Читати скорочено «Шаланда в морі» (Стислий переказ) – Ю. Яновський

У новелі «Шаланда в морі» підкреслюється бажання батьків Половців зберегти основу свого життя — свій рід, своє заняття, знаряддя рибальської праці. Але вже із згадок матері зрозуміло, що рід розпадається — усі сини пішли зовсім різними шляхами. Вони потім зійдуться в новелі «Подвійне коло», щоб стати з різних боків політичних барикад і знищити один одного.

Читати скорочено

«Шаланда в морі» (Стислий переказ) – Ю. Яновський

Трамонтан дмухав з берега, був мiсяць сiчень чи лютий, море замерзло на сотню метрiв, на морi розходилися хвилi, на обрiї вони були чорнi з бiлими гривами, добiгали до берега напроти вiтру, вiтер збивав з них бiлi шапки. Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжнiй штормило, на березi стояла стара Половчиха, одежа на нiй вiялась, мов на кам’янiй, вона була висока та сувора, як у пiснi.

Одесу видко по другий бiк морської затоки, це мiсто обдував трамонтан, воно височiло на березi, мов кiстяк старої шхуни, з якої знято паруси, лагодять на неї мотор чи парову машину. Одеса переживала чергову морську зиму, вiтри всiх напрямкiв не минали її, тумани з моря заходили часом — мокрi, густi, сiрi тумани. От i тепер туман насунувся раптом з моря й закрив Одесу. Половчиха стояла нерухомо, обiч поралися коло шаланд на березi рибалки з артiлi, море виштовхувало на землю шматки криги, холод проймав до кiсток, трамонтан дмухав широкою, рiвною зливою. Була надморська зима, зимовий туман, за його запоною гримiв уже серед моря шторм, докочуючи хвилi дужчi й вищi, засвiтився одеський маяк, смуги червонi й зеленi, променi червонi й зеленi.

Половчиха, вирядивши в море чоловiка, виглядала його шаланду, її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркiт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусiя. Вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березi — висока й сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили.

«Ой, пiшов ти в море, Мусiєчку, — голосила вона мовчки, — та й слiд твiй солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слiдок долонями прогортала та до бебега тебе покликала. Ой, подми, вiтре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, i хоч би з мене дерево стало, то я б усiма вiтами над морем махала й листям би шумiла».

I пiсля довгих вiкiв показалась шаланда в морi, ледве мрiла вона серед хвиль, надовго ховалася за водяними горбами, з’являлася на хвильку i впiрнала, мов у безодню. Вона билася з штормом груди в груди, а на березi лише шерхiт хвиль, i страшно глянути на шаланду, як людина — самотня вона серед водяних гiр. Розгойдує її море, кидає через хвилi, прошиває нею хвилi, холоднi бризки печуть вогнем, примерзає до тiла мокра одежа, тiльки ж — не пiддається рибалка, Мусiй з чужим чоловiком б’ються до берега!

Стара Половчиха не зводила з них очей, її серце було з шаландою, на березi гомонiли рибалки з Мусiєвої артiлi, з селища бiгли дiти до моря. На березi вирiс натовп, осторонь стояла стара степовичка Половчиха, вона мужньо дивилася на боротьбу її чоловiка, туман кублився над морем, був лютий холод.

«Гребуть, — сказав хтось, — та хiба допоможеш їм у такий шторм?» Молодшi рибалки кинулися до шаланд, їм заступили дорогу старшi, «не дурiй, хлопцi, шаланди загинуть, i вас краби поїдять, а артiль наша бiдна, голова артiлi Мусiй Половець, вiн нам за шаланди голови поодриває, коли живий випливе».

Стара Половчиха бачила, як зламалося весло, бо шаланда стала кружляти, на очах у всього берега двiчi обкрутилася на мiсцi, її вдарила одна хвиля, її штовхнула друга, пiдкинула, повернула, посуда пiшла пiд воду. Рибалки тодi кинулися до шаланд, посунули до моря «Ластiвку» — гордiсть цiлої артiлi, сiло четверо велетнiв, пiднялися в повiтря весла, щоб одразу вискочити на хвилю, на лахмату, височенну хвилю. «Ластiвку» звалило набiк, купа криги вдарила її по обшивцi, вода ринула через борт, рибалки опинилися у водi, вони стали рятувати «Ластiвку». Хвиля збивала їх докупи, крига ранила їм голови, вони вчепилися в «Ластiвку», з берега кинули їм кiнець iз зашморгом, вони прив’язали його до човна й витягли «Ластiвку» на берег.

На хвилях видко було Мусiєву шаланду, вона блукала догори кiлем, натовп рибалок поздiймав шапки, i в цей час побачили у морi помах людської руки. Хтось плив серед крижаного моря, плив до берега, плив наввимашки, рiвно вигрiбав руками, його хвиля вiдносила назад у море, назад у морський туман. Вiн простував до берега.

Наперед вийшов велетень-рибалка, вiн нiс жмут мотуззя i вихилив склянку спирту, полiз у воду, одразу став синiй, а на березi розмотували кiнець, i велетень плив назустрiч людинi в морi. Його била крига, та вiн виплив на чисте, за ним волочилася мотузка, а людина вже зовсiм конала серед хвиль, вона лежала на спинi, її кидало на всi боки, велетень-рибалка плив i плив.

Та вийшло, що людина не гинула, вона од холоду втратила була свiдомiсть i почала, очунявши, щосили вигрiбатися до берега. Зустрiч вiдбулася серед хвиль, i плавцi довго не могли схопитися за руки, їх усе розбивала хвиля, та нарештi їм пощастило, мотузка тодi напнулася до берега, як жила, десятки рук ухопилися за неї, десятки рук потягли гуртом. Плавцi мчали до берега, захлинаючись водою, пробиваючись крiзь кригу. Чужа людина вилiзла на берег i не могла звестися на босi ноги. Половчиха впiзнала Чубенка. Вiн весь задубiв, у ньому лише калатало гаряче живе серце, його пiдхопили пiд руки, — «товаришi, — сказав Чубенко через силу, -я плачу за героєм революцiї, що визволив мене з французької плавучої тюрми». I всi пiшли вiд моря, а стара Половчиха залишилася стояти на березi, висока та сувора, як у пiснi.

У морi видко перекинуту шаланду, там загинув її чоловiк, Мусiй Половець, вiн чимало пожив на свiтi, од нього зла не бачила, був справний рибалка на Чорному морi пiд Одесою, i чи завжди так буває, що молоде випливає, а старе гине. Iз Дофiнiвки прибiг хлопчина — «бабо, а дiда Мусiя не буде, бо той дядько казали, що упiрнув дiд Мусiй двiчi й потiм щез, а дядько упiрнули за ним i вдарилися головою об човна, i не буде вже дiда Мусiя».

Берег спорожнiв, рибалки пiшли геть, i нiкому не було дивно, що стара Половчиха не рухнулася з мiсця. Вона справляла жалобу, трамонтан обдував її, мов кам’яну, шторм не вгавав, крига трощилася одна об одну, туман сунувся до берега. Одеський маяк миготiв червоно та зелено.

Половчиха подумала за своє дiвоцтво, дiвування в Очаковi, хазяї трамбакiв сваталися до неї, а що вже шаланд, баркасiв, моторок, яхт! Вона була доброго рибальського роду, доброї степової кровi, її взяв за себе Мусiй Половець — дофiнiвський рибалка, непоказний хлопець, нижчий од неї на цiлу голову. Та така вже любов i так вона парує. Половчиха стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусiя, i наплодили вони хлопцiв повну хату.

Хлопцi виростали коло моря, тiсно стало в хатi од їхнiх дужих плечей, а Половчиха тримала хату в залiзному кулацi, мати стояла на чолi родини, стояла, мов скеля в штормi.

Сини повиростали й розiйшлися, Андрiй вдався у дядька Сидора, таке ж ледащо й не знати що, а Панас привозив матерi контрабанднi хустки й серги, шовк i коньяк, Половчиха складала все до скринi та боялася за Панаса. Вона його важко народжувала, i вiн їй став дорожчий, виходила вночi до моря, їй все здавалося, що чує плескiт його весел i треба рятувати вiд погонi. А Оверко — той артист i грав з греками у «Просвiтi» та читав книжки, написанi по-нашому. На дядьковi грошi в семiнарiї вчився, рибалка з нього був нiякий, а й його жалко, не чути за нього давно, i Панаса не чути, та й Андрiя, мабуть, убито, бо снився пiд вiнцем.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: