Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали – з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного поєдинку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпої палицi перехожого.
– Приїхали, – сказав єфрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.
Поїзд стояв на маленькiй станцiї, що притулилася бiля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж якої вони їхали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", – спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.
"Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'єрi", – знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне.
Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцiї. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив їх скляним поглядом своїх невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже триває оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? І чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди?
– Швидше! – гукнув єфрейтор. – Чого повзеш, як каракатиця!
Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудої цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. І таким спокоєм, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльної води пiд ним, вiд ласкавої, шовкової трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух.
Думки Андрiєвi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до самої рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ґанку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав єфрейтора:
– Що, Зеп, привiз?
– Як бачиш, – буркнув єфрейтор, – Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився!
– Ну ти ж i тварюка, Зеп, – добродушно сказав одноокий. – Знаєш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш.
Вiн зiйшов з ґанку, вiдiмкнув браму й розчинив її перед Андрiєм.
– Прошу.
Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар єфрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.
– Ох ти ж i здоровий, – захоплено присвиснув одноокий, – i як тобi могли перебити носа?
– Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! – огризнувся єфрейтор.
Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив її ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану єфрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi?
Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав своїми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя:
– Новачок?
– Ага.
– Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?
– З України.
– А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?
– Некурящий.
– Тодi ти бог!
– Це ж чому саме бог?
– А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" – з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних – цiлу пайку.
– Я "бичкiв" не збираю.
– Еге. Та ти гордий!
– А коли й гордий – то що?
– Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?
– Домовились, – сказав Андрiй i назвав своє iм'я.
– Житимеш у нашiй кiмнатi, – казав Антропов, – у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили – тепер мiсце є.
– Застрелили? – перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.
– Атож, – кивнув Антропов. – Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа – бах! бах! – i нема.
– І вас тут часто?
– Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.
– Б'ють?
– Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип…
– А ти давно тут? – поцiкавився Андрiй.
– Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?
– Хворий?
– Хворий – це по-нашому. А кранк – це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.
Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,
– Що це в тебе? – злякано одступав назад Коваленко.
– Метикувать треба! – усмiхнувся Аптропов. – Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком – чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана – i так далi.
– А не нудно лежати тут одному? – поцiкавився Андрiй.
– Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, – похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою. – Бачив оце?
Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.
– З пiдручних матерiалiв, – гордо пояснив Антропов. – Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка – мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.
– Виходить, мiсiонером став? – осудливо сказав Андрiй. – Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?
– А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати? – насмiшкувато глянув на нього Антропов. – Чи серпочки й молоточки випилювати?
– Є команди, де й це роблять.
– Команди такi є, та нас там нема, – похитав головою Сашко. – А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель – колишнiй бухгалтер.
– То й що, як бухгалтер?
– А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.
– І тебе спокушав?
– Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда – неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.