Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 2)

- Бо самi по­терпiлi факт пог­ра­буван­ня рiшу­че за­пере­чили. Виз­на­ли тiль­ки, що, мов­ляв, ма­ло мiсце нез­начне гуль­тяй­ство куп­ки невiдо­мих беш­кетникiв. Рiч у тiм, що цi "по­терпiлi" самi стра­шили­ся пот­ра­пити пiд слiдство та чиннiсть кар­но­го ко­дек­су за нав­мисне й злiсне по­рушен­ня за­кону про по­дат­ки.

- А свiдки?

- Якi свiдки? Тi свiдки "нiчо­го не ба­чили i нiчо­го не чу­ли". До­вело­ся спра­ву при­пини­ти, оскiль­ки ви­ходи­ло, що й нiяко­го зло­чину не бу­ло!

- Цiка­во, - про­мим­рив Пiлат слiвце, що на­че при­лип­ло до вуст. - Ду­же цiка­во...

Луцiй Галл обе­реж­но мо­вив:

- Га­даю, ць­ого ра­зу бу­де не лiпше.

- Тоб­то ти вва­жасш, що скарг вiд по­терпiлих не надiй­де?

- Атож! - пох­му­ро вiдповiв слiдчий. - I ми при­пини­мо спра­ву за бра­ком до­казiв i свiдчень.

- А як­що ми схо­пимо На­зарея?

- Це теж нiчо­го не дасть.

- Чо­му, Луцiю? По­яс­ни менi.

- Чи мож­на у­яви­ти грабiжни­ка, який би праг­нув по­каран­ня? От­же, На­зарей свою про­вину за­пере­чува­тиме. Вiн не дур­ний i знас, що мiняй­ли про пог­ра­буван­ня й сло­вом не про­хоп­лять­ся. Чим же ми й­ого при­тис­не­мо?

Логiчнi мiрку­ван­ня слiдчо­го по­чали дра­тува­ти Пiла­та. Не то­му, щоб во­ни лу­нали не­пере­кон­ли­во, нi. А то­му, що пiдкрес­лю­вали й­ого влас­не без­силля, хоч вiн у­особ­лю­вав в собi на цiй землi iмперсь­ку вла­ду. Страж­дав прес­тиж iмперiу, а ра­зом з ним i й­ого ста­роримсь­ка пи­ха.

До­куча­ло, що й Луцiй Галл по­зирас на нь­ого спiвчут­ли­во, нiби здо­гадусть­ся, якi по­чут­тя нур­ту­ють всев­ладно­го про­кура­тора Iудеу. Та хiба для то­го вiн при­був сю­ди з Ри­му, щоб вiдчу­ти при­низ­ли­ву немiч пе­ред яко­юсь там жа­люгiдною згра­сю хра­мових ген­длярiв? Е, нi, ць­ого не мож­на собi доз­во­лити, iнак­ше навiть у влас­них очах не зас­лу­гусш нiчо­го iншо­го, окрiм зне­ваги.

Ви­падок дав й­ому ключ до всiсу спра­ви з по­дат­ка­ми. Як тим клю­чем ско­рис­та­тися, за­лежить вик­лючно вiд нь­ого са­мого. Вiн не мо­же й на­далi ли­шати без­карни­ми зна­хабнiлих зло­чинцiв, якi глум­ли­во по­рушу­ють iмперськi по­дат­ковi за­кони бук­валь­но пiд но­сом легiонерiв з Вежi Ан­тонiя. Нi, ць­ого ра­зу вiн, про­кура­тор Понтiй Пiлат, му­сить будь-що до них дiста­тися.

- Бу­демо дiяти! - рiшу­че ляс­нув вiн до­лонею по мар­му­рово­му сто­лу.

Слiдчий Луцiй Галл спо­важнiв.

- Нам ба­гато не тре­ба, - вiв далi про­кура­тор. - Нам потрiбна зачiпка, причiпка, га­чок, щоб пiдло­вити хра­мову ри­бину. При­пус­ти­мо, Iсус вiдка­рас­касть­ся вiд зви­нува­чен­ня в пог­ра­буваннi. То й що? Ска­жу бiль­ше: без по­зову по­терпiлих ми й не бу­демо зви­нува­чува­ти й­ого в ць­ому. Не­ма по­зову - не­ма зло­чину!

Луцiй Галл схваль­но хит­нув го­ловою.

- Але хiба ми не мо­жемо при­тяг­ти й­ого до вiдповiдаль­ностi за беш­ке­туван­ня в гро­мадсь­ко­му i до то­го ж "свя­тому" мiсцi? Ад­же точ­но зафiксо­вано i засвiдче­но, що са­ме вiн спри­чинив­ся до "су­тич­ки в храмi" наз­ве­мо цю подiю так. Тобi зро­зумiлий хiд мо­ух ду­мок, Луцiю?

- Ще б пак, пат­ро­не! Щоб вiдвес­ти вiд се­бе зви­нува­чен­ня, вiн бу­де зму­шений зви­нува­чува­ти хра­мових па­вукiв. Мов­ляв, це во­ни й­ого спро­воку­вали сво­ум шах­ра­юван­ням.

- Пра­виль­но, Лупiю! Клу­бочок i поч­не роз­кру­чува­тись. А ми ни­точ­ку по­тяг­нем ле­гесень­ко, нiжно, не сми­ка­ючи, щоб, бу­ва, не обiрва­лася... Кля­нуся Юпiте­ром, ць­ого ра­зу ми не вiдсту­пимо!

- А! - од­ра­зу пож­вавiшав Луцiй Галл. - Чи не час пок­ли­кати Ве­село­го Гер­ма­на?

- Хiба вiн тут?

- Так, у пе­ред­по­коу. Я при­хопив й­ого з со­бою. Про всяк ви­падок...

- Ну й хит­рун ти, Луцiю! Ви­ходить, ти вiд по­чат­ку сам сподiвав­ся, що ми поч­не­мо роз­шук?

- Та я вже тро­хи знаю ва­шу впер­ту вда­чу, пат­ро­не. Окрiм то­го, роз­шук нiко­ли не заш­ко­дить - щось та з'ясо­вусть­ся.

- Тодi клич Ве­село­го Гер­ма­на!

Цей ру­дово­лосий гiгант з доб­ро­душ­ним об­личчям по­ходив звiдкiлясь з при­рей­нсь­ких лiсiв пiвнiчно­го по­низов'я. Ще ма­люком вiн пот­ра­пив у по­лон до римсь­ких легiонерiв. Мiцноу бу­дови хлоп­чи­ка ку­пив для се­бе тодiшнiй го­лов­но­коман­ду­вач вось­ми рей­нсь­ких легiонiв Юлiй Друз Гер­манiк. Ко­ли прин­цепс Тiберiй Клавдiй Не­рон, що прий­няв ти­тул Це­заря та Ав­густа, прий­шов до вла­ди, вiн приз­на­чив пе­ремож­но­го пол­ко­вод­ця сво­ум "дру­гим я" на нес­покiй­но­му Сходi.

Ось тут i ви­яви­лися впер­ше та­лан­ти Ве­село­го Гер­ма­на, хоч це й бу­ло пов'яза­но з трагiчною подiсю. Зах­ворiв улюб­ле­нець вiй­ська Гер­манiк. Лiка­рям не­важ­ко бу­ло вста­нови­ти: от­ру­та. Мо­лодо­му пол­ко­вод­цевi ли­шало­ся жи­ти лiченi днi., I тодi п'ят­надця­тирiчний раб ви­нюхав, хто вчи­нив зло­чин.. Iз мiзер­них заз­дрощiв слав­но­го Гер­манiка пiдло от­ру­ули тодiшнiй про­кон­сул Сiрiу Гней Каль­пурнiй Шзон та й­ого дру­жина Планцiна. У на­горо­ду Гер­манiк дав хло­цевi вiль­ну i ощас­ли­вив сво­ум вко­роче­ним iм'ям.

За на­казом прин­цепса Тiберiя от­руй­ни­ка Пiзо­на за­мори­ли го­лодом. Планцiну спiтка­ло ми­лосерднiше по­каран­ня - уй доз­во­лили покiнчи­ти са­могубс­твом. Спосiб - за влас­ним ви­бором. Хоч би й за до­помо­гою ци­кути або ман­дра­гори...

До­дат­ком "Ве­селий" Гер­ма­на на­горо­дили й­ого "клiснти": вiн з кож­ним умiв ба­лака­ти без зло­би, жва­во, ма­ло не з при­яз­ню, хоч нiко­ли не пе­рес­ту­пав служ­бо­вих пре­писiв.

За вiком вiн ще був ду­же мо­лодий - ли­ше дват­ри ро­ки то­му розмiняв третiй де­сяток. Слiдчий Луцiй Галл слу­жив у про­кура­турi дав­но, по­шуку­вач Ве­селий Гер­ман - з не­давнь­ого ча­су. Але во­ни аж на по­див па­сува­ли один до од­но­го.

- Ось i я! - мо­вив Ве­селий Гер­ман, вхо­дячи з ши­рокою усмiшкою до по­кою про­кура­тора. - Дов­гень­ко до­вело­ся че­кати ва­шого вик­ли­ку, Луцiю. Чи не мар­но? - ка­зав нiби до слiдчо­го, а сам по­зирав хит­рим синiм оком на про­кура­тора.

- Спра­ву вирiше­но по­зитив­но, - повiдо­мив Луцiй Галл. - Ось за ци­ми прик­ме­тами знай­ди лю­дину. Iм'я - Iсус На­зарей.

Ве­селий Гер­ман уваж­но про­читав опис.

- Ну й дiла! - вiн за звич­кою, яка во­дить­ся у вар­варiв, полiз п'ятiрнею чу­хати свою ру­ду по­тили­цю. - За ци­ми прик­ме­тами, Луцiю, мож­на схо­пити по­лови­ну на­селен­ня рру­сали­му. Дру­га по­лови­на - жiнки...

- А зу­би? - на­гадав Луцiй Галл.

- Лю­ди - не конi, щоб ум у ро­ти за­зира­ти.

- Масш сумнiв, що упо­рас­шся? - по­дав на­рештi го­лос i Понтiй Пiлат.

Ве­селий Гер­ман вмить роз­вернув­ся до нь­ого.

- Та що ви, пат­ро­не! Якi мо­жуть бу­ти сумнiви? Раз с на­каз, бу­де й дiло! На­кази для то­го й iсну­ють, щоб лю­ди по них тво­рили чу­деса.

Понтiй Пiлат не втри­мав­ся вiд посмiшки.

- Од­нак до­ведеть­ся доб­ря­че по­ниш­по­рити, - зак­ло­пота­но до­дав Ве­селий Гер­ман. - Сь­огоднi зве­чора я пiду по шин­ках - там лю­ди про вся­ке го­монять.

- У нь­ого ру­ки, як у жiнки, - ска­зав Пiлат.

3. СВIДЧЕН­НЯ МАРIт З МАГ­ДА­ЛИ

Нiчний ви­лов Ве­село­го Гер­ма­на ви­явив­ся для Луцiя Гал­ла вкрай нес­подiва­ним. Чо­го не че­кав, то­го не че­кав, - нiку­ди прав­ди дiти! Про­те слiдчий дав­но пе­реко­нав­ся, що й­ого мо­лодий сприт­ний по­шуку­вач, хоч i й­де по­деку­ди незвiда­ними у до­теперiшнiй прак­тицi шля­хами, незмiнно й не­ухиль­но пiдпо­ряд­ко­вус своу дiу чiтко ок­ресленiй метi. Та ко­ли ць­ого ран­ку Луцiй Галл по­бачив юне, без­до­ган­не, гнуч­ке, тендiтне, буй­нов­ла­се створiння з очи­ма ве­лики­ми, на­че свiтиль­ни­ки, вiн де­що оте­терiв. Всень­кий вид юн­ки, яку привiв Ве­селий Гер­ман, свiдчив про скромнiсть, цнот­ливiсть, не­тор­ка­ну чис­то­ту i на­ув­ну незвiданiсть у лю­бощах, що так зво­рушу­ють, але вод­но­час й магiчно ваб­лять чо­ловiкiв.

"У неу му­сить бу­ти чарiвний го­лосо­чок", - сен­ти­мен­таль­но по­мис­лив вiн i не по­милив­ся.

Але те, що во­на про­мов­ля­ла сво­ум нап­ро­чуд ме­лодiй­ним го­лосоч­ком iстин­ноу си­рени, вра­зило слiдчо­го не менш, анiж уу рiдкiсна, каз­ко­ва, при­голом­шли­ва кра­са. Фор­ма i змiст цiсу ви­шука­ноу ам­фо­ри на­солод зда­вали­ся не­сумiсни­ми. А мо­же, нав­па­ки? Хiба ко­гось спо­кусить пот­во­ра?

- Хто ти? - бу­ло пер­ше, що вiн за­питав.

- Ме­не звуть Марiя, - скром­но вiдповiла i пiд й­ого пиль­ним, су­ворим пог­ля­дом гус­то, со­ром'яз­ли­во за­шарiла­ся. - А ще кли­чуть Маг­да­линою...

- Зас­по­кой­ся, дiвчин­ко, - ста­теч­но мо­вив Луцiй Галл з iнто­нацiями батькiвсь­коу поб­лажли­востi. - Що ти опи­нила­ся тут, ма­буть, якесь прик­ре не­поро­зумiння.

Ве­селий Гер­ман за­рего­тав.

Слiдчий не­задо­воле­но спох­мурнiв.

- Чи не ска­жеш са­ма, як ти тут опи­нила­ся? - м'яко за­питав вiн.

- Ха! Ваш ру­дий при­ятель умо­вив пiти з ним, - зваб­ли­вим го­лосом си­рени вiдповiла во­на. - Я га­дала, вiн хо­че за­во­юва­ти мос сер­це­ва вiн по­лонив ме­не усю! Та чи вiдшко­дус менi збит­ки за мар­но втра­чену нiч? Ад­же я сподiва­лася роздiли­ти з ним лiжко, а не ла­мати собi кiстки на тю­рем­но­му тап­чанi...

Луцiй Галл спо­чат­ку бу­ло й не вто­ропав, про що й­деть­ся. А ко­ли збаг­нув, то по­буря­ковiв, на­че зва­рений жив­цем рак. Ча­ри роз­та­нули! Вiн уже не ба­чив чарiвно­го створiння, а ли­ше мiшок з кiстка­ми, який не­ухиль­но руй­ну­вати­ме час. Шко­да, що во­на ще не за­мис­люсть­ся над цим. Ми­не зовсiм не­бага­то рокiв, i хто з пи­якiв, з кот­ри­ми во­на пе­рес­па­ла, зга­дас про неу? А Ве­селий Гер­ман аж квiтнув, на­солод­жу­ючись при­род­ним комiзмом цiсу сце­ни, гiдноу пе­ра без­жаль­но­го до­теп­ни­ка Ме­нан­дра.

- Доз­воль­те менi пос­пи­тати уу, - на­рештi зап­ро­пону­вав вiн. - Це прис­ко­рить спра­ву.

Луцiй Галл тiль­ки мов­чки хит­нув го­ловою на зго­ду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: