Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 4)

- Слу­хаю i ко­рюся на­казовi! - бадь­оро про­голо­сив вiн. - Про­року­ван­ня пер­ше: з то­го мо­мен­ту, як Марiя Маг­да­лина сту­пила за ар­ку про­кура­тури, на­ше розслiду­ваня вже нi для ко­го не тас­мни­ця.

- Слуш­но.

- Про­року­ван­ня дру­ге: кiт на­поло­хас ми­шей.

- Са­мо со­бою...

- Миш­ки по­водять­ся рiзно. А над­то скна­ри, ура­женi па­тологiчною жадiбнiстю. Чо­му б, по­ки не пiзно, не про­дати ва­тага? Хiд дум­ки прос­тий: за­водiя все од­но схоп­лять рим­ля­ни, тре­ба хоч якусь ко­ристь з ць­ого ма­ти. А щоб Фор­ту­на не про­мину­ла з щед­ро­тами сво­уми, слiд поспiша­ти, дiяти не га­ючись.

- Пра­виль­но.

- Але я пе­вен: Iуда не пiде до нас. Не на­важить­ся...

- Про­те вiн насмiлить­ся шан­та­жува­ти хра­мових па­вукiв! - за­вер­шив Луцiй Галл. - Ад­же хра­мова зграя не вiд то­го, щоб знеш­ко­дити не­без­печно­го грабiжни­ка. Вiн при­надив­ся ух ви­тель­бу­шува­ти без­карно! Ку­мед­но ви­ходить...

- Що я маю ро­бити? - за­питав Ве­селий Гер­ман.

- Пиль­ну­вати! Уве­черi не спус­кай ока з хра­му. Я пе­вен, дов­го­носик не зволiка­тиме: жадiбнiсть - надiй­ний батiг. Вiн нам потрiбен жи­вим i не­уш­кодже­ним! Як­що змо­жеш, од­ра­зу ви­бий з нь­ого зiзнан­ня i, не га­ючись, схо­пи ва­тага.

- Зро­зумiло, пат­ро­не.

- Од­ноу де­ки легiонерiв тобi вис­та­чить?

- Цiлком.

Лю­дину, вузь­ке об­личчя якоу на­гаду­вало со­киру, бо на нь­ому домiну­вав мо­гутнiй нiс. Ве­селий Гер­ман примiтив, ко­ли вже впа­ли густi сутiнки.

Гер­ман об­рав собi зруч­ну для сте­жен­ня по­зицiю. Вправ­но роз­та­шував на­даних й­ому во­якiв, якi за й­ого зна­ком вмить мог­ли зам­кну­ти ко­ло без надiу на вте­чу в бiчнi ву­лич­ки.

При­сутнiсть поб­ли­зу хра­му по­оди­ноких легiонерiв нi в ко­го не мог­ла вик­ли­кати три­вогу: Ве­жа Ан­тонiя, пе­рет­во­рена в ка­зар­му для римсь­ких во­якiв, i храм Со­ломо­на, влас­не ка­жучи, скла­дав од­не цiле. То­му при­сутнiсть тут ок­ре­мих легiонерiв, бу­ла та­кою ж при­род­ною, як i свя­тен­никiв. Iнша спра­ва, як­би во­ни ча­тува­ли чiль­ним за­гоном, - це, бе­зумов­но, при­вер­ну­ло б ува­гу i мог­ло на­поло­хати.

Ве­селий Гер­ман не дав зна­ку зат­ри­мати кан­ди­дата в зап­ро­данцi: намiр щось зро­бити i здiй­сне­ний вчи­нок трак­ту­ють­ся рiзно. Хай iде. Хай на­поло­хас хра­мових па­вукiв. Хай зро­бить свос чор­не дiло. А тодi... Ад­же вiн по­вер­та­тиметь­ся цiсю ж до­рогою. Iншо­го шля­ху тут не­ма.

Ве­летенсь­кий дiм див­но­го й нез­ро­зумiло­го бо­га iуде­ув бу­ло спо­руд­же­но на кру­тому горбi, i вiн сво­ум кам'яним гро­мад­дям на­че ча­вив мiсто. Це вра­жен­ня особ­ли­во по­силю­вало­ся вночi, ко­ли тем­ний ку­пол зли­вав­ся з тем­ним не­бом. Уже тодi, ко­ли за ца­ря Со­ломо­на ще тiль­ки по­чали спо­руд­жу­вати цю гiгантсь­ку будiвлю, ви­ник­ло по­бо­юван­ня, що во­на сво­сю ва­гою роз­ча­вить горб i впа­де на мiсто. То­му будiвничi пiдда­ли архiтек­турнiй ре­конс­трукцiу i са­мий горб. З од­но­го бо­ку й­ого зте­сали i закрiпи­ли цик­лопiчни­ми бри­лами, пос­дна­ними для мiцностi мiж со­бою залiзни­ми ско­бами. Ця стiна те­пер здiй­ма­лася вго­ру на чо­тирис­та лiктiв i вра­жала навiть рим­лян, звик­лих до ко­лосаль­них спо­руд.

Храм i справдi ча­вив. Але не сво­ум кам'яним гро­мад­дям. Вiн ча­вив по­дат­ка­ми i нескiнчен­ни­ми до­дат­ко­вими по­бора­ми, якi тре­ба бу­ло нес­ти свя­тен­ни­кам пiд час кож­но­го з чис­ленних, ви­гада­них ни­ми ж релiгiй­них свят.

Це бу­ло се­редо­вище i не­дотор­канний для римсь­ких за­конiв при­тулок спад­кос­мних дар­мо­удiв. Це бу­ла фор­те­ця трутнiв з ро­ду Левiя, яким Мой­сей на­дав довiчне й вик­лючне пра­во "слу­гува­ти бо­говi" i за цю "пра­цю" сса­ти пiт i кров тру­дящо­го лю­ду, жор­сто­ко - аж до смер­тно­го по­бит­тя камiнням ка­ра­ючи не­покiрних. Нинi це "колiно" бу­ло роз­подiле­но на двад­цять чо­тири "че­реди", в кожнiй з яких налiчу­валось до п'яти ти­сяч свя­тих не­роб. А на кож­но­го спад­кос­мно­го левiта при­пада­ло ще по два-три служ­ки з ниж­чих кас­то­вих сту­пенiв. I вся ця са­рана хо­че жер­ти, i то - смач­но, хо­че хо­дити в роз­ко­шах, хо­че м'яко спа­ти, хо­че ут­ри­мува­ти бiля се­бе як­найбiль­ше гар­них ра­бинь i на­лож­ниць.

Рим­лян вра­жало, що цiлий на­род дав се­бе у­яр­ми­ти цим не­робам з ка­дила­ми, щоб й­ого си­ли й дос­та­ток, й­ого енергiю й нас­на­гу по­жад­ли­во ви­соту­вала пло­дюча зграя свя­тих дар­мо­удiв. Iмперсь­кий Рим вва­жав це ста­нови­ще, м'яко ка­жучи, не­розум­ним. Вiн зап­ро­вадив своу по­дат­ки, якi дiяли по всiй iмперiу, а хра­мову де­сяти­ну ви­лучив з ка­тегорiу, що охо­ронясть­ся за­коном. Будь-якi по­жер­тви iудей­сько­му бо­говi на­були чин­ностi доб­роу волi. А щоб ви­бити у схид­ни зу­би, у вер­ховно­го су­ду - Си­недрiону - бу­ло вiдiбра­но пра­во нй смер­тне по­каран­ня. У вiданнi свя­тен­никiв ли­шив­ся тiль­ки роз­гляд су­то релiгiй­них пи­тань, в якi iмперсь­ка адмiнiстрацiя не втру­чала­ся. Ра­бини зло­били­ся, але си­ла бу­ла на боцi Ри­му...

...Iуда iз Карiота вис­лизнув з хра­му, ко­ли зовсiм стемнiло. Бiля пiднiжжя сходiв, що ве­ли до Нижнь­ого мiста, й­ого зне­наць­ка ото­чили. З пе­реля­ку цей уже викiнче­ний зап­ро­данець ми­мовiль­ним по­рухом шар­пнув­ся до ши­рокоу по­яс­ноу на­мот­ки. Ве­селий Гер­ман не­гай­но за­пус­тив ту­ди свою дес­ни­цю. Вiн ви­тяг шкiря­ний га­ман, що прис­мно бряз­нув бла­город­ним ме­талом.

- За­палiть смо­лос­ки­пи! - на­казав вiн.

За­хита­лося чад­не чер­во­не по­лум'я, пострiлю­ючи смо­ляни­ми бриз­ка­ми. Ве­селий Гер­ман вит­ру­сив мо­нети на до­лоню, ста­ран­но по­раху­вав ух i нек­ва­пом зси­пав на­зад у га­ман.

- Ха, ли­ше трид­цять ше­келiв, - роз­ча­рова­но про­бур­мотiв вiн. - Ну й скна­ри! Га? За го­лову ва­тага - ли­ше трид­цять срiбнякiв! Де це чу­вано? От як­би да­ли зо­лоти­ми де­нарiями...

Iуда роз­губле­но клiпав. Ве­селий Гер­ман прос­тягнув й­ому га­ман:

- Бе­ри! Для нас це не грошi...

Iуда жадiбно схо­пив свою здо­бич i поспiхом су­нув за па­зуху.

- Слу­хай, - зич­ли­во мо­вив Ве­селий Гер­ман, - мо­же, ти про­даси й­ого вдру­ге?

- Ко­го? - про­бель­котiв Iуда, який досi не огов­тався вiд ля­ку. Й­ого крихiтнi оче­нята, пе­рего­род­женi ви­дат­ним но­сом, по­лох­ли­во ни­кали по во­яках.

- Нiби не знасш... Iсу­са На­зарея - ось ко­го! Нам же вiдо­мо, ко­го ти щой­но про­дав ску­пер­дя­ям з хра­му. А нас цей то­варець теж цiка­вить! Ну то що, при­яте­лю, за­лаго­димо ген­дель, га?

Iуда за­вагав­ся. Цей ру­дий здо­ровань - що вiн: про­понус всерй­оз чи кеп­кус? Й­ого не­поко­уло навiть те, що й­ому по­вер­ну­ли грошi. Щось по­вер­та­ти - не на­лежить до чес­нот римсь­ких во­якiв. Як i будь-яких iнших... А мо­же, й справдi?..

- Да­вай ви­казуй ху­тень­ко, - на­полiг ру­дий. - Ми знас­мо, ко­му й­ого мож­на вигiдно пе­реп­ро­дати. Понтiй Пiлат за На­зарея дасть зо­лото...

Тiль­ки те­пер Iуда збаг­нув: га­ман й­ому по­вер­ну­ли ли­ше то­му, що сподiва­ють­ся за­роби­ти бiль­ше. На душi по­лег­ша­ло - усе ста­ло на свос звич­не мiсце.

- Ну, ка­жи на­рештi: де вiн хо­васть­ся?

- У Геф­си­мансь­ко­му лiсi... Та чи встиг­не­те?

- А що та­ке?

- Уже зби­расть­ся й­ти по нь­ого хра­мова вар­та...

- Не­хай собi зби­расть­ся. А ми ви­рушай­мо за­раз. Ве­ди!

- Навiщо я вам? - спо­лотнiв Iуда.

- Як то навiщо? Лiс ве­ликий. Чо­го ж нам ниш­по­рити в нь­ому, ко­ли ти знасш точ­не мiсце? I от що: аби не ста­лася по­мил­ка, ти Iсу­са обнiмеш i наз­веш. Зро­зумiв?

- А що я за це ма­тиму?

- Жит­тя! - вiдповiв, на­че вда­рив навiдлiг, Ве­селий Гер­ман. - Хiба ма­ло?

5. КУБ­ЛО ГА­ДЮЧЕ

- Мiй лю­бий, ти ко­гось че­касш? - за­пита­ла Клавдiя Про­кула, яка чи­тала з об­личчя Понтiя Пiла­та, як з кни­ги, хо­ча сто­роннiм во­но зда­вало­ся неп­ро­ник­ли­вим.

- Так, моя Клавдiс, - вiдповiв вiн, - че­каю, ко­ли при­ведуть до ме­не мо­лоди­ка з тон­ки­ми, як у жiнки, ру­ками, кот­ро­го ти ба­чила у храмi.

- Й­ого впiй­ма­ли?

- Цiсу ночi.

- О, мiй Понтiю! Я ду­же хотiла б по­бачи­ти й­ого зно­ву.

- Чо­му?

- Вiн цiка­вий...

- Так, масш рацiю - вiн цiка­вий. I я, моя Клавдiс, мо­жу доз­во­лити тобi i по­бачи­ти й­ого, i по­чути. Але з однiсю не­одмiнною умо­вою.

- Якою?

- Мов­ча­ти.

- Яка жор­сто­ка для жiнки умо­ва! Але я згод­на. Я мов­ча­тиму i тiль­ки слу­хати­му. Як­що нi - ви­женеш.

- Тодi зго­да!

Перш, нiж на­дати справi чин­ностi офiцiй­но­го розслiду­ван­ня, про­кура­тор Понтiй Пiлат вирiшив поз­най­оми­тись з зат­ри­маним осо­бис­то. Над­то ве­ликий роз­го­лос про ць­ого Iсу­са На­зарея пiшов в рру­салимi, от­же, по­ширить­ся по всiй Iудеу, а то й далi. Окрiм то­го, всi вчин­ки ць­ого сприт­но­го мо­лоди­ка бу­ли поз­на­ченi гнуч­кою, до­теп­ною дум­кою. А про­кура­тор цiну­вав ро­зум в усiх й­ого про­явах.

Досi вiн мав клопiт ли­ше з во­рога­ми iмперiу, з ту­пими, хоч по­деку­ди i вiдчай­душ­ни­ми фа­ната­ми, ек­заль­то­вани­ми i от­русни­ми тим пот­ворним мо­роком, що за­душ­ли­вими хви­лями слiпоу зло­би ли­нув з хра­му на горi. Левiти не годнi бу­ли за­бути про свою ко­лиш­ню, нiчим не об­ме­жену вла­ду i пе­рек­ресленi Ри­мом привiлеу. Зовнi во­ни бу­ли за­попад­ливi i ло­яльнi до iмперсь­коу адмiнiстрацiу, але по­тай­ки сiяли во­рож­не­чу. За­лиша­ючись ос­то­ронь, во­ни пiдбу­рюва­ли на опiр. Про­те во­ни пре­чудо­во зна­лися на еко­номiчнiй та вiй­ськовiй по­тузi iмперiу i ре­аль­но усвiдом­лю­вали, що будь­який опiр бу­де без­жаль­но роз­чавле­но. Так i трап­ля­лося. По всiй провiнцiу зас­траш­ли­вим на­гаду­ван­ням стир­ча­ли хрес­ти з розiп'яти­ми бунтiвни­ками. Та левiти що­разу ли­шали­ся без­карни­ми. Бiль­ше вiд то­го, цi спа­лахи гнiву бу­ли ум вигiднi, бо з кож­ним бун­том - хай навiть дрiбним - во­ни вiдвой­ову­вали для се­бе в да­леко­му Римi який­сь з втра­чених привiле­ув.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: