Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 3)

- Спо­чат­ку - де­якi бiог­рафiчнi вiдо­мостi, - по­чав неп­риступ­ний для згуб­них жiно­чих чар Ве­селий Гер­ман. - Житт­спис на­шоу Марiу ду­же прос­тень­кий. Чо­тир­надця­ти рокiв уу ще дiвчам вiдда­ли за ста­рого Пап­пу­са, се­нато­ра з ото­чен­ня тет­рарха Iро­да Ан­ти­пи. А вже за рiк во­на втек­ла до вiдо­мого роз­пусни­ка Елiу Ламiя.

- То­го са­мого? - за­питав слiдчий.

- Так, об­ра­нець уу сер­ця - той Елiй Ламiй, яко­го прин­цепс Тiберiй по­карав вис­ланням за роз­пусту, не­чува­ну навiть у роз­бе­щено­му Римi. Та от бiда: роз­пусник Ламiй спа­сував пе­ред уу нев­си­тимiстю i сам вiд неу утiк. Про нас­тупно­го уу ко­хан­ця мож­на ска­зати тiль­ки у мно­жинi - це бу­ла манiпу­ла, що сто­яла гарнiзо­ном пiд Маг­да­лою. Ко­ли легiонерiв пе­реве­ли на постiй в iнше мiсце, во­на пе­рей­шла на об­слу­гу цивiль­но­го на­селен­ня. Оскiль­ки вста­нови­ти уу ко­хан­ця бу­ло не­мож­ли­во, уу по­чали вва­жати под­ружкою всiх чо­ловiкiв Маг­да­ли. Звiдси по­ходить дру­ге уу iм'я - Маг­да­лина.

Луцiй Галл з неп­ри­хова­ним жа­лем пог­ля­нув на Марiю Маг­да­лину - рiдкiсну квiтку при­роди, що са­ма се­бе за­напас­ти­ла на гной­овись­ку, - i пох­му­ро за­питав:

- Усе це ду­же пов­чаль­но, та чи мас сто­сунок до на­шоу спра­ви?

- Мас! - за­пев­нив й­ого Ве­селий Гер­ман. - Чи знас­те ви, за ким во­на по­дала­ся з Маг­да­ли i во­лочить­ся по всiх усю­дах?

- Ка­жи!

- Iсус На­зарей.

- А! - ска­зав Луцiй Галл. - По­чинай до­пит.

Ве­селий Гер­ман по­вер­нувся до Марiу, дружньо всмiха­ючись:

- Ти дав­но в рру­салимi?

- Ма­буть, уже з тиж­день...

- А точнiше?

- Не ра­хува­ла...

- Де пе­ребу­вала до то­го?

- У Вiфанiу, у бра­та.

- Хто твiй брат?

- Бiдак, як усi.

- Я пи­таю, як й­ого зва­ти.

- Ла­зар.

- Ла­зар? Чи не про тво­го бра­та, бу­ва, по всiх шин­ках го­монять, нiби вiн вмер i вос­крес?

Жiнка за­вага­лася:

- А що й­ому за це бу­де?

- За те, що вос­крес? Нiчо­го. Ма­буть, жи­тиме, як i жив. Але ме­не цiка­вить, як це покiй­ник при­муд­рився живiсiнь­ким пiдня­тися з тру­ни?

- А при чо­му тут я? - впер­ше обу­рила­ся чарiвна повiя. - Хiба я ви­гадую по­дат­ки?

- До чо­го тут по­дат­ки?

- А­як­же! Ще не про­холо­нуть слiди римсь­ких ми­тарiв, як уже су­нуть по де­сяти­ну бiрючi Кай­афи. Бiда­ковi хоч жив­цем у тру­ну ля­гай! От Ла­зар i влiз до тру­ни...

Ве­селий Гер­ман за­рего­тав:

- Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiри­ли?

- Та повiри­ли... Але во­ни опи­сали геть усе май­но на пок­риття де­сяти­ни i вит­рат на по­хорон. Лед­ве Ла­заря жив­цем у зем­лю не за­копа­ли. До­вело­ся бiдо­лаху хут­ко вос­кре­шати. Ну, ожив Ла­зар, а всi ка­жуть: чу­до! Та хай... Од­ним чу­дом бiль­ше, од­ним мен­ше - не ва­жить... Тим па­че, римсь­ко­му це­заревi Ла­зар спла­тив по­даток до ос­таннь­ого сес­терцiя! Вiддав тре­тину вiд дос­татку, як i на­лежить по за­кону! А на вип­лат цер­ковноу де­сяти­ни це­зар на­казiв не да­вав...

- Хiба я пи­тав те­бе про за­кони та на­кази це­заря?

- А про що ж?

- Про смерть та вос­кресiння тво­го бра­тика!

- Я й роз­повiла...

- Не все, го­лубонь­ко, не все. Хто ж у вас був чу­додiсм?

- А навiщо вам?

- Тут пи­таю я! Чи за тю­рем­ним тап­ча­ном ску­чила? Вiдповiдай: хто ви­гадав усю цю ко­медiю?

- Ну, вiн...

- Хто це - вiн?

- Ну, Iсус...

- Iсусiв, га­даю, у те­бе бу­ло чи­мало. Який же з них?

- Ну, Iсус На­зарей...

- Не­гаразд, Марiс, не­гаразд.

- Справдi вiн...

- Я ка­жу про те, що з те­бе до­водить­ся тяг­ти кож­не сло­во ле­щата­ми, мов цвя­хи з тру­ни тво­го бра­тика. Ка­жи од­ра­зу: чу­до в храмi теж ви­гад­ка тво­го Iсу­са?

- Яке ще чу­до?

- Що ста­лося вчо­ра: у хра­мових мiняйл чу­додiй­но зник­ли тор­би­ни з грiшми. I дех­то з чу­дот­ворцiв ць­ому ду­же ак­тивно пос­при­яв.

- Я там не бу­ла!

- Менi це вiдо­мо. Але в храмi ра­зом з Iсу­сом веш­тався покiй­ни­чок Ла­зар. Нев­же цей сумнiвний труп i не­сумнiвний сприт­няк теж по­дав­ся в чу­додiу?

- Чо­го ви зреш­тою хо­чете вiд ме­не?! /

- Вiдповiдi на за­питан­ня: де вiн за­раз?

- Хто? Мiй брат Ла­зар?

- Твiй ко­ханець На­зарей! Покiй­ни­ки - уда­ванi во­ни чи нi - нас не цiкав­лять.

- Ма­буть, десь хо­васть­ся...

- А де хо­васть­ся, ти не знасш, так?

- Як­би зна­ла, то побiгла б до нь­ого з кри­ком: "Тiкай як­най­швид­ше i як­най­далi!"

- Чо­го б це рап­том?

- Бо нiхто не знас, що й­ого роз­шу­ку­ють рим­ля­ни. I я теж не зна­ла... А на тюхтiув з хра­мовоу вар­ти тут не зва­жа­ють...

- Тоб­то ти хо­чеш ска­зати, що вiн хо­васть­ся десь поб­ли­зу?

- Я ць­ого не ка­зала!

- Але та­кий вис­но­вок вип­ли­вас з тво­ух слiв.

- Ти злий i пiдступ­ний!

- Об­лишмо ба­лач­ки про ме­не. Ска­жи-но лiпше...

Стрiмкий, ди­намiчний до­пит три­вав. Луцiй Галл з на­соло­дою гур­ма­на сма­кував, як сприт­но, на ви­важе­них логiчних рит­мах ве­де роз­мо­ву Ве­селий Гер­ман. Доб­ра шко­ла!

Марiя Маг­да­лина й нез­чу­лася, як ви­каза­ла бра­та Ла­заря. Во­на навiть не за­ува­жила, що засвiдчи­ла й­ого участь в на­падi на мiняйл. Ад­же Ве­селий Гер­ман ло­вив нав­мання...

Те­пер с сутт­сва зачiпка!

Цiсу митi й­ого ося­яла iдея: як­що ро­зум­но ско­рис­та­тися цiсю над­то об­да­рова­ною Ве­нерою повiсю, Iсу­са На­зарея мож­на бу­де схо­пити в най­ко­рот­ший строк. Мож­ли­во, ще сь­огоднi уве­черi. Iдея так за­хопи­ла Луцiя Гал­ла, що вiн за­був нас­та­нову про­кура­тора: тяг­ти ни­точ­ку з клу­боч­ка ле­гень­ко, нiжно, не сми­ка­ючи. I з тiсу митi, ко­ли вiн нит­ку смик­нув, подiу ри­нули стрiмго­лов, ла­ма­ючи намiри, за­думи й сподiван­ня.

- А! - пiдняв Луцiй Галл ве­ликий па­лець, жест над­то вiдо­мий на по­бой­вись­ках гладiаторiв.

Ве­селий Гер­ман ур­вав мо­ву, ви­пус­ка­ючи Марiю з те­нет оман­ли­вих слiв.

Мо­ву заб­рав слiдчий.

- Марiс, - за­питав вiн поб­лажли­во, - просвiти ме­не ста­рого, чим те­бе при­надив Iсус? Я ба­чив й­ого - ма­лень­кий, неп­римiтний чо­ловiчок, свар­ли­вий, нiко­ли й не посмiхнеть­ся. То чим вiн те­бе узяв, та­ку гар­ну?

- Ро­зумом, - впев­не­но вiдповiла во­на.

- А не грiшми? - лу­каво прим­ру­жив­ся Луцiй.

- Грiшми бе­руть iншi, ко­му ро­зуму не тре­ба...

- I ба­гато ти за­роби­ла?

- Ста­не на мас­ток.

- От ме­не й ди­вус, чо­му ти мов­чиш про то­го скна­ру, що зазiхас на твоу за­роб­ленi гро­шеня­та?

- Ви про Iуду?

- Ав­жеж, про нь­ого.

Луцiй Галл трiум­фу­вав: ця жiнка вдру­ге впiй­ма­лася на га­чок, за­кину­тий нав­мання!

Ве­селий Гер­ман схваль­но усмiхнув­ся.

Во­ни обид­ва вмiли цiну­вати вправнiсть в роз­мо­вах пiд час до­питiв.

- Не лiзе до те­бе в за­лицяль­ни­ки?

- Це з й­ого пи­кою?

- А що, не гар­на?

- Вузь­ка, на­че со­кира ка­та! Подвiй­ноу дов­жи­ни нiс, до яко­го при­туленi крихiтнi, мов у тхо­ра, оче­нята, i ву­ха стор­ча­ком - ото й бу­де Iуда. Усе об­личчя - з од­но­го но­са со­кирою...

- Звiдки вiн ро­дом?

- Iз Карiота, тiль­ки не знаю, з яко­го са­ме - в Iудеу чи в Мо­авi. Одак скажiть i ви менi: чо­му ви все роз­пи­тус­те й роз­пи­тус­те? Мо­же, хтось у чо­мусь i за­винив... Але яка моя про­вина?

- Нiякоу, - зни­зав пле­чима Луцiй Галл.

- Чо­го ж ви ме­не три­мас­те?

- Хiба? Я вва­жав, прос­то ве­демо прис­мну роз­мо­ву з чарiвною жiнкою.

- То я вiль­на?

- Ав­жеж!

- Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiря­чи, Марiя Маг­да­лина пiдве­лася.

- До нас­тупноу зустрiчi!

- Хай уу лiпше не бу­де...

- Гер­ма­не, дай на­каз ча­товим, щоб ви­пус­ти­ли на во­лю.

- Слу­ха­юсь, пат­ро­не!

Луцiй Галл ди­вив­ся услiд, ми­лу­ючись уу вик­личною, хти­во-хви­ляс­тою хо­дою.

"А! - мо­вив сам до се­бе. - Та­ка пiднiме з тру­ни покiй­ни­ка без уся­кого втру­чан­ня чу­додiя!"

Вiн був вель­ми за­дово­лений со­бою.

4. ОДИН ТО­ВАР ПРО­ДАНО ДВIЧI

- Пiшла, ози­ра­ючись на всi бо­ки, - до­повiв пiвнiчний гiгант. Здасть­ся, хтось уу уже виг­ля­дав.

- За­пам'ятав спос­терiга­ча?

- Нi, бо вiн до неу не пiдiй­шов. Сто­яв до­сить да­лечень­ко, та ще в затiне­ному пор­ти­ку.

- Мож­ли­во, прос­то за­лицяль­ник...

- Все мо­же бу­ти!

- Так, те­пер уся­ке мо­же тра­питись, - по­годив­ся Луцiй Галл. - Якi ж твоу мiрку­ван­ня, Гер­ма­не?

- Хо­чете, щоб я пе­ред­ба­чив прий­дешнс, як це роб­лять мiсцевi вiщу­ни?

- Тим па­че, що твоу зав­ба­чен­ня, на вiдмiну вiд ек­заль­то­ваних зойкiв "про­рокiв", зав­жди ду­же вiрогiднi. Отож, не бiй­ся знес­ла­ви i по­чинай.

Гер­ман ро­зумiв, що слiдчий у цей спосiб хо­че пе­ревiри­ти своу власнi при­пущен­ня й пе­ред­ба­чен­ня, якi у нь­ого вже скла­лися в пев­ну схе­му дiй i про­тидiй.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: