Дума про невмирущого – Павло Загребельний

Повість "Дума про невмирущого" розповідає про трагічну долю українського юнака, яка стала символом гідності й непереможності людського духу. В шістнадцять років він добровольцем пішов на фронт. Він мріяв бути вченим, а став солдатом, зустрівся віч-на-віч з війною і не відступив, мужньо бився з фашистами, захищаючи рідну землю, батька й матір, свою кохану. Тяжкопораненим він потрапив у полон, та й там, у нелюдських умовах концтаборів, не припинив боротьби, вмирав, повертався до життя і знову вмирав, але не підкорився…

Павло Загребельний

Дума про невмирущого

Не плач, мати, не журися!

Не дуже ‘го порубано,

Не дуже ‘го пострiляно:

Головонька на четверо,

А ножечки на гишечки.

Бiле тiло, як мак, мiло.

Да їдь понад лугом-Базалугом,

Та понад Днiпром-Славутою!

То як ушкала гудуть —

Ей, то ти сторонися,

А як лебедi ячать —

Ей, то ти озовися,

А як козаки iдуть Днiпром-Славутою —

Ой, то ти об'явися!

(з українських народних дум)

Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.

Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi — попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.

Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов'ї. Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов'їний спiв i думати про свою молодiсть.

Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.

…Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:

– Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?

– Що ж ти з тими чортами зробиш? — спитав хтось з пастухiв. — Аби хоч стрелити було чим…

– Стрелити! — перекривав його Петько. — А ти так спробуй!

І вiн спробував.

Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:

– От би ще й пароплав затопити!

– Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!

– Ге, попливти! А хто рульовим?

– Хто? Та Петько ж!

– Змiг би, Петьку?

– Може, й змiг, чого там?

– А капiтаном?

– Може, й капiтаном…

Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрiє про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось.

Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.

Та от не встигли одспiвати цiї весни солов'ї, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Києва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. І отой юнак, мабуть, теж їде до Києва i теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.

Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.

– Ти не Коваленкiв? — несподiвано для самого себе спитав капiтан.

– Коваленкiв, – зупинився здивований юнак.

– Василя Коваленка?

– Нi, Дмитра.

– А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.

– Я бiля Днiпра вирiс.

– Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.

– Багато.

– А тепер їдеш?

– Їду.

– Їхати добре дiло.

Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.

Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку.

– Куди?

– А туди, – махнув у бiк салону юнак.

– Як же вас звати зволите? — знущаючись, вела далi дiвчина.

– Андрiй, – цiлком серйозно вiдповiв юнак. — Андрiй Коваленко.

– У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, – закопилила вона губу. — Квиток у тебе є?

– Є квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер є. Чула таке слово?

– Подумаєш, лiтер… Та в мене он у третiй каютi генерал їде, а вiн менi лiтер!..

– Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, – вiдступив Андрiй. — Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.

– Пхi, – сказала дiвчина. — А я — так нiскiлечки.

– Та менi й їхати недовго, до Кременчука, – немов виправдовуючись, промовив Коваленко. — Я й на палубi побуду.

– Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, – повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.

– А що означає слово Келеберда, ти знаєш? — запитав її Андрiй.

– Звiдки менi знати, я сама з Канева.

– А "Канiв" що означає?

– Присiкався, наче сам знає.

– Ого, – засмiявся Андрiй. — Я все знаю. Я вченим збирався стати.

– Чого ж не став?

– Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.

– Пхi, вiйна — подумаєш, злякалась, — зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: