— Візьми їх, Васько.
Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї команду і повів сотню за собою на жменьку французів. Василишин знав, що треба спішити людей для такої атаки, але йому перешкодила самовпевненість переможця. Французи підпустили сотню близько, обернулися, лягли і так зустріли кіннотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись, як розлетілася сотня на скалки від французької дружної відсічі
— Візьми їх полком, — сказав сердитий Остюк другому братові Василишину.
Другий брат, ще більш самовпевнений, повів полк ніби на парад. Нікчемна купка французів знову лягла і достойно зустріла полк. Заторохтіли з флангів кулемети. Полк зупинився, розбився на дві половини і став тікати в степ. До Остюка підскочили розлютовані командири інших полків, але Остюк наказав грати одбій. Сурмач просурмив одбій.
— Хай ідуть, — були слова Остюка, — ну де ти візьмеш іще такого славного ворога!
Він осміхнувся, і його обличчя стало прекрасним, як поломінь.
ТРЕТЯ ПІСНЯ
Голос:
Приходь і здалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби
Земля і кінь, списи і корогови!
О вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти!
Земля лежить — щасливий, теплий край,
І коливаються її висоти.
Встає туманна путь і день оман,
Весна народжується під копитом.
У неймовірний синій Ханаан
Ідуть полки за Марченком забитим.
Червоний прапор батарей, бригад
На рани їхні ляже, як товариш,
І партизанський бойовий фрегат
Поставить марс, і брам, і бом-брам-парус!
Весна, як струмінь, з безвісті тече,
Як постріли, біжать пісень повтори…
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
Як ост і норд, як вест і зюйд на морі!
Кінь затримався на кручі тільки мить. Потім він химерно затріпотів, летячи плавко вниз, і за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило кінське копито.
Уже зникаючи з конем під водою, він бачив, як оглянулося все його військо, що їхало мостом. Механічно сповз із сідла й поплив біля морди Сірого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кінь лагідно косив оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її він любив більше за себе. Сірий був розумний кінь і ввесь свій розум віддавав кучерявій голові. Так пливли вони через ріку.
Це був вірний хід. Шахаїв парубоцький хист затуманив серця партизан. Давня забута юність і нерозважність пролетіли раптом. Тільки почуття тремтіли у всіх і любов до плавця.
— Ех, і душа доброй конь!.. — співали тихо партизани, піднявшися на стременах.
Весна розкрила свої крила. Вона летіла вниз — на масні поля, затуляючи рукою лице. Золотими стрілами радості бовваніли далекі могили. Щось невловиме літало в повітрі, пахучіше за чебрець, терпке, як молоде вино.
Вже й ноги останнього коня процокали через місток, поважно пробігла остання гармата за восьмериком коней, і за нею стомлений гарматник поспішав, ламаючи вербових бруньок собі на шапку. Закурена пилом піхтура проїхала підводами, бовтаючи занімілими ногами і мріючи. Вже й пил почав сідати урочисто.
Тоді зодягнув Шахай мокру одіж. Голі груди обвіяв вітер ще раз. Заіржав тихо Сірий, оглядаючися назад. Шахай сів на коня легко й весело, і копита дрібно били дорогу — розлогу й суху. Там, де за балкою оживав і зеленів падалишній хліб, він наздогнав своїх.
За кавалерією їхала тачанка, правив блискучий Макар, на тачанці сиділа жінка з дитиною. Це була єдина жінка загону. Сірий зменшив свій біг і пішов підтюпцем. Макар глянув назад через плече.
— Батьку, — сказав, — ще не обіди?
— Які в рейді можуть бути обіди? Шахай подивився поперед себе на тінь. Сірий перемінив ногу. Дитина, що спала на руках матері, розплющила сонні очі й зараз же знову заснула: її вколисав прекрасний день і звичний степ із Сірим та батьком.
Далі їхали мовчки. Кіннотники далеко спереду доспівували десяту пісню, яку виводив маршал Остюк. Це була пісня про чумака, що з батіжком доганяє долю. Вітер розносить степом горе чумацької душі. Через те, що вітер малий, чи, може, через те, що обрії розходились далі й далі, пісня пливла за кіннотниками.
Гарматники трусились на ящиках. Комбат Соса крутив вуса й намагався вгадати свою кар'єру, їздові на конях боком сиділи на сідлах, думаючи кожний. Кулеметники порозвалювались на тачанках, і здавалося, що їм і чорт не брат. Довгі чуби виглядали з-під кашкетів, і мимоволі згадувались руки, що пестили б таку красу.
А піхота пісень не співала. Сидячи на полудрабках підвід, вона говорила про землю.
— Тут би та пшениці вкинути.
— А може, баштан?
— Баштан балку любить, щоб холодок був увечері. «Пшениця», «жито», «чи глибоко вода?», «дерева немає» — і мимоволі очі звертались на командира, що був їхньою волею. Чи не все рівно куди — щоб він тільки був на коні та його спокійні очі спереду. І землю, і Шахая вони любили однаково.
Власне кажучи, весни ще не було. Суха ковила ще стояла міцно. Але куди дінеться вона за тиждень? Куди піде її глузливий шелест, коли заговорить нове покоління трав? Зникла ж уже її золота краса й павутиння степової осені? — Зникла!
З вирію — чудесної сторони! — вертаються журавлі. Завжди весна й журавлі — це одна мелодія. І здалось, що тіні від журавлів упали на військо.
Саме з'їздили в полонину. Кіннотники вигравали на губах неймовірно сороміцьку пісню, не червоніючи. Слова гинули у висвистах та зойках. Тільки мелодія гугоніла. Та танцювали коні.
На обрії, що був зовсім близько — по той бік полонини, — замаячили постаті. Вони бігли, як шалені, кіньми. За чим вони гнались? Це ж не кіннотники, що оббігти хочуть ворога, — вони махають руками, як вітряки. Невеличкі селянські коні мчать просто в полонину. Це — селяни.
Гін із двоє ще до війська їм бігти. А між ними та військом трава кублиться, хрущить, шумить молочай сухий і полинь. Біг якийсь чи, може, льот? Ось-ось цей слід повернув по траві, обминаючи військо. Ще швидше тріскотить трава. Обминає передніх кіннотників. Що це? Шахай сміється, звертаючись до жінки:
— Хорти зайця погнали!
Хорти пробігли за кіннотниками, приминаючи траву, як вітрова хриля. Потроху зупинилися несміливо селяни й не знали — злізти їм з коней чи не злізти.
Кіннотники замовкли. П'ятеро соколів відокремлюється від них, нахиляючись кожний до гриви. Починається погонь. Наче то риби дивні пливуть по землі, пливуть ковилою, стеляться, витягуючись удвоє, перелітають рівчаки. Наче то тумани вночі звиваються клубками, щоб долетіти до місяця. Гей, дзвенить вона, як вітер, людська відвага!
Але не такої думки Шахай.
Він підніс до очей бінокля, і Сірий став, як неживий, затримуючи дихання.
— Летять добре, чортові сини, та не знаю, де сядуть.
Як ти гадаєш, Макаре?
— Сволочі!
Макар, не повертаючи голови, презирливо дивився на вершників. Усе військо стояло в полонині. Піхота проминала ноги, скачучи й борюкаючись. Кулеметники зняли чохли з кулеметів і ладили стрічки.
— Сюди веди! — крикнув Макар кіннотникові, що гнав поперед себе селян.
Селяни підійшли й потупились, їхнім коням заглядали в зуби й шарпали за хвости десь за першими підводами. Селяни дивились мовчки на Шахая, чекаючи його слів. Вони знали партизанські закони —«мовчи, взнаваючи» і «взнавши, мовчи» — і виконували їх завжди. Вони чекали запитання.
— Привести їхніх коней, — сказав Шахай, злізши з коня й поправивши на собі пояс.
Селяни ще більше похмурились, тільки в очах їхніх пройшов блиск радості і зараз же загинув.
Коней привели.
— Як звать? — запитав Шахай, підносячи руку до вуха кобили, що підвела голову.
— Рябою.
— Так от — забирай свою Рябу та доганяй хортів. Селяни подивились один на одного, їхні подерті свитки світили латками. Чорні й шкарубкі руки не знали, куди дітись у подяку. Нарешті одна з них торкнулась командирового френча.
— І заприсягнусь, що ви наші. Гарна в тебе бандочка, батьку!
Макар проковтнув посмішку. А степові очі Шахаєві відверто сміялись.
— А чого вона тобі подобається — оця моя банда?
— Коні добрі, люди правильні, та й ви, видать, нічого собі чоловік. За нас ходите.