Чотири шаблі – Юрій Яновський

Галат чхнув. Очі партизан почали горіти недобрим вогнем. Анархізм вони розуміли тільки як руйнацію усього ненависного, як помсту гнобителям, як продовження тієї своєї професії, що вони набули в траншеях світової війни, серед боліт, вошей і смерті. Вони приймали анархізм як інерцію розбудженого атавізму.

— Де наш ворог і чого ми тут стоїмо на станції? — перебив промовця Іван Виривайло.

— Насточортіло вже нам воювати! — крикнув командир чільного панцерного потяга Галата.

— Говори… Марченко, — прогаркавив Ничипір Марченко до Шахая.

— Я — за анархію, — голос останнього не піднісся вище за шепіт, але його всі почули, бо десятеро з присутніх знали, що говорить Шахай, — я — за анархію, за руйнацію всього старого, щоб не могло воно воскрести, і відродитися, і зацвісти буйніше та смертельніше.

Холодок пройшов по ворогах і друзях. Остюк для чогось вийняв нагана з-під френча і почав задумливо перекручувати барабана. Галат слідкував за Остюком; здавалося, що він зараз зірветься з місця і піде з клинком в атаку. Марченко не рухався, очі його були холодні та безсторонні, губи щільно стулені, щоки зблідлі, на лобі блищала краплина поту.

— Але божевілля нам не треба, — ще тихше говорив Шахай, — експериментів нам не треба. Немає для чого плавати сотням тисяч людей у крові, міста і села хай живуть і відроджують землю. Не. треба божевілля туди, де буяє велетенська надія. Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми Хто сказав, що нам треба божевілля?

— Заткни йому горлянку, Шахай, — анархіст показав Марченкові на Шахая, — хто він такий і звідки взявся?

Марченко посміхнувся, на щоці у нього з'явилася червона пляма, — він хвилювався, потім подивився на анархіста так, ніби стріляв йому в вічі і зарані гидував дивитися на його вибитий мозок.

— Говори, Марченко, — сказав він, — говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, і диспозицію, і прапор, і мету, говори.

— Куди ви ведете Шахая? — анархісти знали, що «Марченко» говорить до них. — Невже ви думали, що Марченко не з'явиться вчасно і не розкриє йому очей на ваші махінації?

Ті, котрі знали, що говорить сам Шахай, засміялися одне до одного. Панько Виривайло — «Швець заслужив, а коваля повісили», —сказав неголосно.

— Заткни його, Шахай, — анархіст удав, що йому не страшно, — а то я сам його кінчу!

— Ми ще й не починали, — обізвався Остюк журливо і вистрелив у стелю вагона.

Електрика раптом погасла. Страшне око темряви полонило вагон. Панічний страх охопив усіх. Нечутно було навіть дихання. Все мовчало, бо ніхто не хотів притягати до себе мушки нагана. Секунди йшли і складалися в хвилини. Навкруги вагона був стукіт, брязкіт, співи полків і сотень. Чекати далі ставало неможливо. Секунди вилуплювалися з темряви, обростали нею, як волохаті, круглі опуки, гойдалися в повітрі, торкалися до облич людей у вагоні. Хвилини наростали, як чорні гори, волохаті, задушливі, що ховають кожний звук. Від того місця, де сидів поруч із анархістами Шахай, рипнув стілець. Легенький вітрець пройшов по вагоні — його відчули всі. За цим виразно клацнув курок револьвера і, раз повз раз, револьвер став стріляти, щоразу освітлюючи мінливим вогнем вибухів силует Марченка. З останнім пострілом — останнім в барабані — засвітилася електрична лампа, і всі побачили, що лежать вони на підлозі, притисши голови до неї, Марченко стоїть і тримає револьвера, з револьвера ще йде смердючий дим, місце Шахая порожнє, побите кулями, кулями побито вікно, на котрому перед цим викреслювалася голова Шахая, а сам Шахай стоїть позаду Марченка і, посміхаючись, каже:

— Ти мене, Ничипоре Олександровичу, трохи не вбив.

Анархісти — он, ліворуч!

Тривогу просурмив Іван Виривайло. Серед темної ночі розтеклися звуки в чорну безвість. Набравши повітря в легені, Іван видихнув його все крізь мідяні вуста покірливої сурми. «По-спі-шай, по-спі-шай! До бор-ні по-спі-шай!» — виводив Виривайло, що нікому з сурмачів не міг поступитися цією честю — скликати партизанську армію перед очі Шахая, розбудити армію глупої ночі і почати організацію дисциплінованих полків та бригад для близької Успенівської операції.

Ніч лежала і курилася. Навкруги блимали ліхтарі, стукотіли підковами коні, перегукувалися полки. Іван Виривайло ще раз проспівав у сурму. Піші й кінні сотні вилаштувалися в полі. Команди з Галатових панцерників стали на лівому фланзі. За ними завмерла дисциплінована кіннота Остюка. Далі стала невеличка група гарматників. Піші полки отаборилися зовсім на правому фланзі, вони ворушилися в темряві, як великі кущі трави або купи гомінкої чорної гробачні, вони дзижчали, як джмелі, клацали затворами і перебігали з одного полка до другого. Командири полків стояли попереду, біля них світилися ліхтарі. Почав мжичити дощ, подував холодний, осінній вітер, дрібні краплі сіялися й сіялися, утворюючи над ліхтарями рожеві й блакитні німби.

Шахай зупинився біля галатівців. Позад його йшли, як маршали, — Марченко, Галат, Остюк. По боках — Санька Шворень і двоє штабних. Галат вибіг наперед і став на чолі свого війська поруч із чотирма Виривайлами, віддав пошану і скомандував «струнко!». Шахай привітався з командирами панцерників. Марченко —номінальний командир армії, не ворушився, стоячи позаду Шахая — начальника штабу.

— Скільки в тебе людей? — запитав Шахай, і двоє штабних миттю видобули з кишень олівці.

— Одинадцять панцерників, — погордо одповів Галат, молодість засяяла в його очах, як чистий вогонь, він оглянув Виривайлів та інших командирів.

— У мене півсотні бійців, — промовив командир чільного Галатового панцерника, — дві гармати польові, кулемети, і ми ніколи не підемо назад — до останнього набою, до останнього серця й пачки махорки. Запиши, штаб.

— Гармат усього десяток на всіх панцерниках, — Петро Виривайло дістав із торби всю свою військову канцелярію, — два десятки кулеметів та близько чотирьох сотень бійців.

— Набої, патрони, їжа — є?

— Все є, всього є досить в склепах[3] на цій станції — військового майна. Тільки одежі нам не хватає-

— Одежі вам не треба — піхота на першому місці, — сказав Шахай і крикнув голосно, щоб його почули командири панцерників, —хто ніколи не служив в армії, право-руч! Десять кроків — кроком руш! Одійшло біля сотні партизанів.

— Запишіть їх усіх, — наказав Марченко, що до цього часу не випустив і пари з уст. Він почав розуміти наміри Шахая, йому стало досадно, чому це не прийшло йому раніш на думку.

— У тебе залишиться шість панцерників, Галате, — решту доведеться розформувати. На кожному в тебе буде по гарматі, по два кулемети і по півсотні людей. Решту зброї й людей я розподілю по інших частинах армії. Треба оглянути панцерники, підсилити й відремонтувати одні, роззброїти і покинути другі. Я в тебе заберу ще Семена Виривайла до піхоти.

— Шахай, — поворухнувся Галат, бачачи, що Шахай рушив уже йти до Остюкової кінноти, — не вбивай мене до краю — дозволь піти за тобою.

— Добре, — почулося від Шахая з темряви, що була безпосередньо за світлом ліхтаря, — іди за мною і зрозумій все, що я робитиму.

— Трохи соб! — закричав збоку Остюк. — Бригада, струнко!

Його голос потонув у свисті його кінноти, у вигуках «слава!», у брязкоті шабель: так зустрічала кіннота Шахая й Марченка. Остюк сповістив Шахая, що кінноти в нього близько тисячі шабель, а точно — він не знає скільки; тих, що не служили ніколи в армії, у нього майже немає, — проте він може віддати сотню-другу в піхоту. Фураж є, патронів хватить. Остюк спокійно сидів на коні, за ним вчувалася велика маса людей, коней і ненаситних клинків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: