– Однаково вмирати, – байдуже махнув Сьома. – Пам'ятаєш, як ви мене просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють – от тобi й анекдот.
– Не говори дурниць!
Як завжди, полоненi "прогулювалися" до кар'єру й назад, посьорбали рiдкої брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя й Семена надвiр. Вiн наказав їм одягтися, пiдвiв до них конвоїра й тицьнув пальцем у бiк кар'єру:
– На роботу! Швидко!
– Ми працювати не будемо, – заявив Андрiй.
– Однаково. Марш! – крикнув фельдфебель.– – В кар'єр! І не давати їм сидiти! — наказав вiн солдатовi, – Хай стоять усю нiч. Та нагору їх, на белебень, отуди до станцiї, щоб пе ховалися в затишку в кар'єрi. Хай постоять там цi "брати"! Марш!
Вони пiшли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспiшати не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще.
Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби – чи то вiд пронизливої вологи, чи то вiд нервового збудження.
– І де я взявся на твою голову? – зiтхнув вiн.
– Дурний ти, – ласкаво всмiхнувся Андрiй.– Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах – i раптом зустрiти товариша!
– Та воно так.
– А чого ж тобi ще треба?
– Але ж через мене ти он як мучишся.
– Е, не турбуйся. Живий буду – не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо.
Вартовий вивiв їх за кар'єр, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер.
– Тут стояти, – буркнув солдат. – Стояти й не ворушитись.
Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад – мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що поїзд зараз буде рушати.
– Ну, Сьомо, – несподiвано сказав Андрiй, – утiкай!
– Ти що? – здивувався той.
– Швидше! Поїзд он починає рушати. Бiжи й чiпляйся.
– А ти?
– Не твоє дiло. Бiжи!
– Та як же так?
– Ну, кому кажу!
Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до поїзда, прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою.
Вартовий миттю прокинувся вiд своєї задуми.
– Куди? Стiй! – заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку.
Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i тому зупинився.
– Бiжи! – крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од несподiванки ледве не випустив зброї, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе. Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно конвоїр смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був упевнений у своїй силi, в своїй перевазi.
Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад.
Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на поїзд, i коли побачив, що той повертається, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози:
– Та тiкай же ти, сволото!
Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за своє безсилля, i товстошийого конвоїра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже поїзд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'єру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi!
Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останнє, що чув Андрiй, – це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл.
Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня приїздили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. Приїхав звiдкись товстошиїй єфрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцiї. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, І через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати свої речi.
– Бувай здоров, Андрiю, – сказали йому товаришi, – до зустрiчi на Батькiвщинi.
– До зустрiчi, – вiдповiв Андрiй.
Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн раптом почув, що його хтось наздоганяє. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрiй озирнувся – перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло.
– Андрiю, – тихо сказав Мулик. – дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибi тобi за все. Прощай.
І вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом.
– До побачення, – сказав Андрiй. – До побачення на Батькiвщинi, Мулику.
– Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! – шепнув йому на вухо Мулик i пiшов назад, похнюплений i непоказний.
Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються.
Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей єфрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди – i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя?
Андрiй їхав у вагонi й мовчав. Єфрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрiєм, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? — чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй своїй думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи є в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, єфрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чигає пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука єфрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" – i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, їстиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi.
– Чого мовчиш? — раптом запитав єфрейтор.– Знаєш, куди їдеш?
Андрiй запитливо глянув на свого вартового.
– В команду, – пояснив той. – Прiма команда! Душе добра!
І вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом.
І знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцiї, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку єфрейтор назвав "прiма".
Поїзд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цiєї свiтлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбiльшу радiсть ї найбiльший смуток у свiтi.
Андрiй ждав: ось-ось поїзд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни.