Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть, орденоносцi, а може, й герої. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть полягає не в тому, щоб робити щось при свiдках — справжня хоробрiсть свiдкiв не вимагає.
Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у своєму ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.
Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в "лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери, штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди. І при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто "Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з своїх лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.
Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй росiйськiй мовi звернувся до полонених:
– Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я – офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержує двадцять дiб карцера. Бо вiн зганьбить усiх своїх товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
І майор засмiявся.
Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллi.
"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!" — так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака.
– Я зможу вiдповiсти.
– Ти? — здивувався майор.
– Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
– Ти просто зухвалий хлопчисько,– сказав майор i одвернувся.
– Очевидно, гер майор злякався? — насмiшкувато промовив Андрiй.
– Ну, гаразд,– повернувся до нього майор.– Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
– Згода,– кивнув Андрiй.
Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера – це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.
І дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
– Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
– Дев'ять у дев'ятiй степенi.
– Яке море не має берегiв?
– Саргасове.
– Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
– На Пiвнiчному полюсi.
– Хто написав "Едду"?
– Стурлусон.
– Де поховане серце Кутузова?
– В Хольбау.
– Звiдки ти все це знаєш?
– Це вже шосте запитання.
– А чорт! — вилаявся майор. – Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака — це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. І тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:
– Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.
– Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.
– Ого, ти ще не забув армiї, – усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою – дуже розумна людина.
– Я чув, що ти роздав усi сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.
– Роздав, — ствердив Андрiй.
– Навiщо?
– А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
– Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
– Навiщо?
– Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
– Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
– І рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.
– Для чого?
– Дивне запитання, – усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:
– Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?
– Брилi,– вiдповiв Андрiй.– А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
– Ти з України?
– З України.
– І я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
– Менi незручно було з вами знайомитися…
– Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
– Та нi… Просто…
– Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,– сказав полковник,– Що ти думаєш далi робити о полонi?
– А що ж тут робити? — розгубився Андрiй.– Ждати смертi – от i все…
– Ждати смертi й курка вмiє.
– А що ж iще?
– Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.
– Роботу я люблю,– нерiшуче промовив Андрiй,– але навiщо вона тут?
– Як то навiщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами.– Щоб добути хоч трохи хлiба.
– А навiщо хлiб?
– Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
– А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
– Еге,– свиснув полковник,– та ти що ж, добровiльно здався в полон?
– Нi
– Бився?
– Бився.
– До останнього?
– До останнього.
– Пораненим потрапив до рук фашистiв?
– Пораненим. Вмирав уже.
– То чому ж тепер говориш дурницi?
– Я думав…
– Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.
Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.
– На, їж,– сказав вiн.– Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю — дуже корисна рiч, i смачна.
– Моя мама колись пекли хлiб з калиною, – замрiяно промовив Андрiй. – Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.
– Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,– зiтхнув полковник,
Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.
– А ви ж як? — спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.
– Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.
Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. І тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.
Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. І весь
час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.
– Ти чув що-небудь про Клаузевiца? — – спитав вiл Андрiя.
– Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у своїх працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.