i с ота каз­ко­ва жи­ва во­да, тiль­ки ми ще не вмiсмо уу кон­денсу­вати?

Неб­ре­ха за­чудо­вано гля­нув на ме­не i по­батькiвсь­ки по­радив:

- Лiзь кра­ще, Ази­муте, в га­мак, бо ми роз­па­тякас­мо­ся аж до спа­лаху по­над­но­воу зiрки. До то­го ж я дав­но вий­шов з вiку, ко­ли менi на нiч роз­повiда­ли каз­ки...

Я сумлiнно ви­конав су­ворий капiтанiв на­каз. Дис­циплiна с дис­циплiна!

Так, що не кажiть, а капiтан Неб­ре­ха i нудь­га бу­ли по­нят­тя аб­со­лют­но не­сумiснi.

6. ПО­ВЕР­НЕННЯ З ЗIРОК

Дов­го чи ко­рот­ко ми ман­дру­вали, не ска­жу. Та й як менi бу­ло виз­на­чити точ­ний термiн навiгацiу, ко­ли капiтан Неб­ре­ха без­надiй­но зап­лу­тав весь хро­номет­раж сво­уми ви­дов­же­ними, як свiтловi ро­ки, роз­мо­вами?

За час мандрiв я мав цiлко­виту змо­гу пе­реко­нати­ся, що у порiвняннi з па­радок­саль­ни­ми знан­ня­ми Неб­ре­хи кла­сич­на шкiль­на на­ука не вит­ри­мус нiякоу кри­тики. У кос­мосi во­на ви­яви­лася та­кою ж неп­ри­дат­ною, як ко­леса вiд во­за на Чу­маць­ко­му Шля­ху.

Вiзь­ме­мо зло­щаснi хо­дики. Ще у се­реднiй школi менi при­щепи­ли про них у­яв­лення, як про вип­ро­бува­ний iсторiсю лiчиль­ник ча­су. Але пiд бла­годiй­ним впли­вом капiта­на Неб­ре­хи я по­чав ди­вити­ся на них, як на ку­мед­не вмiсти­лище аварiй­них ка­лорiй. Ма­буть, хо­дики бу­ли на бор­ту ко­роб­ки прос­то да­ниною давнiй тра­дицiу. З ць­ого пог­ля­ду бу­ло б на­бага­то доцiльнiше, як­би ми замiсть бе­зупин­но цо­ка­ючо­го анах­ронiзму повiси­ли над пуль­том уп­равлiння зви­чай­ну ав­то­мобiль­ну канiстру з олiсю або не­дотор­канним за­пасом паль­но­го.

Та скiль­ки б хо­дики не на­цока­ли, а на­ша нав­ко­лога­лак­тична одiссея ма­ла ось-ось за­вер­ши­тися.

Це ста­ло цiлком оче­вид­ним (навiть не­оз­брос­ним оком) фак­том, ко­ли на ме­талевi гру­ди ко­роб­ки, мов фiнiшна стрiчка, ляг­ла ве­летенсь­ка орбiта Плу­тона.

Звiдси, як­що не галь­му­вати ма­ло не свiтло­ву швидкiсть ра­кети, до Землi по прямiй за­лиша­лося чо­тири го­дини ль­оту.

По­ра бу­ло че­пури­тися пе­ред вро­чис­тою зустрiччю. Не з'яв­ля­тися ж на очi май­бутнiх по­колiнь зди­чавiли­ми робiнзо­нами!

Я присiв нав­почiпки пе­ред два­над­ця­тилiтро­вим чай­ни­ком i, вдив­ля­ючись у й­ого блис­кучi бо­ки, по­чав ста­ран­но ви­голю­вати що­ки. Ад­же не бу­ло сумнiвiв, що з бор­ту ко­роб­ки ми од­ра­зу пот­ра­пимо на борт три­буни. Як ко­лись ка­зали, з ко­раб­ля та на бал.

А мiй зна­мени­тий су­пут­ник без­турбот­но розлiгся на ко­лодi й не ду­мас джен­джу­рити­ся. I ще тiль­ник одяг­нув, до то­го нед­ба­ло за­лата­ний, що се­ред мо­ря го­ризон­таль­них хвиль рап­том ви­рина­ли ма­тери­ки з вер­ти­каль­ни­ми сму­гами. Хоч би не полiну­вав­ся та вий­няв iз скринi па­рад­ний мун­дир.

Нi! Ле­жить, пе­реки­нув­ши про­тез на пра­ву но­гу i зак­лавши ру­ки за го­лову, скеп­тично спос­терiгас моу пе­рукарськi хит­рощi i тiль­ки в'уд­ли­во гму­кав.

- Капiта­не, - не стри­мав­ся я, ди­ву­ючись й­ого бай­ду­жостi до iсто­рич­них подiй, - нiж ото на ко­лодi винiжу­вати­ся, сiли б та заз­да­легiдь скла­ли вiталь­ну про­мову. Де ви ба­чили мiтин­ги без вiталь­них про­мов!?

- Ази­муте, - при­мир­ли­во оз­вався капiтан Неб­ре­ха, - трог­ло­дити ще не приз­ви­ча­ули­ся до ду­хов­но­го по­жив­ку. На мiй пог­ляд, ух слiд при­гоща­ти не вiталь­ни­ми пе­ребiль­шен­ня­ми, а при­най­мнi окiстом пе­чер­но­го вед­ме­дя.

Вiд цих слiв ме­не аж струс­ну­ло. Аж ру­ки без­си­ло впа­ли.

- Зно­ву ви за ста­ре, - скри­вив­ся, як вiд зуб­но­го бо­лю. - Ад­же те­орiя вiднос­ностi го­ворить...

- Мiй юний дру­же, - зу­пинив ме­не зо­реп­ла­вець, - ти по­доро­жусш не з те­орiсю вiднос­ностi, а з мiжзо­ряним вов­ком, який на га­лак­тичних путiвцях про­ков­тнув не од­ну тор­бу космiчно­го пи­лу. От i слу­хай, що тобi го­ворить ста­рий капiтан...

Ста­лося най­жах­ливiше - я не­обе­реж­но вiдкрив шлю­зи капiта­ново­го крас­но­мовс­тва. Ось за­раз вiн ви­тяг­не свою люль­ку, втрам­бус у неу доб­ря­чу пуч­ку тю­тюну i поч­не вер­зти не­чуванi речi.

Так i е!

Неб­ре­ха вер­хи сiв на ко­лодi, полiз обо­ма ру­ками у ки­шенi по люль­ку та га­ман.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.docx76 Кб1328
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2)Yuriy_yachejkin_narodjennya_adama.fb2178 Кб1309

Пошук на сайті: