– Де цей дозвiл, у кого?
– У тебе, прокураторе, – скалився чорними корiнцями Аннан. – Адже свого часу ти одержав наказ не дратувати вiруючих… А-в нашому храмi нема зримих зображень навiть самого Всевишнього.
Це був нищiвний i болючий удар. Головне – прокуратор сам себе пiд нього пiдставив. Понтiй Пiлат вмить зрозумiв, на що натякас чорноротий Аннан. Вiн згадав, як його вiйськовi загони увiйшли до ррусалима з зображеннями принцепса на бойових держаках з римськими орлами. Вiн наказав тодi вивiсити щити з зображеннями цезаря на стiни палацу Iрода Великого. Святенники зчинили неймовiрний галас. I от з Риму надiйшов наказ "не дратувати" вiруючих. Принцепс Тiберiй не полюбляс морочитись заворушеннями в провiнцiях…
У розмовi з Аннаном Понтiй Пiлат зазнав повноу поразки.
Коли святенник пiшов, Клавдiя Прокула стурбовано запитала:
– Невже ти уб'сш Назарея на догоду отруйним грибам з храму?
– Я уже сказав, що безвинних не караю, – твердо вiдказав Пiлат. – Ти знасш: двiчi я обiцянок не даю. Я ух виконую.
Того ж дня прокуратор Пiлат вiдрядив до проконсула Вiтеллiя термiнового гiнця – самого Луцiя Галла:
– Якомога швидше повертайся з вiйськом!
Пiсля того вiн покликав до себе Веселого Германа, розмову з яким почав дивним запитанням:
– Чим пояснюсться чудо воскресiння з мертвих Лазаря?
7. САМОГУБЦЯ З ЛОПАТОЮ
Ще зорiло, коли Веселий Герман разом з гостродзьобом Iудою верхи на добрих конях проминули Схiднi врата ррусалима, ух супроводжували трос легiонерiв. Заспана сторожа здивовано дивилася ум услiд.
Шлях був не дуже далекий, та часу забрав. До селища Вiфанiу невеличкий загiн прибув, коли сонце пiдбилося уже височенько. Iуда вказав обiйстя недавнього мерця Лазаря. Через низенький мазаний тин видно було, як господар над чимось порасться на подвiр'у. Це був кремезний чолов'яга з грубими рисами обличчя i жилавими руками, де грали м'язи. Тугi i загрубiлi, а не еластичнi, як у воякiв…
– Вiн? – запитав Веселий Герман.
– Та вiн, – неохоче озвався Iуда. Не подобалася йому ця поуздочка, в яку його залучили мало не силомiць.
– Здоров був, покiйничку! – гукнув Герман, зiскакуючи з коня. – Злазь i ти! – наказав Iудi.
Лазар здригнувся i рвучко повернувся до прибулих. Побачив римських воякiв i укляк. Потiм очi його з тривогою втупилися в Iуду.
– Що, впiзнав? – глузливо зареготав Веселий Герман, вiддаючи повiд коня одному з легiонерiв. – Ну-мо, Iудо, ходiмо до живого трупа…
Вiн штовхнув Iуду до хвiртки. За ним увiйшов на обiйстя i сам. Пошукав очима i безцеремонне всiвся на колоду.
– Що, Лазаре, не чекав гостей?
– Вам чого? – нарештi подав голос Лазар.
– Та нiчого особливого – службовi клопоти, – люб'язно пояснив пошукувач прокуратури. – Ти, певно, чув, що на твого приятеля Iсуса Назарея порушено карну справу за безчинства в храмi Iахвi. Потрiбнi, Лазаре, твоу свiдчення. Ваш святий Синедрiон вже заочно засудив Назарея до страти. Тепер клопочеться перед прокуратором про затвердження вироку. Чув ти про це чи нi?
– Та чув – поголос iде, – похмуро вiдповiв Лазар. – Але всяку провину треба ще довести. Кажуть, прокуратор Пiлат вимагас вiд Кайафи неспростовних доказiв. А в того мерзот… тобто, добродiя, хотiв я сказати, нiяких доказiв нема…
– Будуть! – запевнив Веселий Герман. – За цим я й прибув до тебе. На судi все з'ясусться. Аби свiдчення були! Головний свiдок уже с – це твiй дружок Iуда… Ти чого вовком позирасш?
– Як умiю, так i позираю…
– Ну, позирай – дозволяю, але слухай мене… Iуда твердо пообiцяв привселюдно засвiдчити, що ваш Iсус казав, нiби вiн – посланець вiд самого царя небесного, буцiм вiн – син божий…
– Та який там син божий! – скипiв Лазар. – Чого ви мене морочите? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тесляра Иосифа, чи вашого вояка Пантери…
– Пантери? Знаю такого! Вiн у нас зараз наглядач у в'язницi Преторiу. Невже вiн батько Iсуса?
– Хтозна, рiзне кажуть… Але вiдомо: Пантера упадав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до цього непричетний, бо його заледве умовили. Та й не умовили, а батько Марiу грошi дав. За грошву i я б в женихи подався, хоч би там з десяток Пантер потрудилося… А ви кажете син божий!..
– Та не я кажу. Це твiй дружок Iуда каже! Пiд присягою.
– А кому ця брехня пiд присягою потрiбна?
– Та цьому мерзот… тьху! Я точнiсiнько як ти хотiв сказати – добродiю Кайафi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясться повалити владу цезаря…
– Нiхто в цю нiсенiтницю не повiрить!
– Уже повiрили – весь Синедрiон на чолi з Кайафою! До Пiлата Аннан приходив i казав. Кому вигiдно, той завше повiрить… – I ти сам розумiсш, що за бунт проти цезаря Голгофа забезпечена! На хрестi ваш Iсус конатиме…
Лазар не мiг приховати лютi, з якою позирав на Iуду.
На його важких щелепах гуляли жовна.
– А ти ж бiдусш, Лазаре, – не вгавав рудий велет. – Ти ж вiд злиднiв своух до труни живцем стрибнув! Аж тут – грошi дають. Поплескав язиком – i вже масш! I виплат визначено – тридцять срiбних шеккелiв готiвкою. Iуда не дасть менi збрехати – вiн уже за перший виказ тридцять срiбнякiв одержав. Правильно я кажу. Iудо?
– Дали, – кисло промимрив той.
Хвацьке базiкання Веселого Германа було йому явно не до шмиги. Але щось суперечити вiн не наважувався. Та й подумати: рано чи пiзно, а всi дiзнаються. Все одно на судi доведеться свiдчити…
– То як, Лазаре, домовились?
– А що я можу сказати…
– Щось та скажеш.
– Та нiчого такого я не знаю…
– А я хiба про щось таке? Бачу я, ти своум свiдченням i сам цiни не вiдасш. Але присягаюся, тебе слухатимуть з роззявленими ротами. Уяви сам: труна, мандри до мерцiв, зухвала втеча з потойбiчного свiту, яка досi ще нiкому не вдавалася!
Лазар понуро вивчав своу бруднi, босi ноги.
– Твос постання з мертвих, – неугавно виспiвував балакучий рудань, воiстину чудо з перчиком! А хто ж допомiг тобi обдурити потойбiчну варту? Герой судового процесу – Iсус Назарей! Кажу тобi, Лазаре, таких кумедних чудасiй не вигадував навiть мiй улюблений дотепник Менандр.
– Вiльно вам жартувати…
– Та якi тут жарти? Вудь певен, ця потойбiчна оповiдка затьмарить навiть спогади твосу сестрички, гулящоу Марiу. Бо що уй оповiдати? Що вона переспала з Iсусом? Не дива! Велике дiло – побавитись. Хто з нею лишень не розважався… Iнша справа – оповiдь живого мерця!
Саме цiсу митi з халупи вийшла молодиця жагучоу краси. Легко, по-хатньому одягнена. Усi принади – на виду. Веселий Герман отетерiв.
– О! – все ж спромiгся вiн. – Про неу помовка, а вона вже тут!
– Це не Марiя, – остерiг його Лазар.
– А хто ж? – ще бiльше здивувався Герман.
– Старша сестра Марфа. Дуже вони схожi…
– А що? Як старша, то гiрша? – бiлозубо всмiхнулася молодиця рудому незнайомцю.
Тiльки зараз Герман роздивився, що молодичка круглiша у стегнах. I очi у неу не такi нахабнi, як у Магдалини. Хоч теж – з бiсенятами.
– Таж тут цiлий квiтник з красунь! – проголосив вiн. – Гарем, який охороняс монстр з того свiту!
Вiн по-змовницькому пiдморгнув Марфi i дружньо запитав:
– До тебе теж Iсус пiдбивався?
– А з чого ти узяв? – грайливо вiдказала вона.
– Надто ти схожа на сестричку. Якщо вас удень можна переплутати, то вночi i поготiв!
Вона узялася руками в боки i викличне майнула спiдницею:
– А хоч би й так, тобi що за клопiт?
– Ревнощi гризуть! – не губився рудань. – Та скажи менi: вiн з дiвками такий же удатний, як з мiняйлами у храмi?
– Усе пiзнасться в порiвняннi, – загадково вiдповiла Марфа.
– Ха! – зрадiв Герман. – Доведеться знайти час, аби задовольнити твiй здоровий потяг до аналiтичних знань.
– А ти веселий хлопець… Як звати?
– Герман! А ти замiжня?
– Та де…
– Чому ж? Така вродлива…
– Без посагу не беруть. У нас так: вiзьмуть i горбату, аби з грiшми. Тесляр Iосиф узяв матiр Iсуса, коли вона вже вагiтною була. А чому! Бо за неу грошики дали. Збагнув? А ми – бiдаки. Лазар навiть свою труну продав, щоб стало на ужу… Я ж не дiвча, щоб мене купили.
– А Марiя iз своух заробiткiв не допомагас?
– Марiу теж на посаг треба… Паппус уу тепер не вiзьме! Сильно вона його образила. Паппус хоч i старий, та взяв уу навiть з доплатою… Я б вiд нього нiзащо не втекла!
– Чого ж Марiя втекла? Хiба не знала, що уу чекас?