Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx448 Кб4540
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb21191 Кб4542
Проти власної волі починала лічити камені, якими вимощені були замкові дворища, палацові гульбища, тоді довкола палацу, тоді на вулиці, що вела до мосту через Адідже, на всіх вулицях Верони, у всіх городах Італії, у руслах висохлих од спеки потоків і річок, на морських узбережжях. Коли відривали її від цього заняття, вона зазнавала розпуки і відчувала майже страждання. В числах було забуття, іноді заспокоєння, іноді тривога. Число “тисяча” вселяло в душу Євпраксії жах, тому вона обминала його, доходила тільки до сотень, складала їх з допомогою абаки, громадила в сотні сотень, сотні сот сотень і ще в сотні сот сот сотень, і так без кінця, до цілковитого знезмістовлення свого дивного заняття, яке помагало вбивати час — цього найстрашнішого ворога всіх ув'язнених.

Перетривати в часі й утримати в собі все ліпше, що ти мала. Духовна вищість, навіть покарана, однаково лишається вищістю. Але ж до чого може знадобиться твоя вищість і досконалість, коли тебе відірвано від життя, та ще такою молодою? У самому розповні сил? Дорога, по якій не їздять, заростає травою й кущами.

Та хоч як тяжко й нестерпно велося їй, хоч який розпач терзав іноді їй серце, Євпраксія хотіла жити, сподівалася без надій, ждала, сама не відаючи чого. У всіх речей, що перебувають у часі, завжди є майбутнє, хоч воно їм недоступне. Невільною людина є лише тоді, коли вона порочна. Пороки ж породжуються незнанням, тому дурість і безрозсудство — найгірші з пороків. Так само як доброчинствами найважливішими слід вважати мудрість, розсудливість, твердість розуму, спокій духу. В цьому людина може досягти блаженства, але блаженство дасться тільки життям, за життя, тому не слід квапити біг крилатих коней смерті.

Жити! Вона хотіла жити! Повинна була жити!

її жахлива здатність до вразливості призводила до того, що нестерпний біль душі викликався речами найпростішими: голосом вітру, променем сонця, людським криком, посвистом пташиного крила. Звикала і не могла звикнути до всього, що відкривалося її очам а висоти вежі. Несамовиті світанки в горах, а захід сонця — мов кінець світу. Телесування сухих гарячих вітрів довкола вежі, а десь у долинах — волога прохолода і шелест пшениць. Часто сизувата імла повивала ліси й гори, і щоразу це видавалося дивним, Євпраксія не могла ніяк звикнути до цього і не мала сили позбутися гнітючого настрою.

Усі стіни вежі були пошкрябані написами. Людина, навчившись писати, уже неспроможна зупинитися. Це ніби якісь приємні хворощі. У писанні намагається чоловік бодай частково передати той огром життя, який звалюється на нього і якому не завжди вміє зарадити. Тут і нестримність радості, і гнітючий сум, і намагання передати мудрість, і гостре зухвальство, і тупі дурощі, смішна похвальба. Писанням засвідчуєш про свою нерозривність зі світом і водночас борешся проти самотності. Розмовляєш з людьми, з вітрами, з небом і з каменем, коли тебе кинуто в камінь, закуто, ув'язнено. Скільки душ рвалося з цього каменю, з цієї вежі, рвалися на волю, а може, й на смерть, відчаєно видряпували на твердому камені свої імена, знаки хреста і відомих лиш їм заклять, переходили у вічність, може, тільки цими подряпинами, яких ніхто ніколи не прочитає, не помітить, а коли й зауважить, то однаково не збагне.

Євпраксія діамантом свого імператорського персня дбайливо й терпляче нашкрябала коло вікна, щоб було видно читати: “Євпракс...” Вона хотіла написати ще “Адельгейд”, але в цьому імені, до якого так і не зуміла звикнути за пі кілька років, було щось неприємне, якесь булькання, немов од утопленика. Найліпше було б написати просто “Пракся”. Так звано її малою, звала так Журина, звав Журило, брат Ростислав, хоч ні сестра Янка, ні брат Володимир не вживали цього імені, а лише грецьке “Євпраксія”, бо ж обоє були від грецької принцеси і ніколи не забували про це. “Пракся” тут не годилося. Ніхто ніколи не збагне, що то за слово і якій мові належить, а для самої Євпраксії воно й геть заказане, бо приведе лиш до давніх спогадів і викличе болісні пристрасті, яких ліпше всіляко уникати. Київ був далеко, він мовчав, імператор не слав туди послів, злий на князя Всеволода за небажання прилучитися до римської церкви, князь не слав своїх послів до імператора, не маючи в тому потреб, про власну ж доньку, видно, забув за державними клопотами, бо всі володарі, виходить, найперше дбають про справи державні, так ніби держава населена й не живими людьми, а якимись тінями, що їх має пересувати туди й сюди князь чи король, та й самі королі, князі, імператори, як пересвідчилася бвпраксія, були не чим іншим, як тінями, що не тільки нічого спільного не мали з нснвим життям, а навпаки — були ворожі до нього.

З усіх людей, що полишила в Києві, мала двох справді живих: Журила і воеводу Кирпу. Не знада, чи Кирпа знається на письмі, тож вимушена була обмежитися самим Журилом. У хвилини, коли було особливо тяжко і не могла ні читати, ні дивитися у вікно, ні спати, не знала, куди й подітися, писала Журилові листи. Не справжні листи, не пергаментні хартії з печатями імператриці германської на червоному воску, двосторонніми, з так званою контрасигіляцією, себто витисками з обох боків. То були дивні листи. Писані й неписані. Ніколи не відправлені. Бо й відправляти не було чого. Листи в умі. Короткі й дивні, зрозумілі тільки їм двом, а іноді — самій лиш Євпраксії.

“Весна кінчається, і плачуть птахи. А може, то я плачу?”

“Коли тоне дзвін, тоне й луна від нього”.

“Навіщо літає вороння над вежами?”

“Одволист — чи чув ти про таку рослину? А ще є одо-лень. І є приворотне зілля, зване тут anacampseram. Розповідають, як один муж задумав убити жону свою і повів її до лісу, а вона, йдучи, урвала того зілля й тримала в руці, аж муж стратив свій злий намір. І так було й удруге, й утрете”.

“Сонце висушило травневі дощі”.

“Як посилали до бога звістку про своє життя. Чоловік спорядив сокола-винозора, і той зразу й долетів. А жінка послала сову. Та сова що пуститься в путь уночі, а вже й день. Сова — на землю і спить цілий день. Надвечір схоплюється, детить, летить цілу ніч, а почне світати — зборюв її сон. Так звістка й досі не долетіла”.

“Цвіркун відлічує час, і з жахом думаю про сиве волосся”.

“Пам'ятаєш, як разом дивилися на сніг? І цього року він, мабуть, знов упав на Київ”.

“Я сумую в глуху осінь”.

“Колись ми з тобою були в Софії на княжих хорах і дряпали там на стіні. Що ми там писали? Прочитай, Журиле!”

 

ЛІТОПИС ДВІ ПАРАЛЕЛІ

 

У той самий час, як Євпракеія вперше почула, що круглиться в ній плід, у Бургундії, у замку рицаря Тесцеліна Фонтень, жона рицарева Алета відчула те саме, але,  як напише згодом про це монах Вільгельм, “їй присвилося предзнамення майбутнього, а саме: що вона заключає     в своїй утробі білого собачку з рудуватою спинкою і собачка гавкає”. Налякана таким сном, Алета звернулася до свого духівника, але той заспокоїв її, пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророків: “Щоб ти полоскав ноги твої в крові, а для язиків псів твоїх була з ворогів частина їх”. Духівник сказав жінці: “Не бійся: це добре, ти будеш матір'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього і візьметься голосно гавкати на ворогів віри. Це буде славетний проповідник і, як добрий собака, зцілювальними властивостями свого язика вилікує многі хвороби душі в:     багатьох”.Син Євпраксії помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зійшов зі світу.

Рицарська жона в Бургундії привела на світ свого сина в той самий день, що й германська імператриця, але рицарський син вижив, хоч і мав природу знікчемнілу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу ім'я, сказати б, вільне для святощів, бо на той час багато імен уже були зайняті святими покровителями різних ремесел і занять. Юрій був покровителем рицарів, Іоанн і Августин — теологів, Козьма і Дам'ян — лікарів, Катерина — філософів, ораторів і поетів, Лука — малярів, Цецілія — музик, Фруменцій і Гвідон — купців, Григорій — студентів, Варвара — будівничих, Юліан — коханців. Від пошесті оберігали святі Антоній, Рох, Себастян, Адріан і Христофор, від падучої — Валентин, від лихоманки — Петронела, від болю зубів — Аполлонія, від каменів у нирках — Ліберій.

Ім'я Бернарда було, як видно, ще вільне, тож мати, вірячи в пророкування свого сповідника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було ніякої користі в житті, тому він прилучився до людей, ні на що не здатних,— до монахів. Став монахом-цистерціанцем в Ціто, коло Діжона, і відразу відзначився такою нікчемністю свого тіла, що його слід було вважати або напівтрупом, або святим. Проживши рік у келії, він не помітив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи іншому монастирському приміщенні, не міг ніколи сказати: одне там вікно, два, три і чи взагалі є вікна. Вільгельм пише про це так:

“Умертвивши в собі будь-яку цікавість, він не одержував нізвідки вражень”. Про природу Бернардову Вільгельм пише таке: “Шлунок його був такий зіпсований, що він негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися і силою природи виходило звичним шляхом, то при слабості нижніх частин тіла і це відбувалося з неймовірними стражданнями”.

Здавалося б: навіщо стільки уваги такому недосконалому створінню? Але саме такі збочення від здорової природи часто цінуються деякими людьми. Абат монастиря Ціто Стефан, так само як духівник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернарді щось майже святе і послав його на чолі частини братії, щоб заснував монастир у Клерво, у Полинній долині ріки Об, здавна відомій як пристанище злодіїв. Так незнаний нікому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похід, власноручно нашивав хрести на шати рицарів і королів, розірвав для цього власний одяг, здобув славу зцілителя від недугів і нещасть; натовпи, вірячи в його святість, обривали на ньому одіж, цілували ноги, просили життя і спокою. А він, не маючи сам ні людського життя, ні спокою, метався по всіх землях, знесамовитілий, ошалілий, гнав тисячі на смерть, на страждання, на злочини. І ніхто не назвав його злочинцем — називали святим.

Двоє невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер відразу. Другий ліпше б помер, ніж мав принести людям стільки лиха.

Між ними не було ніякої дотичності, ніякого зв'язку, просто часовий збіг — більше нічого.

Друга паралель зачіпає двох жінок, різних за віком, але багато в чому однакових: у становищі, в багатстві, в освіченості, у впливовості. Відразу ж слід зауважити, що однаковість та суто поверхова, бо кожна з двох жінок по-своєму розпорядилася перевагами свого становища і, як наслідок, одну забуто, так ніби й не було її на світі, і лиш у давніх хроніках можна знайти скупі рядки про її страждання, а друга міцно посіла свое місце в історії.

Одна з цих жінок — Євпраксія. Друга — графиня Матільда Тосканська. Власне, Матільда, як жінка передбачлива, не покладалася на випадкове сумління істориків, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських віршів монаха Доніцо, який під пильним наглядом графині неквапливо й з належною шанобливістю написав поему, названу “Життя Матільди” (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартій по двадцять два рядки в кожній, коштовні мініатюри — золото, кіновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль біблійно-заплутаний, спрямування епічно-панегіричне. Творіння Доніцо (рукопис зберігається у Ватіканській бібліотеці), видане 1724 року в п'ятому томі творів давніх італійських письменників, і тепер примірник його можна знайти у великих державних публічних бібліотеках у відділі, який зветься “мораторій”, себто — відділ рідкісних книг, мертвих для сучасників, потрібних іноді хіба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом не про Доніцо, а про Матільду. Народилася вона 1046 року, себто була старшою за Євпраксію на 25 років. Прадід Матільди був граф Реджіо, Модени й Мантуї. Дід здобув у власність Феррару й Брешчію, одружившись з маркграфинею північної італійської марки. Батько Боніфацій з'єднав марку з Тосканою і герцогством Сполето, завдяки чому став одним з найбільших князів Італії. 1030 року він одружився з Беатрисою, донькою Фрідріха з берегів Лорану, вперше порушив традицію дому Каносса бути лояльним до імператора і став бунтувати проти Генріха III. У 1052 році був таемно вбитий. У наступні три роки так само таємно були вбиті його старша донька Беатріче і син Фредерік. Матільда стала власницею величезного спадку. Генріх III кинув Матільду з матір'ю до в'язниці в Германії, але саме тоді помер, і двох вельможних жінок незабаром випущено. З ув'язнення Матільда вийшла навіки ворожою до всіх германських імператорів. Тому дім Каносса відразу став на боці папи Григорія-Гільдебранда в його конфлікті з імператором за інвеституру.

Матільда одружилася з бароном Годфрі, але шлюб той був досить дивний: Годфрі сидів у своїх ломбардських маєтках, не маючи ніякого бажання переправлятися через ріку По, а графиня Тосканська приймала в Канносі папу Гільдебранда, і вся Європа гула чутками про їхні таємничі нічні сходини. Маленький папа і маленька чорнява графиня. Вимагав целібату для всіх священиків своєї церкви і відкрито замешкував у оточеному потрійними мурами замку з жінкою, яка на той час стала вдовою, бо барон Годфрі десь тихо помер у своїх володіннях, відповідно намноживши багатства Матільди.

Важко навіть сказати: хто кого наблизив до себе — папа Матільду чи Матільда папу. Обдарована розумом і відповідними хитрощами, жінка знає, що часто ліпше бути посередницею, ніж повелителькою, на яку неминуче падає тягар відповідальності. Матільда без кінця повторювала: “Ми з найсвятішим папою”, “Найсвятіший папа велів передати”, “Найсвятіший папа вважає”... Могла вкладати в свої завідомлення будь-що, і все це йшло мовби від самого папи. Могла виказувати коштом папи владність, непоступливість, жорстокість або милосердя, залежно від потреб і обставин. В січні 1077 спостерігала в Каноссі принизливу сцену каяття імператора Генріха. Вдавала, що співчуває імператорові, клопоталася перед папою за його прощення, хоч сама ж привела Генріха до Каносси, платячи за кривди, нанесені їй і її родові ще його батьком.

(В рукопису Доніцо в відповідна мініатюра: Генріх стоїть на колінах перед Матільдою, що велично возсідає на високому графському троні. Золота живописець поклав на Генріха й Матільду однаково, зате обділив імператора багрянцем, увесь віддавши графині).

Пошук на сайті: