– Дозвольте менi поспитати уу, – нарештi запропонував вiн. – Це прискорить справу.
Луцiй Галл тiльки мовчки хитнув головою на згоду.
– Спочатку – деякi бiографiчнi вiдомостi, – почав неприступний для згубних жiночих чар Веселий Герман. – Життспис нашоу Марiу дуже простенький. Чотирнадцяти рокiв уу ще дiвчам вiддали за старого Паппуса, сенатора з оточення тетрарха Iрода Антипи. А вже за рiк вона втекла до вiдомого розпусника Елiу Ламiя.
– Того самого? – запитав слiдчий.
– Так, обранець уу серця – той Елiй Ламiй, якого принцепс Тiберiй покарав висланням за розпусту, нечувану навiть у розбещеному Римi. Та от бiда: розпусник Ламiй спасував перед уу невситимiстю i сам вiд неу утiк. Про наступного уу коханця можна сказати тiльки у множинi – це була манiпула, що стояла гарнiзоном пiд Магдалою. Коли легiонерiв перевели на постiй в iнше мiсце, вона перейшла на обслугу цивiльного населення. Оскiльки встановити уу коханця було неможливо, уу почали вважати подружкою всiх чоловiкiв Магдали. Звiдси походить друге уу iм'я – Магдалина.
Луцiй Галл з неприхованим жалем поглянув на Марiю Магдалину – рiдкiсну квiтку природи, що сама себе занапастила на гнойовиську, – i похмуро запитав:
– Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?
– Мас! – запевнив його Веселий Герман. – Чи знасте ви, за ким вона подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?
– Кажи!
– Iсус Назарей.
– А! – сказав Луцiй Галл. – Починай допит.
Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:
– Ти давно в ррусалимi?
– Мабуть, уже з тиждень…
– А точнiше?
– Не рахувала…
– Де перебувала до того?
– У Вiфанiу, у брата.
– Хто твiй брат?
– Бiдак, як усi.
– Я питаю, як його звати.
– Лазар.
– Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн вмер i воскрес?
Жiнка завагалася:
– А що йому за це буде?
– За те, що воскрес? Нiчого. Мабуть, житиме, як i жив. Але мене цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?
– А при чому тут я? – вперше обурилася чарiвна повiя. – Хiба я вигадую податки?
– До чого тут податки?
– Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни…
Веселий Герман зареготав:
– Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
– Та повiрили… Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай… Одним чудом бiльше, одним менше – не важить… Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав…
– Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
– А про що ж?
– Про смерть та воскресiння твого братика!
– Я й розповiла…
– Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
– А навiщо вам?
– Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?
– Ну, вiн…
– Хто це – вiн?
– Ну, Iсус…
– Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
– Ну, Iсус Назарей…
– Негаразд, Марiс, негаразд.
– Справдi вiн…
– Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?
– Яке ще чудо?
– Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
– Я там не була!
– Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
– Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
– Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
– Хто? Мiй брат Лазар?
– Твiй коханець Назарей! Покiйники – удаванi вони чи нi – нас не цiкавлять.
– Мабуть, десь ховасться…
– А де ховасться, ти не знасш, так?
– Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"
– Чого б це раптом?
– Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала… А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають…
– Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?
– Я цього не казала!
– Але такий висновок випливас з твоух слiв.
– Ти злий i пiдступний!
– Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше…
Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!
Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання…
Тепер с суттсва зачiпка!
Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.
– А! – пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.
Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.
Мову забрав слiдчий.
– Марiс, – запитав вiн поблажливо, – просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його – маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?
– Розумом, – впевнено вiдповiла вона.
– А не грiшми? – лукаво примружився Луцiй.
– Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба…
– I багато ти заробила?
– Стане на масток.
– От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?
– Ви про Iуду?
– Авжеж, про нього.
Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на гачок, закинутий навмання!
Веселий Герман схвально усмiхнувся.
Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.
– Не лiзе до тебе в залицяльники?
– Це з його пикою?
– А що, не гарна?
– Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до якого притуленi крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком – ото й буде Iуда. Усе обличчя – з одного носа сокирою…
– Звiдки вiн родом?
– Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме – в Iудеу чи в Моавi. Одак скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте й розпитусте? Може, хтось у чомусь i завинив… Але яка моя провина?
– Нiякоу, – знизав плечима Луцiй Галл.
– Чого ж ви мене тримасте?
– Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.
– То я вiльна?
– Авжеж!
– Ну, тодi я пiшла, – ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.
– До наступноу зустрiчi!
– Хай уу лiпше не буде…
– Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.
– Слухаюсь, патроне!
Луцiй Галл дивився услiд, милуючись уу викличною, хтиво-хвилястою ходою.
"А! – мовив сам до себе. – Така пiднiме з труни покiйника без усякого втручання чудодiя!"
Вiн був вельми задоволений собою.
4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI
– Пiшла, озираючись на всi боки, – доповiв пiвнiчний гiгант. Здасться, хтось уу уже виглядав.
– Запам'ятав спостерiгача?
– Нi, бо вiн до неу не пiдiйшов. Стояв досить далеченько, та ще в затiненому портику.
– Можливо, просто залицяльник…
– Все може бути!
– Так, тепер усяке може трапитись, – погодився Луцiй Галл. – Якi ж твоу мiркування, Германе?
– Хочете, щоб я передбачив прийдешнс, як це роблять мiсцевi вiщуни?
– Тим паче, що твоу завбачення, на вiдмiну вiд екзальтованих зойкiв "пророкiв", завжди дуже вiрогiднi. Отож, не бiйся знеслави i починай.
Герман розумiв, що слiдчий у цей спосiб хоче перевiрити своу власнi припущення й передбачення, якi у нього вже склалися в певну схему дiй i протидiй.
– Слухаю i корюся наказовi! – бадьоро проголосив вiн. – Пророкування перше: з того моменту, як Марiя Магдалина ступила за арку прокуратури, наше розслiдуваня вже нi для кого не тасмниця.
– Слушно.
– Пророкування друге: кiт наполохас мишей.
– Само собою…
– Мишки поводяться рiзно. А надто скнари, ураженi патологiчною жадiбнiстю. Чому б, поки не пiзно, не продати ватага? Хiд думки простий: заводiя все одно схоплять римляни, треба хоч якусь користь з цього мати. А щоб Фортуна не проминула з щедротами своуми, слiд поспiшати, дiяти не гаючись.