Павло Загребельний - Євпраксія (сторінка 39)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.docx448 Кб4540
Скачать этот файл (Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb2)Pavlo_zagrebelniy_evpraksiya.fb21191 Кб4542
Як усі скупі (а також обмежені) люди, Святополк відзначався багатослів'ям, ніколи не шкодував слів — цього єдиного скарбу, за який не треба платити нікому й нічим. Він прислав Євпраксії розлогу грамоту, де говорив і про любов, і про ту радість, якої зазнав, що сестра його високовельможна перебуває під покровительством і захистом римської церкви і її першого єпископа; щедро дарував Святололк поради, настанови, побажання, ще додавав до цього любов, закликав до покори перед богом, отже, й перед папою. Все як слід, усе саме так, як того баэкалося. Поради, та ще здалеку, давати найліпше, це не вимагає ні зусиль, ні мужності, ні витрат. Євпраксія зрозуміла, що самотність її ще не кінчилася визволенням з вежі. Тяжкі вісті звалилися на неї зненацька, безжально, враз, ніхто не поможе їй знести їхню жорстокість, навіть добрий Кирпа тут безсилий, бо має свого горя задосить, ще навіть не знаючи про смерть Журини.

Абат Бодо? Хто він — друг, помічник чи ворог найперший? Звик лізти до неї в душу ім'ям божим, повторюючи слова псалма: “Господь знає думки людські, бо вони суєтні”. Він не радить —допитується, з ним не дійдеш до істини, бо йому нетерпеливиться вилічити всі твої гріхи.

Так неминуче опинилася Євпраксія віч-на-віч з Матільдою Тосканською.

 

ПІДЛЯГАЄ ОСКАРЖЕННЮ

Вони були поряд з першого дня по прибутті Євпраксії до Каносси — висока білява слов'янка, бліда, з величезними сірими очима, погляду яких ніхто не витримував, і маленька чорнява графиня, з якимись темними пасмугами на обличчі — чи то сліди давніх пристрастей, чи невтолених пожадань, чи відблиски сатанинського вогню, який незгасно горів у цім маленькім тілі ось уже двадцять чи й тридцять літ, эападюючи пожежі чвар, сутичок, найзапекліших війн між визнавцями тої самої віри. Були поруч і в час усіх затяжних і втомливих повітань імператриці, і на богослужіннях урочистих в єпископській церкві, і на нескінченних учтах, які, треба відразу сказати, відзначалися витонченістю й смаком, ні в чому не схожі були на грубі обжираний і обпивання у Генріха. Але всі ті дні між молодою імператрицею і підстаркуватою графинею утримувалася невидима відстань, якесь неминуче відчуження, урочиста зустріч мовби навмисне затягувалася, здавалося, не буде кінця новим та новим вигадкам Матільди, все в цьому дивному замку заповзялося слугувати тільки імператриці, та що далі тривало все це то більше впевнювалася Євпраксія в навмисності й нещирості всіх отих високих слів, молитов, поклонів, рицарських летючих турнірів на її честь, запобігливості Матільди, улесливості оточення графининого, рабського упослідження слуг, до яких долучилася і її Вільтруд, яка відразу ж перейнялася панівним духом Каносси. Дух же цей був: нещире плазування.

Євпраксії мовба хотіли нагадати: усього цього так багато тільки тому, що воно не може тривати довго, надто ж — вічно. Неминуче по святах мають настати будні, бо навіть найвищі особистості на цій землі покликані не до відбування урочистостей, а до сповнення обов'язків. За все треба платити. У Каноссі теж. Мова може йти лише про характер і розмір плати. Напевне, усе вже визначено, і Матільда лише жде нагоди сказати про це імператриці, тому Євпраксія не стала відкладати і першою попросилася на розмову з графинею.

— Я запрошую вас до бібліотеки, ваша величність,— сказала Матільда.

Слід зауважити, що Каносса, не кажучи вже про неприступність цього вміщеного на високій великій горі, оточеного потрійними непробивними мурами замку, становила собою мовби окремішній, самодостатній світ, який вражає і красою, і вишуканістю, і доцільністю у всьому, Євпраксія ні з чим не могла б порівняти цього витонченого, майже досконалого витвору людського вміння. Навіть Красний, двір Всеволодів, шахи, на відміну від понурості германських замків, поставав у її пам'яті як втілення пишноти, багатства, таємничості, видавався тепер свідчениям несмаку, пустої пиха в цілковитої непристосованості як до князівських високих урочистостей, так і до звичайних людських потреб.

Тут було все просторе, привітне, вишукане, єдине в світі в своїй неповторності: різнобарвні мармури стін, арок, портиків і колон, мозаїки підлог і плафонів, різьблений камінь, легкий, летючий, прохолода і затишок, простір, чистота, дзеркальний полиск підлог, важка обстава з дерева темного, світлого, у різьблених квітах, травах, звірах, знаках небесних, хрестах і символах, килими, золочена шкіра, пахуче дерево, слонова кістка, рідкісний посуд, срібло й золото.

Каносса вражала безліччю приміщень іноді найхимерні-шого. призначення. Скажімо, приміщення для прийняття нових книг. Величезний зал із високими вікнами, коштовні мозаїки на підлогах, на стінах — барвні зображення постатей чотирьох євангелістів, на стелі — рух небесних сфер, з творцем-вседержителем посередині. У залі — нічого, лиш одна підставка для книг, зроблена з потемнілого дерева, така стара, що, може, користався нею ще Вергілій або й сам Арістотель. І ось нову книгу кладено на підставку, і графиня Матільда, запрошуючи всіх гостей, які на той час були в Каноссі, йшла, гортала пергаментні хартії, вичитувала то се, то те, захоплено всьорбувала повітря:

— Ми з абатом (чи там з ким іншим) давно намірилися мати сю книгу...

Тут панував точний розподіл місця перебування залежно від становища людини, замок був ніби втілення держави й тодішнього світу, чорний люд не допускався за треті мури зовсім, хіба що для необхідних послуг та, може, у таємничі підземелля, де були кам'яні мішки, бездонні колодязі, жахливі в'язниці, місця тортур, знущань, таємних страт; простим рицарям відводилося місце між потрійними мурами, де мали нести варту, впливовіших пускано далі, хоч знов же не сміли переступити порога палацу самої графині, особистої резиденції найсвятішого папи, палацу для найвищих гостей. Навіть церкви тут були для вищих і для нижчих, була звичайна, була єпископська, були палацові, так ніби й сама віра в суті своїй була неоднаковою для простого люду, рицарів, феодалів, єпископів і владик світу. Власне, хіба не так вбно велося насправді? І коли не впадало в око надто виразно через безмежність світу, то в цьому замку, який пиховито баявляв про своє право втілювати весь існуючий порядок і лад, ніщо не могло приховатися і поставало таким, яким було насправді. Навіть герцог Вельф мав коритися духові Каносси. Жадібного червономордого баварця тримано на поштивій віддалі від графині Матільди, всіляко підкреслюючи, що союз їхній тримається не звичайною і, сказати б, принизливо-негідною людською близькістю, а лиш ненавистю до спільного ворога імператора. Матільда хотіла здобути від Вельфа військову силу, герцог намірявся урвати в графині дещицю від її багатства, не дбаючи більше ні про що. Водночас, попри умовність їхнього шлюбу, Матільда гостро пильнувала за моральністю Вельфа, через що не допускала його, скажімо, до Євпраксії без свідків, коли ж спробував був поткнутися до бібліотеки, де для бесіди зійшлися графиня з імператрицею, то був ганебно вигнаний звідти як такий, що нічого спільного не має і не може мати з мудрістю, бібліотека ж, як відомо,— це притулок мудрості найвищої. Щоправда, на стелі бібліотеки викарбувано було великими літерами слова апостола: “Наша мудрість — лиш безумство перед лицем бога”, і Євпраксій вказала на той напис Матільді, зауваживши, що він не зовсім відповідає духові цього приміщення, де, судячи а усього, зібрано безцінні скарби людської мудрості. Але графиня анітрохи не збентежилась.

— Ми вибрали ці слова з найсвятішим папою Григорієм,— замість пояснення, сказала вона, мовляв, самим папою освячено і багаті книжкові зібрання, і її відданість богові, який стоїть над мудрістю і над усім сущим.

Євпраксія вже помітила, що Матільда майже ніколи не вдається, сказати б, до одноосібного мовлення: для більшої значимості своїх слів вона неодмінно знаходить собі спільника. І тоді виходить: “Ми з найсвятішим папою...”, “Ми з герцогом...”, “Ми з єпископом”. Видно було, що вона вельми шкодує, не маючи змоги об'єднати в такім висловлюванні ще й імператора: “Ми з імператором...”, але тепер могла втішитися тим, що має в своєму розпорядженні імператрицю, отож щоразу повторюватиме:

“Ми з імператрицею...” Коли б цим лиш обмежилася плата за її визволення, то Євпраксія мала б усі підстави лишатися спокійною. Та чи ж вдовольниться графиня такою мізерією? Вже невдовзі після початку їхньої розмови в затишку величезної бібліотеки, серед тиші, що мала запах старої шкіри, Євпраксія збагнула, що Матшьда вживає вислів “Ми з...” не для підкреслення власнбі малості й незначності — навпаки, у ній промовляє жорстока власниця, вона тим самим уперто підкреслює, що володіє на цьому світі всіма: папою, єпископами, королями, герцогами, графами. Не добралася ще до імператорів, але ось — має вже в своєму розпорядженні імператрицю. Про власність свою говорила поштиво, ласкаво, і неодмінно з повторенням: “їхня святість, їхня святість...”, “Ваша величність, ваша величність...”, затуркувала словами, приголомшувала несамовитим натиском з перших слів, і Євпраксії стало страшно цієї жінки.

— Ми з найсвятішим папою співчуваємо вам, ваша величність... Вам випало таке тяжке життя. У вас не було порадника. Абат Бодо? Він не порадник — лиш сповідник, Його місце в сповідальні-парлаторіумі. До речі, у Каноссі прекрасні парлаторіуми. Ліпші, ніж будь-де. У свій час ми з найсвятішим папою Григорієм подбали про це. Ви, ваша величність, матимете власний парлаторіум, це так прекрасно, ваша величність. Кожному треба помагати знести тягар свого життя. Бесіда з богом — що може бути ліпше?

Євпраксія спробувала повести мову про те, що все її майно лишилося в імператора, хоч він не має на нього ніякого права. Але в Каноссі вона — без нічого, а як буде далі?

— Я знаю, ваша величність, ви були найбагатшою жінкою в Європі. Багатшою навіть за мене — хай це вас потішить.

— Гадаєте, це може мене потішити?

— Все ж ліпше бути багатою, ніж бідною. Це дав великі можливості для доброчинства.

— У вежі я перечитувала старі манускрипти. Серед них був один, написаний чоловіком, який сидів у в'язниці й ждав смерті. Він назвав свій трактат “Про втішення філософією”.

— Мене знають усі філософи Європи, ваша величність. Ансельм Кентерберійський прислав мені свої “Медитації”. Петро Пустельник склав молитву про мене. Ви чули про Петра Пустельника, ваша величність?

— На жаль, ні.

— Ми з найсвятішим папою Урбаном знайшли цього чоловіка, ми почули його праведний голос, послали йому благословення, підняли його з пониження і забуття. Тепер він піднімає всіх віруючих у святий похід на захист гробу господнього.

— Ще одна війна? Ще несправедливість?

