Хресна процесiя, з обох бокiв оточена вервечками легiонерiв, рушила в напрямку до Голгофи. Юрба з галасом посунула услiд. Майдан швидко спорожнiв.
– А цього, – вказав Веселий Герман на причавленого його стопою, викиньте за найближчi ворота. Негайно! Щоб i духу його в мiстi не було…
Двос воякiв пiдхопили знемiчене тiло i волоком потягли до брами царя Давида, циклопiчнi вежi якоу громадилися над будiвлями неподалiк.
У мiстi вщухав шум: останнiй акт трагедiу мав розiгратися на Горi Страт.
Веселий Герман легко злетiв на коня i поскакав чвалом услiд хресному ходу.
Клавдiя Прокула, уникаючи стороннiх очей, повернулася додому в закритому паланкiнi. Там вона передусiм прийняла ароматичну ванну, наче прагнула якнайшвидше змити з себе тюремний сморiд i нудотнi пахощi людськоу кровi. Потiм випросталася на ложi в затишному портику i почала терпляче очiкувати повернення Понтiя Пiлата.
Як тепер складуться ухнi стосунки? Ось що навiювало на неу сум. Зникла повага, яка цементувала уу почуття до чоловiка.
Так бувас у спiльному життi двох людей: розчарування одного дня прикрi i вразливi – раптом перекреслюють усе добре, що накопичувалося роками. Не можна безкарно знецiнювати цiле життя, яке зникас для стороннiх, але iснус в пам'ятi кожноу окремоу людини. Пам'ять – здобуток довгих рокiв, щасливих i лихих. I тi роки можуть вмить збунтуватися i заволати в серцi чорними воронами:
– Кари! Кари! Кари!
Однак коли надвечiр повернувся уу Понтiй, уй нараз забракло тих дошкульних слiв, якi так легко зринали в уу голiвцi удень. Але iнодi мовчання бiльш промовисте, анiж будь-якi слова. Iнодi мовчання – сумний реквiсм по незворотнiй втратi.
Прокуратор теж мовчки мiряв мармуровi плити портика. Клавдiя знала його звички: щось уу Понтiя непокоуть, вiн до чогось дослухасться, чогось вичiкус, немов тигр у засiдцi. Чого? уу слiв?..
Впав вечiрнiй присмерк. Слуги принесли i запалили залiзнi свiтильники на триногах. У небi спалахнули зiрки. Повiяло прохолодою.
З-пiд вхiдноу арки долинув вояцький брязкiт.
– Германе, це ти? – рвучко повернувся на звук прокуратор Понтiй Пiлат.
– Так, патроне, це я!
Веселий Герман вийшов на свiтло. Палаючий вогонь свiтильникiв примхливо грав кривавими вiдблисками на бронзi його обладункiв.
– Сталося щось несподiване? – тривожно запитав Пiлат.
– Усi трос сконали, патроне…
– Так швидко?..
– Довелося… Тi двос впiзнали свого ватага – хрести стоять рядком. Почали патякати зайве…
– Що саме?
– Глузували з нього: мовляв, ти назвався Сином Царя, то чому ж не врятувався? Мовляв, царiв не розпинають!
– Хтось чув?
– Пантера з вартою. Але нiхто з них не знасться в мiсцевих дiалектах.
– А Син Царя ухньою мовою звучить…
– Вар-Авва!
I тут нiби полуда впала з очей Клавдiу Прокули.
Руки!
Ось той нонсенс, який вона застерегла зором, але нiяк не могла зафiксувати думкою!
Тонкi, як у жiнки, руки з довгими пальцями!
Цi жiночi руки були у другого, у того в темному, якого Веселий Герман притискував до землi ногою. Обличчям униз…
Мiж тим прокуратор проказував, нiби розмiрковував уголос:
– Звiсно, певний ризик був, але незначний. Пантера вмiло вiдволiкав увагу. Окрiм того, сдиний небезпечний свiдок, який мiг би викрити пiдмiну, повiсився.
– Раптово! – недобре всмiхнувся Веселий Герман.
– Головне – вчасно. Не розумiю тiльки, чому той нiчний рiзун прибрав собi iм'я Сина Царя?
– По назвi секти, – пояснив Герман. – Адже вони самi не називають себе "кинджальниками", а величають "синами царя небесного". Коротко кажучи, коли вони почали розпатякувати, довелося вжити негайних заходiв, аби замовкли…
– Що ж ти ум заподiяв?
– Скоротив хреснi муки усiм трьом.
– У який спосiб?
– Вмочив губку у розчин з цикутою i дав ум посмоктати.
– А ти – завбачливий…
– Що вдiсш – треба! – з удаваною скромнiстю знизай Плечима Веселий Герман.
– Мiй Понтiю, – аж тут лагiдно озвалася Клавдiя Прикула, – як тобi спав на думку такий чудовий задум? По правдi, ти зрiвнявся з самим хитромудрим Одiссеем!
– Усе просто, моя люба, – ласкаво вiдповiв Пiлат. – На цю думку мене навела удавана смерть i воскресiння Лазаря. I тепер невдовзi ти почусш про нове чудо – воскресiння з мертвих розiп'ятого Iсуса Назарея. Я обiцяю тобi це твердо!
– Любий Понтiю, коли вже в тобi прокинувся Сiвiллин дар, провiсти, коли оте чудо станеться? – жартiвливо проворкотiла Клавдiя Прокула.
– Про строки лiпше знас наш Герман!
– I навiть не я! – рiшуче заперечив рудий велет.
– Тодi хто ж у нас найлiпший фахiвець у пророкуваннi? – засмiявся Понтiй Пiлат.
– Кат Пантера, – у тон йому вiдповiв Веселий Герман, – вiн один знас, на який час виводять з ладу його кулацюри.
– А ти й не запитав?
– Як можна? Звичайно, запитав. Пантера гарантус щонайменше три доби, поки Iсус оговтасться. На бiльше гарантiй не дас, бо внутрiшнiх пошкоджень у Назарея нема.
– А що скажеш ти, моя люба?
– О, мiй Понтiю, ти досi не томишся пiдкорювати мене! Я знову тебе несамовито кохаю…
Коли пiзно уночi Веселий Герман нарештi повернувся до свого помешкання, вiн у власному лiжку намацав чуже тiло.
– Чого тобi? – сонним, але знайомим голосом озвалося тiло на його доторки.
– Марфо? Ти тут? Чому?
– А де менi бути?
– Я гадав, ти з ним пiшла…
– Дурненький ти, Германе! Навiщо вiн менi, коли ти не женеш?
Наступного дня в ррусалим важким кроком вступили двi тисячi легiонерiв, яких швидким маршем привiв Луцiй Галл. Грiзно бряжчала зброя. Пiдбитi бронзовими цвяхами пiдбори лунко гупали на брукiвцi, якою вимостив вулицi мiста цар Iрод Великий. Це були загартованi у нескiнченних вiйнах з парфянами вояки П'ятого сiрiйського легiону. Того самого уславленого легiону, якому пiд проводом iмператора Тiта Флавiя випало взяти штурмом i рознести дощенту облудний храм iудаузму. На "святiй горi" не лишилося й каменя на каменi. Кодло гадюче розклювали орли.