Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 5)

Скiль­ки скарг во­ни од­пи­сали на про­кура­тора, скiль­ки хит­рих зви­нува­чень? Понтiй Пiлат не лiчив. Але пе­реко­нав­ся: дос­та­ток левiтiв (досi не опо­дат­ко­ваний!) ба­зусть­ся на кровi та об­лудi.

А цей На­зарей був сди­ний в свос­му родi: вiн во­ював з пiдступ­ни­ми левiта­ми, котрi як­що оцiню­вати об'сктив­но, бу­ло на ко­ристь Ри­мовi.

- Вiн цiка­вий, - ко­рот­ко i влуч­но виз­на­чила став­лення до нь­ого прек­расна жов­то­воло­са i бла­кит­но­ока Клавдiя Про­кула, що лег­ко на­бира­ла виг­ля­ду хо­лод­ноу й неп­риступ­ноу бо­гинi, уу пос­та­ва, ко­ли во­на не бу­ла за­хова­на прос­то­рою тунiкою до п'ят, справдi на­гаду­вала тiло бо­гинi. Бiлоу мар­му­ровоу бо­гинi з гар­монiй­ни­ми про­порцiями, вiднай­де­ними скуль­пто­рами Ел­ла­ди.

I ось за­раз во­ни - Понтiй Пiлат та Клавдiя Про­кула - напiвле­жали на зруч­них, з виг­ну­тими спин­ка­ми, щоб не втом­лю­вати тiло, ле­жаках. Обид­ва ле­жаки бу­ли вкритi од­на­ково м'яки­ми ков­дра­ми з пух­настоу вер­блю­жоу вов­ни. Мiж ни­ми, на мар­му­рово­му сто­лику, сто­яли ва­зоч­ки з со­кови­тими фрук­та­ми i вузь­ко­шиу гли­нянi гле­ки, що зберiга­ють рiди­ну в про­холодi.

Сон­це не дош­ку­ляло пе­ребу­ва­ючим у пор­ти­ку, хоч не­бо над го­лова­ми ли­шало­ся вiдкри­тим. Вiд со­няч­них про­менiв за­туля­ли штучнi навiси з бiло­го по­лот­на та крис­латi кро­ни де­рев, всад­же­них обабiч стiн се­ред мар­му­рових плит. Помiж ко­лон вхiдноу ар­ки бов­ванiв в об­ла­дун­ках легiоне­ра ру­дий гiгант Ве­селий Гер­ман, що став там на вар­ту.

Тiль­ки зат­ри­маний уночi роз­би­шака в й­ого тем­но­му, для до­роги, гiматiу та вар­варсь­ких шаль­ва­рах псу­вав за­галь­ний iнтер'ср, гру­бо по­рушу­ючи зас­покiй­ли­ву коль­оро­ву то­нальнiсть за­тиш­но­го пор­ти­ка. Вiн мав точнiсiнь­ко та­кий виг­ляд, який ви­никав в у­явi з опи­су про­кура­тора Квiрiнiя. Але до­дали­ся живi фар­би i дум­ка, яка зав­жди бу­ла го­лов­ною ок­ра­сою очей, а вiдтак - i са­моу лю­дини.

- Наз­ви се­бе, - ска­зав про­кура­тор, по­чина­ючи роз­мо­ву.

- Iсшуш, - наз­вався вiн на ара­мей­ський лад. - За мiсцем про­живан­ня ме­не ще звуть На­заре­ем.

- Чи знасш, хто я?

- Знаю: ти - про­кура­тор Понтiй Пiлат.

- Ти ба­чив ме­не ранiше?

- Так, у Галiлеу, де ти розiп'яв вiсь­мох за­колот­никiв. Тодi я ба­чив те­бе. Ти сидiв вер­хи на конi зi зна­ками ле­гата. Жiнку, що возсiдав по­руч з то­бою, я теж ба­чив. Але не знаю, хто во­на.

- Ко­го ж во­на роз­пи­нала? - насмiшку­вато за­питав Понтiй Пiлат.

- Я ба­чив уу ли­ше один раз. Це бу­ло по­зав­чо­ра, у храмi.

- А ти спос­те­реж­ли­вий - всти­гасш помiча­ти навiть зай­ве для те­бе.

- У ць­ому й по­лягас моя бiда, - у за­думi мо­вив На­зарей i жва­во до­дав: Але iсну­ють жiнки, яких не помiти­ти прос­то не­мож­ли­во! Для ць­ого слiд бу­ти слiпим.

Клавдiя Про­кула, дот­ри­му­ючись сло­ва, мов­ча­ла, хоч це уй да­вало­ся не­лег­ко, особ­ли­во ко­ли роз­мо­ва тор­кну­лася уу са­моу. Цей ма­лень­кий чо­ловiчок насмiлив­ся оцiню­вати уу! Про­те чо­мусь бу­ло прис­мно.

- От­же, ти виз­насш, що був у храмi, - пiдкрес­лив Понтiй Пiлат.

- Навiщо при­хову­вати, що всiм вiдо­мо, - прос­то вiдповiв ареш­тант.

- Ти уже двiчi зчи­нив бу­чу у ць­ому Домi ва­шого iудей­сько­го бо­га. Чо­му?

- То­му, що бог по­кинув храм. Вер­теп розбiй­никiв не мо­же бу­ти До­мом гос­по­да.

- У тво­ух сло­вах, Iсшу­ше, кристь­ся зви­нува­чен­ня. Чи мо­жеш об­грун­ту­вати й­ого?

- Це лег­ко...

- Ка­жи - я слу­хаю.

- Чи не блюзнiрство ро­бити з бо­га мер­зенно­го лих­ва­ря, що де­ре грошi в рiст не­бес­но­го бла­женс­тва? Чи не зло­чин у­особ­лю­вати бо­га в огид­но­му мiняйлi, який не­беснi бла­га обмiнюс на земнi срiбня­ки? Чи це не розбiй, ко­ли вiру пе­рет­во­рено в пред­мет без­со­ром­ноу торгiвлi?

- Усе це ри­тори­ка, - су­хо заз­на­чив Пiлат. - Чи масш щось ска­зати кон­крет­но?

- Мо­жу й кон­крет­но...

- Ка­жи смiли­во!

- Ось ли­ше один прик­лад з ба­гать­ох. Зап­ро­вад­же­но пра­вило: жо­ден вiру­ючий не до­пус­касть­ся до хра­му, як­що не дасть гро­шовий по­даток "на ви­куп душi". Од­нак левiти бе­руть мо­нети ли­ше ста­рого кар­бу, тоб­то такi, на яких не кар­бо­вано об­лич це­зарiв. Тих ста­рих мо­нет уже май­же не­ма в обiгу. Роз­до­бути ух ду­же важ­ко. Але во­ни с в дос­татнiй кiль­костi у хра­мових мiняйл, якi зовсiм не ви­пад­ко­во си­дять в га­лереу при входi до хра­му. Вартiсть ста­роу, дав­но знецiне­ноу мо­нети - те­перiшнiй iмперсь­кий зо­лотий. Але й це не все, бо жадiбнiсть левiтiв не знас меж. Щоб обмiня­ти мо­нети, слiд спо­чат­ку спла­тити ще й так зва­ний обмiнний по­даток. Вартiсть пра­ва на обмiн - срiбний де­нарiй або срiбна драх­ма. Про­чан ба­гато. Особ­ли­во на релiгiйнi свя­та. При­буток пiдра­хува­ти не важ­ко. Вiн бiль­ший нiж iмперськi по­дат­ки ра­зом узятi. До то­го ж храм не втра­час за­пас мо­нет ста­рого кар­бу. I во­ни зно­ву по­вер­та­ють­ся в тор­би мiняйл!

Про­кура­тор Понтiй Пiлат спох­мурнiв.

- Чи усвiдом­люсш ти, що зро­бив полiтич­не зви­нува­чен­ня ?

- Я не зовсiм доб­ре знаю римськi за­кони.

- Ми су­воро ка­рас­мо за об­ра­зу осо­би це­заря. А ти повiдо­мив важ­ли­ве: до хра­му не до­пус­ка­ють­ся лю­ди, якi не­суть мо­нети з кар­бом бо­жес­твен­них прин­цепсiв. Так?

- Я це ска­зав...

- А чо­му левiти це роб­лять? Чи знасш?

- Чо­му? Бо у них. ген­длярсь­кий бог - зо­лотий тiлець. Iншо­го во­ни не зна­ють i зна­ти не хо­чуть.

- Я за­питав не про це. Сфор­му­люю iнак­ше, щоб ти зро­зумiв: як левiти по­яс­ню­ють вiдмо­ву бра­ти мо­нети з зоб­ра­жен­ням римсь­ких прин­цепсiв?

- Та прос­то: Кай­афа ка­же, що цi сустнi зоб­ра­жен­ня - об­ра­за для ца­ря не­бес­но­го. А нас­правдi, окрiм на­живи...

- До­сить, це вже лiри­ка! - зу­пинив й­ого Понтiй Пiлат. - Ска­жи менi лiпше та­ке: що ти зро­бив би з хра­мом?

- Я ска­зав про це в очi са­мим левiтам. Я ска­зав ум: "Як прий­шов по­топ i знiс усiх, так i ваш храм об­лу­ди бу­де зне­сено. Бо де бу­де пад­ло, там збе­руть­ся й ор­ли. Не­розумнi i слiпi ви, бо свя­тите зо­лото! Го­ре вам! Бо за зло­чина­ми ва­шими прий­дуть чорнi днi. I об­ло­жать храм око­пами, i об­ступ­лять нав­кру­ги, i стис­нуть звiду­сюди. I зни­щать й­ого з ли­ця землi, i не за­лишать ка­меня на ка­менi! Бо цей храм уже не бо­жий дiм мо­литов, а вер­теп з куб­лом га­дючим!"

- Ти справдi це ска­зав? - не стри­мав сво­го по­диву про­кура­тор.

- Я ска­зав це...

- Пер­шосвя­тен­ник Кай­афа знас про це?

- Вiн теж слу­хав ме­не.

- Ко­ли це бу­ло?

- Три днi то­му.

- А потiм ти з ва­тагою спiль­никiв пiшов гра­бува­ти хра­мових мiняйл?

- Я нi в чо­му не ви­нен. Хiба на ме­не хтось скар­жився?

- Масш рацiю: не­ма нi скарг, нi по­зову. Ад­же, щоб зви­нува­тити те­бе, ум тре­ба вик­ри­ти са­мих се­бе. Але за­раз я зроб­лю од­не при­пущен­ня. Як­що во­но вiрне, мо­жеш не вiдповiда­ти нiчо­го. Ви заб­ра­ли у мiняйл мо­нети ста­рого кар­бу?

За­пала про­мовис­та мов­чанка.

Ве­лич­на Клавдiя Про­кула з ве­селою по­вагою по­зира­ла на сво­го про­ник­ли­вого чо­ловiка.

Понтiй Пiлат ба­чив, як до Ве­село­го Гер­ма­на пiдiй­шов легiонер i про щось до­повiв.

Ве­селий Гер­ман пiдняв ру­ку, про­сячи доз­во­лу по­тур­бу­вати про­кура­тора.

- Пiдiй­ди! - доз­во­лив й­ому Понтiй Пiлат i, ко­ли той наб­ли­зив­ся, за­питав: - Щось тра­пило­ся?

- Прий­шов ко­лишнiй пер­шосвя­тен­ник Ан­нан, тесть Кай­афи. Про­сить, щоб ви й­ого прий­ня­ли.

- По мою ду­шу прий­шов, - ти­хо мо­вив Iсус.

- Про що ти? - за­питав про­кура­тор.

- Ан­нан ви­мага­тиме мо­су смертi.

- Зас­по­кой­ся, - твер­до ска­зав Понтiй Пiлат. - Без серй­оз­ноу про­вини я ще нiко­го не ска­рав. А за то­бою я нiякоу ви­ни не ба­чу. Роз­ходжен­ня у пог­ля­дах на приз­на­чен­ня хра­му е су­то релiгiй­ним i мо­уй юрис­дикцiу не пiдля­гас. Пра­во ж свя­тен­никiв на смер­тний ви­рок i по­каран­ня ска­сованi.

6. АН­НАН, ТЕСТЬ КАЙ­АФИ

Ко­ли Ве­селий Гер­ман повiв зат­ри­мано­го че­рез бiчнi дверi, Клавдiя Про­кула мо­вила:

- Я хо­чу ли­шити­ся.

- Але ж Ан­нан - не в'язень, - за­вагав­ся Понтiй Пiлат.

- Шко­да, що вiн досi не в'язень...

Про­кура­тор засмiяв­ся.

- Зро­зумiй, моя лю­ба, я б охо­че, але...

- Але, мiй Понтiю, вiдiсла­ти ме­не за­раз бу­ло б ще бiльш жор­сто­ко, нiж при­мушу­вати ме­не мов­ча­ти. Хiба я тобi за­важа­ла? А те­пер... Та це все од­но, що вiдiбра­ти у ме­не кни­гу на найцiкавiшо­му мiсцi.

- Пiдка­жи, як вмо­тиву­вати твою при­сутнiсть, i ти за­лишиш­ся.

- Ах, мiй Понтiю, це так прос­то!

- Навiть прос­то? - усмiхнув­ся Пiлат.

- Ав­жеж! - за­пале­на надiсю, на­поля­гала Клавдiя Про­кула. - Хiба ти кли­кав до се­бе то­го Ан­на­на? Хiба тут мiстить­ся твоя кан­це­лярiя, де ти му­сиш дот­ри­мува­тись служ­бо­вих при­писiв?

- Нi i нi! - ска­зав Пiлат. - Що з ць­ого?

- Ан­нан прий­шов без зо­ву. Прий­шов до тво­го при­ват­но­го жит­ла. Прий­шов як про­хач. Ти тут пов­ний гос­по­дар. Ти мо­жеш й­ого навiть вза­галi тут не прий­ня­ти i приз­на­чити зустрiч в кан­це­лярiу у час зруч­ний для те­бе. От­же...

- От­же, менi ли­шасть­ся да­ти зго­ду.

- О, мiй Понтiю, у по­дяку тобi я зно­ву обiцяю стiй­ко мов­ча­ти.

- Ця при­сяга тiль­ки свiдчить, що ти у ме­не ве­лика ро­зум­ни­ця.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: