Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". І водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.
В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.
Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,
– Знаєте що,– рiшуче сказала вона.– Ходiмте до
мене додому!
– До вас? — здивувався Андрiй.
– А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.
– Це ж якось незручно,– завагався Коваленко.
– Але ж вам нiкуди подiтися!
– Є вокзал.
– А на вокзалi агiтпункт…
– Ну хоча б,– кволо боронився Андрiй.
– Так от, нiяких агiтпунктiв! Ідiть за мною — i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища — тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.
– Коли так, то я здаюсь,– жартома пiдняв руки догори Андрiй,– Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?
– Ви просто наївний,– засмiялася Катя.– Якi тепер магазини?
– Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.
Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.
Андрiй попросив десять бляшанок.
– Що ви робите? — шепнула йому Катя.– Навiщо стiльки?
– А я їх нiколи ще не пробував,– сказав Андрiй.– Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.
– А коли не сподобаються?
– Солдату має все подобатися.
Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.
Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.
– Це батькова кiмната,– сказала вона.– Я все лишила так, як було при ньому.
-А хiба з батьком?.. – почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:
– Од нього вже два мiсяцi немає листiв.
– Два мiсяцi ще не страшно,– спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:
– Не треба про це.
– Книжок у вас багато,– з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.
– Батько був кандидат наук,– сумно сказала вона.– Викладав в унiверситетi.
– Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,– зiтхнув Андрiй. – Хотiв вивчити мови.
– Ще вчитиметесь,– заспокоїла його Катя.– Вiйна скоро скiнчиться.
– Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.
– Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну! — стрiпнула головою Катя. – Зараз будемо вечеряти. Згода?
– Солдата про це нiколи не питають,– засмiявся Андрiй.– У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.
– Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.
– А коли я захочу вам допомогти?
– Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?
– Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,– став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.
– А варити борщ ви вмiєте?
– Аякже! Кожен українець вмiє це робити.
– А що треба для борщу?
– Для борщу? Сало.
– Сало?
Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.
– Затовкується?
– Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi…
– Ну, вiрю, вiрю,– замахала на нього руками Катя.– Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi… як її?
– Салотовки,– пiдказав Андрiй.
– Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?
– У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш — етиловий спирт.
– А в нас, лiкарiв,– це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.
– Траплялось,– червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: — Солдат всього скуштував.
Катя приготувала вечерю. Насмажила картоплi з м'ясними консервами, якi були в Андрiєвiм мiшку, принесла з кладовки баночку маринованих грибiв, наклала на тарiлочку рожевого м'яса крабiв, нарiзала хлiб, а посеред столу поставила темну пiвлiтрову пляшку з аптекарським ковпачком на шийцi.
– А от чим пити — я не знаю,– сказала вона.– В мене немає вiдповiдної посуди.
– Кухлем,– бадьоро промовив Андрiй i дiстав з свого мiшка алюмiнiєвий кухлик.
– Це завелике для мене,– похитала головою Катя.– Краще, мабуть, знаєте що? Давайте використаємо для цього мензурку! У мене десь була двохсотграмова. Як ви на
це дивитесь?
– Менi однаково,– знизав плечима Андрiй, дедалi бiльше входячи в роль бувалого досвiдченого чоловiка, з яким мусить у всьому радитися слаба, беззахисна жiнка.
Катя знайшла мензурку, сполоснула її пiд краном i, пiднявши посудину проти свiтла, налила в неї прозорої синюватої рiдини.
– Ста грамiв вам досить? — спитала вона.
– Гадаю, так,– недбало сказав Андрiй, приймаючи
3 її рук мензурку.
– Не забудьте одразу ж запити водою, – подала вона
йому кухоль.
Та знаю. Я оце думаю, за що нам вшити.
– За перемогу, звичайно.
– І за вас.
– Це так необхiдно?
– Надзвичайно.– Андрiй п'янiв од самого запаху спирту.– Коли я тепер думаю про перемогу, то водночас думаю й про вас. Знаєте, коли на тебе йдуть танка, а та сидиш, ждеш їх i знаєш, що десь позад тебе матерi, сестри, коханi дiвчата… Ех! Наш майор, командир дивiзiону, казав…
– Ну, ви вже пийте,– нагадала йому Катя.– Не забувайте, що я теж хочу випити… За вас.
– За мене?
– Так, за вас.
– Ну, хай вам щастить! — сказав вiн i перехилив мензурку. В ротi в нього бахнуло, нiби там розiрвалася граната, Андрiй схопив кухоль i линув на ту гранату водою, але вода не загасила пекельного полум'я, яке палало в ротi. Полум'я вже розтiкалося по кишках i жилах, пробиралося в найдальшi закутки тiла.
– І як його безпартiйнi п'ють,– спробував пожартувати Андрiй, а в самого по щоках текли сльози.
Катя швидко налила собi спирту, пiднесла мензурку на рiвень очей, усмiхнулася до Андрiя i сказала:
– Ну, за нашу перемогу над фашистами! І за те, щоб ми з вами ще зустрiлися.
Вона мужньо випила, i хоч трохи закашлялася вiд незвички, але не скривилася й погамувала сльози, що от-от мали виступити на очах.
Зате Андрiй зовсiм сп'янiв. За тi мiсяцi, що вiн лежав у госпiталi й не бував надворi, вiн якось ослаб, i тепер в нього наморочилась голова навiть тодi, коли вiн уперше вдихнув свiжого морозяного повiтря. А тепер от цей спирт, м'яке тепло Катиних очей, затишок незнайомої квартири — все це заколисувало, навiвало сонливiсть, млявiсть. Андрiй пiдпер пiдборiддя рукою, заплющив очi i сидiв мовчки, прислухаючись до своїх думок. Спогади перебiгали по його зблiдлому обличчю, як хвилi по Днiпрi. Катя обiйшла навколо столу, нахилилася над Андрiєм i тихо поцiлувала його в лоб.