Пан Анатоль привіз дарунок для закладу Алевтини Дмитрівни. Виготовлений їхнім об'єднанням томограф. Сконструював томограф мовби сам Чазов, начальник Четвертого управління Міністерства охорони здоров'я, а коли точно: медичне обслуговування Кремля. Сам Чазов, звісно, нічого не конструював, здійснили все це вчені пуголовки, набрані ним звідусюди на добрячу зарплату. Конструювання, власне, полягало в тому, хто більше і замаскованіше вкраде у японців та в американців, але Чазов привіз документацію в київське об'єднання (у нього був сентимент до Києва, де він кінчав десятирічку), сказав, що фінансує виготовлення двох томографів, але з умовою: не виготовляти більше жодного! Хай вмирають без точних діагнозів тисячі й мільйони, йому байдуже, він відповідає за стан здоров'я членів Політбюро і їхніх ближніх, а там хай навіть перевернеться світ!
Генерал Сосин не був би генералом Сосиним, коли б не довідався про томограф Чазова і не забезпечив цією штуковиною свого улюбленого київського дітища.
Так він привіз Алевтині Дмитрівні унікальний томограф, а з ним — ще унікальнішого пана Анатоля.
Які це міщанські дурниці: в усіх адюльтерах звинувачувати самих чоловіків! Мовляв, ах, ці підлі мужчини, брудні, безчесні, зрадливі! Забувають, що коли курка не схоче, то півень не скоче. Пан Анатоль, гігант, красень, технічний диктатор і знахабнілий, мов патонівські електрозварники, електронний монополіст, ставши перед доктором Алею і удостоївшись поцілувати її ніжні пальчики, і в гадці не мав покорити цей гордий і екзотичний жіночий материк. Тридцять сім років, і вже генеральське звання, золота зірка Героя, золоті лауреатські медалі. Не жінка, а суцільна фантастика! Та ще більшою фантастикою для пана Анатоля (тоді ще не пан, а товариш!) була розмова з доктором Алею в парку, під старезними липами, під недремними очима охоронців, поставлених на всіх схрещеннях стежок, під усіма деревами і, звісно ж, попід високим кам'яним муром, зовні замаскованим під зелений дощаний паркан.
— Вас налякали моїми званнями й відзнаками, — сказала доктор Аля головному інженерові оборонного об'єднання, — очевидно, щось схоже я могла б почути й про вас. Але це мене зовсім не цікавить. Це марнота марнот і всіляка марнота, як записано в Книзі книг. Я жінка, ви — чоловік. Це від природи й від Бога, і єдино це — визначальне. Я не можу покласти в свою постіль генеральські погони замість чоловіка, лауреатські медалі не замінять мені чоловічих губ, промені золотої зірки не зможуть оповити мене міцніше за чоловічі обійми.
Молодий гігант став її рабом без заперечень і вмирав од захвату при кожному їхньому побаченні.
— Ти просто африканська женщина! — стогнав він.
— Я ж білява і білотіла! — сміялася Алевтина.
— Але ти вся начинена чорною пристрастю!
— Це покаже хіба що розтин по моїй смерті.
— Який розтин! Яка смерть! Ти не можеш вмерти ніколи!
— Я не можу, не можу, не можу!.. Та коли б ти тільки знав, серед яких загроз я живу!
Він обіцяв порятувати її од усіх загроз. В постелі всі щедрі на обіцянки. Там немає свідків, мовлення безконтрольне й безвідповідальне. Але від Анатоля їй було приємно чути навіть дурниці. Бо тут мало значення лиш тіло, а її тіло було невситиме.
Коли почалася перебудова, Анатолієвого шефа кудись висунули, Анатоль став генеральним директором, мовби зрівнявшись чином з Алиним генеральським званням, від чого став ще полум'янішим коханцем.
Вони домовились, що Новий рік зустрінуть на Алиній дачі, в Лютежі. Генеральський виселок.
Алевтина Дмитрівна, хоч мала генеральське звання, терпіти не могла всіх отих відставних і ще чинних генералів, які оточували її в цьому висілку. Примітивні істоти, одноклітинні організми, допотопне мислення. Всі повинні бути їм вдячні за те, що вони обороняли киян, визволяли їх від фашистів, посилали до сталінських гулагів, гнали на добровільне будівництво соціалізму. А тут після відставки, на «заслуженому», — тільки й розмов, що виросло, а що не виросло, який порядок на ділянці, а який у державі, який Горбачов, а який Лігачов… Боже, спаси й помилуй, і позбав мене від лукавого!
Вона ніколи нікого не запрошувала до себе, надто на Новий рік. Дві останні новорічні ночі провела з Анатолем, ждала його й сьогодні.
Він мало не спізнився. Не було навіть часу проводжати рік старий, Аля мерщій наповнила бокали, примружено споглянула на миле чоловіче лице крізь золотистий трунок.
Президенти, політики, підгавкувачі щось там обіцяли обдурюваним уже ціле століття громадянам, а ці двоє нічого не слухали, нічого не чули, крім своєї пристрасті, своїх захватів і пожадань, їхні очі іскрилися золотими зірками шампанського, в їхніх доторках була найбільша ніжність світу, їхні голоси шелестіли, мов шовкові вітри над теплими океанами.
— Боже! — знеможено зітхнула Алевтина Дмитрівна, — пане Анатолю, які ми щасливі і які нещасні!
— Пані Алю, давайте тільки про щастя!
— Але куди йде цей знавіснілий світ? Куди йдемо ми?
— Енгельс казав: з царства необхідності в царство свободи; тепер доведеться казати: з царства концтабірної свободи в царство фінансової необхідності. Всі ці роки я чудово влаштовувався, заявляючи дружині, що повинен їхати у відрядження на Байконур. Ми виготовляємо електроніку для космічних систем, і моя дружина розуміла: Байконур є Байконур, тут нічого не вдієш. Але тепер ця незалежність… Навіть моя Леся збагнула, які переваги дає всім незалежність, і збунтувалася: «Досить уже мені байконурів, хай новорічні ночі в тих диких степах проводять казахи чи хто там хоче, а ти побудь з дружиною і з дітьми і не вигадуй цих безглуздих відряджень». Уявляєш? Довелося організувати дзвінок з Москви, майже з самого Кремля, буцімто мене викликають на Байконур, бо на орбіті десь там теліпаються двоє космонавтів і треба негайно посилати їм технічну підмогу, ну, одне слово…
— Моє лихо в тому, що я люблю тільки тебе! Хочу тільки тебе, — прошепотіла Аля, горнучись до широких грудей пана Анатоля. — Від тебе я не вимагаю нічого. Тільки отак побути з тобою кілька годин раз на рік — і вже блаженство. Якось по телевізору показували фільм про долю трьох жінок-інтелектуалок. Одна з них живе в Парижі. Вона тонкий знавець мистецтва, живе в оточенні талантів і навіть геніїв і зненацька закохалася в літнього чоловіка, батька трьох дітей, добропорядного університетського професора. Любов між ними спалахнула з такою силою, що мало не спалила їх обох, але професор спам'ятався перший і повернувся до дружини і дітей, а ця витончена жінка ще п'ять років по тому щодня під'їздила машиною до будинку, в якому жив професор, ставила машину під каштанами на протилежному боці вулиці і годинами стежила за вікнами будинку в сподіванні, що там промайне бодай тінь коханого. Ось справжнє кохання!
— Не люблю такого кохання, — скривився пан Анатоль.
— Чому? Як ти можеш таке казати?
— Бо кохання не може бути ні настирливим, ні набридливим, ні нахабним. А те, що ти мені розповідаєш, — суцільне нахабство! Рабовласництво. А в любові найцінніше — свобода і незалежність.
— Для чоловіків.
— Для жінок теж.
— Чому ти розписуєшся за всіх жінок?
— А чому ти робиш висновки щодо всіх чоловіків?
Остаточно посваритися їм не дав телефон. Він задзвонив, мов на пожежу. Алевтина Дмитрівна сполотніла. Цього телефону не знав ніхто. Навіть голова їхнього дачного кооперативу, обвішаний орденами генерал, тільки покивував головою, зрідка зустрічаючись з цією загадковою жінкою, засекреченою з усіх боків, зітхав по-старечому: «Не довіряєте нам, ховаєтесь од старих воїнів, гребуєте ветеранами? Ну що ж…»
Пан Анатоль ніскільки не стривожився, почувши дзвінок. Що йому всі телефони світу!
— Ти ж сама розумієш, що я не можу підійти, — спокійно сказав він Алевтині, — мене тут немає, дзвонити можуть тільки до тебе.
— А до мене тільки з роботи, — сказала вона, — звідти ж мають право дзвонити тільки тоді, коли станеться катастрофа.