Слiдство веде прокуратор - Юрiй Ячейкiн (сторінка 9)

Та цей логiчний де­марш про­кура­тора вик­ли­кав у фа­натич­но­му на­товпi но­вий ви­бух лю­тоу зло­би про­ти не­навис­но­го На­зарея, про­ти не­навис­но­го Iро­да, про­ти не­навис­но­го Пiла­та.

Те­пер во­лали:

- Тiберiй - це­зар!

- Са­моз­ванця - на Гол­го­фу!

- Пiла­те, розiпни й­ого!

Все! Ко­ло зам­кну­лося. Це вже бу­ло су­то полiтич­не зви­нува­чен­ня. Iсу­са На­зарея ого­лоше­но во­рогом це­заря. Кай­афа зав­дав ос­таннь­ого нищiвно­го уда­ру!

Во­рогiв це­заря ка­ра­ють на гор­ло. Хто б во­ни не бу­ли. Ка­ра оби­расть­ся за­леж­но вiд суспiль­но­го ста­нови­ща зло­чин­ця. На­заресвi ви­падав хрест на Гол­гофi. Нiхто i нiщо й­ого не вря­тус: ви­ще це­заря нiко­го не­ма.

А уже зав­тра - ос­таннiй день пас­хи!

Про­кура­тор Понтiй Пiлат вик­ли­кав до се­бе Ве­село­го Гер­ма­на i на­казав:

- При­веди обох Iсусiв.

- На­зарея i Вар-Ав­ву? - уточ­нив той.

- Так, я хо­чу пог­ля­нути на обох ра­зом.

Нев­довзi обид­ва в'язнi сто­яли пе­ред про­кура­тором. Один - в бiло­му. Дру­гий - в чор­но­му. День i нiч. Пiлат по­зирав на них зовнi хо­лод­ни­ми, мов кри­жини, навiть де­що бай­ду­жими очи­ма. Нiхто б не здо­гадав­ся тiсу митi, якi дум­ки й­ого нур­ту­ють.

У чо­мусь в'язнi бу­ли подiбнi. Об­личчя овальнi. Очi у обох темнi. Гач­ко­носi. Смаг­лявi. Од­на­ковi на зрiст. От тiль­ки во­лос­ся у бiло­го Iсу­са бу­ло пря­ме, по­низу хви­ляс­те, а у чор­но­го - скуй­ов­дже­ною ку­черя­вою шап­кою. Та ще в обох - бо­роди, якi над­то змiню­ють об­личчя.

- Гер­ма­не, - су­хо за­питав Пiлат, - у нас в'яз­ни­ця чи кос­ме­тич­ний зак­лад?

- В'яз­ни­ця, пат­ро­не! - засвiдчив Ве­селий Гер­ман.

- Чо­му ж во­ни бiль­ше схожi на че­пурунiв, анiж на прис­той­них в'язнiв?

- Прик­рий не­дог­ляд, пат­ро­не.

- Слiд не­гай­но вип­ра­вити.

- Слу­ха­юсь, пат­ро­не!

- Хто зро­бить?

- У нас с вiдмiнний фахiвець з тю­рем­ноу кос­ме­тики. Роз­фарбус ум пи­ки ма­ти рiдна не впiзнас!

- Iм'я?

- Пан­те­ра, ко­лишнiй легiонер.

- Знаю, слав­ний був во­як.

- Та вiн i за­раз...

- От що: пе­ред тим, як Пан­те­ра вiзь­меть­ся до кос­ме­тич­них вправ, хай в'язнiв по­голять. Щоб не ли­шило­ся й во­лоси­ни нi на че­репi, анi на ще­лепах. I бро­ви зго­лити та­кож.

- Слу­ха­юсь, пат­ро­не!

- Реш­ту зро­биш сам. Без свiдкiв...

- Са­мо со­бою, пат­ро­не!

- Про ме­не ка­жуть: Пiлат - жор­сто­ка лю­дина. От я i му­шу зав­тра бу­ти та­ким, яким ме­не у­яв­ля­ють. Навiщо роз­ча­рову­вати дур­ний на­товп?

- Слуш­но, пат­ро­не!

А вночi в по­меш­каннi Ве­село­го Гер­ма­на мож­на бу­ло б по­чути шепiт:

- Мар­фо, зав­тра зран­ку че­кати­меш за Да­видо­вими ворiть­ми.

- Ко­го?

- По­бачиш...

- А дов­го че­кати?

- По­ки до­чекас­шся... Ди­вись, нiку­ди не й­ди!

- Бiль­ше нiчо­го не ска­жеш??

- Спи - зав­тра у ме­не важ­кий день.

9. ПОНТIЙ ПIЛАТ ОБIЦЯр ЧУ­ДО

Крiзь щiли­ну в завiси вiкна бiчно­го кри­ла Пре­торiу Клавдiя Про­кула спос­терiга­ла, як зi сходiв пе­ред на­тов­пом Понтiй Пiлат тво­рив прив­се­люд­ний суд, що й­ого ви­магав тра­дицiй­ний ри­ту­ал. Пра­воруч вiд неу бу­ли схо­ди Пре­торiу, на яких ви­сочiв над усiм про­кура­тор у пат­рицiанськiй тозi, лiво­руч - збуд­же­ний, ве­лелюд­ний тлум, який тiсни­ла щи­тами суцiль­на ше­рега легiонерiв, що пра­вили тут за жи­ву ого­рожу. Дех­то з на­тов­пу пiдстри­бував, аби кра­ще ба­чити, що ко­уть­ся за го­лова­ми во­якiв.

А в ут­во­рено­му мiж схо­дами та ше­регою не­велич­ко­му май­дан­чи­ку чи­нила­ся жор­сто­ка ек­зе­куцiя.

Клавдiя Про­кула страж­да­ла: уу Понтiй капiту­лював, згно­бив свою римсь­ку гiднiсть - ось що ба­чили уу сумнi очi. Пог­ляд ту­мани­ли сль­ози, але Клавдiя Про­кула не доз­во­ляла ум про­лити­ся. Во­на нiко­ли не га­дала, що уу огор­нуть такi пе­кучi роз­пач i со­ром, як­що уу чо­ловiк доз­во­лить мер­зотни­кам здо­лати се­бе i як лю­дину, i як пов­новлад­но­го пред­став­ни­ка Ри­му. I хоч Понтiй Пiлат пог­ля­дав на га­лас­ли­вий тлум з вiдвер­тою зне­вагою, а гу­би во­руши­лися з неп­ри­хова­ною глуз­ливiстю, вчин­ка­ми сво­уми вiн нес­прос­товно засвiдчу­вав зла­мали й­ого свя­тен­ни­ки з хра­му, здо­лали й­ого во­лю, зму­сили дiяти за сво­уми злодiй­ськи­ми вказiвка­ми. Та кра­ще й по­чеснiше бу­ло б на­рази­тись на гнiв прин­цепса!

Та й справдi: чи не жа­люгiдна й­ого по­ведiнка?

Над ким вiн зну­щасть­ся?

Над ким глу­зус?

Над в'яз­ня­ми чи над со­бою?

А се­ред знавiснiло­го на­тов­пу сто­уть i ту­пить­ся в по­копа­ного про­кура­тора Кай­афа, жир­на сви­ня з бу­бен­ця­ми...

Що про­мов­ляв уу Понтiй, Клавдiя Про­кула не чу­ла - го­лос й­ого глу­шили не­само­витi кри­ки:

- Бий, Пан­те­ро, бий!

- Лу­пи сво­го приб­лудка!

- Хай хоч те­пер пiзнас бать­ко­ву на­уку!

Гуч­но лу­нали по голiй спинi На­зарея ви­ляс­ки ре­меня з гiпо­пота­мовоу шкiри. Ко­жен удар зби­вав би­чова­ного з нiг пiд схваль­не ре­вище тлу­му.

Обид­ва в'язнi - На­зарей i нiчний рiзун Ва­рАв­ва - бу­ли невпiзнан­не спот­во­ренi по­бо­ями. Шкiра ухнiх го­лених голiв, якi див­но по­мен­ша­ли, синiла пiд кри­вави­ми пух­ли­нами здо­ровез­них ге­матом. Ву­ха стир­ча­ли де­фор­мо­вани­ми ло­пуха­ми. Очi залiпи­ли жахнi синцi. По­битi но­си пот­ворно роз­пухли. Гу­би наб­рякли кри­вави­ми ков­ба­сами.

Навiщо уу Понтiй, ду­мала Клавдiя Про­кула, вдав­ся до та­коу звiря­чоу жор­сто­костi? Нев­же за­мало повiль­ноу смертi у му­ках на хрестi? В'язнiв так за­кату­вали, що те­пер Клавдiя Про­кула розпiзна­вала ух ли­ше за одя­гом.

Царсь­кий стрiй, аби й­ого не зiпсу­вати, кат Пан­те­ра з би­чова­ного зав­бачли­во зняв. Одяг в'яз­ня пiсля стра­ти й­де у спа­док ка­товi. А царсь­ке вбран­ня, зро­зумiло, чи­мало кош­тус. Й­ого мож­на бу­де ду­же вигiдно про­дати, як­що во­но ли­шить­ся не пош­кодже­не. Про все слiд ду­мати...

Сам Пан­те­ра, кре­мез­ний, по­сивiлий i пош­ра­мова­ний у чис­ленних по­бой­вись­ках ве­теран, був ого­лений до по­яса. Вiд зап'ястiв по лiктi у нь­ого - на­рукав­ни­ки з тов­стоу шкiри: трап­лясть­ся, що в'язнi зу­бами вгри­за­ють­ся в служ­бо­ву ру­ку ка­та, а то­му цей вправ­ний ро­бочий iнстру­мент слiд дбай­ли­во оберiга­ти. Пан­те­ра раз у раз здiй­мав над го­ловою бич з гiпо­пота­мовоу шкiри. Опiсля кож­но­го лун­ко­го ви­ляс­ку зри­вав­ся радiсний ве­реск:

- Мо­лод­ця, Пан­те­ро! Дай ще!

- На­гадай си­ноч­ковi, хто й­ого справжнiй та­тусь!

- Пiла­те, розiпни приб­лудка повiу i ка­та!

Тро­хи од­далiк, бiля са­моу стiни Пре­торiу, ви­сочiв у пов­но­му бой­ово­му об­ла­дун­ку Ве­селий Гер­ман. Вiн при­тис­ку­вав но­гою дру­гого в'яз­ня в тем­но­му, бруд­но­му дрантi. Вар-Ав­ва, яко­му нес­подiва­но ви­пала во­ля, ле­жав долiлиць. Пiд гру­без­ною сто­пою ру­дого ве­лета з Рей­ну роз­плас­та­ний в'язень не в змозi був i во­рух­ну­тися. Й­ому ней­мовiрно по­щас­ти­ло: двос й­ого спiль­никiв бу­дуть розiпнутi на Гол­гофi ра­зом з На­заресм...

Чи дов­го ще три­вати­ме це огид­не ви­дови­ще?

Нiби по­чув­ши не­вис­ловле­не молiння дру­жини, Понтiй Пiлат пiдняв ру­ку i гар­кнув:

- Кiнчай!

Од­нак бу­ло в усiй цiй ка­ральнiй вис­тавi якесь про­тирiччя, якась кон­трастна невiдповiднiсть, який­сь оче­вид­ний нон­сенс. Не­сумнiвно, очi Клавдiу Про­кули ба­чили це про­тирiччя, во­на чутт­сво вiдчу­вала невiдповiднiсть, але не мог­ла зафiксу­вати цей нон­сенс дум­кою. Не спро­мож­на бу­ла да­ти собi ра­ди. I це ще дуж­че уу дра­тува­ло.

Тим ча­сом Пан­те­ра зно­ву одяг ка­това­ного в розкiшне царсь­ке вбран­ня. Вiн дбай­ли­во обв'язав при­рече­ного пiд пах­ва­ми мiцною лин­вою, щоб, бу­ва, не впав на шля­ху i не поп­су­вав кош­товний одяг. Кiнцi лин­ви дав у ру­ки двох вер­шникiв, якi за­тис­ну­ли зло­чин­ця мiж кiнь­ми i зовсiм за­тули­ли вiд очей. Потiм кат Пан­те­ра пiд за­галь­ний смiх ви­ловив з тлу­му яко­гось пен­тю­ха i звелiв й­ому на влас­но­му горбi тяг­ти до Гол­го­фи хрест за­суд­же­ного. Двос рiзунiв з сек­ти "кин­джаль­никiв", на яких не по­шири­лася Пiла­това амнiстiя, нес­ли своу хрес­ти самi: за ухнс дран­тя Пан­те­ра не по­тер­пав.

Хрес­на про­цесiя, з обох бокiв ото­чена вер­вечка­ми легiонерiв, ру­шила в нап­рямку до Гол­го­фи. Юр­ба з га­ласом по­суну­ла услiд. Май­дан швид­ко спо­рожнiв.

- А ць­ого, - вка­зав Ве­селий Гер­ман на при­чав­ле­ного й­ого сто­пою, ви­кинь­те за най­ближчi во­рота. Не­гай­но! Щоб i ду­ху й­ого в мiстi не бу­ло...

Двос во­якiв пiдхо­пили знемiче­не тiло i во­локом по­тяг­ли до бра­ми ца­ря Да­вида, цик­лопiчнi вежi якоу гро­мади­лися над будiвля­ми не­подалiк.

У мiстi вщу­хав шум: ос­таннiй акт тра­гедiу мав розiгра­тися на Горi Страт.

Ве­селий Гер­ман лег­ко злетiв на ко­ня i пос­ка­кав чва­лом услiд хрес­но­му хо­ду.

Клавдiя Про­кула, уни­ка­ючи сто­роннiх очей, по­вер­ну­лася до­дому в зак­ри­тому па­ланкiнi. Там во­на пе­редусiм прий­ня­ла аро­матич­ну ван­ну, на­че праг­ну­ла як­най­швид­ше зми­ти з се­бе тю­рем­ний сморiд i ну­дотнi па­хощi людсь­коу кровi. Потiм вип­роста­лася на ложi в за­тиш­но­му пор­ти­ку i по­чала тер­пля­че очiку­вати по­вер­нення Понтiя Пiла­та.

Як те­пер скла­дуть­ся ухнi сто­сун­ки? Ось що навiюва­ло на неу сум. Зник­ла по­вага, яка це­мен­ту­вала уу по­чут­тя до чо­ловiка.

Так бу­вас у спiль­но­му життi двох лю­дей: роз­ча­руван­ня од­но­го дня прикрi i враз­ливi - рап­том пе­рек­реслю­ють усе доб­ре, що на­копи­чува­лося ро­ками. Не мож­на без­карно знецiню­вати цiле жит­тя, яке зни­кас для сто­роннiх, але iснус в пам'ятi кож­ноу ок­ре­моу лю­дини. Пам'ять - здо­буток дов­гих рокiв, щас­ли­вих i ли­хих. I тi ро­ки мо­жуть вмить збун­ту­вати­ся i за­вола­ти в серцi чор­ни­ми во­рона­ми:

- Ка­ри! Ка­ри! Ка­ри!

Од­нак ко­ли над­вечiр по­вер­нувся уу Понтiй, уй на­раз заб­ракло тих дош­куль­них слiв, якi так лег­ко зри­нали в уу голiвцi удень. Але iнодi мов­чання бiльш про­мовис­те, анiж будь-якi сло­ва. Iнодi мов­чання - сум­ний реквiсм по нез­во­ротнiй втратi.

Про­кура­тор теж мов­чки мiряв мар­му­ровi пли­ти пор­ти­ка. Клавдiя зна­ла й­ого звич­ки: щось уу Понтiя не­поко­уть, вiн до чо­гось дос­лу­хасть­ся, чо­гось вичiкус, не­мов тигр у засiдцi. Чо­го? уу слiв?..

Впав вечiрнiй прис­мерк. Слу­ги при­нес­ли i за­пали­ли залiзнi свiтиль­ни­ки на три­ногах. У небi спа­лах­ну­ли зiрки. Повiяло про­холо­дою.

З-пiд вхiдноу ар­ки до­линув во­яць­кий брязкiт.

- Гер­ма­не, це ти? - рвуч­ко по­вер­нувся на звук про­кура­тор Понтiй Пiлат.

- Так, пат­ро­не, це я!

Ве­селий Гер­ман вий­шов на свiтло. Па­ла­ючий во­гонь свiтиль­никiв прим­хли­во грав кри­вави­ми вiдблис­ка­ми на бронзi й­ого об­ла­дункiв.

- Ста­лося щось нес­подiва­не? - три­вож­но за­питав Пiлат.

- Усi трос ско­нали, пат­ро­не...

- Так швид­ко?..

- До­вело­ся... Тi двос впiзна­ли сво­го ва­тага - хрес­ти сто­ять ряд­ком. По­чали па­тяка­ти зай­ве...

- Що са­ме?

- Глу­зува­ли з нь­ого: мов­ляв, ти наз­вався Си­ном Ца­ря, то чо­му ж не вря­тував­ся? Мов­ляв, царiв не роз­пи­на­ють!

- Хтось чув?

- Пан­те­ра з вар­тою. Але нiхто з них не знасть­ся в мiсце­вих дiалек­тах.

- А Син Ца­ря ухнь­ою мо­вою зву­чить...

- Вар-Ав­ва!

I тут нiби по­луда впа­ла з очей Клавдiу Про­кули.

Ру­ки!

Ось той нон­сенс, який во­на зас­те­рег­ла зо­ром, але нiяк не мог­ла зафiксу­вати дум­кою!

Тонкi, як у жiнки, ру­ки з дов­ги­ми паль­ця­ми!

Цi жiночi ру­ки бу­ли у дру­гого, у то­го в тем­но­му, яко­го Ве­селий Гер­ман при­тис­ку­вав до землi но­гою. Об­личчям униз...

Мiж тим про­кура­тор про­казу­вав, нiби розмiрко­вував уго­лос:

- Звiсно, пев­ний ри­зик був, але нез­начний. Пан­те­ра вмiло вiдволiкав ува­гу. Окрiм то­го, сди­ний не­без­печний свiдок, який мiг би вик­ри­ти пiдмiну, повiсив­ся.

- Рап­то­во! - не­доб­ре всмiхнув­ся Ве­селий Гер­ман.

- Го­лов­не - вчас­но. Не ро­зумiю тiль­ки, чо­му той нiчний рiзун приб­рав собi iм'я Си­на Ца­ря?

- По назвi сек­ти, - по­яс­нив Гер­ман. - Ад­же во­ни самi не на­зива­ють се­бе "кин­джаль­ни­ками", а ве­лича­ють "си­нами ца­ря не­бес­но­го". Ко­рот­ко ка­жучи, ко­ли во­ни по­чали роз­па­тяку­вати, до­вело­ся вжи­ти не­гай­них за­ходiв, аби за­мов­кли...

- Що ж ти ум за­подiяв?

- Ско­ротив хреснi му­ки усiм трь­ом.

- У який спосiб?

- Вмо­чив губ­ку у роз­чин з ци­кутою i дав ум пос­мокта­ти.

- А ти - зав­бачли­вий...

- Що вдiсш - тре­ба! - з уда­ваною скромнiстю зни­зай Пле­чима Ве­селий Гер­ман.

- Мiй Понтiю, - аж тут лагiдно оз­ва­лася Клавдiя При­кула, - як тобi спав на дум­ку та­кий чу­довий за­дум? По правдi, ти зрiвняв­ся з са­мим хит­ро­муд­рим Одiссе­ем!

- Усе прос­то, моя лю­ба, - лас­ка­во вiдповiв Пiлат. - На цю дум­ку ме­не на­вела уда­вана смерть i вос­кресiння Ла­заря. I те­пер нев­довзi ти по­чусш про но­ве чу­до - вос­кресiння з мер­твих розiп'ято­го Iсу­са На­зарея. Я обiцяю тобi це твер­до!

- Лю­бий Понтiю, ко­ли вже в тобi про­кинув­ся Сiвiллин дар, провiсти, ко­ли оте чу­до ста­неть­ся? - жартiвли­во про­вор­котiла Клавдiя Про­кула.

- Про стро­ки лiпше знас наш Гер­ман!

- I навiть не я! - рiшу­че за­пере­чив ру­дий ве­лет.

- Тодi хто ж у нас найлiпший фахiвець у про­року­ваннi? - засмiяв­ся Понтiй Пiлат.

- Кат Пан­те­ра, - у тон й­ому вiдповiв Ве­селий Гер­ман, - вiн один знас, на який час ви­водять з ла­ду й­ого ку­лацю­ри.

- А ти й не за­питав?

- Як мож­на? Зви­чай­но, за­питав. Пан­те­ра га­ран­тус що­най­мен­ше три до­би, по­ки Iсус огов­тасть­ся. На бiль­ше га­рантiй не дас, бо внутрiшнiх пош­коджень у На­зарея не­ма.

- А що ска­жеш ти, моя лю­ба?

- О, мiй Понтiю, ти досi не то­миш­ся пiдко­рюва­ти ме­не! Я зно­ву те­бе не­само­вито ко­хаю...

Ко­ли пiзно уночi Ве­селий Гер­ман на­рештi по­вер­нувся до сво­го по­меш­кання, вiн у влас­но­му лiжку на­мацав чу­же тiло.

- Чо­го тобi? - сон­ним, але знай­омим го­лосом оз­ва­лося тiло на й­ого до­тор­ки.

- Мар­фо? Ти тут? Чо­му?

- А де менi бу­ти?

- Я га­дав, ти з ним пiшла...

- Дур­нень­кий ти, Гер­ма­не! Навiщо вiн менi, ко­ли ти не же­неш?

Нас­тупно­го дня в рру­салим важ­ким кро­ком всту­пили двi ти­сячi легiонерiв, яких швид­ким мар­шем привiв Луцiй Галл. Грiзно бряж­ча­ла зброя. Пiдбитi брон­зо­вими цвя­хами пiдбо­ри лун­ко гу­пали на брукiвцi, якою ви­мос­тив ву­лицi мiста цар Iрод Ве­ликий. Це бу­ли за­гар­то­ванi у нескiнчен­них вiй­нах з пар­фя­нами во­яки П'ято­го сiрiй­сько­го легiону. То­го са­мого ус­лавле­ного легiону, яко­му пiд про­водом iмпе­рато­ра Тiта Флавiя ви­пало взя­ти штур­мом i роз­нести до­щен­ту об­лудний храм iуда­уз­му. На "святiй горi" не ли­шило­ся й ка­меня на ка­менi. Код­ло га­дюче роз­клю­вали ор­ли.

 

Сторінка 9 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.docx63 Кб1234
Скачать этот файл (Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2)Yuriy_yachejkin_slidstvo_vede_prokurator.fb2140 Кб1096

Пошук на сайті: