– Я не одужаю.
– Звiдки ти це знаєш?
– Я вмру.
– Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
– Двадцять.
– В цi роки не страшнi нiякi рани.
– Однаково я вмру.
– Ти ще можеш вижити.
– Нi.
– Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин – i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi – крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
– Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
– А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
– Я офiцер.
– Ти офiцер?
– Так.
– Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
– Ти схожий на смiливу людину. І ти – смiливий.
– Колись я був справдi смiливий. І дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
– Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
– Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
– Ти не здався?
– Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
– Так.
Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Ішьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. — ред.]
– Слiд у життi – от головне! – тихо промовив Андрiй.
– Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? – здивувався Єжи.
– Вiн уже лишився.
– О, якби то воно було так!
– Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
– Борцям же ж,..
– А ти хiба хто?
– О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.
– Ще будуть.
– Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
– А я й не заспокоюю. Ти повинен жити – от i все.
– Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
– Хто не хоче вмерти, той не вмре.
– І ти не вмреш?
– Нi.
– І я?
– І ти теж.
– Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, – сказав Єжи.
Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
– В мене нiколи не було брата, – сказав поляк, – але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
– Андрiй. Андрiй Коваленко.
– Ти з Росiї?
– З України.
– Ти бачив Днiпро?
– Я вирiс бiля нього.
– А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?
– У мене е кохана в Саратовi.
– Де це?
– В Росiї, на Волзi. Чув?
– Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.
– Побачимо.
– Ти ж сказав, що вмреш?
– А коли не вмру?
– Тодi побачиш,
– Тож-бо й воно.
І Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, – i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
– Я все ж боюся смертi, – признався вiн. – Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?
– Нi.
– А смертi?
– Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.
– Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.
– Я ще не встиг зробити, що думав.
– О, на це нi в кого не вистачає життя!
– Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?
– Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?
– Дуже.
– Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. І хай тобi присниться Днiпро.
– Спасибi.
– Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.
– Ми ще поговоримо завтра.
– Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.
– Прощай, Єжи.
– Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.
– Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.
– Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.
Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростовується на весь свiй зрiст у твоєму тiлi або ж має прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.
Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки. Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. І перед смертю вiн ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи проти України. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю. І от iталiйський ренесанс в степах України обернувся гострими палями, на якi польськi пани саджали непокiрних українських селян.
Через триста рокiв Пiлсудському заманулося заволодiти Києвом, але довелося жовнiрам втiкати звiдти ще швидше, нiж у часи Хмельниччини. Хтось сказав тодi про полякiв: "Чого можна сподiватися вiд людей, якi, навiть мiцно вилаявшись, додають: "Проше пана!"
Все це Андрiй знав. Але от зараз поряд з ним лежить поляк, i вiн не вiдчуває до нього нiякої ворожнечi, вiн знає, що це його брат по нещастю, брат по кровi, брат – i це найголовнiше! – по боротьбi. А раз так, треба допомогти йому, з останнiх своїх сил допомогти. Андрiй помацав у себе пiд сорочкою: чи на мiсцi торбинка з клубочком. Так, торбинка була на своєму мiсцi. Вiя пронiс її через усю Нiмеччину, через усi днi свого полону, своїх нещасть, своєї неволi. Шматочок рiдного металу нагадував йому далеку дорогу Батькiвщину. Клубочок ниток вiн берiг пильнiше, нiж берiг колись легендарний Тезей в темному лабiринтi Мiнотавра клубочок Арiадни. Нiмцi не чiпали його ниток: їм подобалися хазяйновитi люди. Вони не догадувалися, що той клубочок для Андрiя – то спогад про рiдну землю, спогад про волю, про той благословенний час, коли вiн був бiйцем. Бо немає бiльшого щастя для людини, нiж щастя бути бiйцем за правду. Хай же тепер цей клубочок послужить йому востаннє.
– Єжи! – тихенько покликав Андрiй товариша.
Єжи не обiзвався, але по тому, як той на мить затримав дихання, Коваленко зрозумiв: не спить, жде, щоб його покликали ще раз.
– Спи, – сказав Андрiй, – спи хоч ти, бо я не засну вже до ранку.
І вiн знову пустив човника думок плавати в безмежному морi простору. Йому було важко думати про iнших, але нiщо не заважало думати про себе. Завтра його вже не буде. Для нього, нарештi, закiнчилася вiйна, закiнчилось все. Вiн так i не став ученим, як мрiяв, бо знову ж таки перешкодила вiйна. Андрiй ненавидiв вiйну, ах, як вiн ненавидiв її! Скiльки нещасть, скiльки смертей. Чи ж пам'ятатимуть тi, хто залишиться живим, нас, загиблих? Чи будуть люди боротися проти вiйни, чи зрозумiють нарештi, що саме слово "вiйна" повинно стати так само ненависним, як слово "проказа"?