Командувач підписав наказ про дальший розвиток. Підпис стояв – «Фрунзе». Армія велася до Криму. Там був і Іван Половець.
Але махновці помітили червону тачанку Максима. Коли її наздогнав Чубенко, Максим був із розрубаною головою, а поруч сидів неушкоджений Данило, тримаючи троянду. Чубенко взяв троянду.
Сталевар Чубенко стояв із трояндою в руці на воротях Криму.
АДАМЕНКО
Я, сталевар Чубенко, таких майстрів, як Фрідріх Іванович, на руках носити буду.
Спогади мої трохи. Було мені тридцять років, хлопець я був кріпкий, читав різні книжки, батька й матері я не знав; батька чавун обварив – помер; мати – через сухоти.
Одного разу коло ставка зустрів товариша й відчув, як закипіла в мене революційна свідомість. Був у нас колись Адаменко, та немає його. Звелів я вибити зі скелі пам’ятника. Він стоїть над водою коло ставка. Я зустрів дівчину, яка стала мені за дружину, і прожили ми кілька років, придбали собі доньку, пережили імперіалістичну війну, дочекалися німців у Донбас, оголосили страйк, я почав збирати шахтарський революційний загін. Згодом він став полком.
1918 рік – стали ми підданцями нової держави, українцями пана гетьмана. Взявся я формувати партизанський загін «Вся влада Радам». Дістав я директиву підпільної трійки – обстріляти військовий поїзд. Допомагати мені буде отаман Адаменко з найгіднішим селянством.
Адаменко не запізнився, почав прислухатися до мого кашлю (я захворів був), взявся рбити масаж. Пояснив, що його спеціальність – медицина, в армії він за ветеринарного фельдшера. Він мені одразу полюбився, був з нього партизанський герой.
Взялися ми радикально лікуватися: поклали мене на сіно на гарячу піч і цілий тиждень піч гріли, а сіно поливали водою. Вилікували.
Прокинувся, чую Адаменко регоче. Він переконав парафіян, що треба розібрати по домівках усе церковне добро, щоб німцям не дісталося. Кожному хотілося мати щось із золота. Закінчилося тим, що церкву спалили, щоб покрити гріх.
Билися ми різними способами. Розповім вам про бабський бій, що вигадав Адаменко. Ми переодяглися у жінок, підійшли на близьку відстань, й розгорнули бій. Адаменко у довгому вбранні увесь бій пройшов, не загубив не різка намиста.
Другий бій адаменківської стратегії. Там загинула його дівчина і моя дружина. Знайшовся серед нас той, хто видав їх гетьманцям. Я знайшов розстріляну дружину. Прокляв я гетьманську Україну моїм горем, сів на коня і не злазив доти, доки не знищили ми цю державу. Де ми проходили – там ставала Республіка Рад.
Наздогнали ми сотню гетьмана Скоропадського, які стали на ночівлю у школі. Уночі ми підперли двері і почали кидати у вікна запалені віхті соломи. Це була друга Адамова вигадка.
Через рік була третя вигадка. 1919 рік. Ми партизанили Донбасом. Нам довелося стати віч-на-віч з дроздовським полком. Ми розбили загін на 2 половини і почали робити галас. Три дні відступали з боєм туди, куди нам було потрібно. Ми з Адаменком зближалися, дроздовці йшли за кожним з нас. Одного вечора обидва загони зустрілися. Дроздовські частини наступали одна на одну і кожна думала, що натрапила на нас. Розпочалася стрілянина. Адаменко дістав кулю в рота, відвезли в лікарню.
Зранку я прийшов до нього. Він ходив з кутка в куток. На ліжку лежали речі його покійної нареченої, він побачив мене і написав слова про неминучу суку – смерть. Я вийшов до лікаря. І в цей час почув постріл. Адаменко застрелився.
П’ять років стоїть наша держава, варитимемо сталь, любитимемо Леніна, слава нашому Донбасові й вічна пам’ять загиблим бійцям!
Харків, 1932 – 1935.