— Ваша величність, ваша величність, святі війни приносять на землю найвищу справедливість. Нам пощастило що саме в наш час винайдено стремена и підкови. Завдяки стременам воїни в залізних латах змогли засідлати бойових коней, а підкова поможе нашим коням дійти до святої землі, до самого Єрусалима.

— Яке мені до цього діло? Чи не вважаєте, що и мені доведеться йти разом з рицарями аж до святої землі? Чи може запропонувати себе в жертву для успіху цієї справи?

Матідьда засміялася. Вона вміла сміятися, і виходило це в неї приємно, без очікуваної від такої жінки зловісності.

— Ваша величність, ради попутного вітру для походу проти Трої Агамемнон приніс у жертву власну дочку

Іфігеиію.

— Артеміда не дала цього зробити. Вона замінила дівчину ланню, а Іфігенію перенесла в Тавріду, де та стала жрицею. Тавріда — у моїй землі. Вважайте, що я не створена для пожертов.                        .

— Але можете бути жрицею, ваша величність. Це прекрасно. Ми з найсвятішим папою віримо, що ви станете на захист високої справедливості. Ви перебуваєте в притулку де найперше шанується справедливість, право. Я подбала про те, щоб Європі став знаний кодекс Юстиніана Цей імператор прославився не тільки спорудженням Софійського храму в Константинополі, але и кодифікацією римського права. Чи не прекрасно, що будівники великих соборів водночас дбають і про право, ваша величність !

“А хто пише закони для журавлів?” — хотіла спитати ввпраксія, але розмова вже вгрузла в такі глибокі колії, що видобутися з них було несила, тому доводилося котитися туди, куди котилося.

 

 — Мій дід Ярослав, прозваний Мудрим, теж спорудив у Києві

церкву Софії, яка майже не поступається константинопольській, і уклав для своєї держави “Руську правду”.

— І все ж  найвшца правда — від господа, бо й людина створена, щоб дивитися на небо, ваша величність.

— Я люблю дивитися на квіти й трави,— нарешті порушуючи течію розмови, сказала Євпраксія. Ці прості слова налякали графиню.

— Ваша величність, ваша величність, ми з герцогом Вельфом такі раді вашому визволенню! Його святість папа безмірно втішиться цією вістю. Все щасливо збіглося. Ви маєте послання з Києва, від руського царя, вашого брата.

— Мій брат загинув.

— Один загинув, так, і ми сумуємо разом із вами. Але другий володарює...

— Другий — просто князь...

— Але третій...

Матільду не могла збити ніяка сила. Євпраксія вмовкла.

— Але третій... Михаїл  шле вам свою любов і свої поради...

— Очевидно, я повинна спитати поради у вас, графине. Бо Київ задалеко звідси. Як я маю вестися? У мене є воля, але більше нічого. Як вплинути на імператора, аби він віддав моє майно? Я б хотіла повернутися додому. До Києва.

— Ваша величність, ви питаєте поради, я рада її дати вам. Напишіть скаргу на імператора!

— Скаргу? Кому?

— Найсвятішому папі.

— А хіба може папа втручатися в такі справи?

— Тоді що ліпше: зверніться зі скаргою на імператора до собору. Незабаром у Констанці зібрано буде собор. Ми з найсвятішим папою послали легата Гебгарда, аби він подбав про влаштування собору. Там будуть вельможні сановники з усієї Європи. Ви можете, ваша величність, особисто оскаржити негідну поведінку імператора в Констанці.

— Їхати в Германію? Знов повертатися в ту землю? Ніколи!

— Тоді складіть скаргу.

— Але як? І чи годиться таке робити?

— У вас є порадник. Абат Бодо. Ми з найсвятішим папою знаємо цього божого слугу, віримо йому.

— Ви ж самі казали, графине, що він лише сповідник — не порадник.

— Коли слугі божі виявляють найвищу відданість до земних владик, це треба цінувати, ваша величність. Я хотіла, аби ви почули достойного Доніцо, який ось уже багато років складає поему про труди цього світу.

Пошук на сайті: