Чотири шаблі – Юрій Яновський

Остюк слухав Лоретту, як слухає подорожній ріку, що тече в нього біля ніг, слухає, знаючи — він одпочине й піде далі, а ріка тектиме собі в невідоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, і підносилася всередині серця вгору й вгору. Остюкові здалося, що його серце побільшало неймовірно, проте жайворонок і щебетання десь підступали Остюкові аж до горлянки. Жалість підказала йому, що треба бути жорстоким одразу, сказати всі причини, які змушують його розійтися з Лореттою. Ця потреба постала перед ним так яскраво, що він здивувався своїй слабкості. Так буває — жалість породжує жорстокість, і це почуття тоді діє, як благословення. Остюк мусив лягти в лікарню, надій вийти звідти у нього не було, він почував себе щодня гірше й гірше — хто б осудив цього героя Павлівки й Успенівки за те, що він хотів зробити?

— Перед від'їздом. — сказала Лоретта, — він співав мені старого романса. Хочеш послухати його?

Лоретта почувала, що в повітрі висять громи та блискавки, але як більшість жінок — вона ховала голову під крило.

— Хочу, — одповів Остюк і, виглянувши у вікно, побачив, що двором іде чернець, — я хочу послухати його. Лоретта проспівала першу строфу:

На батьківщину, у Тулон,

Вертає шхуна «Трьох корон».

Веде її рубака Жан.

Малий чорнявий капітан.

Потім вона басом проказала приспів, як відповідь на цю строфу відважного Жана:

Го-го! Грот-парус став,

Щоб вітер гнав і гнаві

З коридора почулося, як хтось там зашаркотів ногами. «Можна», — сказав Остюк. До кімнати зайщов чернець. Він виглядав на малу обскубану мишу, проте сутана йому личила. Чернець поправив на носі залізні окуляри й сів. «Хвилину уваги, тезко, — вимовив Остюк, — Лоретто, далі». Лоретта, що, як кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пісню далі:

Відважний Жане, поспішай

До затишних тулонських шат.

Сумна дружина й немовля

Твого чекають корабля.

Го-го! І гафель став,

Щоб вітер гнав і гнав!

На чорний прапор «Трьох корон»

Чекає твій ясний король.

На злото в трюмі — жде казна.

Тебе, корсара, зла тюрма.

Го-го! Ще й клівер став,

Щоб вітер гнав і гнав!

— Правильно, — зауважив чернець, — став і клівер, бо стільки обставин на тебе чекає в Тулоні.

Та ось і виплив сам Тулон

Із хвиль солоних лона лон.

Його замріяний обман

Вилискує і крізь туман.

Го-го! Та й топсель став,

Щоб вітер гнав і гнав!

Відважний Жане, долю зваж, —

Це ж край твоїх тропічних вахт!

Чи варті жінка й немовля

Тюрми ясного короля?!

Го-го! Усе напни!

До берега жени!

— Так роблять справжні мужчини, — сказав чернець і подивився на Остюка, — сьогодні ввечері ми з тим нашим другом здибаємось біля Сени. Всі папери він принесе з собою.

— Пісні ще не край, — зауважила Лоретта, і мужчини замовкли. Вона стиха проказала останні слова романсу, ніби виголошувала нагороду відважному Жанові:

І Жан зійшов, мов паладин, —

На березі дружина й син.

А навкруги юрба ревла.

«На гільйотину короля!»

— Кінець пісні поганий, — не погодився чернець, — і слово «паладин» зовсім не показує відваги, а лише високомірство. Більш цікаво виглядало б, коли Жан, поцілувавши дружину, сів би до в'язниці.

— Життя людини — театр, — печально виголосив Остюк, котрий хотів справжню печаль видати за удавану.

— Ви думаєте про режисера чи про декорацію, маршале?

Я думаю про волю людини, котра йде проти всього.

— Проте ви не скажете, що могли б бути режисером в театрі ?

— Я був помічником режисера в Успенівці і актором, котрий умирає в кінці п'єси, — в Павлівці.

— Знаю ці бої, — вклонився з пошаною чернець.

— Я ще ставив п'єсу «Комбриг без коня» на кону партизанського театру і поставив би кожну п'єсу зараз у себе на батьківщині.

— А чому ви зараз тут?

Остюк промовчав, не називаючи себе і, не розкриваючи своїх намірів. Лоретта сиділа, щось своє думаючи, бо й Остюк, і чернець розмовляли мовою Остюка. Звідки чернець знає його мову і хто він такий — Остюк не розпитував. Мансарда трохи нагадувала невелику клуню. Дах був високо, ніби лежав на кроквах. За вікном у кутку — закапелок, де щось висіло на стіні. Остюк щодня, просипаючися на ліжкові, думав про те, що треба поглянути у той куток. Але, вставши, зараз же забував. Протягом дня він не сидів удома, а ввечері куток той був темний. Чернець розгорнув вузлика, котрого він приніс із собою, і пішов за ширму, де стояло Остюкове ліжко. За кілька хвилин він вийшов звідти, несучи сутану в руках. Піджачок і штани бовталися на ньому, як на кістякові.

Остюк і Лоретта побачили дрібного чоловічка цілком студентського вигляду.

— Повісьте рясу он туди, у куток, там є вже якась одежа. Чернець пішов до закапелка і підняв темну матерію, вкриту пилом. Усі побачили мундир французького офіцера — похідний, ношений, і шаблю під ним. Остюк підійшов та взявся рукою за шаблю.

— Ого, та це моя знайома! — вирвалося у нього, і він більш нічого не додав. Ніби щось ударило його у голрву. Сліпучий успенівський день заколивався перед його очима. Голова Петра Виривайла лежала мертва на столі.

Дійшовши пам'яті, Остюк з годину не рухався на ліжку. Чернець розмовляв за ширмою з Лореттою. День ішов на вечір. У вікно линув гомін перехожих з вулички. З бульварів С.-Жермен та С.-Мішель лунали трамваї. Вибухали мотори автомобілів. Напроти вікна на даху флігеля скакало двоє котів. Плач дитини скидався на скавчання. Зблизька десь чувся пронизливий рип коліс чиєїсь тачки. Маршал повернувся на ліжкові і знову загубив свідомість. Промені й гуркіт заполонили його мозок, і кудись простяглася з голови одна нитка, за котру шарпав хтось без жалю, ніби Остюкова голова була дзвоном, а мозок — билом у цьому дзвонові. Маршал застогнав, його занудило. Чернець підійшов до ліжка і поклав мокру хустку на голову. «Лоретто», — покликав Остюк. Лоретта підійшла, Остюк узяв її за руку і відчув, як сила з її руки прояснює йому мозок. «Ти моя жіночко», — прошепотів Остюк, і його непам'ять перейшла в тихий сон. Йому приснилось, що він спить під зорями в степу, поклавши голову на сідло. Пасеться Флоріда, припнутий до списа. Потім підходить до хазяїна і лиже йому лоба. Остюк хоче прогнати коня, він замахується на Флоріду рукою, і Лоретта хватає його за руку.

— Чи ба! Та вже зовсім вечір, — каже Остюк, підвівшись на ліжкові.

— Вже вечір, — констатував чернець, — чи здатні ви піти тепер зі мною до Нового Мосту?

— Звичайно, здатний, — одповів Остюк і став складати свої речі до валізи, ніби від'їжджаючи назавжди. Замкнувши валізу, він виніс її з кімнати і за хвилину повернувся назад.

— Консьєржка дивується, — було його резюме, — і я сказав, що це речі ваші, тезко.

Вони всі троє посідали знову, цілком різно виявляючи почуття. В той час як Лоретта, не стримуючись і не криючись, витирала сльози хусткою, а чернець заплющив очі під окулярами, і лише губи його лукаво кривилися, — Остюк сидів цілком спокійний, дивлячися в одну крапку на стіні над його ліжком. Потім він устав і зняв із стіни те, на що він дивився. Кладучи цю річ. — то було фото — до кишені. Остюк на хвилину затримав її перед очима. Там сиділо четверо партизан: Шахай, Галат, Марченко і він сам. В руці у Галата був соняшник.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: