– Цi свинi повиннi робити для нас усе й без подяки, – самовдоволено промовив Зеп. – Можете не турбуватися, фройляйн. А все, що буде треба для роботи, я дiстану сам, коли дозволите.
– Я вам теж допоможу, – сказала Теа.
– Ха! Ми з вами можемо стати друзями! – зареготав єфрейтор.
– Якщо ви не будете ображати ваших бранцiв.
– О, вони справжнi свинi, фройляйн, даю вам слово честi.
– А ви?
– Що я?
– Ви кращий за них? Ви всi кращi?
– Ми – нiмцi.
– Мiй батько теж нiмець, – болiсно всмiхнулася Теа. – І я теж.
Вона круто повернулася i пiшла до мосту, якось по-чоловiчому горблячись, сумно схиливши голову.
– Знову отой мерзотник образив дiвчину, – сказав Антропов, – я на твоєму мiсцi, Павлуню, розвалив би йому голову.
Андрiй подивився на Банникова. У того на очах стояли сльози.
Увечерi Зеп разом з однооким Фрiдрiхом прийшов до кiмнати Коваленка. Андрiй, у довгiй бiлiй сорочцi, босий, як бiблiйний апостол, сидiв посеред нар i плiв з соломи золотавi змiї. Зеп од здивування навiть рота розтулив. У Фрiдрiха заблищало його єдине око. Вони нiколи до того не бачили такої краси.
– І оце ти плетеш з самої соломи, чоловiче? – не повiрив єфрейтор.
– Вже ж не з золота, – знизав плечима Андрiй.
– Але це справжнє золото! – захоплено вигукнув одноокий.
– Ти там багато розумiєш! – одмахнувся од нього Зеп. – Що тобi треба? – звернувся вiн до Андрiя. – Якi матерiали?
Андрiй повторив, що йому потрiбний картон, а також клаптики кольорової матерiї. Крiм того, трохи ниток. У нього є нитки, але вони грубуватi для цього.
– Домовились, – сказав Зеп. – Завтра ти матимеш усе, що треба. Вночi якраз моя вахта, i я принесу тобi матерiали.
До тiєї ночi вони готувалися ще ретельнiше, нiж тодi, коли прорiзали пiдлогу. Зепа брав на себе Банников, Андрiй i Сашко мали тiльки допомагати йому. Коли Антропов висловив сумнiв щодо того, чи вдасться Павлунi одним ударом покласти такого бика, як єфрейтор, Банников зневажливо посмiхнувся i сказав:
– Шкода, що ти мiй друг, а то б я показав тобi свої здiбностi. Ти коли-небудь чув про джiу-джитсу?
– Трохи чув, – признався Антропов, – але бачити – не бачив. По-моєму, про неї тiльки в книжках пишуть.
– А я бачив, – сказав Павлуня. – У нас у селi жив китаєць, який мiг покласти навiть ведмедя, не те що людину. От, наприклад…
І вiн узяв Сашка за руку. Той засичав од болю.
– Пусти, чорт! – гукнув вiн. – Що ти робиш?
– Тепер вiриш? – засмiявся Павлуня.
– Та вiрю, ну тебе до бiса! В тобi талантiв, бачу, цiлий мiх. То любовником став, то раптом борцем виявився. А таке, ж нiби непоказне.
– Великий верблюд, та на ньому воду возять, малий соболь, та його на головi носять, – знову засмiявся Павлуня, вiдпускаючи руку Антропова.
Вночi нiхто в кiмнатi не спав. Ждали Зепа. Домовленiсть була тверда. В'яжуть єфрейтора, забирають його гвинтiвку, обеззброюють сонну варту, примушують до здачi того солдата, що вартує надворi, i всiєю командою прямують на схiд, до лiнiї фронту, до своїх. Андрiй повiдомив, що їм з Банниковим удалося дiстати невелику географiчну карту Нiмеччини, i хоч вiн не сказав, як саме це їм удалося, всi зрозумiли, що карту принесла Теа. Компаса в них не було, та вiн не дуже був i потрiбний, бо в Нiмеччинi всi автостради й шосе були втиканi покажчиками i орiєнтуватися можна було з допомогою самої карти. Очолювала всю операцiю трiйка: Андрiй, Павлуня й Сашко. Про подальше говорити уникали. Треба було зробити перший крок.
Десь пiсля пiвночi на дверях кiмнати забрязкотiв замок. Зеп увiйшов веселий, забризканий теплим весняним дощем, недбало закинувши гвинтiвку за плече. Але, як i вчора, вiн прийшов не сам, а з однооким. Фрiдрiх став на порозi кiмнати, i, хоч у нього гвинтiвка теж висiла на ременi, вiн мiцно тримався за неї i готовий був щомитi зчинити тривогу.
План, з такою ретельнiстю розроблений Андрiєм i Павлунею, летiв шкереберть. Андрiй сидiв на нарах, плiв джут, тоненькi соломинки мелькали в його руках, мов золотi спицi, його очi пильно слiдкували за роботою рук, але думки юнаковi були далеко звiдси. Вiн думав про нову невдачу. Невдачi переслiдували його в цiй країнi на кожному кроцi. Коли ж цьому буде край? Вiн не сидiв склавши руки. Вiн весь час намагався пробити той мур, що вiдгороджував його i його друзiв од свободи. А наслiдки?
– Чоловiче! – вигукнув Зеп. – Та ти плетеш ще краще, нiж учора! Фрiдрiх, подивись-но на цю штуку.
Фрiдрiх недовiрливо хмикнув i пiдiйшов до нар. І тодi сталося несподiване для всiх. З-за Андрiєвої спини тонкий i нагальний, мов стрiла з лука, вилетiв Павлуня Банников i черкнув ребром долонi по шиї єфрейтора. Зеп гикнув, як молодий лошак, захрипiв i став валитися додолу, просто на гарячу залiзну пiчку. Одноокий рвонув з-за спини гвинтiвку, але Андрiй, одкинувши вбiк свою солому, упав на нього згори всiм своїм кiстлявим тiлом, i Фрiдрiх загримiв поряд з єфрейтором.
– Не кричи, а то вб'ємо, – прошепотiв йому в обличчя Андрiй.
На допомогу Коваленковi кинулося одразу десять чоловiк. У Фрiдрiха вирвали з закляклих рук гвинтiвку, закрили йому рота, тодi скидали з себе нiмецькi трикотажнi сорочки, тягучi мов гумовi, i в'язали руки i ноги одноокому й Зеповi, який хрипiв i косив ногами по пiдлозi.
Пiсля цього Андрiй i Павлуня з зарядженими гвинтiвками в руках, босi, без сорочок, пiшли по коридору прямуючи на половину солдатiв. За ними йшло все населення барака, сорок п'ять чоловiк, теж босi, теж майже всi без сорочок, худi, тремтячi, але рiшучi.
Дверi до солдатських кiмнат виявились не позамиканими. Андрiй мовчки показав рукою товаришам, щоб вони роздiлилися на три частини i водночас увiрвалися до всiх трьох. кiмнат. Сам вiн одчинив дверi кiмнати гауптфельдфебеля.
Начальник команди спав на коротенькому дерев'яному лiжку; сам коротенький, мов качан капусти, пiдклавши долонi пiд щоку. На стiльцi, що стояв бiля лiжка, висiв фельдфебельський мундир, поверх нього чорнiв широкий пояс з трикутною кобурою парабелума. Андрiй розстебнув кобуру, витяг звiдти пiстолет, перевiрив, чи вiй заряджений, i злегка штовхнув гауптфельдфебеля.
Той щось муркнув i хотiв був перевернутися на другий бiк.
– Встаньте, будь ласка, – сказав йому Андрiй. – Ви мене чуєте, вставайте!
Гауптфельдфебель глипнув одним оком на бiлу, напiвголу примару, що стовбичила в темрявi, i знову муркнув щось сердите й нерозбiрливе.
– Гауптфельдфебель, ви арештованi! – голосно промовив Андрiй, i вiд цих слiв начальник команди миттю сiв на лiжковi.
– Що? – спитав вiн. – Що таке?
– Виходьте в коридор, – наказав Андрiй, вiдчиняючи дверi в освiтлений коридор, де вже чулася метушня. – Ви арештованi. Ясно?
Гауптфельдфебель схопився з лiжка i хотiв бiгти в коридор, як був. Але Андрiй зупинив його.
– Одягнiться, – наказав вiн йому. – Так незручно.
– Але що сталося? – бурмотiв фельдфебель, не потрапляючи в холошу штанiв. – Що тут сталося?
– Ми помiнялися ролями, – вiдповiв Коваленко,
– Боже мiй, я завжди думав, що таке може бути. Я передчував це, – хлипав Гауптфельдфебель.
– Не хвилюйтеся, – спробував заспокоїти гауптфельдфебеля Коваленко. – Ми нiчого поганого вам не зробимо.
Всiх солдат i фельдфебеля зi зв'язаними руками й ногами, з позатулюваними ротами вони посадили в коридорi на деякiй вiдстанi один вiд одного, а самi, одчинивши кладовку, стали одягатися. Тодi Андрiй звелiв забрати усю зброю i дещо з солдатського одягу: шинелi й плащ-палатки. Перед тим, як вийти з барака, всi зiбралися бiля дверей на гайок i, за пропозицiєю Антропова, обрали командира.
– Командир у нас уже є, – сказав Сашко, – Ось вiн стоїть бiля мене. Це лейтенант Коваленко. Серед нас є старшi лейтенанти, капiтани, майори, є люди старшi за Андрiя роками, але вiн показав, що в цих умовах цiлком зможе очолити наш маленький загiн. Хто хоче сказати щось проти?
Всi були за Андрiя. Банников пiдiйшов i обняв його.
– Ти справжнiй герой, Андрiю, – сказав вiн.
– Що там я, – знiяковiв Коваленко. – От ти клацнув єфрейтора, так клацнув.
Вони стояли й хвалили один одного, мов закоханi, мов сп'янiлi. Та вони й справдi сп'янiли вiд свободи, i кожному здавалося, що його товариш найкрасивiший, найодважнiший у всьому свiтi. Важко було собi уявити невчаснiшi похвали. Антропов обiйняв за плечi Андрiя й Павлуню i лагiдно сказав: