Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 7)

- Нев­же ти уб'сш На­зарея на до­году от­руй­ним гри­бам з хра­му?

- Я уже ска­зав, що без­винних не ка­раю, - твер­до вiдка­зав Пiлат. - Ти знасш: двiчi я обiця­нок не даю. Я ух ви­коную.

То­го ж дня про­кура­тор Пiлат вiдря­див до про­кон­су­ла Вiтеллiя термiно­вого гiнця - са­мого Луцiя Гал­ла:

- Яко­мога швид­ше по­вер­тай­ся з вiй­ськом!

Пiсля то­го вiн пок­ли­кав до се­бе Ве­село­го Гер­ма­на, роз­мо­ву з яким по­чав див­ним за­питан­ням:

- Чим по­яс­нюсть­ся чу­до вос­кресiння з мер­твих Ла­заря?

7. СА­МОГУБ­ЦЯ З ЛО­ПАТОЮ

Ще зорiло, ко­ли Ве­селий Гер­ман ра­зом з гос­тродзь­обом Iудою вер­хи на доб­рих ко­нях про­мину­ли Схiднi вра­та рру­сали­ма, ух суп­ро­вод­жу­вали трос легiонерiв. Зас­па­на сто­рожа зди­вова­но ди­вила­ся ум услiд.

Шлях був не ду­же да­лекий, та ча­су заб­рав. До се­лища Вiфанiу не­велич­кий загiн при­був, ко­ли сон­це пiдби­лося уже ви­сочень­ко. Iуда вка­зав обiй­стя не­давнь­ого мер­ця Ла­заря. Че­рез ни­зень­кий ма­заний тин вид­но бу­ло, як гос­по­дар над чи­мось по­расть­ся на подвiр'у. Це був кре­мез­ний чо­лов'яга з гру­бими ри­сами об­личчя i жи­лави­ми ру­ками, де гра­ли м'язи. Тугi i заг­рубiлi, а не елас­тичнi, як у во­якiв...

- Вiн? - за­питав Ве­селий Гер­ман.

- Та вiн, - не­охо­че оз­вався Iуда. Не по­доба­лася й­ому ця по­уз­дочка, в яку й­ого за­лучи­ли ма­ло не си­ломiць.

- Здо­ров був, покiй­нич­ку! - гук­нув Гер­ман, зiска­ку­ючи з ко­ня. - Злазь i ти! - на­казав Iудi.

Ла­зар здриг­нувся i рвуч­ко по­вер­нувся до при­булих. По­бачив римсь­ких во­якiв i ук­ляк. Потiм очi й­ого з три­вогою вту­пили­ся в Iуду.

- Що, впiзнав? - глуз­ли­во за­рего­тав Ве­селий Гер­ман, вiдда­ючи повiд ко­ня од­но­му з легiонерiв. - Ну-мо, Iудо, ходiмо до жи­вого тру­па...

Вiн штов­хнув Iуду до хвiртки. За ним увiй­шов на обiй­стя i сам. По­шукав очи­ма i без­це­ремон­не всiвся на ко­лоду.

- Що, Ла­заре, не че­кав гос­тей?

- Вам чо­го? - на­рештi по­дав го­лос Ла­зар.

- Та нiчо­го особ­ли­вого - служ­бовi кло­поти, - люб'яз­но по­яс­нив по­шуку­вач про­кура­тури. - Ти, пев­но, чув, що на тво­го при­яте­ля Iсу­са На­зарея по­руше­но кар­ну спра­ву за без­чинс­тва в храмi Iахвi. Потрiбнi, Ла­заре, твоу свiдчен­ня. Ваш свя­тий Си­недрiон вже за­оч­но за­судив На­зарея до стра­ти. Те­пер кло­почеть­ся пе­ред про­кура­тором про зат­вер­джен­ня ви­року. Чув ти про це чи нi?

- Та чув - по­голос iде, - пох­му­ро вiдповiв Ла­зар. - Але вся­ку про­вину тре­ба ще до­вес­ти. Ка­жуть, про­кура­тор Пiлат ви­магас вiд Кай­афи нес­прос­товних до­казiв. А в то­го мер­зот... тоб­то, доб­родiя, хотiв я ска­зати, нiяких до­казiв не­ма...

- Бу­дуть! - за­пев­нив Ве­селий Гер­ман. - За цим я й при­був до те­бе. На судi все з'ясусть­ся. Аби свiдчен­ня бу­ли! Го­лов­ний свiдок уже с - це твiй дру­жок Iуда... Ти чо­го вов­ком по­зирасш?

- Як умiю, так i по­зираю...

- Ну, по­зирай - доз­во­ляю, але слу­хай ме­не... Iуда твер­до по­обiцяв прив­се­люд­но засвiдчи­ти, що ваш Iсус ка­зав, нiби вiн - пос­ла­нець вiд са­мого ца­ря не­бес­но­го, буцiм вiн - син бо­жий...

- Та який там син бо­жий! - скипiв Ла­зар. - Чо­го ви ме­не мо­рочи­те? Хiба я не знаю, чий вiн син? А й справдi не знаю: чи тес­ля­ра И­оси­фа, чи ва­шого во­яка Пан­те­ри...

- Пан­те­ри? Знаю та­кого! Вiн у нас за­раз наг­ля­дач у в'яз­ницi Пре­торiу. Нев­же вiн бать­ко Iсу­са?

- Хтоз­на, рiзне ка­жуть... Але вiдо­мо: Пан­те­ра упа­дав за Марiсю. А та пiшла пiд вiнець вагiтною. Iосиф до ць­ого неп­ри­чет­ний, бо й­ого за­лед­ве умо­вили. Та й не умо­вили, а бать­ко Марiу грошi дав. За грош­ву i я б в же­нихи по­дав­ся, хоч би там з де­сяток Пан­тер пот­ру­дило­ся... А ви ка­жете син бо­жий!..

- Та не я ка­жу. Це твiй дру­жок Iуда ка­же! Пiд при­сягою.

- А ко­му ця брех­ня пiд при­сягою потрiбна?

- Та ць­ому мер­зот... ть­ху! Я точнiсiнь­ко як ти хотiв ска­зати - доб­родiю Кай­афi! I ще Iуда засвiдчить, що Iсус замiрясть­ся по­вали­ти вла­ду це­заря...

- Нiхто в цю нiсенiтни­цю не повiрить!

- Уже повiри­ли - весь Си­недрiон на чолi з Кай­афою! До Пiла­та Ан­нан при­ходив i ка­зав. Ко­му вигiдно, той зав­ше повiрить... - I ти сам ро­зумiсш, що за бунт про­ти це­заря Гол­го­фа за­без­пе­чена! На хрестi ваш Iсус ко­нати­ме...

Ла­зар не мiг при­хова­ти лютi, з якою по­зирав на Iуду.

На й­ого важ­ких ще­лепах гу­ляли жов­на.

- А ти ж бiдусш, Ла­заре, - не вга­вав ру­дий ве­лет. - Ти ж вiд злиднiв сво­ух до тру­ни жив­цем стриб­нув! Аж тут - грошi да­ють. Поп­лескав язи­ком - i вже масш! I вип­лат виз­на­чено - трид­цять срiбних шек­келiв готiвкою. Iуда не дасть менi збре­хати - вiн уже за пер­ший ви­каз трид­цять срiбнякiв одер­жав. Пра­виль­но я ка­жу. Iудо?

- Да­ли, - кис­ло про­мим­рив той.

Хваць­ке базiкан­ня Ве­село­го Гер­ма­на бу­ло й­ому яв­но не до шми­ги. Але щось су­пере­чити вiн не на­важу­вав­ся. Та й по­дума­ти: ра­но чи пiзно, а всi дiзна­ють­ся. Все од­но на судi до­ведеть­ся свiдчи­ти...

- То як, Ла­заре, до­мови­лись?

- А що я мо­жу ска­зати...

- Щось та ска­жеш.

- Та нiчо­го та­кого я не знаю...

- А я хiба про щось та­ке? Ба­чу я, ти сво­ум свiдчен­ням i сам цiни не вiдасш. Але при­сяга­юся, те­бе слу­хати­муть з роз­зявле­ними ро­тами. У­яви сам: тру­на, ман­дри до мерцiв, зух­ва­ла вте­ча з по­тойбiчно­го свiту, яка досi ще нiко­му не вда­вала­ся!

Ла­зар по­нуро вив­чав своу бруднi, босi но­ги.

- Твос пос­тання з мер­твих, - не­угав­но виспiву­вав ба­лаку­чий ру­дань, воiсти­ну чу­до з пер­чи­ком! А хто ж до­помiг тобi об­ду­рити по­тойбiчну вар­ту? Ге­рой су­дово­го про­цесу - Iсус На­зарей! Ка­жу тобi, Ла­заре, та­ких ку­мед­них чу­дасiй не ви­гаду­вав навiть мiй улюб­ле­ний до­теп­ник Ме­нандр.

- Вiль­но вам жар­ту­вати...

- Та якi тут жар­ти? Вудь пе­вен, ця по­тойбiчна оповiдка зать­ма­рить навiть спо­гади тво­су сес­трич­ки, гу­лящоу Марiу. Бо що уй оповiда­ти? Що во­на пе­рес­па­ла з Iсу­сом? Не ди­ва! Ве­лике дiло - по­бави­тись. Хто з нею ли­шень не роз­ва­жав­ся... Iнша спра­ва - оповiдь жи­вого мер­ця!

Са­ме цiсу митi з ха­лупи вий­шла мо­лоди­ця жа­гучоу кра­си. Лег­ко, по-хатнь­ому одяг­не­на. Усi при­нади - на ви­ду. Ве­селий Гер­ман оте­терiв.

- О! - все ж спромiгся вiн. - Про неу по­мов­ка, а во­на вже тут!

- Це не Марiя, - ос­терiг й­ого Ла­зар.

- А хто ж? - ще бiль­ше зди­вував­ся Гер­ман.

- Стар­ша сес­тра Мар­фа. Ду­же во­ни схожi...

- А що? Як стар­ша, то гiрша? - бiло­зубо всмiхну­лася мо­лоди­ця ру­дому нез­най­ом­цю.

Тiль­ки за­раз Гер­ман роз­ди­вив­ся, що мо­лодич­ка круглiша у стег­нах. I очi у неу не такi на­хабнi, як у Маг­да­лини. Хоч теж - з бiсе­нята­ми.

- Таж тут цiлий квiтник з кра­сунь! - про­голо­сив вiн. - Га­рем, який охо­роняс монстр з то­го свiту!

Вiн по-змов­ниць­ко­му пiдмор­гнув Марфi i дружньо за­питав:

- До те­бе теж Iсус пiдби­вав­ся?

- А з чо­го ти узяв? - грай­ли­во вiдка­зала во­на.

- Над­то ти схо­жа на сес­трич­ку. Як­що вас удень мож­на пе­реп­лу­тати, то вночi i по­готiв!

Во­на узя­лася ру­ками в бо­ки i вик­личне май­ну­ла спiдни­цею:

- А хоч би й так, тобi що за клопiт?

- Рев­нощi гри­зуть! - не гу­бив­ся ру­дань. - Та ска­жи менi: вiн з дiвка­ми та­кий же удат­ний, як з мiняй­ла­ми у храмi?

- Усе пiзнасть­ся в порiвняннi, - за­гад­ко­во вiдповiла Мар­фа.

- Ха! - зрадiв Гер­ман. - До­ведеть­ся знай­ти час, аби за­доволь­ни­ти твiй здо­ровий по­тяг до аналiтич­них знань.

- А ти ве­селий хло­пець... Як зва­ти?

- Гер­ман! А ти замiжня?

- Та де...

- Чо­му ж? Та­ка врод­ли­ва...

- Без по­сагу не бе­руть. У нас так: вiзь­муть i гор­ба­ту, аби з грiшми. Тес­ляр Iосиф узяв матiр Iсу­са, ко­ли во­на вже вагiтною бу­ла. А чо­му! Бо за неу гро­шики да­ли. Збаг­нув? А ми - бiда­ки. Ла­зар навiть свою тру­ну про­дав, щоб ста­ло на ужу... Я ж не дiвча, щоб ме­не ку­пили.

- А Марiя iз сво­ух за­робiткiв не до­пома­гас?

- Марiу теж на по­саг тре­ба... Пап­пус уу те­пер не вiзь­ме! Силь­но во­на й­ого об­ра­зила. Пап­пус хоч i ста­рий, та взяв уу навiть з доп­ла­тою... Я б вiд нь­ого нiза­що не втек­ла!

- Чо­го ж Марiя втек­ла? Хiба не зна­ла, що уу че­кас?

- Та ко­ли це бу­ло? Ма­ла во­на тодi бу­ла i дур­на, а тут ба­гатий рим­ля­нин по­чав за­лиця­тися. Во­на й побiгла по глу­потi сво­уй вiд чо­ловiка...

Во­ни так за­хопи­лися шлюб­ною роз­мо­вою, що нiби за­були про все на свiтi. Навiть про при­сутнiх тут Ла­заря та Iуду - май­бутнiх свiдкiв Кай­афи.

Ла­зар усе зир­кав ско­са на них, на­че на щось зва­жу­ючись, i на­раз швид­ко бур­кнув Iудi:

- Доб­ре, що без те­бе за­копа­ли грошi в Геф­си­мансь­ко­му лiсi, а то б ти, шкур­ни­ку, i каз­ну то­варис­тва ви­казав...

"Ну от i все! - по­дум­ки заз­на­чив Ве­селий Гер­ман. - Ме­ти до­сяг­ну­то. Од­нак та­ки до­вело­ся ма­руди­тись... Але те­пер цей скна­ра Iуда всень­кий лiс пе­рерис, шу­ка­ючи скарб. I то - поспiхом! Щоб iншi не ви­пере­дили... Час i в зво­рот­ню путь. А шко­да..."

- Мар­фо, - ска­зав уго­лос, - я че­кати­му те­бе в рру­салимi. За­питасш Ве­село­го Гер­ма­на, будь-який легiонер мос по­меш­кання по­каже.

- А для чо­го? - лу­каво за­пита­ла во­на.

- Для су­то на­уко­вих дослiджень...

- Це ж яких? - засмiяла­ся во­на.

- Порiвняль­них...

- А не вiдмо­виш­ся потiм? Ти - на конi, а менi й­ти пiшки...

- I не со­ром тобi? - рап­том вклин­цю­вав­ся в ух­ню роз­мо­ву Ла­зар.

- А чо­го со­роми­тись, ко­ли замiж не бе­руть? - вiдмах­ну­ла й­ого докiр Мар­фа.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: