Андрiй опинився в "потрiйному" таборi, в барацi для хворих i поранених. У нього одiбрали одяг i видали гiтлерiвську солдатську унiформу, перефарбовану в темно-зелений, майже чорний колiр. Замiсть чобiт вiн мав носити тепер гольцшуги — видовбанi з дерева колодки, такi мiцнi й грубi, що їх, мабуть, не роздавив би й танк. На френчi, на штанях; i на пiлотцi, виданих Андрiєвi, бiлою фарбою намальовано двi великi нiмецькi лiтери "80", що означало "радянський офiцер" i мало служити попередженням для всiх тих, хто спробує наблизитися до цiєї небезпечної людини. Поза тим Андрiєвi начепили на шию чотирикутний металевий номер. Тепер вiн уже перестав бути Андрiєм, не був Коваленком, а називався просто: "номер тридцять ноль дев'яносто сiм".
В "лазаретi", куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було лягти й заснути. І Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн востаннє їв i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.
– Ох i жив же я, братцi,– казав вiн.– Бувало, заступиш на нiчну змiну, моргнеш своєму пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе вiн лист, я туди пiв'ящика масла — бах! А потiм пiвсотнi яєць — трах! Яєчня, братцi мої, получається пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на м'якому диванi.
– Пiвсотнi яєць — це ти, мабуть, трохи той… загнув,– не повiрив котрийсь з слухачiв.
– Пiвсотнi? — вигукнув кондитер,– Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти — пiвсотнi!..
– То ж зараз, а то ранiше,– не здавався опонент.
– Що там з тобою говорити,– недбало кинув кондитер,– одразу видно, що ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я вчився вяземськi пряники пекти…
А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вiв свою розповiдь.
– Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить од магазинiв,– говорив вiн,– не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв, висiваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим — i, будь ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку, весною я восени, я їм їх жареними в сметанi, дружина робить з них грибну запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба…
– Перестаньте, iроди! — почувся стогiн вiд дверей.– Замучили своїми розмовами. Дайте спати.
Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до їхньої компанiї й послухав, як вiн колись у Пензi з'їв, побившись на заклад, цiле порося.
Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й нескiнченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речi, недоступнi для них. І ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрiєвi в тому барацi.
Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з нiжною, вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати, вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем. Вiн лежав у своєму ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з голодом уночi. Обоє вони — нiч i голод — маля в собi щось спiльне, їх поєднувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв, робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдчаєм i навiть жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимової ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона загризає до смертi маленьких дiтей.
Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою – згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв, пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першої концтабiрної ночi, боявся почути їх знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи, стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок пiдкочувався до горла, шепотiв:
– Мамо, рiдна! Коли б ти бачила свого сина…
І якось уночi, коли вже вкотре кликав вiн свою матiр, вiд сусiднього ящика долинув до Андрiя кволий, але досить виразний голос:
– Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!
Андрiй завмер, вдаючи сонного: сусiд звертався до нього, а вiн не мав сили на розмову.
– Ти не спи, не спи,– знову сказав сусiд.– Слухай, про що розповiдають твої товаришi. Ти ще молодий — згодиться…
Андрiй нiчого не вiдповiв. Зненацька вiдчув, що давно вже чекав цього дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночi були холодними, страшними i безкiнечними.
І вперше за час перебування в ревiрi — коли не лiчити першої ночi — Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi, мав за своїми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссеї мандрiв, епопеї боротьби з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй смугами зон смертi, задимленiй печами крематорiїв.
А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн – так звали сусiда — родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були вiдбитi нирки, пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима, голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо.
– Не падай духом, українцю,– насилу вимовляючи, слова, сказав Порохiн.– Головне — вирватися з цього "лазарета" живим.
Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною, вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав:
– От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi?
Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогоднi-завтра — щойно опух дiйде йому до серця.
"Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!" — цi слова, сказанi вночi Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подiї тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в його життя назавжди.
Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн приїхав до їхнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше їхнє знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби має якусь шахову категорiю. Починаючи першу партiю з Андрiєм, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв свого ферзя й сховав до кишенi.