– Як ти мiг догадатися? – здивувався Поль.
– По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.
– Чому саме нiмець? – мляво поцiкавився Гронеманн.
– Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.
– Ого! – вигукнув Поль. – Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.
– Ми, художники, вмiємо "роздягати" людське обличчя.
– Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, – засмiявся Поль.
– Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, – зауважив Ервiн.
– Просто хочу бути самим собою, – знизав плечима Сампiк, – Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
– Я ще малий для таких розмов, – всмiхнувся Андрiй,
– О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, – вигукнув Поль. – У вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" – це не кожен зумiє.
– Менi двадцять, – поправив його Андрiй.
– Двадцять – це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.
– В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, – сказав Андрiй.
– Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, – впевнено промовив Сампiк. – Адже ж правда?
Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.
До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу – буде iнша. Куди ж поспiшати?
Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.
На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.
– Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) — ред.] – нервово закричав згори Бранко.
– Не хвилюйся, Андре, спокiйно, – порадив Ервiн.
А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.
Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. І мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.
– Ти чого? – здивувався Коваленко.
– Допоможу тобi, – сказав Поль. – Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак – раз, два! Раз, два!
Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.
– Дай-но ключ.
Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.
– Берiмось удвох, – сказав Сампiк. – Раз, два!
Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби – i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.
Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.
– Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, – засмiявся Поль.
– Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? – поцiкавився Андрiй. – Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?
– Я був пiд Дюнкерком, – сказав француз, – І я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.
– Я теж колись бився з танками Гудерiана, – сказав Андрiй, – Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.
– А я не мiг не думати, – гаряче промовив француз, – Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?
– Тепер нам нi на кого сподiватися, – зауважив Андрiй, – треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.
– Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? – не повiрив Поль.
– Я переконаний у цьому.
– Ми використаємо для цього першу ж нагоду, – втрутився в їхню розмову Бранко.
– А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, – сказав Ервiн.
– Боже милий, – зiтхнув француз, – Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!
Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.
Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.
– Он там. І не валандатись довго.
Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального пiд'їзду. Троє з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи.
І от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! І тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:
– Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. І обов'язково з випивкою.
Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозицiї.
– Тодi, – захоплюючись, вiв далi Поль, – тепла ванна, чиста бiлизна i спати, спати, спати аж до вечора.
– А коли нас застукають вартовi? – висловив побоювання Ервiн.
– Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi есесiвцi – засмiявся Поль. – Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.
– Стривай, – зупинив його Андрiй. – Треба домовитися.
– Про що ж домовлятися? – розвiв руками Поль i виразно подивився на Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.