– Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!
Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.
Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв".
У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це — "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьовує. То в бомбi зiпсований зривач. Інколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля своєї чергової "пацiєнтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.
"Бомба-генерали" належали до приречених.
З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Великої лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один – блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий – повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.
Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". І от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцiї нiмецького вченого Христiана Вольфа. їх, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височiє над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.
Так, їх везли на окраїну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то – кров.
Вокзал здiймав до неба уламки своїх стiн. Вагоннi вiсi з колесами валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з потрощеними ребрами своїх стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'їзних стрiлок. Там, бiля диспетчерської будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!"
– Тут, – сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. – Працювати!
"Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навiть, якої нацiональностi його товаришi по нещастю.
Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова, якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно.
– Що саме нам треба робити? – спитав вiн.
– Витягти бомбу, – вiдповiв есесiвець.
– Як саме її витягати? Ви повиннi показати нам.
– Показати? Ха! – засмiявся есесiвець, – та ми до неї ближче як за триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте її, вигвинчуйте зривач i тягнiть на поверхню. Зрозумiло?
– Менi зрозумiло, а моїм товаришам – не знаю.
– Ну от. Призначаю тебе старшим – i марш!
Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп – довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрiєвi й лагiдно, майже ласкаво сказав:
– Пiшли! Працювать! І швидко, а то я…
Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрiєвi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тiєї зловiсної дiрки мiж шпалами.
Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:
– Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я – нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище – Гронеманн. В ув'язненнi – з тридцять третього року. Комунiст.
– Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, – весело промовив чорнявий красень. – Що стосується мене, то я – француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору — ред.]. Знову попався.
– Я серб, – виступив наперед блiдолиций. – Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.
Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.
– Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, – знову почав Ервiн. – Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.
– А чому саме ти? – поцiкавився француз Поль.
– Ну, хоча б тому, що це моя iдея, – всмiхнувся Ервiн.
– Домовились, – кивнув на знак згоди француз. – Далi?
– Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, – вiн кивнув у бiк есесiвцiв, – не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.
– Я, – сказав Андрiй.
– О, ти ще маленький! – вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.
– Ми всi тут однаковi, – суворо промовив Андрiй. – Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.
– Боже, якi всi нервовi, – розвiв руками француз. – Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?
– На вашу долю припаде iнша бомба, – заспокоїв його Ервiн.
– Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?
– Менi однаково, – вiдповiв серб.
Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.
– Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання – i як трахне вона! – задумливо промовив Поль.
– А ти боїшся смертi? – подивився на нього серб.
– Я шкодую.
– За чим?
– Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.
– О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, – запевнив француза Ервiн.
– Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! – пожартував Поль.
– Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, – сказав йому Бранко.