Юрій Яновський
Роман в новелах «Вершники»
Скорочено
ПОДВІЙНЕ КОЛО
Лютували шаблі, Половці не пізнавали один одного. Був серпень 1919 р. загоном Добровільної армії Денікіна командував Половець Андрій, кінне козацтво отамана Петлюри вів Оверко Половець. До Оверка підвели Андрія. Перед смертю Андрій згадує слова батька: «… тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду!» На це Оверко відповів: «… Рід – це основа, а найперше держава». Андрія зарубали.
А берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бінокль – з моря наближається шаланда.
Із-за лісу вискочили вершники з чорним прапором – махновці, на чолі з Панасом Половцем. Оверко сидів з рубаною головою. Під’їхав 14-річний Сашко Половець. Перед смертю Оверко згадує батькові слова, але Панас його вбиває. Він закопує обох братів, говорячи: «… Хай не кажуть, що я рід зневажив!» — так відбувся похорон.
Здалеку розгорнувся чорний прапор загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Махновці здалися. Тепер уже Панас перед стратою згадує слова батька, потім вихопив пістолет і пустив собі кулю в рот. «Стріляй і мене,» — кричав Сашко. Іван став скубти його за чуба.
На степу під Компаніївкою одного дня серпня 1919 року стояла спека.
ДИТИНСТВО
Перекопська рівнина. Малий Данилко виходив з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, та йде в степ.
Малий чабанець (що може вивчитись на чабаненка і, нарешті, заступити батька – чабана ) повертався смерком додому.
Данилко колише малу сестру Вустю і не може вискочити на дощ, і коли вже вона вмре. А як добре пахнуть мертві, коли їх покладуть на лаву, прадід Данило читає псалтир. Дуже радісно, коли хтось умирає – без Данилка та справа не обходиться: прадіда кличуть читати псалтир, а правнук іде за поминальника, отак удвох і годуються.
Мати дуже гарно розмальовує печі, все село кличе її. Настав Великдень, мати завжди плаче, бо батько не вилазить із чужих хат і випиває з усіма, адже чабана Ригора частували всі. Данило знаходив батька, вів додому, лаяв його та плакав.
У хаті коло столу сиділа мати та прадід, на столі бідне розговіння, батько – п’яничка нарізав свячений хліб хрестом, а по обличчю матері котилися сльози.
Хлопець з прадідом пішли до моря, потім од моря заглибились у степ. Прадід нахилився до квітки і раптом упав неживий. Данилко озирнувся навколо, і вперше відчув себе самотнім.
ШАЛАНДА В МОРІ
Був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів. На березі стояла стара Половчиха, вона була висока та строга. Вирядивши в море чоловіка, вона виглядала його шаланду.
Після довгих віків показувалася шаланда в морі. Розгойдує її, кидає, Мусій з чужим чоловіком б’ються до берега. На березі виріс натовп. Шаланду перекинуло, рибалки на березі поздіймали шапки, і в цей час побачили у морі помах руки. Чужа людина вилізла на берег. Половчина пізнала Чубенка. А її чоловік Мусій загинув. Усі розійшлися, а Половчиха не рушила з місця. Вона була доброго рибальського роду, тримала хату в залізному кулаці, стояла на чолі родини, мов скеля в штормі.
Раптом із темряви моря вона почула голос чоловіка. Він говорив: «Наша артіль бідна, і кидати шаланди в морі не годиться. Я – голова артілі, то мусив і рятувати».
І подружжя Половців пішло до домівки.
БАТАЛЬЙОН ШВЕДА
Херсон. Партизанський загін двох сотень – батальйон Шведа. Веде його молодий комісар. Парад. На плац виходить товариш Швед. Мешканці оточують плац, придивляючись до захисників революції. Іде парад. Товариш Данило поїхав до Дніпра, де готувалася нічна експедиція. Вночі відчалили шаланд тридцять, на передній – командир Швед, на задній – комісар Данило. Курс тримали на Кардашин. Рибалка сказав, що там кадетів мало, стережуть вони їх під Олешками. Почався бій – офіцерня почала тікати. Загін Шведа перетрусив буржуазію, їх проводжали тепло й привітно.
ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ
Тоді мало бути більшовицьке повстання проти гетьмана і німців, яке покотиться Пслом. Солдати обшукували всі закутки – шукали листоношу. Оглядали озера і знайшли його, непритомного, чорного від п’явок. Листоношу змусили ковтнути капітанового рому. Він потроху очуняв. Напруживши волю, він забував потроху ті відомості, яких хотів від нього капітан: що він член підпільного комітету; де закопав рушниці та кулемет, які повинен передати повстанцям.
Листоноша хотів одразу вмерти, але не мав права: справа революції лежала в його крихітному житті. Він повів показувати закопану зброю. Дійшли до купи піску, німці почали копати, згаяли годину і зрозуміли, що їх обдурили. Його водили селом, куди він показував, але нічого не знаходили – і так до вечора. Аж ось побачили вогні. «Ось хто візьме зброю» — крикнув листоноша. І сотник у нього вистрелив. Цей лист у вічність пішов од рядового бійця революції.
До підводи з мертвим листоношею підійшов Чубенко, зняв шапку і поцілував Василиху (матір листоноші) в руку. Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від згаслої одинокої зорі.
ЧУБЕНКО, ОТАМАН ПОЛКУ
На коні їхав Чубенко – сталевар, командир червоного полку. Вів загін, зв’язку з Червоною Армією не було. Донбас попереду ввижався курний і рідний. Була осінь 1920 року. Несли хворих. Лікар пропонує зайти в село, залишити там хворих. Чубенко відповів, що бійці Донбас хочуть побачити.
Загін усе йшов, поранені просили їх не мучити й добити.
Загін зупинився коло озера. Чубенко чув, що тиф його ламає, крикнув: «За мною». Але ніхто не ворухнувся – почався бунт. Але Чубенко кожному подивився в очі, сказав «нада вперед» — і пішов. За ним кінь, і мовчки рушив загін.
Раптом пролунав постріл. Це був лікар, він стріляв у спину, потім Чубенко його застрелив.
Стали на ночівлю. Живі ховали мертвих. Чубенко поїхав на розвідку, хотів щось знайти, щоб зорієнтуватися по карті. Він втратив свідомість. Прокинувся на лаві, документи та наган лежали на столі. Людей було троє, привітали його, запропонували допомогу.
Чубенко простився з партизанами і пішов лісом до своїх. Світало, Чубенко розповів про зміст операції, щоб кожен боєць знав своє місце. Треба йти на Кам’яний Бріз і зустрітися з партизанами.
Почався бій, ворог замаскувався під жінок. Чубенкові пішли в атаку і з’єдналися з підмогою – загоном Івана Половця. Чубенко сказав йому: «Спасибі, брате, і клади мене куди хоч», — і це був кінець героїчного змагання Чубенка, командира полку.
ШЛЯХ АРМІЇ
Чубенко їхав на червоній тачанці свого кулеметника, коваля Максима. Донбаський полк переслідував ворога. Чубенко схудлий після тифу, і Максим сиділи на тачанці. Чубенко тримав ковану із заліза троянду.
Це було чудо досконалості, натхнення, ніжний витвір молотка, радість металу, що вицвів.
Коваль розповідав, що як тільки траплялася нагода, він кував троянду, кінчив кувати в пустелі.
Був 1917 рік.
Чубенко дав наказ зупинитися, почав обходити полк.
Максим продовжив розповідь, як мав їхати до Гуляй-поля і працювати з Махном. Ми вступили з батьком у дискусію. Він схопив товариша, поволік на трибуну і вистрелив у нього. Почалася стрілянина. Ми бігли Гуляй-полем, відстрілюючись. Нас підпалили у хаті, коли втрачали свідомість, то співали: «Вставай, проклятьем заклейменный…» Із полум’я нас врятувалося троє: я (Максим), Ляшко, Сербін. Тоді ми пофарбували тачанку у червоний колір.
Чубенко дивився у бінокль – перед ним була Каховка, Каховський плацдарм Червоної Армії. На очах Чубенка плацдарм ожив, загорівся бій. Незабаром з’явилися літаки, стали бомбити. Але Чубенкові взяти участь у бою не довелося — вже будо відбито всі атаки.
Чабанець Данило їде землею свого дитинства. Він напише історію свого роду, як прийшов у революцію. Він повертався до полку Шведа. Наблизившись до хутора, Данило побачив Шведа, який висів на дереві. Живим залишився лише хлопчик – червоноармієць. Від нього той дізнався, що білі їхали з червоними прапорами. Швед повірив, що то свої, ніякого бою не було. Так загинув Швед і партизани. Вперше в життя Данило заплакав.
Революційне військо мало завдання знищити армію Врангеля, не допускаючи до Криму. Перший етап ліквідації закінчено, ворог зазнав великих втрат. Командувач – справжній маршал революції. Видає наказ атакувати Турецький вал. З’явилися повстанці, на чолі з Махном, які запропонували допомогу Червоній Армії.