— Все розумне — до ідіотизму? Геніально! Послухайте, дівчинко, ви студентка-випускниця, так?
— Так.
— Яка тема вашої дипломної роботи?
— Мозок і сон.
— І як ви думаєте її написати?
— Дуже просто: попереписую з брошур усю лайку на адресу Фрейда, Юнга та інших буржуазних вчених, процитую щось із Маркса-Енгельса-Леніна і академіка Павлова — і п'ятірка забезпечена.
— Майже геніально! А далі? Вам не захочеться вдаритися в науку?
— Все може бути. Сяду, попереписую тепер уже не з брошур, а з солідних академічних монографій всю лайку на адресу, процитую класиків і корифеїв — кандидатська готова: «Мозок, сон і механізм сновидінь».
— Ще ближче до геніальності! А тепер слухайте мене. Все, що ви оце мені процвірінькали, — єрунда собача! Я вам гарантую таке, що не присниться в найкошмарнішому сні! А можу гарантувати ось що: академік, лауреат. Герой і генерал, як оце я!
— Хіба ви генерал? — вдала я дурочку.
— Та не про мене, овеча ви голово, не про моє генеральство, а про ваші мордовські табори думайте! — запищав він, тоді знов перейшов на шепіт: — Згоджуйтеся, поки я добрий, бо я дуже рідко буваю добрим!
Я сказала:
— Мені треба подумати. І взагалі… Ви ж нічого не… Що, як, над чим працювати?
Він став ляскати по своєму унітазу. Рука була важка, я злякалася: ще розіб'є свій унітаз, а мені пришиють замах на службову особу. Виявилося, що тим поляскуванням він себе заспокоює.
— Дівчинко, — сказав він майже добродушно, — я б вам радив не розпитувати і не виламуватися, як Майя Плісецька в Великому театрі. Перед вами відчиняють двері, яких ні перед ким! Ви займатиметеся такою наукою, яка нікому й не!.. Ну?
Щось мені підказало, що я йому подобаюсь, і я почала: подумати до завтра, відпустити всіх дівчат і всіх потім влаштувати, попросити пробачення у всіх нас, задокументувати це…
Генерал тільки іржав своїм клоунським голосочком на оте белькотіння, викликав конвоїра і знов, як це робив досі, фактично прогнав мене з-перед очей.
А назавтра забрав мене з собою до Москви.
— Ви згодилися? — Оксана не знала: вірити цій майже казковій історії чи списати її на рахунок унікального коньяку кахетинських монахів?
— Згодилась — не згодилась, тепер це не важить. З дівчатами було все гаразд, своїх батьків я заспокоїла… Генералові Сосину вистачило року, щоб оформити мені інститутський диплом і кандидатське звання, а наступного року я вже була тут, у цьому старому парку, що десь над нашими головами…
Вона струснула волоссям, чокнулася з Оксаною.
— За це треба випити. Я не сповідалася ні перед ким, а от перед вами, Оксано… Може, від заздрості до вашої молодості…
— Ви стали його дружиною? — тихо спитала Оксана.
— Дружиною? Ніколи!
— Тоді… Тоді як же? Він взяв вас силою? Зґвалтував?
Доктор Аля вдавано суворо покивала пальчиком:
— «Она была дама, а в дамах нельзя будить хаоса[2]». У мене величезна книгозбірня, і я можу наводити безліч висловлювань. Книжки я вам покажу, як і все інше. А зараз знаєте що: давайте перейдемо до моєї спочивальні! Я не люблю слова «спальня», більш до вподоби старовинне «ложниця», а ще краще спочивальня. Ну? Щоб не «будить хаоса»!
Доктор Аля була ніби п'яна, однак це ніяк не позначалося на лінії її поведінки щодо Оксани. Мабуть, не там, на пульті атомного саркофага, ця небезпечна жінка точно визначила, що з трьох присланих їй на поміч чоловіки безвідмовно стали на її бік, а жінка чи то вагається, чи хоче зайняти позицію ворожу. Оксанина ворожість повною мірою виявилася в «Затишку», коли вона ні сіло ні впало виклала перед ними свою формулу паніки. Доктор Аля знала залізний закон боротьби за виживання: коли не можеш знищити ворога, спробуй зробити його другом, найголовніше ж: не відпускай від себе, прив'яжи коли не залізними ланцюгами, то шовковими путами, зачаруй солодкою мовою, заколисай, приспи.
Так Оксана стала мовби почесною гостею доктора і водночас ніби й ув'язненою (бо звідси не втечеш) і заложницею (сподіватися на визволення вона могла тільки тоді, коли там, на великій волі, здійсниться веління доктора Алі негайно нейтралізувати її небезпечного піддослідного).
Тепер Оксана могла пересвідчитися, що її в'язничний режим погіршується. Доктор Аля не хотіла відпускати від себе свою заложницю, навіть переходячи з кімнати до кімнати, хоч щоразу вміло й ласкаво маскувала це гостинністю.
Оксана не хотіла здіймати передчасного бунту. Ще не все сказано, не все почуто, а найтрагічніше: в голові в неї досі не було навіть натяку на те, як можна помогти нещасному майорові Чуйкові.
Може, в безладних блуканнях лабіринтом цих вишуканих, напханих усілякими дивоглядами помешкань «Затишку» вона знайде щось таке, що наштовхне її на щасливу думку, якийсь натяк, якусь зачіпку, мимовільну алюзію!
— Докторе Алю, ви тут господиня, а я ваша покірлива рабиня! — картинно вклонилася Оксана. — Ведіть, а я за вами!
— Як це чудово, дорога моя Оксано! — заляскала в долоньки доктор Аля. — Кожна бере свій бокал — і гайда!
З бокалами коньяку в руках, збуджені й розвеселілі, плутаючись у довгих полах шовкових халатів, хляпаючи по паркету ремінними підошвами пантофельок, вони вирушили в мандри, доктор Аля недбало змахувала вільною рукою: оце кабінет, ото бібліотека, там апаратна, далі лабораторія, вона з кількох блоків, на саме знайомство потрібна сила-силенна часу, сейфи, гардеробні, зимовий сад, а вже за ним — мета їхніх мандрів…
Зимовий сад займав довгу, видовжену скляну галерею. Навіщо тут скло? Однаково ж ні сонця, ні неба, все штучне: світло, земля, вода, повітря. Стіни галереї можна обкласти чорними керамічними плитками, і тропічні рослини ростимуть тут так само, як у скляних стінах. Не ростимуть, а проростатимуть, як картопля в погребі, не житимуть, а животітимуть, як оця добровільна ув'язнена з її фальшивими званнями й чинами, сухозліткою нагород і регалій і вигаданою ученістю, за якою зяють безодні…
— Консерви! — зітхнула мимоволі Оксана. — Боже ж ти мій, які це все консерви!
І те, що вони перед цим їли, і їхній одяг, і повітря, яким дихали, і ці пальми, орхідеї, різнокольорові папуги з невеселими голосами з-за позолоченої дротяної сітки — все ненатуральне, все неживе, все — консерви!
— Що ви сказали? — озирнулася доктор Аля. — Консерви? Як це точно! Повірте: я часто ловлю себе на думці, що вже й не знаю: жива чи вмерла, я це насправді чи тільки мій двійник, якийсь київський зомбі? От ми їли з вами цей омлет з порошку. Продуктів на тридцять років, а я щоразу нічого кращого не можу вигадати, як цей набридливий омлет. І генералові Сосину — теж омлет. Якось я спитала його: вам не набрид цей смажений американський порошок? Ні, відповів генерал, а хіба що? А те, сказала я йому, що я б оце за два свіжі яйця з-під зозулястої селянської курки віддала б усе своє генеральство, весь академізм, цей так званий «Затишок» з усім московським генералітетом на додачу, з явним і таємним!
У наступний свій приїзд він привіз мені лоток свіжих яєць. І знаєте, що я зробила? Я розхекала всі три десятки на його унітазному черепі! Генерал стояв і навіть не пробував витертися. Коли білки й жовтки постікали з унітаза і можна було розліпити губи, генерал пропищав: «Те, що ви стєрва, я знав, тільки побачивши вас сонливою студенточкою! Але що стєрва та ще й така вередлива, каюсь, не знав! А то плакали б по тобі, дитинко, мордовські комарі! А вони там — знаєш які великі? Як гелікоптери!
Оксана промовчала. Будь-які співчуття недоречні стосовно цієї сановної вченої дами, яка вміє поспівчувати й сама собі. Надто що вони нарешті входили до «спочивальні», де панував червоний морок, лунала притишена далека музика (апаратура, звісно, задекорована, тільки тьмаво проблискують екрани кількох телевізорів навпроти ложа. Ложе з височенним узголів'ям («возглавниця», казали монахи), під червоним балдахіном, глибоке червоне крісло (тільки одне, бо доктор Аля тут сама), та не це прикувало Оксанину увагу, а химерна споруда, що займала майже половину цієї кімнати-склепу (бо жодного ж вікна, тільки декоративні штори в тих місцях, де в нормальних приміщеннях повинні бути вікна): посеред закутого в білі мармурові береги водограю мало не до самої стелі здіймалося безладне нагромадження коліс, маховиків, зубчастих шестерень і трибків, циліндрів, сфер і напівсфер, штоків, поршнів, важелів, скло і бронза, неіржавіюча сталь і сірий чавун, анодований алюміній і кераміка, дика збиранина різнорідних предметів, здавалося б, ніяк не могла створити бодай подобизну чогось гармонійного, стати хоча б віддаленим натяком на найпримітивніший допотопний механізм або принаймні скластися в кострубату модерністську конструкцію.