Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 8)

- Ну й роз­бести­лись сес­трич­ки! - роз­бурхав­ся Ла­зар. - Що про нас лю­ди ка­зати­муть? I чим я, не­щас­ний, ота­ке бо­гом прок­ля­те жит­тя зас­лу­гував?

- А ти по­мовч, жи­вий тру­пе! - су­воро грим­нув на нь­ого Ве­селий Гер­ман. Що уй з то­бою, бов­ду­ром? Тобi грошi про­пону­ють, а ти пи­ку вiдвер­тасш! Ач який! Мав би ро­зум, то й на по­саг Марфi за­робив: у Кай­афи га­ман ту­гень­кий. А то справдi, хто ж вiзь­ме дiвку, яка й на пе­люш­ки не мас? Але хай... Менi - час! Зби­рай­ся, Iудо... Мар­фо, чи прий­деш?

- А ти че­кати­меш?

- Ще б пак!

Ми­нула ли­ше до­ба, ко­ли в скромнiй оселi Ве­село­го Гер­ма­на i справдi з'яви­лася кра­суня з Вiфанiу. Ру­дань уу по­явi щи­ро зрадiв. Мар­фа помiти­ла й­ого неп­ри­хова­ну радiсть i лу­каво мо­вила:

- Чо­го зу­би вис­ка­лив? Не по­думай чо­гось та­кого...

- Та я вiд на­род­ження ту­пак! - га­ряче за­пев­нив уу ру­дань.

- Усi так ка­жуть! А я тобi не якась та­ка... Прос­то чо­мусь при­пав до сер­ця. Оце й зга­дала про те­бе, ко­ли й­шла ми­мо...

- З Вiфанiу ми­мо рру­сали­ма? - вра­зив­ся Гер­ман. - Ото про­ходоч­ка...

- А що та­кого? Ну прой­шла­ся тро­хи... Але це нiчо­го не ва­жить! Мо­же, Ла­зар ще за­робить та на по­саг дасть. А ти, звiсно, уже боз­на-що по­думав...

- Мар­фо, за­пев­няю те­бе, ти смiли­во мо­жеш вва­жати ме­не викiнче­ним не­до­ум­ком...

- Твос щас­тя, що в ме­не нiяко­го ко­хан­ця не­ма. А то хiба я прий­шла б до те­бе са­ма?

- А що, прий­шла б з ко­хан­цем?

- Нi, з то­бою не­мож­ли­во роз­мовля­ти!

- По­деку­ди трап­лясть­ся...

- А я прий­шла зовсiм не для то­го... Прос­то ли­хо ста­лося з тим чо­ловiком, що був з то­бою у Ла­заря. Я й прибiгла до те­бе, ду­мала - тобi цiка­во...

- Стри­вай! З ким ли­хо?

- З Iудою...

- Уже? А що са­ме ста­лося?

- Узяв та й повiсив­ся...

- На гiлляцi в Геф­си­мансь­ко­му лiсi, - бла­годуш­но до­дав гiгант.

Мар­фа ки­нула на нь­ого сто­рож­кий пог­ляд.

- А ти звiдки знасш?

- Чи­таю в твос­му люб­ля­чому серцi.

- А що ти в нь­ому ще ви­читав?

- Що бiля са­могуб­ця знай­шли ло­пату.

- Нi, ти ска­жи: звiдки знасш?

- Я знаю Iуду, - з ледь та­мова­ною посмiшкою по­яс­нив Гер­ман. - Це був ду­же зав­бачли­вий чо­ловiк. Iду­чи вiша­тись, вiн не­одмiнно му­сив при­хопи­ти ло­пату, щоб бу­ло чим ко­пати мо­гилу... Та чи не вос­крес­не, як Ла­зар?

- Нi, цей вмер як слiд...

- Шко­да, от i не­ма у Кай­афи свiдка!..

- Лю­ди ка­жуть, буцiм Iуда роз­ка­яв­ся, що про­дав Iсу­са за трид­цять срiбнякiв...

- У чо­му вiн роз­ка­яв­ся? У то­му, що про­дав, чи в то­му, що ма­ло взяв? уже й зовсiм ту­по за­питав ве­лет з Рей­ну.

Аж те­пер Мар­фа засмiяла­ся.

- А ти справдi ве­селий, Гер­ма­не, - пом'як­ша­ла во­на i од­ра­зу до­дала: Нiби пiзно уже до­дому вер­та­тися. Нiч на дворi...

- I бра­му за­чине­но! - до­вер­шив Гер­ман.

- Тiль­ки не по­думай, що я тобi якась та­ка...

- А навiщо ду­мати? За­раз дiзнас­мо­ся! - i Ве­селий Гер­ман згрiб в обiй­ми та не "якусь та­ку", а кра­суню Мар­фу, яку за уу вiком уже нiхто не ку­пував в жо­ни. Двад­цять рокiв - не два­над­цять...

Нiч ук­ри­ла ух ок­са­мит­ною завiсою.

8. "РОЗIПНИ Й­ОГО, РОЗIПНИ!"

Усе мiсто на­че ска­зило­ся.

Пе­ред про­кура­турою щод­ня зби­рав­ся чи­малий на­товп, се­ред яко­го енергiй­но сну­вали левiти з три­бар­вни­ми пов'яз­ка­ми, i не­само­вито, в сотнi гор­ля­нок во­лав:

- Смерть На­зарею, смерть!

- Свя­тотат­ця - на Гол­го­фу!

- Грiшни­ку - по грiхах й­ого!

- Пiла­те, де суд твiй?

- Розiпни й­ого, розiпни!

Та­ку не­угав­ну послiдовнiсть мож­на бу­ло по­яс­ни­ти ли­ше нев­щу­ха­ючою на­мовою се­ред про­чан, яких на свя­то пас­хи зби­рало­ся в рру­салим ти­сячi й ти­сячi. Що во­ни зна­ли про Iсу­са На­зарея? Нiчо­го. Пе­реваж­на бiльшiсть навiть не чу­ла про та­кого. Але во­ни слу­хали оповiдки левiтiв, як На­зарей на­пере­доднi релiгiй­но­го свя­та беш­ке­тував у храмi i пап­лю­жив Дiм бо­жий. Во­ни жа­хали­ся i злос­ти­вили­ся. А потiм су­нули до про­кура­тури з ре­вом:

- Смерть На­зарею, смерть!

- Пiла­те, свя­тотат­ця - на Гол­го­фу!

- Розiпни й­ого, розiпни!

До­вело­ся бiля римсь­ких ре­зиденцiй под­во­ути вар­ту. Мiсь­кий гарнiзон пе­ребу­вав у станi бой­овоу три­воги.

Понтiй Пiлат усiля­ко за­тягу­вав спра­ву На­зарея, че­ка­ючи по­вер­нення Луцiя Гал­ла з вiй­сько­вою пiдмо­гою. Та чи до­чекасть­ся? Сумнiв де­далi дуж­че огор­тав про­кура­тора. Вiн у­яв­ляв собi повiльнi ще­лепи не­наже­ри Вiтеллiя. Про­кон­сул кож­ну спра­ву вирiшус так, на­че пе­реме­люс кiстку в рiдень­ку ка­шицю.

Од­нак ос­таннь­ого дня пас­хи Понтiй Пiлат кон­че му­сив ска­зати зi сходiв Пре­торiу свос "так" або "нi". Влас­не, i ви­бору у нь­ого не бу­ло: знавiснiлий на­товп сприй­ме тiль­ки ка­раль­не "так", що прирiкас на стра­ту. Iнак­ше - бунт, сум'ят­тя, за­вору­шен­ня. Ан­нан на­тякав до­сить про­зоро: прин­цепс Тiберiй не лю­бить за­вору­шень в провiнцiях. I чо­го вар­та кров однiсу лю­дини, ко­ли нею мож­на вмить зга­сити по­жежу? Як­що вiн ска­же "нi", у Римi й­ого не зро­зумiють. А спра­ва впи­расть­ся в зло­чини хра­му, а не в до­лю яко­гось там На­зарея. Iсус - тiль­ки не­без­печний для свя­тен­никiв свiдок. I то­му храм бо­ронить­ся вiдчай­душ­не.

А як пос­та­вить­ся до нь­ого Клавдiя? Ад­же Пiлат ще нiко­ли не ру­шив сво­го твер­до­го, мов кри­ця, сло­ва. Вiн стра­шив­ся, що у Клавдiу на­родить­ся пре­зир­ли­ва нехiть до нь­ого...

Нес­подiва­но доб­ру по­раду дав сприт­ний про­ноза Ве­селий Гер­ман. Вiн ска­зав:

- На свя­та до рру­сали­ма при­був тет­рарх Галiлеу, ва­саль­ний цар Iрод Ан­ти­па.

- Знаю, - стри­мано оз­вався Пiлат.

- Са­ме пе­ред ва­шим при­бут­тям до Iудеу цар ска­рав на смерть мiсце­вого "про­рока" Iо­ан­на за прiзвись­ком Хрес­ти­тель.

- То й що?

- Цей вiщун Iо­анн - дво­юрiдний брат на­шого На­зарея. За вiком - стар­ший.

- Цiка­во, - мо­вив Пiлат. - За що й­ого стра­чено?

- За ни­це втру­чан­ня в ро­дин­не жит­тя ца­ря.

- Ней­мовiрно! - зди­вував­ся Пiлат. Ця кра­уна поз­бавле­них логiки бе­зумств весь час вра­жала й­ого все но­вими ди­вови­жами, якi вiн, жи­вучи в Римi, не мiг би у­яви­ти навiть у фан­тасма­горич­но­му ма­реннi. - Оповiдай!

- Спра­ва ця по­чала­ся з то­го, що мо­лод­ший брат ца­ря Фiлiпп пiдшу­кав собi у жо­ни див­ну кра­суню Iродiаду. Од­нак ста­лося так, що Iрод та Iродiада по­коха­ли од­не од­но­го. Бра­ти розв'яза­ли цей iнтим­ний три­кут­ник по­любов­но Фiлiпп вiддав хо­лод­ну до нь­ого Iродiаду стар­шо­му бра­товi, а той повiнчав уу царсь­ким вiнцем.

- До чо­го ж тут Iо­анн?

- Ось тут вiн i з'явив­ся. Лед­ве спра­ва мир­но улад­на­лася, як з пус­телi, де вiн "вби­вав плоть", при­пер­ся Iо­анн. У геть зотлiлiй оде­жинi, смер­дю­чий вiд ба­гаторiчно­го бру­ду - iстин­но свя­тий под­вижник. Чи й­ому в пус­телi сон­це го­лову на­пек­ло i мо­зок ви­суши­ло, чи вiн са­раною та ящiрка­ми от­ру­ув­ся, а тiль­ки цей зас­мердiлий вiдлюд­ник нiчо­го кра­щого не при­думав, як зви­нува­тити ца­ря в роз­пустi i по­рушеннi "за­конiв бо­жих". Та ще цей всох­лий заб­ро­да з пус­телi ка­ламу­тив во­ду, ви­мага­ючи, щоб Iрод вiддав свою ца­рицю на­зад не­любо­му Фiлiпповi.

- Ней­мовiрно! - зно­ву про­бур­мотiв Пiлат.

Ця iсторiя нiяк не вкла­дала­ся в й­ого свiдомiсть, бо пе­речи­ла усь­ому три­бу жит­тя в Римi, де жiнка у по­бутi ма­ла рiвний з чо­ловiком пра­вовий ста­тус. Як чо­ловiк мiг по­кину­ти свою дру­жину, так i жiнка ма­ла пра­во по­коха­ти iншо­го i пов'яза­ти влас­ну до­лю з об­ранцем сер­ця. Жiнка в Римi для чо­ловiка - друг, най­ближ­ча людсь­ка iсто­та, на яку муж спи­расть­ся в сво­уй життсвiй борнi. Час­то трап­ля­лося, що во­ни й ги­нули уд­вох. Але й кiль­ка­разовi шлю­би не бу­ли ди­виною.

Понтiй Пiлат при­гадав, що шля­хет­на патрiцiан­ка Лiвiя Друзiлла пiшла вiд сво­го чо­ловiка, щоб ста­ти дру­жиною прин­цепса Ок­тавiана Ав­густа, ко­ли уже ма­ла в пер­шо­му шлюбi си­на i бу­ла вагiтна дру­гим. Обох уу синiв прин­цепс ого­лосив сво­уми дiть­ми. I нинi первiсток Лiвiу Друзiлли - прин­цепс Тiберiй - у­особ­люс вер­ши­ну iмперсь­коу вла­ди.

Чи мож­на у цiй си­ту­ацiу у­яви­ти при­дур­ка на зра­зок "свя­того про­рока" Iо­ан­на?

А Ве­селий Гер­ман уже за­вер­шу­вав свою фан­тастич­ну оповiдь:

- На­рештi ца­ревi ур­вався тер­пець. Вiн ки­нув ць­ого знавiснiло­го мiзан­тро­па-вiдлюд­ни­ка у застiнок при­кор­донноу фор­тецi Ма­шерон. Але той зди­чавiлий у пус­телi бов­дур i з вiкон­ця в'яз­ницi не то­мив­ся во­лати про "ца­реву роз­пусту". Так ми­нув рiк - Iо­анн за­тяв­ся. Цар i вiддав й­ого ка­товi.

- До чо­го ти ве­деш? - за­питав Пiлат.

- Внаслiдок цiсу неп­рис­мностi iсторiу Iрод знас все оте сiмей­ство. I ще: На­зарей за мiсцем на­род­ження - галiле­янин, тоб­то фор­маль­но пiдля­гас юрис­дикцiу тет­рарха Галiлеу. Отож i ви­ник­ла у ме­не дум­ка: чи не поп­ро­хати ца­ря як без­сто­роннь­ого суд­дю розiбра­тися у нашiй делiкатнiй справi? У будь-яко­му ви­пад­ку й­ого дум­ка для нас - ва­гоме пiдгрун­тя.

- Рацiя! - схва­лив й­ого про­позицiю Пiлат.

Цар Iрод розiбрав­ся - повнiстю "обiлив" зви­нува­чено­го, зняв з Iсу­са уся­ку ви­ну. На­зарей по­вер­нувся вiд тет­рарха Iро­да Ан­ти­пи в бiло­му пар­чо­вому вбраннi з царсь­ко­го пле­ча. Ду­же кош­товно­му. Яснiше вiдповiсти бу­ло не­мож­ли­во. Як­би Iсус На­зарей був ви­нен, цар "очор­нив" би й­ого вiдповiдним одя­гом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: