Марево – Павло Загребельний

— Цікаво, що ж це за зброя?

Але перекладач, мабуть, злякавшись, що наговорив зайвого, замовк і знову почав ворушити губами.

— Мене зовуть Саїд-Мухтар, — згодом промовив він, ніби крізь сон. — Я родом з Бухари, і в мене вже тридцять років болить серце при згадці про священні камені цього міста.

Неподалік від намету почувся якийсь протяжний звук, сумний і одноманітний.

— Хтось плаче? — сказала Елла.

— Співає, — поправив її Саїд — Мухтар.

Пісня булькала в горлі в невидимого співака, ніби вода в шийці пляшки, вона розтікалася в темряві, заповнюючи весь простір своєю тугою й смутком.

— Пісні — це єдине, що у нас ще лишилося, — тихо промовив Саїд-Мухтар. — У кожного з нас є багато різних пісень. Є пісні осінні, весняні, — зимові, літні, є пісні про розлуку, про побачення, про докір і відмову, про незгоду і вірність, про жорстокість і насолоду. Пісні старі, які ми чули ще од своїх дідів, і є зовсім нові, що виникають тут же, в пустині, як та, що ви зараз чуєте.

— Про що ж вона? — поцікавилась Елла.

— О, це дуже сумна пісня, — зітхнув Саїд-Мухтар. — Зараз я спробую вам розповісти, про що в ній співається.

Він заплющив очі і, похитуючись в такт словам, почав говорити речитативом:

Ісфаганську троянду

З вологих долин голестана[25]

Вихор кинув в пекучу пустиню,

І плаче троянда;

Пелюстки розімкнулись,

Одкрили тичинки тендітні,

Листя спека нещадна зв'ялила,

І плаче невтішно троянда.

Чорний вихор розвіяв

Пелюстки по полях непривітних,

І в розпуці під небом чужим

Гірко ридає троянда.

— Невесела пісенька, — сказав професор.

— В ній співається про гірку долю таких сіром, як я, — не розплющуючи очей, промовив перекладач. — Нас теж закинув сюди вітер часу, одірвавши від домівок і рідних країв…

— Ну, це не зовсім так, — поправив його Григорій Микитович. — Людина — це все ж не безвольна квітка, яку можна вирвати з коренем і перенести куди завгодно. Людина мусить чинити опір, простіше висловлюючись, боротися..

— Хто з нас не бореться? — зітхнув Саїд-Мухтар. — Всі ми боролися і боремось до цього часу, але ж…

— Якщо купка людей бореться з цілим народом, то заздалегідь відомо, що переможе народ, — здвигнув плечима професор. — Невже ти думаєш, що ті басмачі, які є тут у вас, або шукачі легкої наживи, яких Алаяр-хан поназбирував, мабуть, з усього Ірану — це сильні, одважні люди? Це просто… ну, як тобі сказати… Ну, бандити, і більше нічого.

— Я нічого не думаю, — прошепотів Саїд-Мухтар. — Я надто старий, щоб думати. Я тільки страждаю…

— То якого ж біса! — вигукнув професор. — Плюньте на цього Алаяр-хана і розійдіться по домівках, станьте чесними людьми. Якщо цього не наважуються зробити молоді, то хай їм покажуть приклад такі старі, як ти…

При останніх словах Григорія Микитовича Саїд-Мухтар підвівся і поправив заткнутий за хустку, якою був підперезаний його халат, великий кривий кинджал.

— Ти, рус, говориш криво, хоч і сидимо ми прямо, — сказав він суворо. — Я не прийшов до тебе домовлятися про зраду Алаяр-хану, хай буде над ним мир і благословіння аллаха. Я хотів вдихнути з твого одягу порох моєї рідної землі, з якої ти недавно приїхав. Я. старий, мої очі сльозяться вже не тільки от диму наших похідних вогнищ, а навіть від осінніх туманів і сонця, але в мене ще вистачить сили закінчити те, що я почав тридцять років тому.

І він вийшов, рвучко відхиливши полу намету.

— Якийсь божевільний, — здивовано промовила Елла.

— A на мою думку, це був просто шпигун Алаяр-хана, — відповів їй професор. — Подивимось, що ці джентльмени придумають завтра.

А наступного дня їм знову понадівали на голови смердючі вовняні мішки, в яких було важко дихати і крізь які не видно було навіть сонця.

Елла спробувала пручатися, кричати, коли до намету ввалилося кілька бандитів і почали в'язати їй руки, але Григорій Микитович заспокоїв її.

— Не треба, Елло. Все одно вони сильніші за нас, їх більше. Треба шукати якогось іншого виходу. Ну, і потім, я сподіваюся, що Олег не забув про нас…

Вони сиділи поряд, не бачачи одне одного, мовчали і ловили кожен звук, що долинав знадвору, — а раптом приїде Олег, щоб їх визволити.

Та навколо було тихо. Кудись пропали всі бандити, не чути було ні розмов, ні кінського тупотіння, ні дзеленчання збруї. Лише важко сопів вартовий перед наметом та цокотів годинник на руці у професора.

І раптом мертву тишу пустині розбив неймовірний, ні з чим незрівнянний гуркіт. Ревіння велетенських казкових звірів, вибухи бомб і гуркіт грому, шум води, що прорвала шлюзи, і гул землетрусу, коли руйнуються гори й провалюються в безвість цілі міста — все змішалося в цьому несамовитому гуркоті.

Сидіти зі зв'язаними руками з мішком на голові, чути ці незрозумілі звуки і не мати змоги дізнатися, звідки вони виникають, — хіба це не мука? А може, це якраз і є та надзвичайна зброя Алаяр-хана, про яку говорив учора Саїд-Мухтар? Може, бандитський хан вже почав свою чорну справу по знищенню всього живого в оазисах пустині й зелених передгір'ях Хорасанських гір?

— Григорію Микитовичу, я більше не можу, — простогнала Елла. — Що твориться навколо нас? Куди ми потрапили?

— Спокійно, моя мила, — сказав їй професор. — Найголовніше для нас — це спокій і витримка. З мішком на голові на ті питання, що виникають у вас зараз, відповісти не так легко, тому доведеться почекати.

— Але чого ж чекати?

— Не забувайте, що ми радянські люди, дужі, розумні і, якщо хочете, відважні. Отже — терпіння. Домовились?

Елла мовчала. Професор, злякавшись, що дівчині стало погано, почав гукати вартового, хоч і мало сподівався, що напівсонний бандит почує його голос крізь несамовите ревище звуків, які роздирали небо над пустинею.

ПРИТУЛОК СВЯТОГО СЕБАСТЯНА

В темряві хтось уже давно й настирливо дзвенів на одній струні. Спочатку це діяло заспокійливо, клонило на сон, але зрештою стало набридати, і Олег голосно запитав, ні до кого не звертаючись:

— Де це грають?

Йому ніхто не відповів, а струна все бриніла й бриніла.

— Та перестаньте ж нарешті! — закричав Олег.

1 тоді, мабуть, щоб його заспокоїти, до звуку струни приєднався чийсь безбарвний голос:

— Джаним, ти невдоволений звуком тара? Але знай, що чотири струни тара зроблені у відповідності до чотирьох людських темпераментів. Якщо слухач вродливий і повнокровний, грай на другій струні; якщо блідий і жовчний — на верхній; коли він смаглявий і худий і схильний до меланхолії — більше грай на третій струні; коли ж він білолиций, жирний, крихкотілий — грай лише на баскові…

І в унісон цьому голосу дзижчала й дзижчала друга струна тара, і здавалося, що то маленька мушка потрапила в міцні тенета павука і борсається в них, знемагаючи, і скаржиться, кличе на допомогу, невтішно ридає перед смертю.

— Якщо ви не перестанете, я розіб'ю цього тара! — виведений з терпіння, крикнув Трубачов і прокинувся.

Він лежав на справжньому європейському ліжкові, вкритий білим, як сніг, простиралом, в кімнаті з білими стінами, з двома великими вікнами, за якими сіріла кам'яна стіна.

В ніс ударив різкий запах ліків, і одразу зринула думка в напівсонному мозку: невже він у лікарні? Але як він потрапив сюди? І потім… він же не був хворий! А раптом його вкусив той москіт, який, за словами професора, кусає лише чужинців і передає їм якусь страшну лихоманку?

Олег спробував поворушити руками — вони слухалися, перевірив ноги — вони також були цілі. В тілі не почував болю. Тільки голова була важка, ніби причепили до неї каменюку, і в очах плавали чорно-жовті кружала. Він уперся руками в матрац і сів. Тієї ж хвилини двері, що були зліва від ліжка, трохи прочинилися, і у вузенькій щілині з'явилося чиєсь чорне око.

— Хто там? Увійдіть! — гукнув Трубачов.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: