— Звичайно, краще, — підтримав професора Олег з явним наміром подратувати Еллу.
— Ви маєте рацію, професоре, — сказав капітан, — але мені, як господареві цих місць, не зовсім зручно перед вами. Перш за все я мушу бути гостинним, а моєю гостинністю, бач, не хочуть скористатися.
— Пусте, — махнув рукою професор. — Не варто турбуватися, тим більше, що завтра вранці ми їдемо…
— Боюся, що вам доведеться зачекати ще день-два, — промовив Чемерисов.
— А хіба що? — різко повернувся в його бік професор. — Хіба ще немає домовленості про час нашого переїзду через кордон?
— На Сході говорять: коли маєш змогу зволікати — не поспішай, — спробував відбутися жартом капітан.
— А все ж таки — чому ми маємо зволікати? — не відступав професор.
— Бачите, — нерішуче розвів руками начальник застави, і Олег знову подумав, що капітан більш схожий на бухгалтера, ніж на офіцера, — виникло невеличке ускладнення, про яке я не міг не повідомити своє командування…
— І це ускладнення безпосередньо стосується нас? — стурбувався Григорій Микитович.
— Ні, ні, — заспокоїв його капітан, — просто… ну, як би вам точніше сказати?.. У нас були деякі підстави… коротше кажучи, на тім боці було неспокійно…
— Я починаю догадуватися, — сказав професор, — там щось трапилося?
— Трапилося — не те слово… Кілька днів тому ми чули якийсь підозрілий гул…
— Машини? Танки? — висловив припущення професор.
— В тому-то й справа, що це були не машини, не танки, не літаки і взагалі не мотори…
— То що ж це було? — зацікавилася Елла.
— Важко сказати, — потер підборіддя капітан, — якби ми знали напевне, то ми б і не турбувалися в такій мірі, а тим більше не турбували б вас. Але цей гул не був схожий ні на що в природі…
— Може то гірський обвал? — втрутився Трубачов.
— Гори далеко звідси, обвалу не було б чути.
— То може просто гроза? Грім? — знову сказав Олег.
— На небі не було жодної хмаринки.
— А може, то в Ірані випробовують атомні бомби? — вже зовсім кепкуючи з капітана, засміявся Трубачов.
— І не бомби, — серйозно відповів Чемерисов, — бо гуло безугавно майже цілий день, уже не кажучи про те, що ніяких атомних бомб в Ірані немає.
— То що ж воно таке? — розгублено подивився на начальника застави Олег.
— Відповісти на це питання поки що ніхто не може, — сказав той, — але трапилася подія, яка говорить сама за себе…
— А саме? — запитав професор.
— Сьогодні вночі велика група озброєних вершників намагалася перейти кордон у районі нашої застави…
— І що ж? — вигукнула Елла. — Вони перейшли? Чи де вони зараз?
— Ми примусили їх повернутися назад, — спокійно промовив капітан. — Крім того, ми впіймали…
— Порушника кордону? — вигукнув Олег, який одразу простив капітанові, що він схожий на кіноартиста Дружнікова і без сумніву подобається Еллі, і його тихий голос, і типово цивільні манери.
— Так, порушника, — ледь усміхнувся капітан. — Я б не говорив вам про це, якби ви не їхали туди, але тепер ви мусите знати дещо… Коли не заперечуєте, то я запрошую вас до себе подивитися на… порушника кордону.
— Ну що ж, це цікаво, — підвівся професор.
Капітан пропустив поперед себе Еллу й професора і, випередивши Олега, вийшов з намету.
— А де ж Кайнаров? — озирнувся довкола Трубачов. — Треба було б і його взяти з собою.
— Шофер ваш на заставі біля машини, — відповів капітан.
Застава була поруч. Низенькі глиняні хатки з плоскими дахами, довге приміщення стайні, вітродвигун, кілька молоденьких чинар — от і все, що можна було побачити серед безмежних пісків, які простяглися в усі боки, одноманітні, бугристі, голі.
Йшли мовчки. Вищав під ногами пісок, важко дихав професор, і Олегові мимоволі стало жаль Григорія Микитовича. Вже стара людина, мабуть, з безліччю своїх власних хвороб, а от, бач, їде в далеку й важку експедицію, в зовсім чужу країну, щоб рятувати людей, боротися я їхніми хворобами. А він, молодий, здоровий аспірант, ще й кепкував з нього в душі. Як не соромно!
— Що це ви замовкли, Олег? — запитала його Елла.
— Думаю, — буркнув Трубачов.
— Про що, коли це не військова таємниця?
— Про ізафетні[4] конструкції в персидській мові.
— А-а… Я й забула, що ви надзвичайно вчений і ввічливий молодий чоловік.
— Вже який є, — відрубав Трубачов.
На заставі було тихо й порожньо. Частина прикордонників відпочивала, інші несли службу по охороні кордону, деякі поралися на городі, який зрошувався водою з артезіана. Хоч був лише кінець травня, температура повітря сягала вже тридцяти градусів вище нуля, і всі з задоволенням сховалися в затінку стайні, товсті глиняні стіни якої не пропускали палючих променів сонця.
— Гришанін! — гукнув капітан.
— Єсть, товаришу капітан! — виринув звідкись невисокий, присадкуватий солдат, ще зовсім молоденький і майже не засмаглий — очевидно, недавно приїхав на заставу.
— Де чужак?
— Тут, товаришу капітан.
Гришанін, зробивши кілька кроків по стайні, зупинився напроти високого коня яскравожовтої масті.
Кінь нашорошив вуха, нервово затупцював на місці і тихо, погрозливо заіржав.
— Бач, який злий, — сказав капітан, — погляньте на нього.
Професор, Елла й Олег підійшли ближче і побачили коня, який спочатку їм навіть не сподобався. З невеличкою гривою, з надто розтягнутою спиною, довгошиїй, вузькогрудий, тонкохвостий, він не був схожий на жодну породу тих коней, яких доводилося бачити професорові, Еллі або Олегові. Вони запитливо подивилися на начальника застави, мовляв, для чого ти нас привів сюди. А капітан, немов прочитавши їхні думки, одійшов убік і наказав Гришаніну:
— Виведи його надвір!
Гришанін одв'язав коня і, зачекавши, поки всі вийдуть з стайні, повів його за ними.
На сонці кінь умить став зовсім нової масті. Виявилося, що він не жовтий, а жовтогарячий, з золотистим відблиском, немов стиглий плід хурми. Під тонкою шкірою в скакуна рельєфно виділялися міцні сухі м'язи, ноги в нього були високі, тонкі і надзвичайно рівні. Маленька красива голова граціозно сиділа на сильній, хоч і тонкій шиї. Здавалось, цей кінь міг народитися лише тут, серед жовтих пісків, під цим щедрим сонцем, на цій рівній безмежній землі, народитися лише для того, щоб, злившись своєю мастю з кольором пісків і сонячних променів, мчати на своїх тонких, м'язистих ногах, випереджаючи вітер, лякаючи піщаних ящірок зем-земів, збуджуючи стукотом копит на твердих такирах[5] віковічну тишу над пустинею.
— Хоч я нічого не розуміюся на конях, але ця конячина мені подобається, — сказав Трубачов.
— Справжній ахалтекинець! — почувся позад нього чийсь голос, і всі побачили шофера експедиції Кайнарова, що підходив до стайні. — Наш кінь, — гордо сказав він, — туркменський…
— На жаль, туркменського в ньому тільки й є, що порода, — промовив начальник застави, подавши знак Гришаніну. щоб той провів коня по подвір'ю.
— А яка порода! — вигукнув Кайнаров. — Ви подивіться, як він ступає! Поганий той кінь, який не може поставити задню ногу на слід передньої, а цей!.. Та він же ступає слід у слід! А подивіться на його шию, на його ноги, на його копита… Він ніколи не знав підків, бо виріс у пустині, де стальна підкова спалює ріг копит. Він ніколи не їв нічого, крім ячменю або вівса, бо його хазяїн не міг допустити, щоб живіт у коня перетворився в барило, яке заважає ступити крок. Він благородний…
— Як Дульдуль, швидкий, як Бурак, дужий, як Рахш, і прекрасний, як Шебідз, — перебив Кайнарова Трубачов
— Ви вже тут як тут з своєю міфологією, — невдоволено сказала Елла. — Хто може щось розібрати в цій вашій екзотиці — не розумію!