«Ого! — подумав Трубачов. — Мій «приятель» поступово розкриває своє справжнє обличчя. Спочатку клявся у своїй відданості і любові до іранського народу, а тепер обливає його брудними помиями. Та ще як обливає!.
— Ви можете не вірити мені, — сказав доктор Томберг, — але з часом переконаєтесь у цьому самі.
— Я гадаю, що дійсно зможу з часом переконатися, — ухильно відповів Олег.
Наступного дня доктор Томберг запропонував Трубачову прогулянку в пустиню.
— Я звик через день їздити в піски, щоб побути на самоті, — признався він. — Дякуючи цій щасливій звичці я й натрапив на вас в той жахливий день.
— То виходить, ваш притулок зовсім недалеко від того місця? — з надією в голосі запитав Олег.
— Якщо я в той день їздив у тих місцях, то це ще зовсім не означає, що вони лежать недалеко звідси, — засміявся місіонер. — Ви зараз переконаєтесь в цьому самі.
У доктора Томберга був новенький міцний «вілліс», добре пристосований до дальніх подорожей, керував машиною місіонер сам, і тому вони поїхали тільки вдвох.
Довго кружляла машина в горах, піднімаючись все виїде й вище, пробігаючи інколи по вузеньких карнизах, під якими було не менше як тисяча метрів повітря. Вони проїхали перевал, спустилися в долину. Перед ними лежала пустиня.
Доктор Томберг повів машину по пісках, щоразу змінюючи напрямок, аж поки вдалині не показався табунець якихось жовтуватих прудконогих тварин.
— Бачите? — показав на них доктор Томберг. — Джейрани. Найкрасивіші тварини пустині. Зараз ми подивимось на них зблизька.
І він погнав машину прямо на табун. Джейрани якийсь час стояли, полохливо озираючись, а потім кинулися врозтіч. Місіонер вибрав найкрасивішу газель і пустив машину слідом за нею. Граціозна кізка побігла ще швидше і, хоч стрілка спідометра вже стояла на цифрі сімдесят кілометрів, машина не могла наблизитись до тварини навіть на один метр.
— Не наздогнати вам, — сказав Олег, радіючи за маленьку тваринку.
— О, джейран — прекрасний бігун, — відповів доктор Томберг. — Окремі екземпляри можуть мчати з швидкістю в сто кілометрів. От і цей покладає всі надії на свої ноги, але вся його трагедія в тому, що машина може їхати з швидкістю сімдесят кілометрів з годину й дві, і навіть добу, а він не витримає такого темпу навіть півгодини. Та ви побачите це зараз самі.
Дійсно, джейран вже почав вибиватися з сил. Все частіше й частіше він повертав свою голову в бік переслідувачів, ніби хотів пересвідчитися, що машина справді наздоганяє його. У нього вже почали тремтіти ноги, запалі боки ходили, здавалось, швидше, ніж мелькали ноги, бідна тварина щохвилини втрачала сили, задихалася. А невблаганне залізне чудовисько, грізно гуркочучи, сповнюючи чисте повітря задушливим смородом, мчало, не збавляючи швидкості. Ось уже джейран зовсім близько од машини. Олег бачить, як він, мабуть, востаннє озирається, востаннє хоче подивитися своїми прекрасними чорними очима на рідну пустиню. Незвичайний сум і розпач відбиваються у вологих очах джейрана, він робить останній стрибок, перевертається через голову і падає перед самим радіатором машини.
Доктор Томберг натиснув на тормоз, вискочив з машини і підбіг до тварини. Джейран був мертвий. Від шаленого бігу в нього розірвалося серце.
— Техніка, — гордо сказав місіонер, кладучи руку на гарячий радіатор машини.
— Варварство, — відвертаючись, сердито промовив Олег. — Невже вам не жаль цієї нещасної тварини?
— Ну, пробачте мені це невеличке захоплення, — благально подивився на нього доктор Томберг. — Хіба ви ніколи не захоплювалися полюванням?
— Полювання і вбивство — речі різні, — похмуро зауважив Трубачов.
— Ну, не будемо сваритися, — примирливо сказав місіонер. — Більш цього не повториться.
— А хіба ви гадаєте, що я у вас довго пробуду? — запитав Олег.
— Ні, я не думаю, щоб надто довго, але принаймні до того часу, поки знайдеться професор, — відповів доктор Томберг.
— Боюся, що він не знайдеться сам, а його доведеться розшукувати.
— Про це ми ще поговоримо, коли повернемося додому.
— А чи не міг би я не повертатися більше до вашого притулку? — поставив Олег пряме питання.
— Що ви, що ви? — замахав на нього руками доктор Томберг. — Як можна? Ви загинете в цій пустині. Треба повідомити місцеві власті про все, що трапилося з вашою експедицією, почекати, подумати…
— Треба не думати, а діяти! — рішуче заявив Олег.
— Впізнаю молодість, — поблажливо всміхнувся місіонер. — Але пам'ятайте, що в пустині гарячі голови стають ще гарячішими.
— Тому їм потрібний охолоджувальний компрес? — ущипливо зауважив Трубачов.
— Ясна річ.
— І таким компресом для моєї голови може послужити ваша холоднокровність?
— Ви не помиляєтесь.
Як захотілося Олегові в цю хвилину плюнути на сухореброго доктора, махнути на все рукою і піти геть! Але куди підеш, коли навкруги мертві піски, а в тебе немає жодної краплі води і навіть крихти хліба? Хіба взяти місіонера за горло й примусити його дати половину тих припасів, що є в машині? Але так роблять тільки грабіжники, а він чесна людина. Чорт з ним, з цим доктором Томбергом, доведеться їхати в його притулок. А може й дійсно розумніше буде в першу чергу заявити про все іранським властям.
— Що ж, — сказав він місіонерові. — Я ваш полонений. — їдемо.
— Ну, який же ви полонений? — засміявся місіонер. — Навпаки, я в полоні у вас, це мене ви причарували до себе своїм розумом, своїм прекрасним характером, своєю поведінкою…
Пізно вночі вони добралися до притулку святого Себастяна.
Ніч була вітряна, місячна. Вітер падав з високих вершин у долини, виривався звідти, зі свистом проносився крізь ущелини, знову піднімався вгору до самого місяця й линув звідти на принишклу, темну, похмуру землю, зібгану велетенськими силами природи в мільйоннотонні кам'яні брижі. Коли доктор Томберг зупинив машину біля притулку і виключив мотор, Олег здивовано глянув на місіонера.
— Послухайте, — прошепотів він, — ви чуєте це виття? Що це? Шакали?
— Помиляєтесь, мій друже, — засміявся вдоволений доктор Томберг. — Це зовсім не шакали, а та зброя, про яку я вам говорив напередодні. Правда ж чудовий концерт?
Справді, над притулком творилося щось неймовірне. В повітрі на тисячі голосів щось вило, скавучало, скімлило, гарчало, плакало, свистіло. Темні похмурі гори, безформні будови притулку, осяяні примарним місячним світлом, ї цей різноголосий лемент, що виникав невідомо де і від кого, — все це не могло не злякати і найодважнішу людину.
— Тепер вам, сподіваюся, зрозуміло, чому я живу без всякої охорони і не боюся ні бандитів, ні грабіжників, — сказав доктор Томберг. — Притулок побудований по моєму власному проекту з врахуванням місцевих кліматичних умов. Я навмисне вибрав якраз цю долину, яка тут зветься долиною тисячі вітрів, бо вітри тут справді дмуть на протязі цілого року й по три, по чотири рази на день змінюють свій напрямок. Ви, очевидно, звернули увагу на незвичайні сферичні дахи над притулком? Це теж мій винахід. В куполах зроблено сотні отворів різної форми і неоднакового розміру. Коли дме вітер, він потрапляє в ці отвори, завихрюється в куполах і, вилітаючи, починає співати, вити, свистіти і що завгодно. Місцеве населення вважає, що це виє нечиста сила, і тому до притулку вночі не підійде жодна жива душа.
— А не боїтеся ви підірвати віру в свого бога тим фактом, що його служитель знається з нечистою силою? — запитав Олег.
— О, навпаки, — жваво відповів місіонер. — Якщо навіть служитель господній зумів приборкати нечисту силу і примусив її служити собі, то яким же сильним в такому випадку буде сам бог!
— Справді, я над цим не подумав, — неуважно промовив Трубачов.
Щоб хоч трохи розважити свого гостя, доктор Томберг вирішив влаштувати біля притулку ослячі скачки.