– Ну, мої голуб'ята, намилувалися, нацiлувалися, а тепер треба дiло робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?
Собаки були замкненi десь у спецiально збудованому для них сарайчику. Нiчого було й думати про те, що вони пiдпустять до себе полонених.
– Перестрiляти б їх – так не варто зчиняти шум, – вголос подумав Андрiй. – Доведеться лишати їх так.
– А через три-чотири години вони по наших слiдах приведуть погоню, – зауважив хтось iз товаришiв.
– Тютюном треба посипати все, щоб збити їх а нюху, – вiдповiв йому iнший.
– Дай менi жменю тютюну, а я тобi закурити дам, – засмiявся Антропов, – де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю сипати. Це тобi не вдома, а в Нiмеччинi. Тут навiть огiрки не по землi стеляться, а по тичках угору ростуть. А ти – тютюн!..
– Побрести рiчкою, щоб вода змила слiди, – запропонував Банников.
– В таку воду забредеш, одразу ж запалення легенiв з нашим здоров'ям схопиш, – заперечили йому.
– А по-моєму, треба виходити на шосе й спробувати впiймати якусь машину, – висловив свою думку Андрiй. – Чесонути б на машинi кiлометрiв з двiстi – тодi нiякi собаки нас не знайдуть.
– Ах, нам уже подали машини, – засмiявся Антропов. – То чого ж ми стоїмо, товаришi? Будь ласка! Займiть свої мiсця! Нас ждуть на снiданок у Берлiнi.
– Гаразд, – повернувся до нього Андрiй. – Який твiй план?
– Пошвидше вибратися з цього курятника на свiже повiтря, – сказав Сашко, – i йти в гори, в лiси, до чорта в зуби, але подалi звiдси.
Вони вийшли з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири, по боках, напнувши солдатськi шинелi, стали тi, в кого були гвинтiвки. Андрiй, у шинелi гауптфельдфебеля, яка сягала йому лише до колiн, зайняв мiсце попереду, i здалеку нiхто б навiть не подумав, що це йдуть люди, якi вирвалися на волю.
Андрiй повiв товаришiв не через мiст до станцiї, а лiвобiч, через село в гори, де проходило шосе на Кассель. Вони процокали своїми колодками по кривiй брукованiй вуличцi, минаючи будинки з сонними вiкнами i довгi високi сараї, де зiтхала худоба i злякано ворушилася пташня, зачувши якiсь дивнi звуки на нiчнiй вулицi. За селом дорога пiдiймалася на гору. Коли вони добралися до перевалу й озирнулися назад, внизу вже нiчого не було видно – там нерухоме, як застигла вулканiчна лава, лежало море чорної пiтьми. В ньому потонуло й село, i барак, i станцiя з її лискучими рейками, i навiть сiра смужка рiки. А тут були гори з темними лiсами i величезне сiре небо над ними. І всi пiшли назустрiч цьому небовi, пiшли, не затримуючись, не озираючись бiльше назад, лише Павлуня Банников стояв ще якусь мить i вдивлявся вниз, туди, де бiля чорної пащеки невидимого тунелю лежала маленька станцiя. Може, вiн шкодував, що кiнчається його дивне кохання, кiнчається, так i не почавшись? Може, хотiлося йому повернутися туди, вниз, знайти вiконечко, за яким спить Теа, i стукнути в нього раз i вдруге. А може, без слiв просив у Теи пробачення за свою холоднiсть, за те, що не подарував дiвчинi навiть посмiшки, жодного ласкавого погляду? Та нi, вiн просив її зрозумiти його. Бо троянди найпишнiше квiтнуть лише на своїй батькiвщинi.
А колона вже цокала десь далеко-далеко, i вiд неї струменiло якесь дивне тепло, i Павлуня пiшов за цим теплом. Вiн наздогнав Андрiя, став поряд з ним i весело спитав:
– Далеко ще додому?
– А ось поминемо ливарний заводик отам у долинцi, тодi перейдемо ще через одну гору, а там i Днiпро, – жартома вiдповiв йому Андрiй,
– Там на заводику полоненi французи й бельгiйцi працюють, – сказав звiдкись з темряви Антропов. – От би їх випустити, та органiзувати добрячий загiн, та вдарити по фашистах з тилу!
– Дивись, щоб вони по тобi не вдарили, – застерiг хтось,
– Лiквiдують як клас, – пiдтримали його.
– І подихати вiльно не дадуть.
– А ви що, на прогулянку вийшли, – глузливо спитав Сашко, – на променад? Свiжим повiтрям дихати?
– Ну для чого, Сашко, здiймати сварку? – спробував, заспокоїти Андрiй. – Ти ж сам розумiєш, що на тiм боцi фронту ми принесли б значно бiльшу користь, нiж тут. Померти можна було давно, ще в таборi. Але ж смерть теж треба завоювати.
– Чув уже нро це, – буркнув Антропов. – Язиками ви всi воюєте, а як дiйде до дiла – нi тпру, нi ну.
Йому нiхто не вiдповiв.
Важко було складати заздалегiдь будь-якi плани. У всiх була одна мета: йти на схiд. Як iти – покаже час. Ось вони вийдуть з цього напiвпустинного закутка Рейнських Сланцевих гiр, потраплять до густо заселених районiв i ховатимуться в лiсах, як злодiї, як дикi звiрi, вибиратимуть найглухiшi стежки, найтемнiшi ночi для просування до своєї мети, ховатимуться в чагарниках, не наважуючись розiкласти вогнище, щоб зiгрiтися чи спекти картоплину. А тим часом вони смiливо прямують до шосе, до свого першого орiєнтира на довгому, повному небезпек i страждань шляху. Ливарний заводик, на якому, як стверджував Антропов, роблять мiни, залишається у них правобiч. Ось i неширока дорiжка, що веде вiд нього до шосе. Може, справдi напасти на заводин? А коли там немає нi французiв, нi бельгiйцiв? І нiхто ж не знає розташування заводика, нiхто з них не був тут. В такiй темрявi з десятком гвинтiвок навряд чи тут можна щось удiяти. Та й крiм того, надто це близько од їхнього барака. Завтра вранцi, не дочекавшись їхньої команди на роботу i не додзвонившись до гауптфольдфебеля по телефону, в барак приїде хтось iз нiмцiв i знайде там пов'язаних конвоїрiв. На заводi теж зчиниться шум. Одразу ж стане зрозумiло, в якому напрямку пiшли полоненi. Чи має право Андрiй рискувати життям сорока шести офiцерiв, яких вистачило б для командування майже цiлим полком? І все ж Андрiй ще вагався. А що, коли їм так i не вдасться перейти Нiмеччину, щоб потрапити до своїх, що, коли їх по дорозi всiх перестрiляють, переловлять? І вони так нiчого i не зроблять. А тут ось за сотню крокiв причаївся завод, на якому виготовляють мiни, отi мiни, що крякають, мов чорнi круки, i здiймають до самого неба стовпища чорної землi.
І раптом, рвучи тонку павутину думок, у яких борсався Андрiй, до його руки доторкнувся Банников:
– Стiй, машина!
Колона зупинилася й завмерла. З долини, вiд заводика, дерлася на гору машина. Без фар, яких тепер у Нiмеччинi не запалював жоден шофер, слiпа й, мабуть, важка, вона ледве-ледве повзла, i можна було подумати, що машина не подолає цiєї вiдстанi в сотню метрiв i до ранку. Вона сердито сопла, гарчала трибками передач, торохтiла бортами кузова. Вона ближче й ближче – i ось, нарештi, виткнулася з темряви, теж темна й похмура, як нiч. Попервах вони побачили її переднi колеса, двоє велетенських колiс, якi чалапкалися на гору. Тодi на межi неба й землi вималювалася широка чотирикутна кабiна, а за нею чорнiли високi борти кузова. Ось машина вже виповзла па рiвну площадку й полегшено зiтхнула, а за нею потяглося щось довге, на таких самих колесах, так само темне й вугласте. Невже ще одна машина? Може, тут цiла колона? Чорне, вугласте виявилося причепом. Андрiй вихопив з кишенi пiстолет, гукнув: "За мною!" – i побiг назустрiч машинi. Водiй не встиг нiчого зрозумiти. Вiн бачив, як по дорозi покотилися якiсь неяснi тiнi, хотiв був натиснути на сигнал, але не змiг, бо тої ж митi дверцята кабiни, немов од натиску вiтру, одчинилися, хтось пiдставив пiд самий нiс водiєвi холодне дуло пiстолета й тихо сказав:
– Стiй! Стiй, а то стрiляю!
Водiй натиснув на гальмо, а в кузов i в причеп вже сипалися, як грушi, якiсь невiдомi люди, десятки людей в гримотливому дерев'яному взуттi.
– Куди їдеш? – спитав Андрiй у водiя.
– В Кассель, – вiдповiв той тремтячим голосом, – Я просто шофер. Шеф-директор буде їхати завтра вдень легковим "мерседесом".
– Ми поїдемо з тобою.
– Але ж…
– Не розмовляти! І не пробуй нас завезти кудись в iнше мiсце. Ми знаємо дорогу! Зрозумiв?
– Так.
– Павлуню! – покликав Андрiй. – Сiдай у кабiнку разом зi мною. Тут вистачить мiсця на трьох, Бо наш нiмець нiбито й смирний, але дивитися за ним треба пильно. Всi вже влаштувалися?
– Всi, – почулася вiдповiдь з машини.
– Хто в нiмецьких шинелях, сiдайте бiля бортiв, – говорив далi Андрiй. – Гвинтiвки тримати так, щоб їх було видно. Хай думають, що солдати перевозять кудись полонених. Це на всяк випадок, їхати будемо до свiтанку. Потiм сховаємося де-небудь в глухому мiсцi. Згода?